Толкін на Заході: від картинок до картин

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька        

Репортаж місяця - травень 2024 квітень березень

Багато хто здивується, що Толкін, насправді, не є дитячим письменником. В академізованому британському суспільстві його дебют сприйняли саме так, але він не надто заперечував.

Досвідчений учений-лінгвіст, Толкін усіляко намагався - і це йому, справді, вдавалось не лише в книгах - знайти особливу мову спілкування з читачем. Він умів бути терплячим і з видавцями, але все ж таки потерпів, - як через особливості тодішнього ринку, так і через кон’юнктуру, шахрайство й неспівпадіння власних очікувань з реаліями.

Загалом, Толкінові щастило з видавцями - хіба що, крім останніх років, коли було засноване власне сімейне видавництво Tolkien Estate. Чому “батько фентезі” та його потомки вирішили автономізуватись від медіагіганта HarperCollins, чому на ринку існує така плутанина з виданнями, й чи весь це життєвий легендаріум Толкіна, розповідаємо в заключному спецрепортажі весни.

Allen & Unwin: майже родинний зв’язок

Така вже на Заході традиція, - і в нас вона була - створювати ніким не засуджувані, цілком легальні й поважні сімейні бізнеси. В 1897 році батько першого видавця Толкіна, будівельник Джордж Аллен, за підтримки відомого британського письменника Джона Раскіна відкриває в Лондоні George Allen & Sons. 

В 1911 році компанія продала контрольний пакет аристократу Анвіну і стала називатись George Allen & Unwin.

Сер Стенлі Анвін у 1937 році згодився надрукувати “Гобіта” на правах дитячої книги, додрукував його і перевидав, пройшовши разом із Толкіним усі кошмари Другої світової. Втім, зі з’явленням “Володаря перснів” між видавцем та письменником загострились суперечності, які ледь не призвели до переходу в інше видавництво.

Так і ні

Випускник Єльського університету, Мілтон Волдмен, американець, що став літературним радником двох британських видавництв - Longman, Green та William Collins, Sons & Co - у 1949 році отримав рукопис “Сильмариліона”, що народився з “Книги втрачених сказань” і ще не був готовим до видання. 

Чому ж Толкін вирішив передати рукопис очевидному лоббісту конкурентів Анвіна? Якщо заглянути в ситуацію, можна побачити щось більше, ніж роялті. 

Вочевидь, Анвін, який від початку прагнув захистити інтереси видавців у режимі paper rationing, припинив боротьбу за ресурси з медійниками, що штампували стоси преси на користь перемоги. Толкін, який пережив утрату першого видання “Гобіта” через гітлерівські бомбардування, уже готував продовження і початок історії, мабуть, сподіваючись, що з кінцем війни британський уряд змінить політику щодо паперу для видавництв.

Утім, до 1949 року ситуація суттєво не змінилась. Анвін апелював не лише до державних, а й до ринкових вимог, у яких зубожілий читач не міг одразу купити видання великого об’єму - тобто, книгу, яка містила кілька творів. А Толкін, якому хотілось, аби його книги опинились у читачів якнайскоріше - і це нормально, в тодішніх умовах - прагнув саме однократності. Йому дуже часто доводилось у своєму житті чекати щасливого випадку.

Не варто забувати, що Толкін був ученим, які без особливої напруги можуть управлятись із товстими книгами. Він був мовознавцем та ілюстратором, що дозволяло знизити вартість книги, розумівся на суто книгознавчій економії, коли однократна велика ціна менше, у підсумку, за ціну розрізнених видань. 

Утім, побоювання видавця не продати потрібну кількість книг у Великій Британії того часу притомили Толкіна. Він зважився на крок, який не зміг би зробити без певного роду переконаності. Волдмен зацікавився рукописом і обіцяв відстоювати ідею повного видання - “Володар перснів” та “Сильмариліон” (ще тодішній легендаріум), уже вдруге відхилений Анвіном як доповнення до основної книги.

Варто зазначити, що в детальному описі цієї драматичної історії біограф Толкіна, Г.Карпентер, урешті, виходить за рамки псевдорелігійного академізму і зважується на гострі кути. І знову католицькі кола зіграли в цій історії провідну роль. З Волдменом Толкіна знайомить отець Джервейз Метью, що викладав ув Оксфорді та Каліфорнії. 

Волдмен бере рукопис Толкіна, хоча не приховує стурбованості обсягом. Утім, це звучало не як вартість, оскільки Колінзи були багатшими за інших видавців того часу і могли дозволити собі “паперові розкоші”. Втім, власник Collins розкошував не лише папером, а й обіцянками на користь отримання прав. 

У підсумку, Толкіна почали переконувати в необхідності скоротити “Володаря Перснів” на користь “Сильмариліону”. Перед цим він устиг полякати Анвіна втомою від власного творіння і навіть удатись до маніпуляцій на користь, як йому здавалось, вигідної пропозиції проти “скупого лицаря”.

Єдине, що випадає з уваги - шотландське пресвітеріанське коріння Колінзів, яке, мабуть, зовсім не засмутило отця Джервейза Метью, ба, навпаки, надихнуло. 

Втім, суто пресвітеріанська любов до скорочень зіграла проти католицьких кіл злий жарт. На додачу, Толкін завершив твір, Волдмен, уже директор Collins, і сам власник видавництва перекладали одне на одного відповідальність за рішення в умовах зростання цін на папір. 

Тим часом Анвіни спокійно дочекалися “повернення короля” і видали - хоч і не без нових драм - у 1954-55 рр. “Володаря перснів” на британському ринку. Втім, Толкіна винуватити, по суті, не було за що. Він був безкінечно відданим справі, в яку вкладав сили надлюдської можливості. 

Щоправда, і Анвіни, і Коллінзи, врешті, опинились в пащі одного з найсильніших хижаків американського ринку. Це Руперт Мердок, гіпермедійник епохи гучних поглинань 80-х, власник News Corporation. В 1990 році, внаслідок остаточного злиття трьох видавничих домів, утворився HarperCollins. Allen & Unwin залишились відносно незалежною компанією в Австралії.

Усе, що стосується візуалізації творів Толкіна самим автором, а також дизайну обкладинок, зазнавало постійних обмежень, - здавалося б, через фінансову необхідність, але, врешті, письменник припиняє воювати з видавцями на цю тему, ще й яким ризикованим способом.

На межі

Що стосується боротьби Толкіна за власність над творами, вона почалась іще з 1969 року, коли він продав права на екранізацію американській компанії United Artists. Із цього почалися тривалі тани за екранізацію Толкіна, що, виявляється, зовсім не був у дружніх стосунках з Пітером Джексоном. 

В результаті, HarperCollins, один з учасників “великої видавничої п'ятірки” підтримав судову справу The Tolkien Trust проти New Line Cinema - однієї з п’яти великих кінокомпаній США. Справа стосувалась отримання Толкінами роялті від екранізації Джексона, що принесла шалені прибутки по всьому світу. Врешті, обидві компанії дійшли згоди - на той час, із Warner Bros. 

Що стосується біографічного фільму "Толкін" та його зняття з прокату в Україні, - схоже, не обійшлося без втручання Мордора, хоч фільм отримав схвальні відгуки глядачів перед тим. 

Заклик не бути злом учергове лунає по обидва боки Атлантики. Ukrainian Film Distribution (колишній Геміні Фільм Україна із німецько-російським капіталом) та кіногігант 20 Century Fox, що не гребує знімати серіали про зло вищого гатунку - все ще не засторога для тих, хто друкує виправдання цього зла в коштовному дизайні.

