Автор: Марія Заржицька
Термін "письменництво" набув у постінформаційному суспільстві певної химерності. Раніше людина, що називала себе письменником, не мала викликати пояснювальну бригаду для співрозмовника. Тепер кожен із нас - і читачі, й письменники, й інші учасники літературного ринку - може на мить загубитись у значеннях.
Навіть чудернацький, аж геть неоковирний термін "технічний письменник" більше не вважається химерою. Він винайдений у світі людей, мало здатних оформлювати свої думки в слабоалгоритмичні тексти.
Тож, копірайтер, який раніше вважався ледь не лайливим терміном у журналістському середовищі (бо й був ледь не єдиним способом заробити на каву без стусанів), тепер може розшифровувати себе як "письменник копій", а вебрайтер - як "мережевий письменник", хай то буде баба Катя з Фейсбуку або недригайлівський журналіст Сірьожа в одпуску.
Бар'єр і Бендер, або Де придбати код нації
Українським культурним фондом виділено біля 20 млн. на культуру без бар'єрів. Ми раді, правда. Екслюзивним гомофобам не місце біля такої золотої копанки, - хіба що з лопатою, бо там роздають дитячі.
Можна ще покликати мольфарів і дуже багатозначно дивитись на цільову аудиторію, аби купили хоча б з конспірологічних міркувань. Та публіка сьогодні вже не та. Проте, концепт отця руської демократії, що не їв три дні, майже непохитний.
Тільки не подумайте, що я забороняю писати людям, які писати хочуть. Процес оформлення думок у потрібний цільовій аудиторії контент є сам по собі корисним явищем. Неважливо, що це - шкільний твір, публікація в стінній чи місцевій газеті, конспект, власноруч написана курсова чи дипломна робота, навчально-методичний посібник, врешті-решт. Я вже не кажу про читабельні описи програмних розробок, управлінські звіти для топів, бізнес-плани або проекти на гранти.
Нація, що не лише читає, а й пише, має куди менше шансів на вимирання, аніж та, що пише, але не читає. Пише, але не там, де потребують. Читає, але не те, чого потребує насправді. Ми створюємо довжелезні пости в соцмережах, пишемо блоги, подаємось на конкурси чи збираємось у камерні гуртки, але преса й форуми все щільніше відгороджуються стіною повторюваних імен.
Як її пробити - питання риторичне, адже більшість знає відповідь. І те, що сценічний образ може аж сильно розщепитися з творчим, - тим, який живе поміж рядків кожного твору. Тим, що виступає крізь набір слів, навмисно чи машинально повторюваних від контенту до контенту. Тим, що проступає крізь слова зі сцени.
Конгруентне Я: міф психотерапевтів чи сіль до перцю?
Єдність сценічного та творчого, та сама конгруентність, в якій думка, слово і діло сплітаються в таємничій гармонії - мабуть, один з найбільших секретів письменницької майстерні. Те, що будуть слухати й читати не просто з цікавості, а з нестримного потягу.
Бізнес на творчості - мета, зовсім не така й недосяжна, як вважають романтики, й зовсім не така клікабельна, як вважають сучасні прагматики. Він чудово вдається видавцям, що попали в нішу, окремим письменникам, що далеко не самостійно створили спальні місця для фанатів під своїми парканами. Він вдається там, де авторське право має виражену матеріальну цінність, а видавничий ринок має нішеві фільтри - настільки чіткі, наскільки детальним є маркетинговий план, що може мати 100-200-літню спадковість.
Що маємо ми? Видавництва, що, у переважній своїй більшості, друкують все - і це, на перший погляд, зручно для читача. Майже як книжковий магазин широкого асортименту. Приходиш і обираєш те, що до смаку. Втім, навіть у книжкових магазинах не завжди знайдеш те, без чого справжньому читачеві аж ніяк не обійтися.
Добре, що класику, в тій чи іншій мірі, ще регулярно друкують. З ексклюзивом складніше. Те, що, врешті, призводить до неприємних одемокраченному читачеві підозр, поступово зникає. Не те щоби зовсім, але майже як вулиця Жуля Верна у Києві.
З неприємною книгою розібратися стає так само легко, як із колонкою в газеті. Типовий, аж неймовірний приклад - "Кримська світлиця". Невже мільярдів Блінкена вистачає лише на те, аби за невідомим розвиненій демократії монетарним принципом позакривати зайві крани й лишити примітивну пропаганду? В цьому руслі описаний Світланою Тараторіною Дешт може стати частиною чергової сценарної компіляції.
Небожитель у капсулі, або Де роль ксиліту?
Алюзійний неймінг у "Домі солі" привертає увагу хоча б тим, що напрочуд відповідає сучасній риториці реакції. У полковника Болбочана все, що він говорив, мало звучати для його людей, і фраза Анастасії Нікуліної "Письменництво - говорити про те, що для тебе важливо" в цьому контексті звучить більш ніж камерно.
Все це схоже на капсульний готель, який є таким лише на картинці. На ділі це дешева й сердита нічліжка для столичних пролетаріїв. Неважливо, базарні вони чи офісні. Вартість за проживання має значення, і це майже Нью-Йорк. Там хочеться лишитись хоча б заради життєвих історій, але не в кожного вистачить здоровля долізти на третю полицю.
Поліна Кулакова, презентацію якої на Книжковій Країні чомусь відмінили, додала, що бути письменником - це завершувати книги. З цим важко сперечатись, особливо під час огляду книжкових розкладок. Часом за них страшно, як за протермінований йогурт у супермаркетах. У цьому сенсі "Улюблена книга - та, що не написана" з вуст Анастасії Нікуліної куди більше відповідає законам Кафки.
