Каварна книга: “Незломима“ про війну та кохання

Images by Tetyana Chudnovec

Автор: Таїсія Сосновська

Випуск 123

Визначити «Подоляночку» як «ветеранську прозу» було б утилітарно. Війна є надзвичайно важливою канвою роману, але не єдиним предметом розповіді. У центрі — людина зі своїм минулим, любов’ю, образами, родичами, друзями, страхами й очікуваннями. «Незломима» - історія того, що відбувається у зіткненні приватного життя жінки з війною.

Шлях до війська починається не з абстрактного патріотичного пориву, а з дуже приватного болю. Сорокарічна жінка з позивним "Подоляночка" приносить в окопи все своє життя - любов, розчарування, дітей, пам'ять, образи, страхи. Її рішення служити – не лише громадянський вибір, а спроба втекти від безсилля, пошук нового сенсу життя, бажання бути потрібною, прагнення перетворити особистий біль на дію. 

Коротка історія видання

Книга вінницької письменниці Тетяни Чудновець Подоляночка. Незломима була вперше опублікована у 2025 році видавництвом «Орландо». Це художньо-документальна проза, яку можна вважати класичним військово-польовим романом. В основі лежить досвід авторки, ветеранки російсько-української війни, психологині. Скоро після публікації «Подоляночка. Незломима» увійшла до довгого списку премії Книга року BBC-2025.

Без прямої дороги

Роман складається з епізодів, які поступово формують цілісну картину, де надзвичайно цікаво з'єднувати фрагменти, мов пазли.

Читач «Незломимої» рухається лабіринтом пам'яті оповідача. Минуле раптом виникає всередині теперішнього, фронтовий епізод може сусідити зі спогадом про кохання, а побутова деталь — із переживанням смерті. Ця фрагментарність відповідає самій природі людської психіки. Особливо, пам'яті травматичної, яка рідко зберігає події в акуратному календарному порядку. Людина пам'ятає не стільки «що було після чого», скільки запах, голос, погляд, фразу, чиєсь ім'я, жест або момент, коли життя раптом змінило напрямок.

Структура книги змінюється разом із внутрішнім станом героїні. Спочатку оповідь більш рвана, емоційна, стрибкоподібна. Пізніше, в бойовій щоденності, вона вирівнюється. І ця монотонність працює на текст: небезпека припиняє бути винятковою подією і стає буденністю.

Подоляночка й той самий

Одним із найважливіших персонажів книги є чоловік із інтимним позивним. Формально Коханий не перебуває на фронті поруч із героїнею - проте, його образ акумулює значну частину її переживань. Це не типовий поганець, створений лише для того, щоб виправдати жіночий вчинок. Він живий, суперечливий, неідеальний. У ньому є «велика літера», але й звичайна людська недосконалість. Він є ідеальним в очах закоханої жінки. І ця різниця між людиною та образом створює одну з найсильніших емоційних напруг книги.

Зрада руйнує уявлення героїні про власне життя, про любов, про майбутнє. Читача несе на емоційних гірках разом з оповідачкою: наближення і віддалення, надія й розчарування, образа й прив'язаність, бажання відпустити та неможливість відпустити. Любовний трикутник — геометрія стосунків та емоцій, де кожен кут змінює значення двох інших. Це драма залежності від власного почуття. 

Героїня переживає любов, втрату, ревнощі, гнів, надію, приниження, бажання повернути минуле і потребу почати нове життя. Особисте поступово переходить в екзистенційне: що робити людині під час руйнування світу, який вона вважала своїм?

Відповідь героїні — йти.

Канва війни та нитка долі

Війна в книзі Тетяни Чудновець існує через людей, але без плакатних героїв. Люди можуть витримувати те, що здавалося неможливим, і ламатися через, на перший погляд, дрібницю. Поруч із відважними існують боягузливі. Є ті, хто в критичний момент бере на себе відповідальність, і ті, хто намагається сховатися за іншого. Є люди щирі та живі, а є ті, хто намагається відповідати певному образу. Саме ця неоднорідність робить переконливим фронтовий світ «Незломимої». 

І тут проступає найважливіший пласт письменницького антагонізму. Штучні люди створені стереотипами, та армія - не іграшка. Незламними стають не там, де зникає слабкість, а всупереч їй.

Війна як ритуал

Фронтові сцени «Подоляночки» не завжди є кульмінаціями - навпаки, часто подаються буденно. Чергування, побут, розмови, волонтерські епізоди, запахи, речі, випадкові репліки, імена — все це створює повсякденність. І саме ця повсякденність страшніша за пафос. 

