Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Сезон книжкової моди: Весна - літо 2026

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 116 АртКава - спеціальний

Цього року тон книжковій галузі задає глибина тексту, в який занурюємось. Допоки об’ємні книги борються за увагу читача классикою та фантастикою, маємо час на поповнення домашніх колекцій покетбуками та закордонними виданнями з дизайну.

Чому закордонними? На жаль, український дизайн поки що розмовляє кольорами, та, переважно, етнічними.

Загалом, стриманість атмосфери Книжкового Арсеналу - який і цього разу не зрадив хоч би таким традиціям - набуває сталих відтінків. Найяскравіші місця в лівому крилі відвідують політики й значущі особи, найділовитіші зайняті вже зранку, а мистецтво треба шукати … і знайти.

Незважаючи на представленість українських ілюстраторів, отримуємо сумну тенденцію штампувати. Те. що твориться в книжковій галузі, відбувається і в сфері зображення, схильного відтворювати звичні західні зразки, тоді як Захід почувається у нас на теренах куди вільніше й різноманітніше.

З іншого боку, західні технології книжкового дизайну підказують, як подолати кризу. Вишуканість стилю в поєднанні з економією матеріалів виглядає більше, ніж переконливо - зокрема, в галузі дитячої книги та нелюблених  у нас м’яких обгорток. Щодо твердих палітурок, оголеність основи та фактурність у поєднанні з контрастною. неперевантаженою картинкою стає трендом навіть для видавництв, які можуть собі дозволити більше. 

Ухил в бік графічності націлений на фокусування читача та економію його життєвих сил. Видання у формі блокнотів та мистецьких альбомів творять бачення того, як може розвиватись самвидав і артвидав (до речі, з 3 по 5 червня в 13 павільйоні ВДНГ відбудеться Ярмарок Мистецької Книги KABF).

Українські видавці продовжують дивувати послідовністю щодо класичних видань. Так, в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА тримається на прилавках «Декамерон» Боккаччо» і вже фірмовий ілюстративний стиль Владислава Єрко та Катерини Штанко. Видавництво Stretovych взяло курс на музейний формат. Цього року під склом представлено серію української класики в єдиній національній стилізації дизайну видань.

Сreative Women Publishing заглибилось до історії української інтелігенції ХІХ століття. Передусім, знакові видання стосуються життя та творчості жінок-письменниць в тогочасному суспільстві - як їм велося і чим вони торували собі шлях серед упереджень. «Ті, що творили «Перший вінок», вийшли в дизайні, близькому до класичного, але видавчині взяли шлях на продаваність, поєднавши економічний дизайн і вишуканість ілюстрацій. 

Навчальне видання «Анатомія письменниці» продовжує новітню традицію акумулювати досвід сучасних авторок для того, аби письмо ставало професійнішим та, головно, живішим. Відповідно, ілюстрація поєднує в собі сучасні та етнічні мотиви, в яких модерне та наївне мистецтво формує сучасну авторку.

Щодо кольорових трендів, маємо, як мінімум, дві конкуруючі тенденції. Видавництво «Астролябія» аж раптом змінило зовнішність класики і вирішило запропонувати її громадськості в ультрасучасному мінімалістичному форматі та жовто-чорній гамі. Видання, що мають. як завше, стратегічну насиченість, пропонуються серією єдиного стилю - і тут «Астролябія», мабуть, слідує лінії «НК»Богдан», що невпинно розширює фантастичну серію «Маєстат слова».

До речі, коли вже згадали - шукайте серед нових томів «Маєстату» ще один переклад від Олександра Мокровольського, та, загалом, перекладачі в «Богдана». як ілюстратори в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, вже стали впізнаваними.

Білий колір, на диво, зайшов до дитячої ілюстрації з західних видань, хоч і не має ще достатнього місця у виданнях українського походження. На стенді гостьової дитячої літератури біла обкладинка в поєднанні зі збільшеним, але компактним форматом для сумочки приваблює дотепними ілюстраціями, в яких легко розпізнати найосновніші елементи оточуючої дійсності - побут, речі, фігури, пози, жести тощо. Італійська розлогість і турецький прагматизм іще конкурують, але компактність текстової частини у західних виданнях доповнюється графікою, в якій немає втомливих кольорів.

Питання зорової втоми, схоже, потурбує і українських видавців, які. нарешті, побачать прилавки очима сучасного українського школяра. Поки що багато хто видає для себе - аби ж то самим не довелося й купувати. Частина видавців повернулась до звичних українських форматів навчальної книги. Економність і привабливість дизайну поєднано зі змістовою насиченістю, де ігри та комунікаційні практики є неодмінною складовою виховання.

Щодо архаїки, вплетеної в сучасний стиль - екслібрис поволі набирає суспільної уваги, як і плакатне мистецтво. Вислови та цитати, створені руками українських митців різноманітними шрифтами, доповнено знаковістю видань. Екслібрис у творі має стати новою культурою авторського стилю і, врешті, користуватиметься популярністю, як прикраса до одягу. Завдяки цьому нехитрому. але вишуканому книжковому мистецтву маємо змогу відкривати нові імена. Щодо драматургії виконання, Книжковий Арсенал потішив доробком юних авторів, які вийшли читати свої твори на мікрофон. 

Images by @MZarzhytska on X

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Венеційський патент: сутичка між митцями Ренесансу

Images by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 97

Ствердження права на інтелектуальну власність сягає доволі давніх часів. Починаючи з індивідуальних привілеїв, творці поступово доходили висновку про необхідність мати захист від змін, пов'язаних зі статусом тих, хто надавав їм такі гарантії. Ця тенденція особливо яскраво відобразилась в італійському законодавстві Ренесансу та, як завжди, загадкових випадках.

Сьогодні розповідаємо про передумови та особливості виникнення Parta Veneziana, або, як його називають в міжнародній практиці, Венеційського патентного статуту. Про нього написано чимало дослідницьких робіт, а ми перенесемо вас у захопливий світ історико-правової авантюри.

Апенини: розклад карт по-середньовічному

Одразу нагадаємо, що в Середні Віки (та, зокрема, в епоху Відродження) держави Італія ще не існувало. Її попередниками були кілька князівств, що опинились за межами Священної Римської імперії, внаслідок розділення інтересів римського папи та германського імператора. 

Італійські королівства та князівства, де-факто, існували самі по собі. В них не було жодного верховного правителя, крім папи римського, що мав у своєму розпорядженні чималу частину центру Апенинського півострова - так звану Папську область. Інші області були землями навколо міст, які багато в чому нагадували поліси стародавнього світу.

Мілан та Флоренція

Межа між італійськими володіннями та Священною Римською імперією була майже визначеною, крім, як завжди, невизначеного Бургундського герцогства. Зокрема, через це Франція та значна частина європейських держав того часу перебували в конфліктних відносинах. 