The Tolkien Estate виникла як компанія, що управляє літературною спадщиною Дж.Р.Р.Толкіна після його смерті в 1973 році - одначе, не всією на даний момент. Так, “Сильмариліон”, подальші твори, оригінальні карти до "Володаря перснів" та записки були видані Кристофером Толкіном, сином свого батька, в той час як Harper & Collins лишається англомовним видавцем “Володаря перснів” та “Гобіта” у різних дизайнерських варіаціях. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Кримська хвиля й поліська злива: зі стендів "Відсічі"

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Є теми, з яких мені не страшно починати про Крим. Світ письменництва, що, втомившись від запилених материкових міст, лине в Лівадію або Бахчисарай, гуляє вузькими ялтинськими вуличками або топче алуштинську гальку. Тут "Ранок" підсобив нам з оглядом аж несподівано, виявившись хіба не єдиним видавництвом, як то кажуть, у вайбі.

Цього року, на першій "Відсічі.Крим" у Житомирі, книги видавництва "Ще одну сторінку" одразу зайшли в око елегіоніста.  Видання містять твори двох форматів. В одній - прозові твори українських класиків та неокласиків, у тому числі, представників Розстріляного Відродження, що, так чи інакше, торкалися у своїх творах кримської тематики.

І це про те, що гідна конкуренція російській літературі того й ранішого періоду в нас, усе ж таки, існує. Це несподіваний ракурс українського Криму для тих, хто не звик його бачити таким, і це Харків, який мислив крізь призму тамтешньої легкості буття.

Один з організаторів Ялтинської кінофабрики, Олесь Досвітній, як і Дмитро Тась, писав про татарський Крим, ще й з долею, що накрила його раніше - і втрапляння у польський казус, і еміграція, й засудження до страти за звинуваченням в тероризмі, й активна революційна діяльність, з усіма її крайнощами, до того.

Неосимволізм, імпресіонизм і ліричний гумор "розстрільників" доповнюють поетичні та прозові збірки класиків ХІХ століття і початку ХХ - Лесі Українки, двох Франків - Івана та Петра, Василя Короліва-Старого, одного з засадників Української Центральної Ради, збірка її депутатки, засновниці "Українського національного театру" Людмили Старицької-Черняхівської, учасниці жіночого руху. 

Тема кохання - у Бориса Тенети, що його збірка "Листи з Криму" об'єднала під назвою новели про милу серцеїдку, а родинна тема - в руслі цьогорічних букерівських трендів.

Жіночу тему продовжує Ганна Барвінок, дружина автора "Чорної Ради" Пантелеймона Куліша, започатковує Олена Пчілка, мати Лесі Українки, й надає акцентів Мирослав Капій, з "Країною блакитних орхідей", де постаємо частиною легендарної Атлантиди.

В.Підмогильний та І.Нечуй-Левицький, повалювачі шаблонів - хто з-за сонця, хто з-за хмар - а з ними й В.Вінниченко, професійний сибарит та ескапіст, якраз для весни в кримському стилі - з холодним морем, біленьким та декадансом, поки не вграли.

І В'ячеслав Гук, іще живий автор "Саду Галатеї", лауреат італійського часопису "DIOGEN" (2013) - хоч і сіренько, та в модернізм і сенсо-фізіологізм як першовідкривач літературного напрямку.

КнижКава в Instagram ще більше

фото та інтерв'ю з подій.

 

Відсіч.Крим - 2025: дві вежі й третій зайвий

Image by @MZarzhytska on X

Автор Арнольд Лопушанський

Крим для України, водночас, є подарунком долі та яблуком розбрату. Складна історія, що почалася із сусідства - то войовничого, то загарбницького, то дипломатичного - врешті, перетворилась на співжиття, спочатку в межах Російської імперії, потім в СРСР і, нарешті, в незалежній Україні.

Фестиваль, що пройшов 19-25 травня в Житомирі, нагадав нам усім про речі, які не хотілося згадувати - але час усе розставляє на свої місця, попри намагання пропагандистів усе заплутати.

Ментальні пастки: історія

Ситуація в Криму, що більш-менш врівноважилася у 30-х роках ХХ століття, ускладнилася депортацією кримських татар в 1944 році за звинуваченням у колабораціонізмі з гітлерівцями та передачею Криму від РСФСР до УРСР - на перший погляд, з економічних причин. 

Після розпаду СРСР розпочалися одразу дві типово кримські тенденції. З одного боку, частина русифікованих кримчан позиціонувала себе як майбутніх громадян РФ. З іншого боку, частина кримських татар, депортованих за межі півострова, повернулася на півострів, але зіткнулася з труднощами повернення втраченого.

Третя тенденція склалась задовго до кримськотатарської кризи та стосувалась адміністративного утворення, що мало специфічний склад населення, географічно та, у великій мірі, ментально відокремленого від материкової частини. Одним це не заважало відчувати себе частиною України, а іншим давало привід боятися українізації настільки, що економічні переваги відступили на другий план. Більш того, проросійські активісти почали звинувачувати Україну в недостатньому забезпеченні, сподіваючись отримати все потрібне з російської казни, - водночас, не відмовляючись від українських привілеїв як "боргу".

Контрадикція і воля

Кримськотатарська частина населення активізувала боротьбу за національно-територіальне самовизначення, в тому числі, користуючись незгодами Симферополя та Києва. Нагадаємо, що ці міста під час існування СРСР мали республіканське значення, а Крим був автономною областю. 

Щодо врядування, Крим став осередком сил, які позиціонували себе як прокомуністичні, всупереч колишнім комуністам з Києва, - але питання землі постало перед кримчанами суто по-українськи. Незадоволені кримські татари почали самозахоплення, чим іще більше ускладнили ситуацію, досить невизначену в правовому полі. 

Так, Меджліс як представницький орган, був визнаний Україною після окупації Криму з боку РФ. До цього офіційний Київ або займав позицію спостерігача, або, врешті, добирав кримськотатарських лідерів до ради при Президенті України за часів Леоніда Кучми. Той не поспішав легалізувати статус Меджлісу, небезпідставно побоюючись, що в Криму з'явиться паралельна влада, що поволі перебере на себе основну.

Невміння урядів України озвучувати чіткі рішення й домагатись їхнього виконання, врешті, призвело до повної дестабілізації в Криму. Попустительська політика Тимчасового уряду 2013-14 рр., що, на додачу, не бажало визнавати посеред себе відповідальність головнокомандуючого, призвела до втрати Криму, якої могло б і не бути. РФ святкувала перемогу багаторічної операції, проукраїнська частина населення півострова, незалежно від мови та національності, опинилася під загрозою репресій, які не змусили себе чекати. 

Євшан-зілля, чумак за сіллю

Кримські татари так і не змогли оголосити незалежність автономії, яка ще з часів завершення російсько-турецької війни в XVIII ст. вважається неможливою. І, хоч далеко не всі її прагнули, в російського уряду з'явилася підстава тримати усе кримськотатарське населення півострова під прицілом - насамперед, за звинуваченням у тероризмі або екстремізмі, що є підставою для арештів та ув'язнень. 

Частина кримських татар мігрувала на материкову Україну, вчергове переконуючись, що втратили - можливість відчувати себе вільно, мати гідний рівень життя і сподіватись на поступове законодавче вирішення побутових питань. Те саме стосувалося основної частини кримського населення, що підтримувала Україну. На жаль, частина проукраїнських кримчан не змогла виїхати, опинившись під прессингом російської влади - без доступу до медіа та літератури, що могла б підтримувати об'ємний погляд на ситуацію. 

Кримськотатарська спільнота на материку отримала можливість навчатись, писати, перекладати та друкуватись, проводити мистецькі заходи рідною мовою, виконувати національний гімн та надсилати офіційних представників, які обстоюють її інтереси в межах законодавства України. 

Щоправда, автономність кримськотатарської спільноти так і лишилася особливістю - не лише через культурну чи релігійну різницю. Суспільна інкапсуляція, в якій звуження кіл спілкування йде поруч зі зниженням інтересу до інших кіл, посилилась острахом за ідентичність і небажанням торкатись болючих тем. 