Читач спостерігає за війною не з безпечної відстані, а поступово входить у простір, де велике і мале існують одночасно. Спогад про смак їжі, яку нещодавно варив Деда, й сльози - через його смерть та загибель відчайдушної бойової товаришки Янки Вєдьми. Радість, що настав банний день, зазеленіла в окопі цибулька, зацвіли квіти там, де нещодавно лежало мертве тіло. 

Війна не весь час вибухає. Більшість часу вона триває. Людина їсть, спить, говорить, жартує, чекає, працює поруч зі смертю. Поступове вирівнювання ритму оповіді - особливий метод авторки передати механізм фронтового існування: повторюваність як ритуал, як спосіб вижити.

Жінка після зради та перемоги

З одного боку, героїня приходить на війну через особисті мотиви - складні стосунки з Коханим. Вона, він і інша - стандартний трикутник. Він і інша - серед лав захисників нашої держави, а тепер і вона, Подоляночка, там. З іншого, війна змінює її ставлення до цих стосунків. Те, що на початку могло здаватися кінцем світу, поступово набуває іншого масштабу.

Це принципово важливо: війна не «лікує» героїню від кохання, не стирає її минуле, не робить її байдужою. Особиста історія продовжує пульсувати під поверхнею фронтового життя. Коханий залишається як пам'ять, як образ, як незавершене питання, як частина тієї, довоєнної Подоляночки. 

«Незломима» і тріщини

Текст роману виявляється цікавішим за формулу назви. Героїню ламає — емоційно, психологічно, особистісно, але вона продовжує жити, після падіння знову збирає себе, і з часом збирає себе вже не тільки заради себе. Подоляночка стає відповідальною за тих, кому може допомогти. 

Родичі, друзі, близькі люди за межами фронту повертають її до цивільного життя. Діти створюють інший вимір відповідальності: жінка може дозволити собі страх, розпач, біль, але не зламатись остаточно, а її материнство постійно вступає в діалог з військовим досвідом.

Мова книги проста, жива, часто діалектна. Особливо це відчувається в діалогах і самоіронічних відступах. Так, образ «страшнокрасівої героїні» у спортивних штанях і лакових чоботях на підборах, яку донька називає «селом без паспорта», додає тексту «ізюму» — чи, радше, перцю. Авторка не стільки розповідає завершену історію, скільки говорить із читачем — у дорозі, на кухні, після важкого дня, між спогадом і спогадом. Ця розмовність має унікальну силу там, де події різного масштабу опиняються поруч. 

Трансформація 

Вже досвідченому письменнику та журналісту, Тетяні Чудновець вдалося створити масштабну оповідь про те, скільки життів може міститись в одній людині. Коханка, яка проживає зраду. Мати трьох дітей, що переживає за сина та доньку, вже дорослих, і за меншу, якої бракує так само. Ненька, що воює, і донька своєї матері, яка турбується про крихітку-онучку. Подруга, про яку не забувають у шпиталі — несуть їй великі запаси тепла і пиріжки, що пахнуть домом. 

Військовослужбовиця має виконувати наказ, побратимка відповідає за інших. Її страх завжди має ім’я: думка, що щось може статися з близькими, стає нестерпною. Психологиня, яка допомагає іншим пережити травму,  перетворює її на текст. І, коли приватна катастрофа зустрічається з катастрофою колективною, складається одна велика історія.

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань до Тетяни Чудновець

Каварна книга: "Месопотамія" на межі

Як отримати грант на літературний проект

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Нетривіальне: Близький, Далекий Схід

Іmage by Вічний Мандрівник & @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Читачам, які схильні заповнювати свій простір новинками, одразу пробачимо - цього сезону в тренді повертатись до непоміченого тими роками. Так вже повелося, що східна (а разом, і північноафриканська література) терпляче вичікує свого часу після західних конкурентів, які швидко відгоряють та йдуть на вторинний ринок вже через півроку після першого виходу до читача.

Тут хіба що втримала топи так звана “лінія служниці”, започаткована Маргарет Етвуд, із натяком, що життя після Мак-Фадден існує. Спалах лібертаріанських настроїв, що охопив увесь західний світ - аж до його латиноамериканської складової - став причиною віктимізації певної частини жіноцтва, що начебто було налаштоване на соціальний прогрес. Позиція жертви та садомазохістичний ухил стосунків, у яких жінки з розломом свідомості опиняються в полоні чоловіків, утомлених власною подвійною мораллю, загрожують стати панівним фактором спотворення й без того перекручених соціальних зв'язків. 

