Автор Марія Заржицька
Випуск 116 + АртКава
ваш вибір формату.
КнижКава в Bluesky -
час роззирнутись.
Автор Марія Заржицька
Випуск 116 + АртКава
ваш вибір формату.
КнижКава в Bluesky -
час роззирнутись.
Автор Марія Заржицька
Є теми, з яких мені не страшно починати про Крим. Світ письменництва, що, втомившись від запилених материкових міст, лине в Лівадію або Бахчисарай, гуляє вузькими ялтинськими вуличками або топче алуштинську гальку. Тут "Ранок" підсобив нам з оглядом аж несподівано, виявившись хіба не єдиним видавництвом, як то кажуть, у вайбі.
Цього року, на першій "Відсічі.Крим" у Житомирі, книги видавництва "Ще одну сторінку" одразу зайшли в око елегіоніста. Видання містять твори двох форматів. В одній - прозові твори українських класиків та неокласиків, у тому числі, представників Розстріляного Відродження, що, так чи інакше, торкалися у своїх творах кримської тематики.
І це про те, що гідна конкуренція російській літературі того й ранішого періоду в нас, усе ж таки, існує. Це несподіваний ракурс українського Криму для тих, хто не звик його бачити таким, і це Харків, який мислив крізь призму тамтешньої легкості буття.
Один з організаторів Ялтинської кінофабрики, Олесь Досвітній, як і Дмитро Тась, писав про татарський Крим, ще й з долею, що накрила його раніше - і втрапляння у польський казус, і еміграція, й засудження до страти за звинуваченням в тероризмі, й активна революційна діяльність, з усіма її крайнощами, до того.
Неосимволізм, імпресіонизм і ліричний гумор "розстрільників" доповнюють поетичні та прозові збірки класиків ХІХ століття і початку ХХ - Лесі Українки, двох Франків - Івана та Петра, Василя Короліва-Старого, одного з засадників Української Центральної Ради, збірка її депутатки, засновниці "Українського національного театру" Людмили Старицької-Черняхівської, учасниці жіночого руху.
Тема кохання - у Бориса Тенети, що його збірка "Листи з Криму" об'єднала під назвою новели про милу серцеїдку, а родинна тема - в руслі цьогорічних букерівських трендів.
Жіночу тему продовжує Ганна Барвінок, дружина автора "Чорної Ради" Пантелеймона Куліша, започатковує Олена Пчілка, мати Лесі Українки, й надає акцентів Мирослав Капій, з "Країною блакитних орхідей", де постаємо частиною легендарної Атлантиди.
В.Підмогильний та І.Нечуй-Левицький, повалювачі шаблонів - хто з-за сонця, хто з-за хмар - а з ними й В.Вінниченко, професійний сибарит та ескапіст, якраз для весни в кримському стилі - з холодним морем, біленьким та декадансом, поки не вграли.
І В'ячеслав Гук, іще живий автор "Саду Галатеї", лауреат італійського часопису "DIOGEN" (2013) - хоч і сіренько, та в модернізм і сенсо-фізіологізм як першовідкривач літературного напрямку.
КнижКава в Instagram ще більше
фото та інтерв'ю з подій.
Автор Арнольд Лопушанський
Крим для України, водночас, є подарунком долі та яблуком розбрату. Складна історія, що почалася із сусідства - то войовничого, то загарбницького, то дипломатичного - врешті, перетворилась на співжиття, спочатку в межах Російської імперії, потім в СРСР і, нарешті, в незалежній Україні.
Фестиваль, що пройшов 19-25 травня в Житомирі, нагадав нам усім про речі, які не хотілося згадувати - але час усе розставляє на свої місця, попри намагання пропагандистів усе заплутати.
Ситуація в Криму, що більш-менш врівноважилася у 30-х роках ХХ століття, ускладнилася депортацією кримських татар в 1944 році за звинуваченням у колабораціонізмі з гітлерівцями та передачею Криму від РСФСР до УРСР - на перший погляд, з економічних причин.
Після розпаду СРСР розпочалися одразу дві типово кримські тенденції. З одного боку, частина русифікованих кримчан позиціонувала себе як майбутніх громадян РФ. З іншого боку, частина кримських татар, депортованих за межі півострова, повернулася на півострів, але зіткнулася з труднощами повернення втраченого.