Північно-західна частина Апенін (включно з материковими землями) була зайнята кількома міні-державами, серед яких було Міланське герцогство та Флорентійська республіка, які розмежовувались відносно невеликою ділянкою суші, зосередженою на торгівлі й банківських операціях (Генуя, Парма, Модена, Лукка та ін.). 

Зокрема, Флоренція була республіканським містом-державою, але з феодалами на чолі. В епоху Високого Відродження такими були князі з роду Медічі, що вели суперництво з міланськими герцогами Сфорца. Крім всього іншого, обидві сім”ї були родичами римських пап, оскільки їхні нащадки час від часу посідали ватиканський престол.

Обидві родини - і Сфорца, і Медічі - спонсорували величезну кількість технологічних розробок того часу, були покровителями  в галузі мистецтва, хоча, літературі приділяли значно менше уваги, ніж візуальній частині культури, яка могла наочно уславити їхні досягнення. Італійська література лишалась відносно незалежною, часто сатиричною і вразливою щодо цензури - при тому, що кожен митець із князівського двору не упускав нагоди щось написати текстом.

Настрої Ватикану були такими самими мінливими, як династії на троні. Тож, стверджувати, що папи римські були цілком незалежні від світської влади, не було й немає підстав. В той час папи яскраво втілювали характерні ознаки феодального ладу, що, водночас, прагнув до децентралізації від королівської влади.

Венеціанська республіка

Венеція була виключно особливою частиною італійської суші, яку, власне, важко назвати сушею. Від початку вона була зведена супертехнологічними методами того часу й розташовувалась окремішно від всього італійського світу на невеличкій ділянці материкових земель. 

Венеціанські володіння, крім власне, міста Венеція, тяглись на Балканський півострів - до тодішніх володінь Угорського та Боснійського королівств (Задар, Дубровник та ряд островів ув Адріатичному морі). На півночі Венеціанська республіка межувала з германським герцогством Крайна і мала надзвичайно зручне положення в Адріатичному басейні, - в тому числі, відносно Папської області, дістатись до якої було простіше, в порівнянні з необхідністю їхати через ворогуючі північно-західні землі.

Венеція була справжньою республікою того часу. Нею правили дожі - поважні особи міста, що збирались у власному однойменному палаці. Життя у Венеції видавалось, хоч і небезпечним з точки зору кліматичних умов, але відносно спокійним для роботи в галузі технологій. 

Тим не менше, митці того часу воліли потрапити, насамперед, під покровительство герцогів, оскільки ті мали можливості утримувати величезні двори. Вся ця пишна, романтична обстановка, сповнена пригод, надихала художників, які приїжджали туди, переважно, в молодому віці. 

Відносний спокій мали митці, що працювали над церковними замовленнями, уникаючи зіткнень при дворах і навколишніх інтриг - але не сказати, щоб зовсім. Наприклад, Андреа Вероккйо, що майже все життя пропрацював над замовленнями духовного напрямку і створив другу з трьох ренесансних статуй біблійного царя Давида, предка Іісуса Христа, в 1482 році - а це був період загострення конфлікту між Медічі та Сфорца - був змушений виїхати де Венеції. Йому навіть довелося покинути роботу над пам”ятником кардиналу П”єтро Фортегуері в Тоскані. 

Тим не менше, Вероккйо встиг заснувати у Флоренції мистецьку школу та стати вчителем Леонардо да Вінчі, що народився тут в 1457 році й провів неабияке авантюрне життя при дворі Медічі та Сфорца, примудрившись стати між ними культурно-дипломатичним містком.

До речі, мистецька міграція до Венеції стала помітнішою після прийняття в 1474 році Венеційського патентного статуту, який, хоч і не виглядав захистом для художників, та лише на перший погляд. Крім того, що статут захищав технології, як такі - а це й особливості створення картин та скульптур - він був гарантією системного захисту для тих, хто працював над оборонними технологіями того часу.

Італійські митці були напрочуд багатофункціональними. Живучи в умовах постійних зіткнень чи то феодалів між собою, чи загрози нападу з півночі, вони розкривали свої творчі здібності по максимуму, розробляючи унікальні фортифікаційні споруди та зброю. 

В цьому сенсі Венеція була для них об”єднавчим фактором, але було й те, від чого вони мали там відмовитись, аби послужити суспільному благу.

Індивідуальне та суспільне: Ренесанс права

Як не дивно, саме Ренесанс зробив рішучий крок в переведенні права власності на можливість стати публічним надбанням. До виникнення Венеційського статуту митцям та розробникам - того часу, майстрам, оскільки свої вміння треба було підтверджувати в професійній спільноті - надавались індивідуальні привілеї (gratiae) на вироблення шедеврів, але прив”язані вони були до міст та земель більше, ніж до держави в цілому. 

Цікавим випадком є надання таких привілеїв у книгодрукарській сфері німецькому емігранту Йоганну Шпейєру. Переїхавши до Венеції з Майнцу, він у 1469 році отримав 5-річну монополію на ексклюзивний друк у місті Венеція та домініонах республіки. Це був перший історично відомий запис про такий привілей, підтриманий урядом однієї з тодішніх європейських держав.

До слова, Йоганн Шпейєр привіз до Венеції технологію, що сприяла швидшому та дешевшому виготовленню книг. Подібні привілеї надавались іммігрантам з Німеччини, Нідерландів та інших італійських держав уже з 14 ст. Нові жителі Венеції привозили з собою винаходи, унікальні технології та мистецтва, що сприяли розвитку міста-держави.

Поволі акумулюючи іноземні та сусідські доробки, венеціанці замислювались про те, як убезпечити себе від втрати контролю над отриманими технологіями. Так у Венеційському статуті з”явилось виключне право держави відчужувати винаходи на власну користь - і, зокрема, цим автори документу підкреслили майнові права розробників. Тобто, права у них не відбирались, а позичались, та й тут існувало чимало казусів.

Виключне право венеційського уряду користуватись винаходом у своїх потребах було, з одного боку, захистом від зміни настроїв митця, з іншого, способом впливу на гільдійні монополії та швидко імплементувати розробку відповідно потреб міста. Це означало, що роботу могли передати будь-кому, хто, з точки зору дожів (Pregadi), був благонадійним громадянином.

З іншого боку, митці мали небувалий до того часу захист від зазіхань на свої технології. Так, вони могли звернутись за таким захистом до будь-якої міської установи, й домогтися повного знищення несанкціонованих копій. Це положення випередило схоже британське більш ніж на два століття. 

Венеційські патенти видавалися безкоштовно, давали право не тільки на володіння винаходом, а й на прибуток від нього, офіційно розмежовували поняття нового та винахідницького, але майже не працювали стосовно незаконного вивезення технологій з інших земель. Це, як завжди, більше стосувалося стародавньої римської практики, де конфлікти між писаним та звичаєвим правом ставали буденними справами - хоча, за римським правом, переважає саме писаний закон.