З іншого боку, дійсно прогресивна позиція ніколи не гарантує того, де людина опиниться в аж зовсім несподіваний момент її життя. В цьому сенсі маємо пошуки себе в контексті зміни умов існування, від іншої країни до цілком відмінної, для багатьох неіснуючої реальності, де потрібно мати справу із багажем без права повернення.

Ахмад аль-Кармалаві “Літні дощі” (“Видавництво Анетти Антоненко”, 2023)

Загадкова, складна історія, що розпочинається з пожежі в єгипетській агенції, яка спеціалізується на древній суфійській музиці. Загадково все й одразу, як то годиться в типовому куточку типового арабського світу. Навіщо для занять музикою довелося створювати аж цілу агенцію? Відповідь на це може дати хіба що екскурс до історії суфійського ордену, про який пересічному читачеві небагато відомо, крім того, що то є спільнота мусульманського світу, захоплена містичними пошуками, і що в ньому ставляться до шейхів приблизно так, як у  світі західного християнства - до гросмейстерів чернечих орденів, що, втім, набувають неабиякого впливу через триггери таємниці, грошей та впливу. 

Одначе, вхід до фабули, запропонований аль-Кармалаві, з перших сторінок налаштовує на людський фактор цієї детективної історії. Тут теж загадка - і стосунки тих, хто мав відношення до агенції, і, як завжди, обличчя з чадри. Не схоже, щоби автор зібрався будувати простий сюжет, бо, якщо спиратись лише на зав'язку, він, і справді, видався би простим - хтось щось забув, і понеслось. Втім, жінка, як неприборкана таємниця таємниць, знає більше й не збирається давати жодної прямої відповіді на дошукування наївних… .

Спосіб оповіді автора - головний помічник читача в розплутуванні вузлів здавалося б, непереможної логіки арабського детективу, в перекладі дослідника Сергія Рибалкіна.

Шехан Карунатілака “Сім місяців Маалі Алмейди” (Видавництво Vivat, 2024)

Той випадок, коли успішний репортер опиняється за межами фізичного світу, начебто, ні для кого не є несподіванкою. Гучні вбивства й абсолютно природна смерть, без жодних очевидних причин такого вироку, архів, у якому ніхто достеменно не розбереться, крім господаря, досвід, який є унікальним в своєму роді - схоже, цього більше не повернути, крім як чекати на нову зірку репортажів. Маалі Алмейда - якраз така людина, що про його долю після розриву душі з тілом було б нічого не відомо, якби не автор сюжету.

Безперечно сильна фабула, що, незважаючи на грайливу обгортку, полонить уяву навіть після поверхневого знайомства, пояснює феноменальний успіх книги, випущеної в третьорозрядному британському видавництві. Сюжет із перебуванням головного героя в залі очікування, так чи інакше, перетинається з різними концептами загробного життя в одному місці. Часопростір, створений автором, не лишає вибору, окрім як змиритись і рухатись сценами з навколореальності, де кожен лишається таким, яким сюди потрапив, а облишене на землі - не таким вже й непотрібом.

В усякому разі, британське суспільство, що не любить демонструвати своїх зв'язків зі Сходом, окрім колоніальних, набуло ще один спосіб здолати викрутаси брексіт-нейротизму на спіралі, безумовно, власної історії. Автор зі Шрі-Ланки чесно заробив свій Букер, а ми отримали книгу про медійність в її найзамовчуванішому форматі.

Лі Сін'У “На чужині” (“Видавництво Анетти Антоненко”, 2023)

Південнокорейська історія зваблює до вивчення далеко не кожного, хто цікавиться культурою Сходу. Бар'єр, який існує між двома частинами Корейського півострову, є протяжним за межами гротескного комунізму. Ми звикли до яскравої технологічної стіни з підвищеною функціональністю, що творить світ Південної Кореї аж навмисно схожим на японський. І знову, як у шалено артхаусній історії від Пак Чхон Ука, все починається з тюремного ув'язнення хтозна за що в Демократичній Республіці Бобо, забороненій для подорожів, але важливій для звільнення від гніту обставин, створених типово далекосхідним суспільством.

І тут варто уявити собі цю історію, як ієрогліф, що його треба не лише розшифрувати, а й написати власноруч.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: східцями Сходу

 

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Книжковий Арсенал цього року зміцнив позиції літератури, яку називають основоположною, на противагу даркпопу  розрахованому викликати змінені стани свідомості. В пропозиціях вітрини новинок - чимало видань, які створюють уявлення про сьогоденну реальність за допомогою оповідей різних часових періодів.