Третя тенденція склалась задовго до кримськотатарської кризи та стосувалась адміністративного утворення, що мало специфічний склад населення, географічно та, у великій мірі, ментально відокремленого від материкової частини. Одним це не заважало відчувати себе частиною України, а іншим давало привід боятися українізації настільки, що економічні переваги відступили на другий план. Більш того, проросійські активісти почали звинувачувати Україну в недостатньому забезпеченні, сподіваючись отримати все потрібне з російської казни, - водночас, не відмовляючись від українських привілеїв як "боргу".
Кримськотатарська частина населення активізувала боротьбу за національно-територіальне самовизначення, в тому числі, користуючись незгодами Симферополя та Києва. Нагадаємо, що ці міста під час існування СРСР мали республіканське значення, а Крим був автономною областю.
Щодо врядування, Крим став осередком сил, які позиціонували себе як прокомуністичні, всупереч колишнім комуністам з Києва, - але питання землі постало перед кримчанами суто по-українськи. Незадоволені кримські татари почали самозахоплення, чим іще більше ускладнили ситуацію, досить невизначену в правовому полі.
Так, Меджліс як представницький орган, був визнаний Україною після окупації Криму з боку РФ. До цього офіційний Київ або займав позицію спостерігача, або, врешті, добирав кримськотатарських лідерів до ради при Президенті України за часів Леоніда Кучми. Той не поспішав легалізувати статус Меджлісу, небезпідставно побоюючись, що в Криму з'явиться паралельна влада, що поволі перебере на себе основну.
Невміння урядів України озвучувати чіткі рішення й домагатись їхнього виконання, врешті, призвело до повної дестабілізації в Криму. Попустительська політика Тимчасового уряду 2013-14 рр., що, на додачу, не бажало визнавати посеред себе відповідальність головнокомандуючого, призвела до втрати Криму, якої могло б і не бути. РФ святкувала перемогу багаторічної операції, проукраїнська частина населення півострова, незалежно від мови та національності, опинилася під загрозою репресій, які не змусили себе чекати.
Кримські татари так і не змогли оголосити незалежність автономії, яка ще з часів завершення російсько-турецької війни в XVIII ст. вважається неможливою. І, хоч далеко не всі її прагнули, в російського уряду з'явилася підстава тримати усе кримськотатарське населення півострова під прицілом - насамперед, за звинуваченням у тероризмі або екстремізмі, що є підставою для арештів та ув'язнень.
Частина кримських татар мігрувала на материкову Україну, вчергове переконуючись, що втратили - можливість відчувати себе вільно, мати гідний рівень життя і сподіватись на поступове законодавче вирішення побутових питань. Те саме стосувалося основної частини кримського населення, що підтримувала Україну. На жаль, частина проукраїнських кримчан не змогла виїхати, опинившись під прессингом російської влади - без доступу до медіа та літератури, що могла б підтримувати об'ємний погляд на ситуацію.
Кримськотатарська спільнота на материку отримала можливість навчатись, писати, перекладати та друкуватись, проводити мистецькі заходи рідною мовою, виконувати національний гімн та надсилати офіційних представників, які обстоюють її інтереси в межах законодавства України.
Щоправда, автономність кримськотатарської спільноти так і лишилася особливістю - не лише через культурну чи релігійну різницю. Суспільна інкапсуляція, в якій звуження кіл спілкування йде поруч зі зниженням інтересу до інших кіл, посилилась острахом за ідентичність і небажанням торкатись болючих тем.
Те саме, хоч і в меншій мірі, стосується й кримської спільноти загалом. "Острів'яни" звикли почуватись єдиним цілим, і лише спільні заходи - такі, як фестиваль "Кримський інжир" - давали їм можливість знову відчути себе разом.
"Відсіч.Крим" проводився уперше цього року в Житомирі, традиційно налаштованому на мультикультурність. Кримські митці - письменники, поети, художники, сценічні виконавці - зібралися в одному арт-просторі, під гаслом "Крим - це Україна". Втім, що маємо насправді?