Те саме, хоч і в меншій мірі, стосується й кримської спільноти загалом. "Острів'яни" звикли почуватись єдиним цілим, і лише спільні заходи - такі, як фестиваль "Кримський інжир" - давали їм можливість знову відчути себе разом.

Поліський фестиваль: дощ і парасольки

"Відсіч.Крим" проводився уперше цього року в Житомирі, традиційно налаштованому на мультикультурність. Кримські митці - письменники, поети, художники, сценічні виконавці - зібралися в одному арт-просторі, під гаслом "Крим - це Україна". Втім, що маємо насправді?

Українське письменство займає не просто основні, а переважні позиції - не лише у площині творчості, але й в розв'язанні кримських вузлів. Ми бачимо українські прізвища на книгах для дітей і дорослих про Крим, ми бачимо активну перекладацьку діяльність кримських татар щодо української та світової літератури. Ми не бачимо творів, про які говорять закордонні джерела, і, часом, українські, - але не на "Відсічі".

Чому ж так? Невже причина тільки в ставленні до мови, чи до читання теж, чи, може, бракує авторів, здатних писати на рівні? 

І це не єдине питання там, де спільноту представляють жінки, а чоловіків-авторів чомусь немає - хоча, відносно нещодавно були видані збірки з "Кримського інжиру", а сама кримськотатарська література має.чималий доробок в істричномв контексті.

Та сама тенденція в українських кримчан. У нас є Світлана Тараторіна її унікальне бачення найгіршого сценарію з "Дому солі". В нас є автори, що, хоч і не приїхали на захід, і не приїдуть ніколи, але ментально з нами - в творах, надрукованих серіями на кшталт "Класиків та сучасників". 

Врешті, маємо конкурс "Листи до вільного Криму", де пишуть діти різних вікових груп, але немає жодного кримськотатарського прізвища. Що це - пасивність, зневіра, зростання упереджень щодо потреби в літераторах або чиясь свідома протидія? 

В одному тролейбусі

Вибір мовчання, на жаль, стає нормою в нашому суспільстві, а це, як історично відомо, погана ознака. Здається, вся думка навколо кримськотатарської проблеми зависла в "Хайтармі" Ахтема Сеїтаблаєва, та хіба він не дав вичерпну відповідь?

Українці залишаються відкритими, як в контексті життя тут, так і за кордоном. Ми готові співчувати й радіти бажанню вчити нашу мову, все частіше проявляємо інтерес до кримськотатарської, а ментальність сусіда так і лишається таємницею за сімома печатками.

З іншого боку, "звичка до звичного" багато кого лишає у вибраних межах. Нам просто не хочеться, мов дітям у пісочниці. Така свобода - сумна, в ній украй мало справжнього життя.

І, хоч від добра не шукають добра, пошукаємо хоча б людяності. Готовності впізнати в іншому себе. Нам подобається бути експертами в житті сусіда, та й вони не проти, коли за них так управно й гладенько говорять. А чого шукають вони?

Gerai, gerai

Якщо зважити на кадри в УКУ - граматики з високим ступенем точності (ой-йо!) та освіти з високим ступенем копулятивності. Досить імовірно, що кримськотатарська культура збагатиться вже звичними для українського вуха схолазмами й перекладацькими казусами, а в хані Гіреї ми знову впізнаємо пана Володиєвського. Щоправда, польські королі закінчились, а гетьманом у нас, вибачте, знову якийсь хозар. 

Прокатолицька культура обіцяє гарантований білет на Захід, приязнь і стриманість в міжетнічних питаннях, - попри те, що в українському контексті всі європейські заяви набувають кланових кольорів, і це не лише наші проблеми. Кросскультурність ніколи не була сильною стороною Польщі, чи, скажімо, Іспанії, де арабом бути страшно, а турком стрьомно.

Саме тому нашим письменникам варто, нарешті, сісти обличчям до обличчя. Можливо, слідом за дитячою літературою ми перестанемо боятись одне одного й зможемо зробити ті рішучі кроки, яких так бояться наші вороги.

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини книжкарства

 разом з нами

Премії в Україні: з вуст інсайдерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Творення книги завжди має в собі потребу визнання. Письменник, який хоче публікуватись, зробить це обов’язково - за участі видавця чи самостійно. Проте, визнання може прийти набагато пізніше від моменту публікації, й бути виражене зовсім не в тій формі, на яку сподівається автор.

Тут і розпочинаємо відверту, чесну розмову, навіщо авторам бути знаними, чого вони очікують від визнання - слави як такої, чи прожиття з неї, чи то самого факту винагороди за творчий плід, і що таке премія, в їхньому розумінні.

“Гроші - не головне”: курс обміну

У нас чомусь прийнято думати, що письменник має бути бідним. Гірш того, ці очікування справджуються, втілюються в життя - на рівні видавців, авторів та впливових осіб. І справа тут не в комерційності, - бо літератури, на якій нескладно заробити, в нас, на жаль, занадто мало. 

Комерційна література у нас не схвалюється і не преміюється. Вона може бути якісно написаною, але чомусь не в нас. При тому, всі скаржаться на неможливість мати гідний заробіток з книг, всі подаються на публікацію, дехто - на премії. Врешті, виходимо на одну-єдину валюту в цьому питанні - визнання, і тільки.

Що воно таке, визнання для українського автора? Мати гарне друковане видання з власним іменем, за які - ладно вже, що там - півтисячі євро на дорозі не валяються. Плюс, копійчані роялті, на які треба дмухати, мов на тліюче вугілля. А видання, воно нікуди не подінеться. Ще й премійоване.

Орден героїв базару

Біда з цілепокладанням, і тільки, мучить українця спрадавна, з його емоційним ставленням до дійсності й до себе в ній. Про мету думати неприємно, так само, як і про національну ідею, - яка може, й зовсім не відрізняється від сусідської. Та хоча б в плані відмови від добробуту, про який інтелігентній людині й згадувати гидко.

Ні, ми не хочемо бути імперцями. Нам потрібне визнання самого факту нашого існування, що його аж дошкульніше заперечують. Нам потрібне відчуття імені, відчуття особистості, відчуття індивідуальності, яку приймають і з якою готові взаємодіяти на рівних.

А що ж таке рівність у цім ідеалі? Належність до певних спільнот, до списку відзнак, які є “пропуском” до цих спільнот? Можливість без сорому й остраху потиснути руку авторитету, відчуваючи себе на своєму місці? 

Особисто мене в цьому сенсі забавляє одна-єдина різниця в амбіціях західних та наших авторів. Це червона доріжка й червона подушка. І мало хто замислюється про те, за що в Україні преміюють, кому взагалі потрібні ті премії й для чого.

Автори не можуть відповісти на це питання з однієї причини - вони відповідають, як письменники, захоплені процесом творчості як таким. Любов до свого творіння спонукає або випустити його в світ, або закрити в столі, коли є відчуття небезпеки. 

Письменник - не комерсант, не видавець і не літературознавець у широкому контексті. Частина авторів може похвалитись мультизадачністю, але це лише частина. Преміальні комітети складаються з не тільки письменників, і це, справді, дає відчуття реальності поза творчою майстернею.

Що ж таке премія для сучасного українського письменника? Узагальнюючи думки учасників книжкового ринку, почнемо з першої великої події року, де можна їх почути. 

“Нема”, “є” і “буде”: три ката українського терпіння

На Книжковій Країні - 2025, нарешті, визначились, що потрібно українському автору. Це видимість у шквалі видань, які пишніше одне від одного. Побачити автора мають, насамперед, видавці. Якщо це молодий або новий автор, буває недостатньо рукопису, - навіть високої якості.

Тож, премія чи місце в списку кандидатів - шанс бути побаченим та обраним для видавничого портфелю. По суті, це групова рекомендація від осіб, до яких видавці дослухаються. 