Східна література, про яку ми вже писали в попередньому випуску «Нетривіального», є знову представленою українському читачу є, хоча і в обмеженій кількості видань. Втім  для знайомства маємо  серію сучасної арабської прози, здатної розв’язати кризу раціональності та відкрити справжні горизонти за фата-морганою  здавалося б, сталих уявлень

«Таємний тунель» Мустафи Селіма - книга, написана виключно простою мовою, що майже одразу створює цілісну картинку. Автор звертається до почуттів середньостатистичної людини в технологічній реальності. Український перекладач Мустафи Селіма Сергій Рибалкін написав розширений огляд про творчість письменника в журналі Folia filologica, застосувавши, зокрема, феноменологічний метод для дослідження суб’єктивного досвіду персонажів, у якому самотність, відчуження та пошуки себе займають ключову роль

В цій же книжковій лінійці від київського видавництва «Ніка-Центр» - єгипетські письменники Хамді Аль-Газзар. з одою таємній владі жінки в східному суспільстві, Карам Сабер з романом «Святиня», про співіснування різних вірувань та культур в арабському світі, й уже відомий нашим читачам Ісам Расім, з ностромічною історією полювальника на зло в африканських пісках.

                        

КнижКава в Інстаграм -  

ще більше нетривіального цим літом

Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Image by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька        

Репортаж місяця - березень 2024 квітень

Навряд чи існують в світі літератури книги, що пережили не лише сотні видань, а й подань, інтерпретацій та мовознавчих трюків, як твори Толкіна. В літературознавстві склався цілий напрям під назвою "толкіністика", і ці поважні фани відрізняються від молодіжних субкультур хіба що одягом, який не видає в них ані гоббіта, ані ельфа. Сьогодні, в тиждень читання Толкіна, говоримо про особливе явище у житті письменника - його боротьбу за свободу, що надихнула на створення незабутніх образів і подій.

Толкін епічний

З початку війни в Україні не треба пояснювати, хто такі орки, й чому ми так назвали своїх ворогів. Цей влучний толкінізм так міцно зайшов у нашу свідомість, що картинки, змальовані Пітером Джексоном у кіноепопеї "Володар Перснів", лише доповнюють слово, яке виявилось паттерном. Чому так? Може, Толкін - справді, чарівник, той самий Гендальф, що він його уявив, мандруючи швейцарськими горами? 

Джон Рональд Руел Толкін - той самий член оксфордської субкультури, яка вічно знаходиться в дитячій грі під назвою "Пошук скарбів", і знаходить. Він утілив принципи, закладені Льюїсом Керроллом у поданні складного через казку, в представленні того, що раніше здавалося нудним і нецікавим, через авантюрну гру, яку сучасні літературознавці звуть квестом і травелогом, а в прадавніх літературних традиціях вона зветься епосом. 

Толкін був активним дослідником "Беовульфу", "Калевали", "Старшої Едди" та "Молодшої Едди" - легенд, що справили засадничий вплив на свідомість германських та скандинавських народів. Він із дитячим захопленням вивчав мови, які склали основу менталітету британців. Це були не лише давньогерманські, а й кельтські мови - зокрема, валлійська, що вважається найскладнішою. 

Більш того, Толкін був творцем власних мов, які розпочались із дитячих ігор і переросли в його літературну спеціалізацію. Стиль його розповіді - епічно-казковий і водночас простий, легкий для розуміння дітьми й дорослими різного віку та рівня освіти. Толкін вміє інтригувати на ходу, розвиваючи в читача кмітливість та інтуїцію, увагу до деталей, створюючи особливе відчуття теплих батьківських обіймів, у яких не страшне жодне зле чудовисько.

Все своє життя Джон Рональд Руел Толкін боровся з чудовиськами, які намагалися відібрати в нього найцінніше - оцю добру владу над душами читачів, секрет якої вони так і не пізнали.

Толкін едукаційний

Толкін народився там, де расова сегрегація свого часу набере жахаючих обертів - у Південній Африці, де його батько, звичайний банківський клерк, прожив недовге життя в лещатах системи, де неможливо бути по-справжньому багатим. Він зростав у британському Бірмінгемі та його околицях - там, де його мати змушена була з останніх сил тягтись, аби виростити двох дітей в суспільстві завищених вимог. Його життя довгий час перебувало під впливом людей, які вважали себе найсумліннішими католиками, насправді, будучи орденом, що не знав жалю до своїх членів. 

Урешті, Толкін пережив особливий, витончений вид наруги над своїми творами - комерційний та цензурний. Останній з них набував не лише політичного, але й особистого характеру, де заздрість та ненависть були рушійною силою дискредитації автора. Сучасні фарисеї не шкодували жодних сил та засобів, аби звести талановитого автора до власної посередності - за допомогою лестощів, здитинювання й наклепу, який вражає своєю підступністю і досі.