Українське письменство займає не просто основні, а переважні позиції - не лише у площині творчості, але й в розв'язанні кримських вузлів. Ми бачимо українські прізвища на книгах для дітей і дорослих про Крим, ми бачимо активну перекладацьку діяльність кримських татар щодо української та світової літератури. Ми не бачимо творів, про які говорять закордонні джерела, і, часом, українські, - але не на "Відсічі".
Чому ж так? Невже причина тільки в ставленні до мови, чи до читання теж, чи, може, бракує авторів, здатних писати на рівні?
І це не єдине питання там, де спільноту представляють жінки, а чоловіків-авторів чомусь немає - хоча, відносно нещодавно були видані збірки з "Кримського інжиру", а сама кримськотатарська література має.чималий доробок в істричномв контексті.
Та сама тенденція в українських кримчан. У нас є Світлана Тараторіна її унікальне бачення найгіршого сценарію з "Дому солі". В нас є автори, що, хоч і не приїхали на захід, і не приїдуть ніколи, але ментально з нами - в творах, надрукованих серіями на кшталт "Класиків та сучасників".
Врешті, маємо конкурс "Листи до вільного Криму", де пишуть діти різних вікових груп, але немає жодного кримськотатарського прізвища. Що це - пасивність, зневіра, зростання упереджень щодо потреби в літераторах або чиясь свідома протидія?
Вибір мовчання, на жаль, стає нормою в нашому суспільстві, а це, як історично відомо, погана ознака. Здається, вся думка навколо кримськотатарської проблеми зависла в "Хайтармі" Ахтема Сеїтаблаєва, та хіба він не дав вичерпну відповідь?
Українці залишаються відкритими, як в контексті життя тут, так і за кордоном. Ми готові співчувати й радіти бажанню вчити нашу мову, все частіше проявляємо інтерес до кримськотатарської, а ментальність сусіда так і лишається таємницею за сімома печатками.
З іншого боку, "звичка до звичного" багато кого лишає у вибраних межах. Нам просто не хочеться, мов дітям у пісочниці. Така свобода - сумна, в ній украй мало справжнього життя.
І, хоч від добра не шукають добра, пошукаємо хоча б людяності. Готовності впізнати в іншому себе. Нам подобається бути експертами в житті сусіда, та й вони не проти, коли за них так управно й гладенько говорять. А чого шукають вони?
Якщо зважити на кадри в УКУ - граматики з високим ступенем точності (ой-йо!) та освіти з високим ступенем копулятивності. Досить імовірно, що кримськотатарська культура збагатиться вже звичними для українського вуха схолазмами й перекладацькими казусами, а в хані Гіреї ми знову впізнаємо пана Володиєвського. Щоправда, польські королі закінчились, а гетьманом у нас, вибачте, знову якийсь хозар.
Прокатолицька культура обіцяє гарантований білет на Захід, приязнь і стриманість в міжетнічних питаннях, - попри те, що в українському контексті всі європейські заяви набувають кланових кольорів, і це не лише наші проблеми. Кросскультурність ніколи не була сильною стороною Польщі, чи, скажімо, Іспанії, де арабом бути страшно, а турком стрьомно.
Саме тому нашим письменникам варто, нарешті, сісти обличчям до обличчя. Можливо, слідом за дитячою літературою ми перестанемо боятись одне одного й зможемо зробити ті рішучі кроки, яких так бояться наші вороги.
КнижКава в Facebook - щотижня й більше
Дізнавайтеся новини книжкарства
разом з нами
Автор Марія Заржицька
Весняний форум на ВДНГ іще триває, але за три дні на ньому можна побачити зміни в порівнянні з минулим роком. Класичні видання українською закріплюють позиції, з’являється неоавантюра і література досвіду, все більше поділена між іноземними та вітчизняними авторами.
Що ж саме привернуло увагу нашого видання на ВДНГ цього року?
Цей форум міг би й не початись, але, усе ж, розпочався. Наша жага до життя в умовах винищення вражає не лише нідерландських замовників піцци у Києві. Шкода, що Джекові Лондону приділили не так вже й багато уваги в перекладі, але бити вовка, виявляється, потрібно не дронами.
Занурення до світу кумедної графіки вчить сміятись не тоді, коли цього хоче перформансер, а коли справді смішно. І тут іноземні творці, що називається, в ногу з рекс-коміксами, які, на жаль, зникли в німецьких землях - дай Боже, не безслідно.