Молодий, новий, маловідомий і навіть досвідчений автор може претендувати на премію, - і добре, коли він усвідомлює ціль подання, хоч якось визначає подальший шлях і зміну статусу.

Монополія страху в сучасній українській літературі спонукає багатьох авторів уникати конкуренції з зарубіжними колегами. Книги, які ніхто не бачив, мають можливість бути прочитаними й оціненими в рамках певного конкурсу, і навіть блогери, як голови читацьких профспілок, впливають на цей процес хіба що дуже обмежено.

Цікава, якісна історія плюс текст і зовнішність як результат командної роботи над книгою - безумовно, потужна візитівка. З іншого боку, члени преміальних комітетів переконані, що винагороди не впливають на кількість читачів. Конкуренцій між винагородами немає, бо в більшості комітетів - одні й ті самі судді.

Все це, правда, дуже нагадує приватні клініки, де ми зустрічаємо держлікарів. Кількість українських премій неухильно скорочується, і з 350-ти на початку існування їх залишилось біля 70-ти. Це попри відсутність конкуренції, на відміну від західного книжкарства, де в одній тільки Великобританії можуть обирати лауреатів трьох премій за один сезон. 

Жодного секрету, крім спеціалізації - наприклад, одночасно с Букером іде процес відбору в списки премій Орвелла та Вальтера Скотта. Щоправда, всередині може виявитись зовсім не те, що ми очікуємо, але то вже окрема тема.

Найцікавішим, знову ж таки, є момент винагороди. На Заході кандидати чітко розуміють, на що йдуть - гроші, статус чи закономірність винагороди за чудову роботу. В Україні ж знову контрадикція - з одного боку, несприйняття “премій їжі”, з іншого, це мрія. Зараз говоримо на повному серйозі: є ідеї створення премій, які спонсують ресторани та інші заклади продуктової галузі. В цьому контексті ротація суддів, обмеження критеріїв, закритість чи відкритість голосування мають хіба що декоративне значення.

Жанровість і визначеність

Стосовно того, що писати на премію, відповіла нещодавня нобелівська лауреатка Ольга Токарчук, а ми додамо, що новий український герой та великий український роман можна писати як самостійно, так і під керівництвом куратора. Технічне наставництво не завадить, як і письменницький курс - а це вже точно західний комерційний досвід.

Ми поступово стаємо на шлях рекомендацій, добре це чи погано - в усякому разі, сприяє комунікації, з якою в нас традиційно виникають проблеми через бажання наполягати лише на власній позиції, з якої починаються раптові, неоковирні компроміси. Іншим є те, що інтуїтивних рішень ніхто не відміняв, - ані в нас, ані за кордоном.

Жанрова українська література і соціальні проекти мають стати друзями, а не родичами. І тут аж як потрібна допомога меценатів, які здатні повністю замістити грантову голку. Пошук інвестування й доброчинництва має стати обов’язковою задачею кожного конкурсу, як і скорочення списку критеріїв на користь об’єктивності оцінювання, і участь читачів, не зацікавлених у фінансуванні власного блогу за рахунок впливових кіл.

Жанровість передбачає вибір максимальної віддачі, - хай то буде соціальний роман чи затишне фентезі, мілітарний реалізм чи продуктивний ескапізм. Український герой має давати читачу відчуття існування, правди і кривди, всією своєю харизмою протидіяти дріб’язковості цензурування, що виражає лише студентський комплекс у претендентів на авторитети консекрації.

Сага про інсайти

Обговоривши пастки менталітету, перейдемо до класифікації премій - нарешті, ринок дав нам таку можливість. Державні й недержавні, приватні й змішані премії в Україні є, і вже можна говорити про спільноти - академічні, видавничі, медіа- й читацькі. Літературознавці й письменники можуть складати першу чи окрему спільноту, але варто пам’ятати про багаторукість українського книжкаря.

Щодо критеріїв довіри, останні книжкові події у Києві та Вінниці заявили про конкурентоспроможність премії й знижену ймовірність проявів “синдрому Калитки”. Не менш важливий характер і якість комунікацій, ставлення до літератури досвіду, позиціонування з точки зору належності до певної спільноти чи відсутність обмежень.

Вибір шляху до преміювання не менш складний, ніж пошук видавництва. І тим паче, можна сподіватись, що рукописи без винагороди не залишаться без уваги.

Дякуємо Ірен Роздобудько, Ользі Саліпі, Валентині Комар, Тетяні Білімовій, Віталію Капранову, Віталію Запеці та іншим активним учасникам дискусій на теми сучасної української літератури та книжкового ринку.

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

VinBookFest2025: майбуття з провінції

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Минув тиждень з дня чергової регіональної події на книжковому ринку, і можна писати висновки, які не спадуть на розум під час великого фестивалю. Це не лише ефект масштабності. Ставки у великих містах робляться на те, аби вразити гостей якнайбільше.

Регіональні фестивалі - скромніші й розважливіші. Тут менше яскравості, епатажу й натовпу, більше часу для вдумливого слухання й спілкування. Проте, видавцям бракує певності щодо читацьких смаків, - або, радше, це страх не вгодити феодалам.

Чому так? Вінниця є однією з сучасних феодальних столиць України, а ми все ще живемо в часи, де дурним бути дешевше. Так і формуються менш ніж посередні ятки торгівця, що радше звернеться до найгрубших, найтемніших почуттів аудиторії, аніж розверне перед нею чемодан Мелькіадеса.

В часи контрколонізації - давайте будемо чесними з собою - влада медіа є надзвичайно потужною для формування паралельної або відгалуженої реальності. Ця влада є особливо потужною у великих містах, провінція менше захоплена нею. І саме тут можна почути соціально-політичну думку поза впливами медіасфери - з вуст креаторів, що, так чи інакше, перебувають в руслі подій і розповідають про них у художній, прийнятній, близькій для багатьох формі.

Зустрічі з досвідченими, талановитими авторами відкривають грані реальності, яку ми не в силах іменувати через розпорошеність, розмитість або зсув термінів. Саме в спілкуванні з творцями, що прожили кілька епох в історії нашої держави, ми бачимо себе в ній такими, як є - живими, хоч і деформованими, причинними.

Питання, що ми їх ставимо письменникам, народжують відповіді з неймовірною концентрацією суспільної думки, з КПД, що тут же відображає трансформацію енергії слова в енергію дії. Наприклад, Тамара Горіха Зерня описує маніпуляцію революційними настроями, що відбувалася на Донбасі як метод підготовки війни, згадує амбіції місцевих жителів щодо посад в жилкомунгоспі, а феномен короля Данила й моавітський синдром Герая все ще поза увагою сучасних дослідників історії. 

Втім, капрановське слово так і лишається шукачем закономірностей, що керують нашим повсякденним життям у системі кривих дзеркал. Оця-то система є добре помітною молодим авторам, що не такі вже й зумери. Їхня сатира виявляється такою самою призматичною, як око Тарантіно і телескоп Маркеса, що вбачає магічний реалізм оббитою сходинкою нагору, замість магічного мислення, що в нього прагнуть запхати зискарі пітьми.

Звісно, письменника не можна вважати філософом чи творцем теорій з претензією на безпомилковість та всеохопність, - бо знов ризикуємо з Хаббарда зробити саєнтолога. І кожен пошук має осмислюватись із точки зору придатності до життя. Коли язичництво й магія довели свою непридатність, це були часи розпаду й занепаду, а не розквіту й добробуту. Сподівання начаклувати перемогу - такі самі смішні, як і гра зі словами, що не можуть бути відірваними від внутрішнього світу людини.

Тут проукраїнське мислення, в якому герой - активний, дієвий, інтелектуально розвинений і чуйність поєднує з хоробрістю - залишило далеко позаду мислення колоніальне чи позадержавне, в якому українцю відводиться роль холопської темноти, закутного месника - чаклуна з травичками, а всі розумні й сильні - москалі, біляки, чи, не приведи Господи, жиди.