Після смерті матері, Мейбл Толкін з роду Саффілдів (що за принципом, описаним Т.Гарді, опинився осторонь аристократичних кіл), Дж.Р.Р.Толкін та його менший брат Артур Гіларі опинилися під опікою католицького священника, що мав власний бізнес із продажу хереса. Френсіс Хав'єр Морган ще за життя Мейбл Толкін мав на неї величезний вплив. Вона була новонаверненою з англіканців, які свого часу не визнали влади папи римського і створили церкву під головуванням британського монарха.

Важко сказати, що саме спонукало місіс Толкін обрати католицтво, та це й не є предметом нашого дослідження. В усякому разі, є певність, що то був духовний поклик, але скористалися ним люди з сумнівними принципами. І справа не лише в англо-іспанському походженні отця Френсіса. Він займав чільне місце у громаді, яка вважала себе "апостольською", але більше нагадувала закритий орден, що не терпів будь-кого стороннього, вимагав суцільної покори від своїх членів та бажав отримати вплив у лінгвістичних колах Оксфорда, Кембріджа, Ексетер-коледжа тощо.

Схоже, це були не просто католики, а радикальні католики, зв'язки яких ішли вглиб та вшир. Ораторіанці (або "ораторія святого Філіппа") були конгрегацією, заснованою в Римі  1558 року, флорентійцем Філіппо Нері, який, будучи другом папи Лева ХІ та Ігнатія Лойоли, позиціонував себе реформатором. Конгрегація взяла на себе обов'язки, схожі з обов'язками йоаннітів, які, мабуть, на той час уже дратували престол своїм впливом. Опікуючись хворими, ораторіанці відбирали для себе майбутніх членів - священиків та мирян. Від них не вимагали чернечих обітниць, у них були готові вкладати власні кошти (як отець Френсіс - у братів Толкінів), але віддячити вони мали титанічною працею, що перевищувала людські можливості.

Можна сказати, що ораторіанці, на відміну від йоаннітів, мали стати "воїнами пера", зайнявши ключові посади в галузі освіти. Для того їм потрібно було увійти в мовний корпус, набувши освіти, браком якої постійно дорікали католицьких думкарів. І тут проявився римський комплекс наддосягнень, який і досі панує в західних університетах та програмах освіти. Це виснажливе, майже безперервне навчання, порпання в найдрібніших деталях на основі схоластичних міркувань, яке ще й за браком фізичної активності та здорового харчування спричиняє розумову деградацію. 

"Скруджі науки" або навіть гобсеки - так виглядає чимало тих учених, які всерйоз поставилися до вимог британської системи освіти. І тут в нашому дослідженні не обійшлося без апологета цієї системи, який піддав факти біографії Дж.Р.Р.Толкіна досить своєрідній обробці. Йдеться про Гамфрі Карпентера, автора праці "Дж.Р.Р.Толкін: Біографія" - радіожурналіста з Оксфорду, сина місцевого англіканського єпископа та теолога Гаррі Карпентера. 

Колода Карпентера, або Галілей з Бірмінгему

Важко сказати, чому Карпентер за весь час свого медійного життя створив лише одну більш-менш відому працю, і навіщо стільки часу присвятив саме Толкіну. В усякому разі, його подальші спроби прославитись на ринку дитячої літератури наводять на певні здогадки - але це, мабуть, історія в дусі Керролла, що у Карпентера піддається особливому виду остракізму.

З перших сторінок читачеві, який хоч трохи знається на британській літературі, кидається в очі стиль містера Брокльхерста - епізодичного, але досить впливового героя роману Шарлотти Бронте "Джен Ейр". Улесливий тон ретельно оминає гострі кути й накидається зненацька, з перекрутами та наклепами, просуває потрібних людей та опосереднює Толкіна як особистість. Карпентер виставляє його ледь не мракобісом, який тиснув на майбутню дружину щодо її переходу в католицтво і дріб'язково чіплявся до неї, не враховуючи брак її духовного досвіду.

Зокрема, історія стосунків Дж.Р.Р.Толкіна та Едіт Бретт, яка була незаконною донькою своєї матері та членкинею англіканського ордену, що їй забороняли вправлятись на фортепіано більше "прийнятного", нагадує спробу молодої пари вирватись із антиутопії, описаної Маргарет Етвуд в романі "Сповідь служниці". Толкіну було заборонено бачитись із Едіт аж до свого 21-річчя, і автором цієї заборони був, звичайно ж, отець Френсіс. Більш того, юнак не міг навіть писати їй, що виглядало дивним навіть у світлі релігійних і суспільних обмежень на близькі стосунки. 