Синдром небожителя на демократизованому книжковому ринку начебто втрачає свою впливовість. Пам'ятаєте, як раніше важко, майже неможливо було зустріти відомого письменника просто-таки за крок від тебе, на відкритому заході, ще й отримати автограф у свіжокуплену книжку? І фани, й автори з полегкістю можуть сказати, що зоряний пил їх точно не обсипле суєром.
Утім, болить невпевненість, і це аж зовсім не пов'язане з типовою письменницькою сором'язливістю тощо. В декого почуття сорому аж настільки відчайдушне, що його не рятує навіть бодіпозитивна білизна. І помилками самопрезентації тут нічого не пояснити. Це досить типово, коли книга та її автор у житті говорять різними мовами, але будь-яка мова не повинна справляти враження квазі-особистості.
Існує їжа, в якій немає смаку, існують люди без смаку, існують книги, в яких відсутній смак. Є купа людей, готових пережовувати купу слів з ранку до ночі, й так нічого і не відчути. Фільтр входу на друкарський прес розширився не просто до стосу купюр, а до голів, якими зручно крутити на палі, а потім так само легко, без усілякого страждання, викинути геть, на корм грифам.
Можливо, це одна з відповідей на те, чому на українських книжкових форумах замало іменитих письменників. Набігає нехороша думка про те, що вони з'являються там, коли починають не просто втрачати популярність, а роблять якусь фатальну помилку. Не всі, звісно - бувають і виключення, але, схоже, вони лише підтверджують правило.
Табурет для Букера
"Навчись писати як письменник" було назвою одного з заходів на Книжковому форумі "Відсіч" в Житомирі. У цій фразі нашорошує її розтягненість, а от у фразі цитованої "Ловцями слів" Джоан Гарріс "Якщо ви пишете, значить, ви вже стали письменником" - її дурість. Чи станете ви письменником, залежить від того, що саме ви створите. Не можна вважати себе столяром-меблевиком, з'єднавши кілька дощечок у свій перший табурет.
Повірте, це нескладна робота. Достатньо навчитися креслити, співвідносити фізичні параметри того, хто буде користуватися табуретом, з його розмірами, якістю матеріалу, ергономікою та кліматом у приміщенні, знати, де і в кого замовити порізку, вправлятися з шурупокрутом, шліфмашиною та праскою для приклеювання декоративної стрічки.
Втеча сучасної української літератури у фентезійний світ, із мастхевним викликанням відьом, мольфарів, домовиків та іншої мари, лише підтверджує очевидну розгубленість нових авторів перед літературним світом, у якому на кожного новачка накидаються якісь незрозумілі темні сили, від синдрому самозванця до клінічної депресії, від ворожої сусідки тьоті Хвесі до пляшки слабоалкоголки, бо у Буковськи ж вийшло.
Я вже не кажу про хакерів, які приходять швидше за Букера, і яким плювати, кого ламати - Кінга чи вас тут. Ми просто хочемо зробити вас сильніше, stay cool. Не знаю, чи існують в світі сучасного письменства якісь таємні чек-листи, глосарії, кодбуки та інші конвеєрні інструменти масмаркету, але, здебільшого, це потрібно лише тим, хто розчарувався на першій сходинці піраміди під назвою "Ворожка Олена".
І тут метафора жорстокої, страшної жриці Літератури, що керує творцями, немов ляльками, витискаючи з них останнє, висловлена С.Процюком зі сцени в Житомирі, набуває поступового, непомітного, аж раптом неохопного втілення.
Справді, давайте легко говорити на гостросоціальні теми. Давайте нарощувати броню, тільки не на вуха й серце. Всі тільки за сюжетні гачки, й описи, що працюють на атмосферу, і гру з відчуттями, вже не кажучи про почуття та індивідуальні риси персонажів. Давайте уникати глорифікації як симулякру, з яким носяться, вбиваючи на ходу. Мати й патронажна сестра відрізняються можливістю звільнення. А що робити зі звалкою талантів?
Як відповідати за тих, кого приручили? Особливо, якщо талант писати є, але він майже свідомо опосередкований. І це найбільша трагедія, що мучить під час згадок про минуле. Можете звати мене декадентом, я не ображусь.
Декаданс, декаданс, декаданс...
Термін "звинувачення у декадансі" існує з 19 століття у французькій критиці, яка буває оптимістично налаштованою, доки це їй подобається. І тим вона схожа на істеричну жінку, в якої сьогоднішній янгол - завтрішній негідник. Варто лише підхопити вайб, який на вустах у публіки, й зробити його контрадансом щодо надій на довгожителя.
Втім, декаданс, як завжди, ще не усвідомлений. Його активно, аж надто активно ховає шквал оптимістичних сподівань на місце в світі слова. Модних сподівань, що можуть розбитись аж зовсім нетипово, як для бізнесу. Декаданс, на відміну від оптимізаторства, є чесним у своєму баченні реальності. Він не називає чорне білим, а біле - чорним лише тому, що сподівається зробити з кальсон штани для дипломатичних обідів.
Надмір слів, як відомо, є одним з факторів депресії, - а між нею й декадансом існує різниця, відома лише тим, хто є всередині. Дотичним до теми та інсайдерам буває важко розрізнити відтінки в силу зосередженості на кліше, а це завжди гіперсоціальність.