Кривавий слід прекрасного

Як уже згадувалось, Андреа Вероккйо був другим творцем статуї царя Давида і, водночас, першої, що належала не церкві, а світській родині. Цією родиною були, звісно, Медічі, що вже бачили існуючу на той час Давидову скульптуру роботи Донателло, наставника Вероккйо.

Перша скульптура була створена Донателло в 1404 році й встановлена в кафедральному соборі міста Флоренція - церкві Санта-Марія-дель-Фіоре, в якій на кінець століття станеться одна з найжахливіших подій італійської історії.

Донателло був правчителем одразу двох великих митців - спочатку Леонардо да Вінчі, який пізнавав тонкощі створення шедеврів у Андреа Вероккйо, а потім - Мікеланджело Буонарроті, що вчився у Бертольдо Джованні. Саме Донателло започаткував техніку non finita - “незавершеність”, що лягла в основу скульптурних композицій його учнів та праучнів. У цій техніці частина скульптури залишалася в матеріалі. Зокрема, Мікеланджело використав її в композиції “Битва кентаврів” (1492), на яку його надихнули переживання про долю флорентійських герцогів.

Драматичні події квіткового міста не могли залишити байдужим нікого. В 1478 році, прямо під час літургії - ще й після виходу кардинала зі Святими Дарами - вбивці напали з ножами на сімейство Медічі просто-таки за класичним язичницьким сценарієм. Це були сімейство Пацці, повязані нитками змови з представниками духовенства, у тому числі, в Римі. Під час цієї розправи загинув співправитель Флоренції, Джуліано Медічі, що був покровителем, зокрема, італійського митця Сандро Боттічеллі.

До слова, Джуліано не мав офіційних нащадків, оскільки його син Джуліо не був законним. Тим не менше, Джуліо Медічі потім стане папою Климентом VII, а образ його батька, красеня й сибарита Джуліано, святотатницьки вбитого перед алтарем, буде увіковічнений в портреті кисті Боттічеллі (Sandro Botticelli "Giuliano de'Medici (1453-1478)", Berline Art Gallery).

Його брат, який запам”ятався в історії прізвиськом Лоренцо Пишний, був покровителем Леонардо, а потім і Мікеланджело. Щоправда, з Леонардо в сімейства Медічі склались суперечливі стосунки. Що б про нього не подейкували, геній просто-таки мистецьки захоплювався жінками - та й тими, що подобались його патронам. 

Лоренцо Пишний скористався нагодою покращити стосунки зі своїм конкурентом, герцогом Сфорца, і відправив да Вінчі до Мілану - з подарунком, який створив сам митець. То була срібна ліра в формі кінської голови. Того ж 1482 року Леонардо почав роботу над скульптурою на честь батька Лодовіко Сфорца, покійного герцога Франческо. 

Це була одна з найвиснажливіших робіт. Леонардо витратив на неї десять років і не закінчив, змушений тікати з Мілану від наступу французів під проводом Карла VII. Класичний вандалізм - французи, діставшись шедевру, не зберегли його, а понівечили модель для статуї правителя, використавши її як мішень для стрільби. І це був не поодинокий випадок з їх боку. В 1483 році французькі найманці познущались над тілом англійського монарха Річарда ІІІ, вбитого в останній баталії Троянд.

В той час Мікеланджело, що народився на рік пізніше прийняття Венеційського статуту, прожив у Медічі від 1490 року до смерті, підтримуючі товариські стосунки з усіма членами сімейства. “Битва кентаврів” стала для нього останньою роботою під патронатом Лоренцо Пишного, що помер у 1492-му. Через два роки князівська родина змушена була тікати від диктатури колишнього проповідника Франческо Савонароли, а сам Мікеланджело перебрався до Венеції. 

У столиці Морської імперії Мікеланджело створив три скульптури й встиг попрацювати як фортифікатор. Свого “Давида” - третю й найзнаменитішу статую царя псалмів - він звів лише 1504 року, коли повернувся до Флоренції. Статую Давида було представлено публіці на площі Сіньйорія, звідки вона переїхала до Академії витончених мистецтв міста Флоренція.

На той час Мікеланджело досяг зрілого тридцятирічного віку та став суперником Леонардо, якому тоді було біля п”ятдесяти. Різниця у віці не завадила їм зійтися в словесній сутичці, приводом для якої став … Данте.

Леонардо та Мікеланджело: таємниця конфлікту

Італійський біограф та мистецтвознавець Джорджо Вазарі, зокрема, розповідає про чисто флорентійський вуличний випадок. Ми ж розглядаємо його завдяки Келлі Гров”єр з ВВС Сulture, яка згадала суперечку в публікації про суперництво відомих митців. 

І ось що сталося - в 1503 році, за рік до створення третього “Давида”, Мікеланджело перебував на вулиці рідного міста, де йому раптом дісталася честь тлумачити “Божественну комедію” Данте. І дісталася вустами майстра, якого він, як людину, терпіти не міг.  Відчувши глум маестро, Мікеланджело вигукнув: “Поясни це сам, конячий скульптор, який ганебно кинув свою роботу!".

І тут полягає питання - через що саме розсварились митці, які майже не перетинались в придворному житті? Леонардо було за що не любити, ще й за те, що він став двірцевим скульптором Сфорца, в якого ледь не відбив коханку - Чечілію Галлерані, що стала прообразом знаменитої “Дами з горностаєм”. Він так само працював над фортифікацією та зброєю, як і Мікеланджело - ба, навіть більше, створивши прототип танку. 

Чи були підстави думати, що хтось із митців обділив іншого - в час перетину технологій на одному полі? В усякому разі, обидва володіли однією технікою, залежали від одного феодала і, головно, побували у Венеції.

Втім, особистість Лодовіко Сфорца хоч трохи проливає світло на цю загадкову історію. Він був одним з найбільших імпортерів зброї свого часу й залишився найвпливовішою людиною в Італії після смерті Лоренцо Пишного. Виникало чимало підстав думати, що він був замішаний як у змові Пацці, де Лоренцо ледь вдалося вижити, так і надавав таємну підтримку фанатику Савонаролі, чия влада значно послабила Флорентійську республіку. Зневажене прекрасне могло досить елементарним чином перекочувати до скарбниці Сфорца.

На користь цього факту слугує інший: після розгрому Медічі Мікеланджело не відправляється до міланського двору, а тікає до Венеції, де має змогу захистити свої доробки. Фактором страху тут був навіть не стільки дурнуватий юнак Карл VIII, а сам Лодовіко Сфорца. З 1482 року він протримав да Вінчі на службі в колегії герцогських інженерів, але увіковічнення батькової пам'яті, схоже, цікавило його набагато менше, ніж зброя - ба, навіть, сприймалось як шпигунський хід Медічі.