В усякому разі, поглиблена зайнятість Толкіна мовами у цей час наштовхує на думку, що його намагалися пошити чи то до релігійного, чи до наукового целібату, - а може, в синтез такого - де він виявився б типовим експлуатованим студентом. На той час Толкін уже вступив до Ексетер-коледжу на порівняльне мовознавство, де його викладачем був помічник професора кафедри, Джозеф Райт. Саме йому, за твердженням Карпентера, належить вимога до Толкіна "вчити кельтські мови, бо це гроші".

Загалом, досягнення Джо Райта більше скидаються на макіавеллічну вигадку, задля позиціонування на фоні Толкіна, що вправно створював мови, орієнтувався в лінгвістиці пам'яток європейської літератури і, головно, намалював образи назгулів - пізніше, в романі "Володар Перснів", як вершників, що перетворились на чудовиськ під впливом потягу до безмежної влади. Назгули, водночас, нагадують і давньоримських вершників, з їхньою несамовитою жорстокістю, й лицарів з військово-чернечих орденів, що наводили жах на завойовувані землі.

Іншою другорядною особою, що йому Карпентер приписує ледь не провідну роль у житті Толкіна, є Роберт Кв.Гілсон, син директора школи короля Едварда, в якій Толкін із братом вчилися, і, зокрема, робили перші кроки в напрямку драми. Це ім'я, уславлене хіба що роллю капітана Абсолюта, вип'ячене зі звичною для таких опусів недолугістю, але це ще не все. Драмофоб та шекспіроненависник, що зневажає Керролла - далеко не все, що Карпентер у своїй поблажливій прокрустівській манері намагається закріпити за Толкіном.

Задушливі викиди та вкиди ознаменовуються думкою про читацьку обмеженість Толкіна, що базується на його невдобоваримих для єзуїтської свідомості висловлюваннях. Сповнений солодкавих лестощів текст не може приховати ненависть до таланту, проявляючи її аж раптом, у наклепницьких подробицях. Час від часу Толкін та його найближче оточення постають ледь не патологічними особистостями, що закидають котів камінням, а перехожих - грудочками цукру. "Теплі спогади про сільське дитинство" як "основний мотив творчості Толкіна", що радо бігав у фартушку по лісах без назви, стають вінцем пропаганди, яку інакше, ніж неовікторіанство, не назвати.

Толкін едіторіальний та графічний

Звертаючись до історії видання творів Дж.Р.Р.Толкіна, помічаємо, скільки несподіванок трапилося, на здавалося б, протореному шляху. Його підтримували видавці, що потім робили раптові "комерційні" кроки на догоду сильним світу цього й обмежували письменника в його творчих проявах. Він сподівався укласти найвільніші у своєму житті контракти, які, врешті, оберталися перепродажем прав після краху видавничих та продюсерських проектів. Він був змушений створити детальний заповіт, а його потомки - відкрити власну компанію для захисту прав письменника.

Так, історія публікації пріквелу "Володаря Перснів", під назвою "Гобіт, або Туди і назад" (1937) у видавництві Allen & Unwin мала кілька визначних обертів. Першим і дуже болючим з них був режим економії паперу, введений у Великій Британії на початку Другої світової війни. Окрім купонів на їжу, цей режим (rationing) передбачав обмеження у споживанні непродовольчих товарів, - зокрема, паперу. Закон реалізовувався досить дивно, про що у сатиричній формі писав і Джордж Орвелл, і сам Стенлі Анвін, перший видавець Толкіна у Великобританії та світі.

Примітно, що на друк книг виділялося менше однієї десятої тоннажу паперу, призначеного для друку газет - 22 тисячі проти 250 тис.тон та 50 тис.тон на періодичну пресу. Цей режим тривав аж десять років - із 1939 по 1949 рік, через що перший роман Толкіна, хоч і популярний, мав проблеми з додруком.

Згодом, видавці розтягли витрати читача, перетворивши плани Толкіна видати "Володаря Перснів" одним томом на тритомник, і почали суперечку про ілюстрації, в час розподілення прав між Allen & Unwin та американською Houghton Mifflin Company, видання якої можна придбати й дотепер. Толкін був не лише автором, а й ілюстратором своїх творів, розпочавши із обкладинки та суперобкладинки для "Гобіта" (1937). 