Інший, несподіваний акцент українського письменства - герой (і медіатор) в стилі Буковськи, що, пройшовши крізь кола персонального пекла, викликає довіру читача, без осуду та фарисейства, без правильних слів та схвалених реакцій.  

Сфера психо, що ми її так не любимо через потребу вивчати на рівні науки, а не замовлянь, уже описується авторами, які звикли мати з цим справу. "Закони Невриди" Катерини Самойленко розглядаються на рівні політичного фентезі, де висміюється, в тому числі, хронічна віктимність, а "Придуркуватий роман" Віталія Запеки зазирає в "царство буйних", де все, як у людей - навіть світ палат і халатів. 

Жага до панування там, де не знятий нашийник раба, сковує все суспільство одним ланцюгом смерті. Чи будемо ми жити, залежить від того, на що наш внутрішній Піноккіо витратить батьківські кошти. І досвід принижених тут не приховати так само легко, як незручний пост у соціальній мережі. 

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини 

видавничої спільноти разом з нами

Сам собі видав: 10 питань для Alina Ross

Image by Tetyana Moroz

Інтерв'ю від Марія Заржицька

Самвидав - хоч і вільний, але нелегкий процес виходу на власній яхті у відкрите море. Як здійснити свою мрію й зберегти проект? В серії публікацій "Сам собі видав" будемо спілкуватись із письменниками, що видають і продають свої твори самостійно або за мінімальної участі видавництва. 

Сьогодні говоримо з Alina Ross - українською авторкою чотирьох психологічних романів, половина з яких («Переміщені» та «Два Річарди») перекладені англійською мовою.

Alina, чим самвидав для вас є зручнішим, якщо порівнювати з друком у видавництві?

В першу чергу, для мене самвидав - це свобода. Я можу сама вирішувати, як буде редагуватись книга, який відсоток редагувань буде, наскільки вона буде змінюватись - тобто, тут впливаю лише я. Немає дедлайнів, договірних умов, терміни друку книги теж залежать виключно від мене. 

Що найбільше відштовхнуло в пропозиціях видавництв?

Це гроші - розмір авансу й роялті, які є дуже й дуже малими. Великі видавництва мають потужності для гарного маркетингу й піару. В них є всі необхідні інструменти, вони можути розкрутити автора й книгу, - але фінансова сторона співпраці з письменниками, все ж таки, відштовхує.

Скільки видавництв зацікавилось вашими рукописами, перш ніж ви прийняли рішення видаватись самостійно? 

Жодного. Автори, переважно, йдуть до самвидаву саме через те, що не отримують фідбеку від видавництв або отримують відмови. В моєму випадку була тиша, - якщо згадувати 2019-й рік. В 2021 році я мала зустріч в Zoom з представниками видавництва, яке розглядало мою книгу "Любов народжується в мовчанні", але далі справа не пішла. 

В яких країнах вас читають?

Дуже широка географія, особливо, з моменту повномасштабного вторгнення 2022 року. В березні я вивозила маму, сестру й кішку до Австрії, де організувала дівочі зустрічі. Їх я проводила досить довго. Це були безкоштовні зустрічі для того, щоб підтримувати одна одну. Так у мене з'явилися нові читачки, українки. Далі мої книги замовляли дівчата з Німеччини, Польщі, Іспанії, Еміратів, Сполучених Штатів, Великобританії. У США є сайт Ukrainian Pages, де продають книги українських авторів, з доставкою. Співпрацюємо з цим сайтом, через них я зробила вже другу відправку книг читачам діаспори. 

Що для вас є цілями в співпраці з книгарнями?

Основна ціль, на якій завжди наголошую - екологічне партнерство. Саме, екологічне, в якому книгарня не дивиться на самвидав як на щось гірше, ніж наклади з видавництва. Самвидав може робити гарні книги -  писати, й візуально оформлювати обкладинки. Друга ціль - фінансова. Це продажі, які бувають при екологічному партнерстві, при ставленні до самвидаву без кліше "це, скоріш за все, не буде продаватися".

Чому, на вашу думку, з деякими книгарнями важко співпрацювати?

Наразі, я співпрацюю з усіма мережевими книгарнями (КСД, Vivat, Book.ua, Yakaboo  тощо). В квітні підписала договір з "Книголендом", нещодавно - з  Megogo. Чому з деякими важко? В моєму досвіді я зіштовхнулась із проблемою, коли керівництво не хотіло комунікувати - на мою думку, без жодних причин. Це було важко для мене й для розуміння одне одного.

Alina, ваші колеги по самвидаву - коло взаємодопомоги, осине гніздо чи капсульний готель?  

Дуже круті порівняння. Одразу відкидаю осине гніздо, - але далі я задумалась, хоча взаємодопомога є. Все ж таки, капсульний готель. З моменту створення групи в Telegram, де нас, авторів-самвидав, близько 300, я бачу тенденцію "кожен сам по собі". Дехто намагається об'єднуватись, але дуже багато таких авторів самі. 

Тут є декілька причин. Першою, найголовнішою є страх - наприклад, поставити не те питання, або що воно буде здаватися дурним. У нас відкрита комунікація. Хто хоче, може ставити питання й просити допомоги в інших авторів. 

Бояться друкувати свої книги - що скажуть? Під час голосування виявилось, що лише 12 авторів з 300 мають надруковані книги. В цьому готелі той чи інший автор, рано чи пізно намагається відкрити свою капсулу і долучитися до великого книжкового ринку. Це страшно, особливо, коли ти з першою книжечкою ходиш. Є купа сумнівів, звісно. Я сподіваюсь, що наш готель в майбутньому відкриє всі капсули й перетвориться, все ж таки, на коло. Ще раз додам - є взаємодопомога, але поки що це відокремлені автори. 

Що є найціннішим у вашому зарубіжному досвіді продажів?

У мене є досвід комунікацій з літературними агентами й видавництвами в міжнародному форматі. Я тричі відвідувала Франкфуртський книжковий ярмарок, двічі - Варшавську книжкову виставку, один раз - Віденський форум. Поки що права на переклад не продані. Наразі, це книги українською мовою. Є англомовні "Переміщені" й "Два Річарди". Щодо Amazon, цією платформою треба постійно займатись, аби були продажі. Зараз я цим не займаюсь, тому декілька електронних книжечок на місяць купують - хтось, якось випадково знайшов. Я цим займалась в 2019 році, коли "Два Річарди" стали першою книгою в ТОП-100 різдвяних романів.

Прикра ситуація з "Книгарнею "Є" сталася з вами в одному магазині чи відбувалася систематично, в усій мережі? 

Історія стосується не одного магазину "Книгарні "Є", історія про всю мережу. Це сталося в березні 2024 року, я вдруге зверталася до керівниці, контакт якої знайшла у відкритих джерелах. Я писала їй за півроку до того. Зайшла - точно не пам'ятаю - здається, на Лисенка в Києві. Мої книги стояли на найнижчій полиці біля підлоги. Я зайшла, тому що розумію - вони не продаються місяцями. Думаю, зайду, подивлюсь, що там відбувається, чи вони взагалі стоять на полиці. Вони стояли внизу.

Пройшло півроку. Я знову зайшла до якоїсь із книгарень, і знову мої книги внизу. Я до неї вдруге написала і запитала: "Чи можемо ми домовитись про те, щоб книги знайшли собі місце трохи вище, тому що читачі не дивляться собі під ноги". І, насправді, більшість книгарень не мають полиць біля підлоги, там є тумби для зберігання книг.  На моє прохання відповіли, що, на жаль, розкладка в "Книгарні "Є" - за алфавітом. Це є правда, але частково. Якщо виходить якась новинка, і треба продати книгу - новинку чи хіт - то вона буде стояти на видному місці. Неважливо, на "Я" це прізвище чи на "А". 