Це виглядає аж кумедним, але шалено працьовитий Леонардо за 10 років перебування у Сфорца зміг створити лише коня для скульптури герцога Франческо - модель з глини, висотою 7.4 м. Її так і назвали - “Кінь Леонардо”, бо наробила вона клопоту хіба трохи менше, ніж “Мона Ліза”.

Чому ж Мікеланджело так шкодував про згублену модель статуї? В біографії Франческо Сфорца є момент, коли він виступав на боці Флоренції проти Міланського герцогства, і, тим не менше, врятував Мілан від розгрому з боку венеційців - ще й уклав з ними угоду, аби стати першим Сфорца на посту правителя Міланської республіки. Крім того, на цей час він зміг залучити на свій бік Козімо Медічі, батька Лоренцо Пишного, та укласти в ті ж часи мирну угоду з французами та неаполітанцями - найбільшим італійським королівством на півострові.

Крім того, Франческо Сфорца покровительствував літераторам - зокрема, поетам - чим задав тон своєму сину Лодовіко, що за життя підтримував винахідника друкарських “рухливих” букв Памфіліо Кастальді. Звести статую “хитрого флорентійця”, що з низів зійшов на трон влади, було честю - ще й у техніці, якою нащадки Донателло володіли бездоганно.

Ця незавершена техніка наче сміялась над суперниками, коли вони зійшлися в фресковій дуелі на протилежних стінах Палаццо Веккьо - осередку правителів Флоренції. Свої сцени ані Леонардо, ані Мікеланджело так і не завершили.

Здолати “коня Леонардо” теж не вдалося жодному митцю аж до сьогодні. Кінь без володаря з 1999  року стоїть на Міланському іподромі Сан-Сіро, реконструйований жінкою-скульптором Ніною Акаму. 

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Скандал в Пале-Роялі: суперечка про права чи політична дуель?

 

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька

Випуск 95

Виявляється, не лише Київ стає центром архітектурних суперечок. Там, де нове зтикається зі старим, а утилітарне бачення - з мистецьким, скандалів не оминути, і хто, як не парижани, це знають. Сьогодні згадуємо одне з найгучніших зіткнень на мистецькому грунті - протистояння навколо скульптурної групи “Два рівні”, більше відомої як “колони Бюрена”, що знаходяться перед Міністерством культури Франції, розташованому в палаці Пале-Рояль.

Резиденція: від кардиналів до масонів

Палац Пале-Рояль добре відомий шанувальникам творчості Олександра Дюма - старшого. Ця велична будівля, зведена в 1628 році для першого міністра Людовіка ХІІІ, кардинала Рішельє, фігурує в трилогії “Три мушкетери”, спочатку як резиденція “сірого кардинала”, а потім - його наступника, за чутками, не менш закоханого в королеву, аніж його попередник. Саме за часів кардінала Джуліо Мазаріні Пале-Рояль став своєрідним центром розвитку французької культури.

Кардінал Мазаріні, продовжуючи політику свого попередника Рішельє - і не тільки, бо це була на той час перевірена практика зміцнення абсолютизму - підвищував податки, що було, звичайно ж, використане групою придворних заколотників під назвою Фронда як привід для перехоплення влади. На два роки їм навіть вдалося відсторонити Мазаріні, але він повернувся, аби стати першим міністром уже при молодому королі, відомому як Людовік ХІV, або Король-Сонце.

Ці події доволі детально й захопливо описуються в сіквелах “Три мушкетери: двадцять років потому” і “Три мушкетери: десять років потому”, де Пале-Рояль стає одним з осередків сюжетних інтриг. До того ж, кардинал Мазаріні, на відміну від свого попередника, що був, по суті, меценатом самого себе, приділяв значну увагу розвитку бібліотечної справи, в якій Рішельє відзначився хіба що передачею власної бібліотеки Сорбонні.

Утративши через Фронду свою першу бібліотеку, Мазаріні почав знову їі збирати. Ще за часів першої зібрання книг він мав власного бібліографа, Габріеля Ноде, який допоміг йому зібрати більше 40000 видань та рукописів та став автором “Порад для біблітекаря”, першого посібника з бібліотечної справи, твору “Політична бібліографія” та інших праць, співзвучних з потребами того часу. На жаль, Ноде не вдалося стати відновлювачем другої бібліотеки в Пале-Роялі, бо на шляху до Парижу він помер.

Окрім паризького екземпляру рідкісної Біблії Гутенберга, Мазаріні належали більше 40000 видань, зібраних Ноде по всій Європі. Бібліотека Мазаріні вижила під час Французької Революції, як і Пале-Рояль, - зокрема, через те, що його тодішній резидент, герцог Орлеанський, став на сторону революціонерів. 

Рівність: перші ознаки

З боку герцогів Орлеанських, це була не дивина. Ще Людовік ХІV намагався замирити цю неофрондистську гілку своїх родичів, надавши їм Пале-Рояль в якості резиденції. Тут уважний та досвідчений читач одразу згадає події, описувані в перших томах “Анжеліки” Анн та Сержа Голонів, де герцог Орлеанський був одним з найпідступніших інтриганів, який, хоч і не тримався тодішньої Фронди, але був уразливий щодо неї через особисті амбіції молодшого брата короля.

Герцоги Орлеанські припинили своє існування як аристократи під час Французької революції, ставши звичайними громадянами з прізвищем Егаліте. Філіп Егаліте, колишній герцог Луї Філіп Жозеф д’Орлеан, ще в 1771 році став Великим магістром Великого сходу Франції та вирізнявся ліберальними поглядами. Втім, зрада сюзерену не оминула і його долі. Він загинув у політичних сутичках між революціонерами, страчений ними за звинуваченням у змові - втім, навіть роялісти віддали шану його шляхетності на ешафоті.

За часів останнього герцога Орлеанського Пале-Рояль набув досить специфічної слави. Лібералізм герцога спонукав його не лише відкрити сади палацу для відвідання всіма бажаючими, не лише додати до існуючого мольєрівського театру ляльковий, а й наповнити його людьми, що готові були днями гуляти серед шаленого багатства, засідати в кав'ярнях, читаючи там газети, книги та журнали й тут же їх обговорюючи. 

Тим часом, в аркадах палацу збиралися паризькі повії, й це стало першою ознакою занепаду грандіозного проекту. Ті самі повії, після падіння Наполеона під натиском військ Російської імперії, розважали переможців, а сам Пале-Рояль на чотири роки став Офіцерським клубом для російського гарнізону.