Хтозна, як прозвучало побоювання автора щодо диснеївського стилю видання - втім, сер Стенлі Анвін повністю його підтримав. Американський художник мав відмову, Толкін розпочав власну роботу над ілюстраціями, але й тут на нього чекала пастка. Він не одразу домігся публікації повного комплекту своєї графіки як у США, так і у Великій Британії. Ці історії можна дослідити в англомовному виданні "The Art of the Hobbit" (Harper & Collins Publishers), що було представлене на Книжковій Країні в Києві й містить потужний авторський доробок - нариси, малюнки та мапи.

В листопаді 1940 року значну частину тиражу "Гобіта" було знищено під час бомбардування нацистською авіацією, і до 1943 року британські читачі не мали доступу до книги. Офіційне видання у США з'явилося у 1958 році, через чотири роки після виходу першої книги циклу "Володар Перснів", під назвою "Братство персня" у Великобританії.

Толкін юридичний та тлумачний

З розподілом прав Harper & Collins теж вийшла цікавезна історія, коли компанія придбала британську частину Allen & Unwin у 1990 році, але її австралійська частина лишилась незалежною від гіганта видавничого ринку. З того часу Harper & Collins публікує "Володаря Перснів" та інші твори Толкіна про Середзем'я у різних дизайнерських варіаціях, але з текстами постійно виникають якісь дива. 

Почасти, це пов'язано із незгодами Дж.Р.Р.Толкіна та Вільяма Коллінза, - але є моменти, які викликають чимало питань як у знавців, так і пересічних читачів під час відвідання книгарень. Особливо, це пов'язане з англомовними виданнями, які потребують значної уваги задля уникнення підробок і т.з. "адаптованих варіантів", що не відображають повного задуму автора.

Щодо історії перекладів у СРСР, Росії та Україні, наша толкініана теж потребує продовження, і ми його обов'язково випустимо - попри перешкоди, що стали легендою, пов'язаною з отцем-засновником класичного фентезі. Розглянемо й випадок екранізації життя Толкіна, що українці її не побачили з невідомих причин у 2019 році, й історію заснування компанії Tolkien Estate, яку аж до свого 93-річчя очолював син письменника, Крістофер Толкін. А поки що знайомимось із т.з. "кореневими виданнями" та наявним українським перекладом від львівського видавництва "Астролябія". Історії, нарешті, цього року, виповнюється двадцять один. 

Продовження теми - в спецрепортажі за квітень 2025 року

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

П'ять облич "Жовтоликої"

Image by @MZarzhytska

Автор Марія Заржицька

В темі комерційного книговидавництва ми, нарешті, підійшли до книги, яку, здається, починають всерйоз недолюблювати. "Жовтолика" Ребекки Кван опинилась на українському ринку якось тихо й розмовляла з ринком без особливого шуму. 

Яскраво-жовта обгортка та лаконічний дизайн в українській версії одразу привертали увагу відвідувачів різноманітних книжкових форумів. Мало хто знав, про що книга - яскравих акцій не було, а про її зміст ринок дізнався, переважно, з відгуків.

Втім, і саму авторку, поза теперішні твердження, в Україні мало хто знав. Трилогія "Макова війна" та роман "Вавилон" не користувались аж такою популярністю, та й тепер їх усе рідше можна побачити на полицях книжкових магазинів.

На відміну від "Жовтоликої", яка, навіть заткнута поміж інших яскравих видань, продовжує бути помітною, і не лише - красномовною й переконливою.

Ребекка Кван і золотий злиток

Ребекка Кван, американська письменниця китайського походження, видала "Жовтолику" через рік після свого попереднього роману "Вавилон" ("The Babel, or The Necessity of Violence", Harper Voyagers, 2022), що, базуючись на особливостях англо-китайських відносин, занурює читача у фантазійний світ з яскраво вираженою політичною складовою. В романі "Жовтолика" ("The Yellowface", HarperCollinsPublishers Ltd, 2023) ця політична складова набуває цілком реального підтексту в історії, що стає об'єктом запальних суперечок у світі книговидавництва.

Дія "Жовтоликої" розгортається в наші дні, у великих американських містах з активним студентським і нічним життям. Випускники престижних університетів (як-от Єль та Принстон) не зупиняються в побудові кар'єри та отримують вигідні контракти, які шокують розміром нулів. Насамперед, тому, що ці контракти укладаються з молодими авторами, яких уже готові розкручувати за напрацьованими схемами.

Під сикомором Джуніпер 

Конкуренція за кількість нулів одразу постає червоною ниткою сюжету. Біла американка Джуніпер Сонг, що видала невдалий з точки зору комерції роман "Над сикомором", шалено заздрить своїй успішній подрузі, китаянці Атені Лю (Лін Ень Лю). Атена "крута" не лише тому, що гарна і вміє писати тексти, які "приковують погляд до сторінки" - вона родом з Гонконгу, має знайомства у вищих видавничих колах і навіть фотографію з Енн Хетевей.