Окрім того, в деяких "Книгарнях "Є" (це не Київ, в інших) мої книги стояли на видноті. Це робили менеджери, з власної ініціативи, на місцях - але, насправді, у менеджерів є вказівки. Наприклад, новинка прийшла, треба її виставити так або так. Тому те, що в мережі по деяких містах мої книги стояли на видноті й продавались - виключення.

Вдруге я написала з пропозицією домовитись. Я спитала: "Що ви хочете, які ваші умови?" І мова йшла не про гроші, тому що я абсолютно точно знаю: "Книгарня "Є" не бере гроші за викладку на промо-столі чи на іншому видному місці. Я знаю цю інформацію, тому я прямо запитала "Можливо, ви хочете більшу знижку на книги, з мого боку? Давайте обговоримо". 

Наступного дня мені прийшов лист від моєї менеджерки: "Нам наказали прибрати ваші книги з усієї мережі". Це майже дослівно - "нам наказали", "нам наказало керівництво". Тепер важливо це сказати: я в своєму листі питала про домовленості й знижку, умови для підняття книг на видноту. Я навіть казала "Окей, є у вас п'ять книг одного виду. Нехай три або навіть чотири стоять внизу, а одну підніміть вище, нехай її читачі бачать". 

І наступний момент. Я сказала: "Якщо це неможливо, я б хотіла забрати книги з книгарень, де вони біля підлоги і де вони місяцями не продаються, тому що це мої заморожені кошти, які я, власне, недоотримую, щоб вкласти в новий друк". Наступного дня мені прилетіло "Керівництво наказало прибрати ваші книги з усієї мережі". Це було дуже неприємно, звісно. Я запитала причину, її мені не назвали. Ще більш прикрим є те, що причини, насправді, як такої, й немає. І потім я намагалася запитати контакти керівництва, яке наказало прибрати - мені нічого не відповіли. Я писала SMM-менеджеру Андрію, з проханням допомогти мені зконтактувати з керівництвом, стосовно того, що я хочу поговорити - для розуміння, й це теж важливо. 

Між березнем і днем, коли я виклала це публічно, пройшло чотири місяці. Тобто, це не було, знаєте, отак, що я отримала від них наказ прибрати мої книги, і наступного дня "Все, піду зараз усім розповім і почну робити скандал". Ні, я вичекала чотири місяці. Я чекала все-таки, що в мене вийде поговорити з керівництвом. 

SMM-менеджер відкрив моє повідомлення, але, на жаль, нічого на нього не відповів. Мені здається, SMM-менеджер має реагувати на такі дзвіночки. І, мабуть, я про це писала - якщо в нас не вийде контактувати непублічно, я вийду з цією інформацією в публічність і буду себе захищати. 

Далі історія не закінчилась. Мені повертають книги. В кінці квітня 2025 року я потрапила в ДТП - ходила, але по квартирі. Я написала їм про це, бо то були ті дні, коли я мала забрати книги. Вони відреагували нормально, сказали: "Добре, ми чекаємо, заберете, коли можете".  Забирати я їх їздила на київський склад. Зрештою, я забираю всі книги, відкриваю їх вже в себе на складі й виявляю, що всі книги - з наліпками "Книгарні "Є". 

Я сказала, що не буду забирати ці книги, бо це втрачені книги. Я не зможу їх більше ніде реалізувати з тими наліпками - жоден магазин у мене їх більше не візьме. Там було більше 300 книжок. Мені написала дівчинка з "Книгарні "Є", - мовляв, вони дуже гарно ці наліпки відривали з феном. Якщо керівництво готове стояти й відривати з 300 книжок наліпки - супер, але я цього робити не хочу. Я написала, що не готова прийняти ці книги. 

Довга історія, це був уже вересень місяць, але мені сказали: "Добре, привозьте їх назад, ми їх реалізуємо". Мені дзвонила представниця, з керівництва "Книгарні "Є", дуже мило зі мною спілкувалась. Мова не йшла про торгівельні точки, я просила їх реалізувати виключно в інтернет-магазині. Вони сказали: "Добре, ми зробимо це", і я відправила книги назад.

Минув місяць. Книг немає в інтернет-магазині. Я дзвоню представниці, вона не бере трубку. Не пам'ятаю, з ким контактувала, але мені кажуть "Так ми не будемо нічого реалізовувати". Тобто, минув місяць, вони не хотіли нічого реалізовувати, й, здається, хотіли повернути книги назад.

Існує пункт договору між мною та "Книгарнею "Є", де вони кажуть, що можуть повернути книги з наліпками в тому числі, але тільки після вказання причини повернення. Причини не було, і я стояла на цьому. В юридичному полі ми змогли домовитись, і зараз вони реалізовують мої книги в інтернет-магазині. 

Як поводяться інші книгарні з вашими книгами?

З іншими книгарнями все добре. З'являються нові книгарні-партнери, які охоче співпрацюють з самвидав у форматі B2B. 

Ми дякуємо Alina Ross за активну участь в проекті. Сподіваємось побачити в нашому проекті письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням "Сам собі видав".

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!

10 українських книг про війну

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема українського сучасного роману все частіше стає предметом літературних дискусій. Що створювати для людей в умовах війни - те, що відволікає, розвантажує, чи те, що звертає їхню увагу на позамедійну правду? Сьогодні розглядаємо другий аспект проблеми і презентуємо читацькій аудиторії нашу підбірку.

Між мілітарністю та ескапізмом

Під час нещодавньої зустрічі з українськими письменниками Ольга Саліпа зазначила, що українська читацька аудиторія складається, щонайменше, з двох сегментів. Одні не можуть читати про війну взагалі, а інші не можуть читати нічого, крім як про війну. Така біполярність відобразилась в персонажному концепті, розподілившись між двома типами героїв - мілітарізованим та ескапізованим, ворожнеча між якими, здається, є непримиренною. Втім, чи існує якийсь інший шлях у цьому питанні, крім акцентів на крайнощах?

Для ліпшого розуміння того, що відбувається, потрібно звертати увагу на правомірність термінів, що застосовуються в тій чи іншій сфері. Поняття мілітарності та ескапізму - не військові, а медійні. Четверта влада зробила все можливе, аби в громадській свідомості відбулася підміна понять щодо такої, здавалося б, уродженої структури, як захист рідної землі. 

Саме поняття мілітарності відносить нас в епоху гонки озброєнь між двома світами, й, здавалося б, нічого поганого в цьому немає. В дійсності ж, акцент у понятті мілітарності робиться не на захисті своїх інтересів, а на загрозі потенційного нападу. В цих умовах ескапізм виступає проявом пацифізму, - тобто, відмови від будь-якої участі у військових діях, переводячи акцент зла з інтересів промілітарної економіки на війну як таку.

І там, де прагнуть звільнитись від пут розколотого світу. потрібно дослухатись якраз до голосів безпосередніх учасників подій - військових, мирного населення, письменників та журналістів, які розповідають громадськості про те, що відбувається насправді. Сьогоднішня підбірка складається саме з такої літератури.

Що таке “книги про війну”?

Не беручи до уваги пропагандит і очевидно грантові видання, розглянемо літературу про війну в її усталених і сучасних напрямках. Це художня література - проза, поезія - та публіцистика, що складається з документальних видань та літератури досвіду.

Огляд книжкового ринку і дискусії з його учасниками свідчать про існування в Україні двох основних типів художньої літератури про війну. В жанрі художньої прози маємо батальний та соціальний романи, перший з яких зосереджується на зоні бойових дій, а інший - на житті в тилу. 

Сучасність додала нам ще й роман жіночий. Це може бути погляд жінки-захисниці, жінки, яка змушена чекати чи переховуватись разом з сім’єю у безпечних місцях або навіть самотньої жінки, яка втратила усе чи вирішила розпочати своє життя подалі від загрози його повного винищення. 