Паризькі добудови: початок

Підходячи, власне, до історії з колонами, зауважимо, що колони Бюрена були не першою спробою доповнити будівлю епохи барокко. Першим добудовником став сам Філіп Егаліте, який перед відкриттям садів Пале-Роялю для громадського доступу поставив у його дворі колонади з лавками. Щодо проекту Даніеля Бюрена, він ознаменував пік французького постмодернізму в кінці ХХ століття, що в образотворчому мистецтві позначив себе одним з напрямків під гучною назвою “концептуалізм”.

В 1986 році Даніель Бюрен, відомий на той час концептуаліст, що заперечував існування мистецтва поза його контекстом, звів у дворі Пале-Роялю, на той час уже резиденції Міністерства культури Франції, 260 паралельних колон різної висоти, але в одному стилі. Цей стиль належав Бюрену як впізнаваний - контрастні смуги, в яких обов'язково присутній білий колір.

Ще в 1969 році Бюрен оголосив себе поза системою тодішнього мистецтва, відмовившись створювати “вигадані” картини. Він виклав свої погляди в декларації, вже будучи учасником товариства BMPT (Buren, Mosset, Parmentier, Toroni), що утворило свою назву від прізвищ відомих концептуалістів. Вони критикували художні інституції за сталість візуальних стандартів, експериментуючи з колективним авторством, але зберігаючи власні стилі та контроль авторів над творами.

Те, що показане

Втім, те, що створив Бюрен в Пале-Роялі, викликало сутички на вищому державному рівні. Тодішній міністр культури Франції Франсуа Леотар був готовий власноруч знищити колони, зведення яких підтримував попередній міністр Жак Ланг, який, в свою чергу, втілював ідею президента Франсуа Міттерана. Завадити зведенню колон, що виглядали, м'яко кажучи, дивно на фоні бароккової пам'ятки, намагався Жак Шірак, який на той момент був мером Парижа.

Де-факто, вищі французькі кола зійшлися в майже класичній сутичці політичного протиборства. Соціалісти підтримували зведення коло Бюрена, голлісти були категорично проти, але на остаточне рішення залишити творіння Бюрена в спокої могли вплинути, що називається, навпаки, солдафонські наміри Леотара, колишнього міністра оборони. Серця парижан цього б не витримали, й колони Бюрена  - якого, крім несмаку, ще й звинуватили в продажності владі - лишились у дворі Пале-Роялю.

До речі, Леотар був єдиним антиголлістом у цій ситуації, а саме, представником Союзу за французьку демократію, створеного, зокрема, на противагу голлістам за підтримки Жіскар д'Естена, попередника Міттерана на президентському посту.

Мистецький скандал, хоч і, врешті, осів на дно суспільних настроїв, став знаковим для всього франкомовного суспільства. Так, у канадському фільмі "Bon cop, bad cop" поліцейський з Онтаріо робить їдке зауваження своєму колезі з Квебеку в суперечці про хокейні правила: "Рівень не той". 

Жодних васалів: Бюрен протестує знову

Втім, "Два рівня" недовго перебували в спокої. ХХІ століття і розвиток постмодернізму - ба, навіть його криза, що відобразилась у творчості Бенксі - спонукали до висунення іншого концепту. Омаж є присвятою творчості певного митця, і саме цей спосіб виконання похідного твору намагався використати паризький вуличний митець Le Module De Zeer у 2018 році, обклеївши галерейні колони Пале-Роялю смугами, перпендикулярними смугам колон Бюрена.

Надзвичайно відомий на той час митець аж зовсім не був задоволений таким знаком вклоніння і затребував видалити смуги LMDZ. Міністерство культури Франції змушено було погодитись на його вимоги, підкресливши, що воно є осередком не лише культури, а й авторських прав. Утім, дещо вони - як і Бюрен - все ж таки, не наголосили.

Під час існування товариства ВМРТ до нього входив нині покійний художник Мішель Пармантьє, що створював об'єкти, співзвучні з творчістю Бюрена. Це були якраз горизонтальні смуги, в тому числі, чорно-білої гами. Втім, саме Пармантьє був каталізатором розпаду товариства, першим оголосивши про припинення його існування. Схоже, це настільки засмутило Бюрена, що він став заперечувати існування коли-небудь товариства ВМРТ як такого.

Щодо самого Бюрена, він лишився королем напрямку. Його новий витвір знову розташувався у владних колах. В 2021 році він установив скляні панелі кольорів французького прапору на даху Єлисейського палацу - тобто, резиденції теперішнього президента Франції Емманюеля Макрона. Сам або в співавторстві, Бюрен створив біля десятка книг про власне мистецтво (зокрема,  «Les Écrits (1965–2016), «Ponctuations» (2008) та  «Comme un jeu d’enfant» (2014) ), ставши ілюстратором до них. 

Про скандал з LMDZ майже не говорять, хоча про нього в 2018 році згадали навіть індійські газети, майже дослівно перебравши тексти з французьких видань. Двір Пале-Роялю, що до колон Бюрена був місцем парковки урядових машин, відвідуваний туристами, які жваво фотографуються на фоні колон, а те, що лишається після них, мабуть, прибирає мадам Помпадур. 

Концептуальний напрямок, що захищає ідею, виражену в мистецькому образі, - той, що був озвучений Джозефом Кошутом як сила ідеї, а не матеріалу, - відступає перед несподіваним натиском нового бачення. Так, днями в столиці України відкрилася виставка фламандсько-українського мистецтва, де ключовим є маніфест Яна ван Вунсела. Він вказує на системний характер мистецтва, що "завжди штучним і ніколи - спонтанним".

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Арт-простір: книги, в яких творчість не має меж

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 91

Колись ми починали цю рубрику із книг про мистецтво, і не тільки. Артбуки як спосіб унікального авторського самовираження поволі займають ексклюзивні місця на полицях українських читачів. Утім, як вони створюються? Із чого починається небанальний погляд на власну творчість та відчуття унісону з дизайнером - якщо ви, все ж таки, довірите створення образу книги людині зі сторони?

Почнімо з елементарного - розробка ідеї, коли вже братися до концепту. В українському книговидавництві є два підходи, кожен з яких не виключає іншого. Перший відображає вашу готовність до тривалих пошуків свого стартового майданчика, інший - максимальну довіру видавцю, який оцінив перспективність вашої книги та готовий вкластись в неї від А до Я.

І справа тут зовсім не в коштах, а в тому, як видавець взаємодіє з ринком. Якщо він звик робити ставки на касовість, чи то пак, продаваність, а не на унікальну купівельну групу, вам, скоріше за все, доведеться це робити теж або шукати видавця, що має цей сегмент ринку вже або в найближчій перспективі.

Тож, перший підхід полягає в тому, що ви можете прийти до видавця з власним концептом та навіть власним дизайнером чи ілюстратором. Все залежить від того, як впишетесь в стиль і бачення конкретного видавця - і ваша книга, і ваш митець, якому ще потрібно запропонувати й гідну оплату. Якщо ви самі взялися ілюструвати - й не тільки ілюструвати, а створювати образ книги та її архітектуру, готовий професійний концепт лише підвищить ваші шанси бути виданими.