Найдотепніше, що слів не тисяча - і всі вони влучні, наче хтось-таки зламав секретні коди до складу природнього.
Ще пару місяців тому й заглядати не хотілось на дитячі полички книгарень - бо стандарт, заданий колись, не підлягає перетворенню на інструкції до серця. А тепер ось радіємо, бо є не лише на що глянути, а й взяти до себе надовго. Майже як кота.
Цього жовтня в Коростені презентували не лише читання наживо, а й книги, що на часі. Починаючи з музею В.Юхимовича, учасники мали змогу познайомитися з творами вже відомих авторів із Житомирщини та всієї України.
Започаткували серію книжкових експозицій збірки творів Василя Юхимовича - письменника й журналіста, заслуженого діяча мистецтв України, гумориста й активного автора газет "Освіта", "Хата". Та й з хати тої не хотілося виходити - така вже вона була рідна й затишна, сповнена речей та книжок з історією, а ікони й портрети на стінах нагадували про незламний дух наших предків.
Автор тексту пісні "А льон цвіте", якої не чули хіба що ті, хто жодного разу не приїздив на Полісся, Василь Юхимович і досі живий в своїх творах. Збірки "Без тебе і з тобою", "Вікна у світ", "Ровесники гроз" було розкладено на почесному місці в хаті, недалеко від книжок іншого відомого автора з Житомирщини, Василя Сташука "на берегах моєї долі" та "Глупаковичі як дзеркало".
Твори з сімейної бібліотеки Юхимовичів містять як альманахи з фестивалю різних років, так і збірки поезій зі всієї України (Ірина Кримська, Володимир Березинець), а також посібники з педагогіки та прості дитячі видання - ще не такі барвисті й розкішні, як зараз, але надзвичайно цінні своїм художнім рівнем та відповідністю потребам маленьких українців ("Література свіжого повітря", "У крамниці небилиці", "Місяць в зиму перебіг", "Казки від дяді Віті", "Страньєрка" та "Кіт по вулиці гуляв").
Один з членів цьогорічного журі, лауреат премії Василя Юхимовича Сергій Пантюк, представив книжку для дітей "Абетка грибничка", в якій кожному грибові присвячений окремий віршик та ілюстрація від художниці Марії Іванової. Книжку створено за власним досвідом письменника, що написав й інші твори для підростаючих українців - "Неслухняники", "Вінчі й Едісон", "Тимко та гелготунчик Шкода".
Залишилось дочекатись від творця читань наживо, як то зробив Сашко Лірник на "Книжковій країні" цього року, зібравши чималу аудиторію навколо себе шляхом славетного діда Панаса, читаючи оповідки зі своєї збірки "Лікар Крапелька".
Автограф-сесія Сашка Лірника на ВДНГ, вересень 2024
Українська класика не була аж надто різноманітною, на відміну від попередніх форумів осені, але до болю звичні нам "Лісова пісня", "Вій" та "Тіні забутих предків" сусідили з Бернардом Шоу, "Пігмаліон" якого добре відомий житомирянам за постановкою драматичного театру ім.І.Кочерги "Моя прекрасна леді", що демонструється на житомирській сцені щосезону.
З видавничих стендів
Трохи розбавили стандартну компанію Володимир Винниченко, Віктор Домонтович та Агатангел Кримський у виданні від "Фоліо", де й Майк Йогансен та Микола Хвильовий. Втім, без приємних сюрпризів у цій царині не обійшлося. "Розстріляне Відродження" у чотирьох томах вартістю від 300 до 350 грн. кожен можна було придбати одразу, адже антологія вийшла у "Фоліо" досить обмеженим тиражем у 1000 екземплярів.
Альманах "Просто на Покрову", видаваний щороку редколегією на чолі з Василем Головецьким, традиційно дарувався усім преміантам та відзначеним грамотами у конкурсних номінаціях. Видання містить огляди з кожного фестивалю, вірші та оповідання учасників, біографії письменників, новинки та рецензії. До століття Василя Юхимовича укладачі виділили більше 40 сторінок, з біографією письменника, його віршами та спогадами сучасників.