Мігрантський роман теж має не один, а цілих три напрямки. Емігрантський напрямок зосереджується на долі героя, що не бажає повертатись на батьківщину, але не втрачає свого зв’язку з нею, попри намагання розпочати нове життя. Мігрантський роман розповідає про життя біженців, а ремігрантський описує проблему зворотньої втечі, - ба, навіть зворотнього руху, коли вчорашній мігрант зважається битись проти ворога в лавах захисників України.

Особливим жанром літератури про війну є поезія. Творцями віршованого слова стають як учасники бойових дій, так і ветерани, члени їх сімей чи люди, які ніколи не були на війні, але співпереживають цей досвід в тилу й тримають руку на пульсі суспільних настроїв.

До публіцистичного жанру відносимо, крім згаданого раніше, публікації військових журналістів, медиків, психологів і навіть дітей, які створюють оповідання, вірші, колекції фотографій та малюнків, опублікованих у книжковому форматі.

Тож, нарешті, представляємо нашу добірку книг про українську війну.

Романи та есеїстика

1. Влад Якушев, “Карателі” (ДІПА, 2018).
2. Артем Чех, “Точка нуль” (Vivat, 2017)
3. Тамара Горіха Зерня, “Доця” (“Білка”, 2019).
4. Оля Бражко, “Загадка” (“Гамазин”, 2022).
5. Анна Бугаєва, “Я твій ворог” (“Нора-Друк”, 2025).
6. Любко Дереш, “Погляд медузи. Маленька книга пітьми” (Видавництво Анетти Антоненко, 2024).

Публіцистика, спогади

1. Галина Янченко, “Прихисток” (Саміт-книга, 2024).
2. “13 історій війни” (Ukrainian Warchive, 2024). 
3. Behind blue eyes - 200 фотографій, зроблених дітьми на прифронтових і деокупованих територіях 2002-2024 рр. (вид-во Readellion, 2024).
4. Дарія Китайгородська, “Ми залишаємося” (“Кондор”, 2023). 

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини 

видавничої спільноти разом з нами

Український самвидав: витоки, проблеми та перспективи

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема, з якою чимало сучасних авторів не може розійтись - це власні зусилля з публікації книг, відкинутих видавцями. З одного боку, така ситуація є вигідною обом сторонам - і автору, й друкарю, особливо, коли останнім є, знову ж таки, видавництво. З іншого боку, самвидав уперто сприймають як щось, менш ніж другорядне, читачі, й самі видавці - хто більше і чому, важко сказати одразу.

Тож, сьогодні говоримо про самвидав як інгібітор суто психологічних реакцій, що мають коріння не лише в суспільній історії країни, а й в її сучасності.

Трохи радянщини

За часів СРСР самвидавом не займався хіба що лінивий дисидент. Відкинуті владою завжди знаходять спосіб достукатись до певної частини суспільства, незалежно від істинності суджень, а відкинуті радянським режимом складали декілька суспільних категорій, однією з яких були письменники з відмінними переконаннями.

Іншою категорією потенційних самовидавців ставали автори, в яких сама влада відчувала загрозу, хоч вони й не протестували відкрито. Їхня система цінностей не вписувалася в невидиме ложе Прокруста, що, хоч і було достатньо широким та м’яким, але так і не змушувало їх спати.

Часи відлиги сформували новий перелік літератури, яка видавалась, і той, який не міг бути виданим ні за яких умов. Які умови, неважко здогадатись за тими книгами, що видавались авторами самотужки. Перебудова змінила видавничу сферу з держорієнтації на ринкову, але не так, щоби зовсім.

Нелукаві друкарі

Після розпаду СРСР самвидав продовжував своє існування, тепер уже всупереч ринковим тенденціям, що наводнили ринок дешевою криміналістикою, бандитською романтикою й чорнухою, лавбуками в рожевих обгортках, більшістю, перекладними, та популярною психологією з езотеричним нахилом. Чутки про літературні плантації, вигідні ринку, спонукали багатьох авторів публікувати щось серйозніше в невибагливих обгортках.

До категорії серйозного відносились збірки поезій, дослідження та невелика кількість романів, які втомились пропонувати. Загалом, пробитись у видавничий портфель було можна, якщо маєш ноги ходити. Щодо Інтернету, на той час було простіше встановити собі, нарешті, стаціонарний телефон з факсом.

Неформат, як і раніше, продовжував самовидавничу практику, не відчуваючи, по суті, жодних незручностей. Як і зараз, важливо було обрати, куди вкласти золотовалютні запаси, й хто це проспонсує.

Несхвалені демократією

З другого десятиліття 2000-х розпочинається зовсім нова історія. З одного боку, видавництва України й досі орієнтуються на попит, який здається їм непереборно іншомовним. З іншого, тенденція хоч трохи видавати щось українське зміцнюється, і планку впевнено тримають неокласики.

Нішу самвидаву того часу займають поети й ті, кому не пощастило проштовхнути в маси соціально-психологічну та історичну романістику. Ці видання займають окремі полиці в книгарнях, їх добре видно за недорогими обгортками й, мабуть, потужним змістом, якщо читач зважиться здолати упередження.

Водночас, значна частина українських авторів згоджується на “самзвидав” - тобто, публікацію твору через видавництво за гроші. Це позбавляє їх необхідності самостійно контактувати з друкарнями, дозволяє сформувати бажаний пакет послуг і отримати хоч якесь гідне місце на полицях магазинів.

Така комерційна практика частини видавництв дозволяє збільшити частку якісної, ще й україномовної літератури на ринку, страхуючи від ризику наступити на ногу російським друзям. Податкова практика теж не на боці української книги, тож, вартість самовидання на початку 2000-х вартувала кредиту зі зниженими відсотковими ставками.

Розквіт інтернет-торгівлі та відкриття перших онлайн-магазинів співпав із розширенням видавничого асортименту й активізацією письменників, що раніше займали другорядні позиції в черзі. З одного боку, наші автори стали пропонувати більше популярної літератури українською, з іншого, видавництва згодились хоч трохи навести бінокль на неприємні явища в суспільстві, що їх розкривали автори-скальпелі.

Гроші? Які гроші?

З’явлення більш-менш прийнятних - тим паче, в порівнянні з Росією - умов для письменників не перекрило головної проблеми українського книговидавництва та суспільства в цілому. З одного боку, це небажання гідно платити за інтелігентську працю та роботу зі словом як таку. З іншого боку, це бажання платити будь-кому, хто впишеться в держзамовлення, - хай навіть це буде інша держава, з літературою, яка навіть там недобре продається.

Чутки про шалені гонорари західних письменників ще більше пригнітили потенційних самовидавців. При цьому майже ніхто - як автори. так і видавці - не брали до уваги налагоджені механізми ринку в тих державах. Першим з них є зовсім не комерційність, а виключно ощадне ставлення до власних ресурсів. М’яка обкладинка, газетний папір та скромний дизайн належать більшості видаваного там.

В той самий час західні автори почали активно друкуватись в Україні, за значно менший кошт, аніж вони б робили це на батьківщині - з якістю, що, мабуть, перевершила усі їхні сподівання. Нас підвела наша ж пристрасть до краси та комфорту. На думку середнього читача масліту, тверда, ще й гарна обкладинка має належати будь-чому, що хочеться читати. 

Гірше, цю думку ніхто зі знавців не збирається змінювати, - так, наче в Україні відкрили клондайки деревини та високоякісних матеріалів для друку. Стосовно дизайнерської праці, й дороговизна. й дешевизна тут не є позитивним фактором. Недоречність жахає, особливо, коли чергове видавництво змушене згорнути потужності.

В ситуації, коли видавництво натякає на неспроможність розширювати портфель за рахунок вітчизняних, ще й якісних творів, частина авторів інвестує не в нову квартиру, а в книги. Самвидав значно розширився - не тільки за рахунок нелюбителів добробуту, а й на користь ого-любителів. Тепер друкованим автором може стати кожен, хто навчився зв’язно викладати думки на популярну тему або найняти гострайтера (політкоректний переклад - “афроамериканець”).