Проза життя тут абсолютно буденна - основну частку вартості книги складає дизайн та графічна частина. При тому зовнішність книги має відповідати її наповненості, змісту та рівню, й краще, коли перше буде скромнішим за друге. В іншому випадку, ризикуєте розчарувати читачів, які не збиралися купляти рядові видання за ціною фоліанту.

І тут доведеться вступити до нелегкого процесу обміну досвідом, в ході якого побачите найкращий спосіб презентувати власну ідею на загал. Починаючи зсередини, мало хто помиляється, бо обкладинка народжується останньою, а ілюстрації витримуються в певному стилі від початку.

Занурення читача в світ книги схоже на перше запрошення до будинку. Колір та фактура обкладинки, паперу, ілюстрації на обкладинці та титульних листах, шрифти та елементи декору і є початком дизайну, до якого потрібно ще мати й спеціальні знання з книговидання. Вони дають бачення того, якою буде ергономіка книги, як і де нею користуватись та друкувати.

Корисна література на цьому етапі - “Видавничий бізнес зсередини” Тетяни Верби (Баланс-Букс, 2015) та “Генератор ідей” Ірини Журахівської (ArtHuss, 2025). Перша витримала кілька перевидань і вважається одним з базових друкованих посібників для того, хто хоче розумітись на основах роботи книжкового ринку. Друга представлена цього року в стендовому асортименті видавництва на Книжковій Країні й стосується транслокації уяви в процесі моделювання простору. 

Інакше кажучи, ви зможете подати і навіть створити власний концепт книги, якщо маєте навички організації простору навколо себе й тримаєте руку на пульсі нових ідей в дизайні. Це стосується й архітектури, яка оточує нас повсюдно, від коробки для взуття до упаковки суперколекції чи моновидання.

На цьому етапі не завадить відкрити для себе особливості світобачення в різних часових вимірах. Книги, що сприятимуть такому баченню - “Часолінія” (Мистецький Арсенал,2024 ), “М'яке місто” Девіда Сіма (ArtHuss, 2023), “Гриб наприкінці світу: про можливість життя на руїнах капіталізму” Анни Льовенгаупт Цзин (IST Publishing, 2025), “Епоха магічного переосмислення” Аманди Монтел (Vivat, 2025), “Нотатки з українського оптимізму” (Stretovych, 2025).

Тут уже плавно переходимо до вплетення картинки в картину. Чесно кажучи, ми не є прихильниками теорій елітарності якогось із українських книжкових форумів, бо не знайшли жодного елементу, що свідчив би про її втілення. Це не лише відеоряд, а й те, як ми лунаємо, про що говоримо і які ідеї озвучуємо. Тож, запрошуємо до золотоносних пісків українського Клондайку там, де він і має розпочинатись - на виставці досягнень народного господарства. 

І, коли вже ваш твір має ознаки кінематографічності, час утворити з нього візуальний продукт. Незамінні видання є в ArtHuss, i це, насамперед, “Режисура оповіді” Френсіса Глебаса (2025), “Створення персонажів для індустрії розваг” Кеннета Андерсона та ін. (2023), “Дитячі книжки-картинки: мистецтво візуальної оповіді” Мартіна Солсбері та Морага Стайлза (2023) та вже класика жанру від видавництва “Академперіодика НАНУ” - добірка Людмили Гутник “Український кіноплакат 1947 - 1994 років”.

Повертаючись до цьогорічного “Арсеналу ідей”, згадаємо дитячі стенди з “Henrik Ibsens: En folkefiende \ Генрік Ібсен: Ворог народу” Каре Конраді, “Numbers” (Fabulatorio, 2024),  “Art is a voice” автора й ілюстратора Кріпи (Ektara Trust, 2024) як спосіб спростити бачення до ключових елементів візуалізації. 

КнижКава в Telegram та Х - видавничої кризи не існує!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сезони: Арт-Фест С О М залучає гостей до участі в мистецькому процесі

 Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

1 листопада у Виставковому центрі ВДНГ пройшов новий Арт-Фестиваль С.О.М. @art.fest.som, який презентував себе місцем, де народжується Сучасний Образ Мистецтва. З 11-ї години ранку до 20-ї години вечора в павільйоні 4 відбувалися заходи, на яких кожен бажаючий міг долучитись до процесу творчості як у спостереженні, так і в безпосередньому виконанні, власноруч творячи разом з митцями та самостійно.

Демо-сцена, де художники творять наживо перед чималою аудиторією - непросте випробування для митця та гостей. Митцеві потрібно не просто вийти зі звичних камерних умов творчості, а презентувати процес творення в деталях на великому екрані. Якщо раніше глядачі, переважно, бачили такі процеси в соціальних мережах та на відеосервісах, то на Арт-фесті в Києві вони могли оцінити реальний хронометраж народження мистецького твору, побачити й почути самого художника і познайомитись із ним, як з особистістю.

Так, Ігор Юрченко, викладач мистецтв у “Львівській політехніці” та засновник студії “Колаж”, привіз на Арт-фест більше десятка акварелей, в яких образність перетинається із “повітряною” технікою, що створює відчуття цілісності, балансу дистанції та проникності. Катерина Бондарець, колажистка й викладач в школі “Мудрик”, презентувала спосіб створити лаконічний колаж як метод зниження тривожності під час військових дій та подання індивідуальної картини світу. Запорізький психолог-психотерапевт Юлія Бережна в лекції “Творчість замість паніки” підкреслила, що творчість є станом, протилежним панічному, а зміна особистості під час війни є хоч і незворотною, але такою, що творить нові компоненти людськості.

Ще на тему: Авторське право: випадковий збіг ідей і як з цим бути

Найважливішим контекстом фестивалю стало піднесення значущості креативного процесу до рівня власного набутку. Юлія Бережна звернула увагу аудиторії на два значення слова “творити” - старослов'янське та латинське. Якщо в давньоукраїнському суспільстві слово “твор” означало “зібрання до єдиного цілого”, то в латині термін creare був пов'язаний з процесом народження, чогось, властивого Богу. Найцікавіше, що в Європі слово creare набуло суспільного значення в період Ренесансу, коли вдалося знизити неправомірний тиск католицької моралі, яка, де-факто, відмовляла людині в можливості щось творити, крім плодів повсякденної праці або жорстко регламентувала мистецтво як засіб прямого вираження релігійних прагнень.

Під час Арт-фесту відвідувачі могли не лише творити власноруч із використанням сучасних технік (таких, як акварельні фарби та маркери), але й побачити, які ще матеріали існують для розкриття своїх мистецьких талантів. Компанія Rosa Ukraine, як головний партнер фестивалю, презентувала стенд із товарами для творчості - живопису, графіки, скульптури та інших видів мистецтва - від вітчизняного виробника.  