Крім того, в самвидаві з’являються автори, які, начебто, не повинні були там з’являтись. Прохідність популярних тематик ставиться під сумнів уже тоді, коли вони переповнені авторами з-за кордону, до яких пред’являються значно нижчі вимоги, аніж до їхніх українських колег. 

Комунікативне провалля

Видавнича тиша - стан, знайомий кожному другому авторові. Це зовсім не брак часу на автоматизацію розсилок, де потрібно вбити в стандартний лист із відмовою лише адресу електронної пошти. Це справжній панський комплекс, який має на меті отримання контролю над авторською долею.

Тому, хто вимовчує, все одно, чи автор зараз переключивсь на іншого видавця, чи продовжує мучитись у здогадках. Мети досягнуто, вчорашній кріпак заявив про себе болючим ударом по спині чужого хлопа. Згадуючи, що більшість робітників у видавничій сфері - жінки, фраза з пісні “милый мой, хороший, догадайся сам” хоч трохи розраджує.

Як би там не було, а “не могу открыться, слова не найду” - гарний мем. Захист від мук совісті гарантовано, побиті хлоп чи дівка підуть на слободи, бо в кого стане терпіння постійно стукати не в ті двері?

До суто жіночої стратегії уникнення додається модний зумерський ескапізм, загальне зниження навичок soft-skill і свідомий вибір ігнорування (від лат.ignore - "не знати"). Все, що незручно, турбує, тригерить, потрапляє до зони ігнорування, де вже знаходяться ті, кому треба “показати головного”. 

Сейф небажаних контактів

Точка маркетингових зусиль в умовах обмеженості власних ресурсів завжди буде приходитись на точку, де ресурси поповнює хтось інший. Хто платить, той і замовляє музику, що неважко зрозуміти з кінцевої бенефіціарності або країни впливу. Кріпак не вміє домовлятись, кріпак уміє лише виконувати.

Шевченківське “Ми не знаєм, хай розкаже німець” і тут заглядає невченим оком туди, де не треба. Ненависть машини до Я має одну просту причину. В машини немає Ми, є тільки Я (машина) і ти (гвинтик, або частина одного великого Я). Щойно ви намагаєтеся говорити мовою свободи з системою, вона викидає вас, сприймаючи як загрозу стабільності / усталеності / чітко визначеному порядку. 

Маємо на увазі навіть не дисидентство, а перетворення суто українських комунікацій на діалог німця та єврея. В цій системі автор не може вступати в повноцінний бізнес-діалог, не отримує зворотнього зв'язку щодо створеного ним продукту як такого, не може мати портфелю об'єктивних думок. Є думка істеблішменту як певна лінія, в якій не одразу зрозуміло, чому начебто підходящий твір "не вписується", і думка автора-”небулочки”. Ці думки повинна розділяти стіна, без жодних перетинів, навіть у суто прагматичних питаннях.

Інколи здається, що в цьому діалозі українська книговидавнича сфера вирішила грати в Стенфордський тюремний експеримент, правила якого визначає владна позиція, й тільки. Хтось узяв за “соломинку виживання” кодекс істинного арійця. Вирвати його з рук можна лише в обмін на пачку асигнацій, і те, не завжди. Здається, Піночет говорив, що ефективно керувати масами дозволяє лише страх. 

Книгарня не звітується?

Чимало гравців видавничого ринку не готові працювати зі складними, незручними особистостями - через поціновування такого собі хатнього затишку функціонера. Тут грає роль і брак власних умінь бути незручними, й відсутність важелів справді лідерського впливу.

Вибір позиції "я сказав, бо мені сказали" ростить нове покоління кріпаків з держорієнтацію на заміщення імпорта імпортом. В цьому процесі поступово відтісняють старих лідерів, здатних вирощувати нових авторів, а не перепродувати “снікерси”.

Любов до імпорту - не останній комплекс усіх нас, кому болить читати власною мовою замість уніфікованого арго. Небажання й невміння озвучувати авторам, чого чекає від них ринок насправді, означає відсутність контакту з реальними потребами кінцевого споживача.

Попит, який потрібно сформувати, відрізняється від прихованого попиту, як макіяж від обличчя. Небажання видавців брати активну участь у формуванні "полиці авторів" для України означає бажання формувати її на користь того, хто знає.

Коли уважніше дослухатись до термінології сучасного книжкового ринку, виявимо, що нам пропонують не читацький, а маркетинговий зір  - "висока" та "нижня" полиця, товар на рівні очей. Вас купує мерчендайзинг. Небажання покупця вивчати культуру споживання, обирати лінію взаємодії з товарною викладкою означає бажання взаємодіяти на користь того, хто знає.

Звертаючись до теорії “німецької машини”, автор-самвидав не може просити для себе іншого місця, ніж то визначають правила системи. Це все одно що просити педанта змінити положення речі в просторі або пересідати під час руху каруселі. Ви хочете забрати книжки? Маєте на це право, в будь-який момент часу, як і відкрити власну книгарню.

Переконання: маркетингові методи

В цьому розломі, що шириться між українським видавцем та українським самвидавом, страшно будувати навіть “мости Кличка”, бо кожна зі сторін рухається в протилежний бік. Немає справедливого розподілу між українським та зарубіжним сегментом, немає комунікацій, немає гідної оплати, - але, головно, комунікацій. 

Грантове око - чорна діра українського видавця - посилює страх рухатись куди-небудь, крім неї самої. В такому положенні справ і авторові хочеться не робити зайвих рухів там, де його поставили, але це теж не завжди рятує.

Книги знімають з полиць, книги знімають з продажів, мотивуючи їхньою відсутністю, книги знімають з планів у видавничий портфель тільки тому, що хтось втрутився зі своїм саквояжем. І це планове видавництво, узгоджене дистриб’юторськими домовленостями. Щодо самвидаву, справа ускладнюється тим, що мережа обирає більшого.

І тут автор-самвидав повинен застосувати весь свій маркетинговий портфель - якщо, звісно, має власний. 

Автор - інсайдер чи аутсайдер?

Інсайдер, що несе уявну або реальну загрозу знаннями “з кухні”, автоматично відтісняється на далекі позиції. Інтернет зробив з нами чудову річ. Ми тепер усе знаємо завдяки кролям, що готові вчити кота. 

Той, що не згодився грати за правилами - ще одна категорія потенційного самовидавця. 

Неформат і “не на часі” займають приблизно рівні позиції, а острах перед сильними творами дорівнює презирству до слабких.

Для впевненості в інсайдерській чи аутсайдерській позиції, все ж таки, потрібна аналітична база. Дехто з авторів занадто рано здається, але значна більшість упевнена, що заробить більше, ніж пропоноване видавництвом. Історії про українських авторів, які живуть з роялті, для більшості означають лише одне - кум у ПЕН-клубі.

Що ж робити авторам, які не зловили свого Семена, в тому числі, з відрази до скандалів?

Альтернативні шляхи для тих, хто звик битися лобом в одну й ту саму стіну - шлях іншого болю. Увага до асортименту видавництва й ринку в цілому може бути болючою, в тому числі, через упередженість знавця. Пробувати зайти у видавничі двері через премії - непоганий варіант, хоча б для того, аби бути поміченими. 

Виходити з того, що є, не вступаючи в бій з завідомо сильнішим - гарна стратегія для тактика, що звик вирішувати проблеми по мірі їхнього з’явлення. Створювати попит іще корисніше, роблячи паралельне промо та шукаючи комунікаторів. 

Дякуємо Alina Ross за допомогу в підготовці матеріалу. Найближчим часом вийде інтерв'ю з цим автором, що публікує та просуває книги самостійно, в Україні та за кордоном.

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!