Image by @MZarzhytska on X & Rosa Ukraine

Деякі види матеріалів можна було спробувати безкоштовно під час перебування в інтерактивній зоні скетчингу та на майстер-класах. Зокрема, класи за попереднім записом провели майстри акварелі Ігор Юрченко та Галина Отчич. Іншу половину креативного простору було відведено для дитячої творчості з окремою програмою подій.

Особливу увагу організаторів було приділено захисту прав на об'єкти образотворчого мистецтва та виокремлення сучасних підходів до розгляду твору як оригінального. Засновниця та СЕО патентно-юридичної студії Black&White Аліна Сероштан-Татарінова презентувала гостям лекторію відомості про статус мистецьких творів з точки зору походження та основні способи захистити свій бренд від несанкціонованого використання. 

Ще на тему: Право ілюстратора: як уникнути помилок в літературному проекті

Організаторки фестивалю, художниці Анастасія Глазко та Олена Панченко, розповіли нашому часопису, що проект має цілком українську натхненність, буде розширюватись до нових активностей та відкитий для меценатської підтримки. Зокрема, планується провести наступний фестиваль навесні 2026 року. Цьогоріч партнером фестивалю стала українська компанія з виробництва товарів для творчості Rosa Ukraine - бренду, що існує з 1996 року та відомий в 46 країнах світу.

Image by @MZarzhytska on X & Volodymyr Bilokon

В межах фестивалю пройшла виставка київського митця Володимира Білоконя, що презентував гостям зразки сатиричної скульптури, які відображають спотворення особистості в сьогоденні та людину, змушену існувати в світі марних спроб. Фігури у вигляді напівфантастичних (а часом, фантасмагоричних) тварин та комах, чимось схожі на босхівські, але, на відміну від них, усе ще живуть серед нас і в нас самих. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

⠀

Нетривіальне: балканська осінь - 2025

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Цього року захоплення українського книжкарства сербською та хорватською літературою, вочевидь, зійшло на “ніт”. Кінець гри в одні ворота мав бути саме таким, і далі все залежить від сміливості кожної ланки зв'язку цього нерівнобедреного трикутника.

Тріщини в стосунках, які ми вперто не хочемо помічати, даються взнаки там, де потрібно безжалісно рубати гордіїв вузол. Хто зробив це, той скинув баласт і може плисти далі, без страху загинути від підводної міни нещирості.

Не можна отак взяти й гулятися з ворогами, що рано чи пізно об'єднаються проти тебе. Ми програли балканську літературну дипломатію тому, що досить брехати собі.

Як співала Вітні Г'юстон, I bow out.

Коли пахне риба

Відверто слабкий роман Меша Селімовича “Острів” (Discursus, 2022) - утомлений текст із глибоко депресивним, ще й нечитабельним словесанням - однією фразою пояснив усе: “Хочу, щоб мені було тяжко”. Laissez passer.

Якщо Книжкова Країна у вересні привернула увагу лиш не найкращим романом боснійського письменника, що, врешті, пов'язав своє життя з Сербією, то Львівський Форум видавців натякав на очевидне. Обидві сторони літературного процесу не знають, що хочуть, і хорватський його елемент, урешті, слідує за вожаком. Все інше - історія.

Тут можна розжитись на політичних прогнозах, але наш часопис, по-перше, не для того створений, по-друге, врахував помилки ворога. Нас цікавить якість, що безпосередньо залежить від концентрації на власних задачах, а в літературі це тексти.

Всі забудуть те, що ви сказали, але ніколи - те, що змусили відчути. На цій мемасній ноті стартуємо до уважного перегляду того, що винесло химерне Львівське море.

Жоміні та й Жоміні

Харківське “Фоліо” зробило хід конем, виставивши на високу полицю два українських видання Ісмаїла Кадаре, з посередницьким перекладом, який за життя контролював сам письменник. Маємо на увазі його французьку складову, бо перекладачів з албанської в нас поки що не діагностовано. 

“Генерала мертвої армії” було видано ще в 2023, але помітним твір став на Форумі видавців - у суперобкладинці та трендовому дизайні, поверх класичної твердої палітурки з золотим тисненням. Тим паче, поруч стояли “Барабани дощу”, випущені в рік смерті автора, що породила стос інформативних, напрочуд жваво написаних некрологів у пресі.

Тут додамо, що Міжнародну Букерівську премію Кадаре отримав через 40 років після виходу “Генерала” - книги про пошуки тіл італійських солдат, що загинули на території Албанії під час італійської окупації 1939 - 41 рр. Неелегантно, але шо ж.

Провідник албанського сюрреалізму, великий письменник маленької країни, автор біля 90 різножанрових текстів, що вивів албанську літературу на світовий рівень знаності, пережив італійську окупацію й комуністичний режим, - зокрема, розрив Албанії з СРСР, внаслідок якого постраждав і сам. 

Книги Ісмаїла Кадаре перекладено більш ніж на 40 мов. Після еміграції 1990 року він тривалий час жив у Франціі, з дружиною Геленою, що була першою жінкою, яка видала роман албанською. Помер письменник на батьківщині, що, врешті, нагородила його орденом “Честь нації”, а з приводу його смерті в 2024 році оголосила дводенну жалобу.

Творчість Кадаре близька прихильникам Кафки, Маркеса та Памука. Метареалізм історії, мова притч, легендарність та епічність, здатність звернутись до колективної свідомості всіх балканських народів просто-таки хірургічні. Кадаре почав свій творчий шлях із віршів, і поетичність є провідним елементом упливу його прози.

"Я твердо сподіваюся на те, що європейська й світова думка усвідомлює, що цей регіон, до якого належить і моя країна, Албанія, може бути джерелом інших новин і місцем для різних досягнень, у тому числі, в галузі мистецтва та літератури", - зазначив письменник у своїй промові під час вручення Man International Booker Prize (газета " Обозреватель, липень 2024)

Трохи Риму поруч

Ще один балканський реверс - “Викреслена” Міхи Мацціні, що вийшла у Видавництві Анетти Антоненко 2024 року і була представлена, в тому числі, на Форумі видавців. Тривалий брак уваги до цього твору, радше, викликаний страхом теми, а за тим, і актуальністю в світлі цифровізацій, що прагнуть контролювати події нашого життя поза межами доступності для нас самих.

Те, що відбувалось у Словенії часів розпаду СФРЮ, вже не виглядає прикрою випадковістю. Зникнення даних про людину з системи - про неправильну, незручну людину - з неможливістю довести тут і зараз, хто ти є, навіть зі стосом документів, змушує замислитись про цінність найважливішого. 

Твір Мацціні знову апелює до однієї з темних європейських традицій, що сягають древніх часів і досі впливають на будь-кого, хто спокусився благами цієї цивілізації. В Давньому Римі існував звичай брати в заручники дітей на завойованих землях - і всі ті інсинуації навколо "дитячого питання", що несуться з кожної праски зараз, є лише атавізмом, добре вкарбованим у нерви кожного підвладного заходянина. Втім, цього разу справа не в набитому харчоблоку.

Особистість, якою нехтують на догоду амбіціям скотомогильника, вступає в бій за родинний зв'язок без жодного блату, й відбувається те, чого ніхто й не очікував. Залишається питання, хто й навіщо кидає ці виклики, й який висновок має осісти в колективному підсвідомому кроликів на заріз. Прийняти спокуту чи залишитись рабами компенсаторного мислення - теж вибір.

Міха Мацціні - словенський поет, письменник та сценарист, дійсний член Європейської кіноакадемії (такий, що має право голосу). До виходу фільму за книгою “ Викреслена” в 2014 році він був майже невідомим за межами Словенії, як письменник.

За 11 років існування на літературному ринку роман було перекладено на 9 мов, у тому числі, хорватську, сербську та італійську. В 2024 році книга вийшла українською у “Видавництві Анетти Антоненко” (Київ), а в цьому році - арабською (Arab Publishing and Distribution, Єгипет).

Фільм “Викреслена” уперше демонструвався в незавершеній версії на фестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія, 2018), наступного року отримав чотири нагороди на батьківщині режисера, з хорватською акторкою Юдітою Франкович Брдар у головній ролі. Щоправда, у кіноверсії ключову персонажку звуть Аною, а не Залою, та це не перешкодило акторці двічі отримати приз за найкращу жіночу роль - в Словенії (Любляна, 2018) та в Хорватії (Пула, 2019) 

Світова прем'єра “Викресленої” відбулася на фестивалі “ Чорні ночі” в Таллінні (2018),  а в 2019 році фільм отримав нагороду на FEST (номінація “Кращий сценарій”, Белград, Сербія) і на Raindance (Лондон, Велика Британія). Крім того, кінострічку було відзначено на фестивалях у Казахстані та Південній Кореї. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

32 Book Forum: протривати

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Елітарна складова Форуму видавців - те, що створює легенди навколо цієї події. Якщо розглядати елітарність з точки зору кола учасників, то у Львові ми не бачимо хіба що тих, хто не встиг зайняти праймплейс на першому поверсі. Це зовсім не перший павільйон Книжкової Країни, й не галереї Арсеналу, де є час роздивитись кожен зал навкруги. Львівські коронні місця цього сезону належали господарям - і це, справді, вартісно - та гостям з Харкова, що обрали досить-таки дивний концепт присутності.

"Видавництво Старого Лева", схоже, залишається єдиним, у кого з паперу ростуть роги помірної довжини. Це страшно казати, але в наш час такі факти варто враховувати. Вміння лишитись хоча б на боці літератури, яку ми вже здобули, й не називати її "вчорашньою", варте пошани - й навіть фірмовий старольвівський сум, що цього року породив конкурентоздатну кулінарну енциклопедію. Як не крути, а треба.

Тим, хто не дочитав іще Тараса Прохаська з минулого "Арсеналу", годі зазіхати на добірні видання "Новітньої класики" - а хочеться, позаяк, десь поруч уже видано Ремарка українською - майже повною серією. "КСД", безперечно, вразило розстановками, що відгороджують відьмацьку поляну від ока зануд з високими полицями, але Book.ua тут нема. 

"Фоліо" було менш помітним, але "Фоліо" завжди шукають, і, якщо воно є, то бере два стенди без особливих прикрас. Загалом, харківські видавництва були представлені майже порівну зі львівськими, й думкам львів'ян про Харків було присвячено цілу подію. Позаяк, "Фоліо" глянуло на все максимально по-філософськи, запропонувавши відвідувачам вагомі екскурси в історію - від стародавніх часів до ранньомодерних.

Кому братись до класики з розмахом, то це, знову ж таки, харків'янам з видавництва Verba, що вирішило вразити читачів не лише кольоровими зрізами в стилі чортового болота, а й планкою охоплення. Хіба що шию тут не ламали, та майстерня ренесансних трендів усе витримає, крім себе самих. І Бредбері їм суддя, бо мультяшний Христос - більше, ніж булгаковщина.

Класика, безперечно, набуває красного та красивенького - в залежності від видавця, що шукає шлях до читачевого серця. Тоді як "Фоліо" розгортає перед відвідувачами портретну серію українських класиків, #книголав пропонує панянкам прикрасити свою полицю ще чим-небудь , аби тільки стихло бажання вбивати. Втім, для виходу в нірвану це закономірний результат - американці підтвердять. Щодо концепту, ми б віддали першість Readberry, з його акварельними обкладинками світової колекції.

Загалом, видавничий концепт класики терпить очевидну кризу. Робити обкладинки кольоровішими нема куди, конкурувати з Малковичем за поетичні томики нема сенсу, - тож, видавничі зірки взялися до вишуканої мініхромності з чорно-білою графікою на обкладинках. 

Синя гама залишилась для частини ринку, що не тільки експериментує, а й грунтує свої пошуки  на якісних текстах, досвіді та впровадженні наукових підходів у суспільну думку. Тут і художня література від головредів (що, безперечно, стало одним із визначних кроків видавців у народ), і артбуки з літературного ремесла,  середньовічні екскурси, як не дивно, в наші, добре забуті реалії.

Стриманий сучасний концепт підхопили "Старий Лев", "Фоліо", "Жупанський", "Апріорі" та "Арк.Юей", - навіть "Астролябія", що святкує 25-річчя з дня заснування, вирішила видати черговий том толкініани у монохромі.

Львівська спілка письменників України представила, крім традиційних видань, реверсний роман Олега Рибчинського "Ковід-19". Червоне та чорне знову створило терапевтичний ефект, і це була ледь не єдина медична тема на Львівському, якщо порівнювати з "Плодовою". Львів'ян аж сильно цікавить ретроспектива, й саме в цьому місті можна знайти видання, що зводять підсумки періоду історії або торкаються явища, досить слабко чи однобоко висвітленого в соцмедіа. В цьому сенсі "Шенгенський роман" Андрія Куркова є відповіддю, якої ми не хочемо чути від наших мігрантів - відповіддю тих, хто опинився безпосередньо в колі цього політичного експерименту.

Щодо морської літератури, яка ледь промайнула на "Книжковій Країні", львівські стенди, врешті, справдили очікування - Рафаель Сабатіні від ФОП Рябцев В.В. в запорізькій частині галереї, й це лише початок теми, що охоплює також історію українського козацтва. І, якщо можна було б завести Червону Видавничу Книгу, то рубрика "Видання, що щезають" цього разу належала б саме їм.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net