В Атени немає друзів, її розставання з хлопцем - білим американцем, що вбачав у ній екзотичну іграшку й маленьку дівчинку - було скандальним. Вона має дорогу квартиру з "інстаграмним" ремонтом, вишуканий винний погрібок, друкарську машинку Remington, пише у блокнотах Moleskin і постійно отримує запрошення на престижні заходи. Її мати майже не цікавиться творчістю доньки - втім, і Джуніпер зазнає подібного ставлення родичів.

Головно, Атена отримала дорогий контракт по закінченні університету, видавши дебютне фентезі "Голос і відлуння", засноване на язичницьких китайських віруваннях. Реклама видання з'являється за півроку до його виходу там, куди, за переконанням Джуніпер, так просто не потрапити. Більш того, Джуніпер озвучує розхожу думку, що в такі видання потрапляють лише через нетрадиційні зв'язки.

У вечір святкування контракту з Netflix Атена й Джуніпер напиваються в дорогому барі за рахунок переможниці, але трапляється геть недолуга річ. Під час продовження свята у власній квартирі Лю гине на очах подруги, вдавившись млинцем. Перед цим Атена встигає похвалитися Джун рукописом нового роману "Останній фронт", про перипетії існування Китайського Трудового Корпусу в Першу світову війну.

З цього моменту, - а вірніше, після виходу Джуніпер з квартири загиблої - інтрига наростає, мов сніжний ком. І це крім того, що розповідь із перших фраз наповнена подробицями та підтекстами, які надзвичайно захоплюють і читача, й дослідника. 

Ефект Кандинського 

Для того, аби зрозуміти колізії між Джуніпер та Атеною, недостатньо лише національного чи расового аспекту. Обидві - випускниці Єльського університету, обидві пишуть на важливі для них теми, але Джун навіть не в змозі презентувати суть своєї книги, тоді як Атена відпрацювала власну методику письменства з унікальним стилем.

Колишня волонтерка "Корпусу Миру", Джун так і лишається в лещатах системи, де вона, за дотепним зауваженням знаної Данієлли Стіл, нічого не вирішує. Вона заздрить, будує злостиві, наклепницькі версії життя подруги, вишукує все нові й нові способи брехні та омани, краде, компілює та підставляє, оцінюючи світ із капсули. 

Прийом "призма самітника" у виконанні автора створив інтеріоризовану картину світогляду сучасного американця як гвинтика постінформаційного суспільства. Персонаж у цій призмі бачить одні речі хворобливо перебільшеними, а інших не помічає взагалі. Наприклад, Джун зовсім не усвідомлює, як могли дізнатись про викрадення нею рукопису Атени - так само, як і не тямить себе у фінальній сцені розбірок з суперницею.

В призмах індивідуальної огранки знаходяться й інші учасники процесу. Так, літературні агенції, що співпрацюють з Джун, зосереджені виключно на комерційних аспектах, і оговтуються щодо репутацій лише тоді, коли на авторку сиплються серйозні звинувачення. Явище, що Ф.Скотт Фітцджералд у "Великому Гетсбі" назвав  "недбалими людьми", повторилося з гротескною неоковирністю.

"Умовно неправдоподібне" автор теж спадкує у Фітцджералда. Публічні війни "Жовтоликої" набувають гротескності через відверті висловлювання, в той час, як у реальному житті соцмережі повняться словами, які нічого не означають. Автор дає персонажам другого і третього плану висловитись, але їхня відвертість, попри токсичні вкидання, розгублює крадійку.

Чому ж Джун Гейворт, "хороша американська дівчинка", є настільки одержимою щодо переваги над загиблою подругою? Чому не вигадує версію про співавторство, яка б могла врятувати її репутацію, та не залагоджує це питання з матір'ю Атени? Чому їй так і не вдається написати бодай щось на рівні надбань подруги?

Агітка Г'юї Лонга: той, що на стіні

Джун теж стає багатою, більше ні в чому собі не відмовляє й користується популярністю - принаймні, на перших порах. Їй вдається подолати анклавний опір китайської спільноти, що піддає остракізму не лише чужинців, а й власних членів, які "посміли" інтегруватись в американське суспільство. Втім, чогось вона, усе ж таки, не розуміє, й це дуже яскраво проявляється у сцені, де Джун відвідує китайський ресторан.

І Джун, і Атена - самітниці, здавалося б, унаслідок професії. Втім, є ще дещо.

Фокусуючи увагу на рукописі Атени, автор домагається самостворення її образу в уяві читача - попри оцінки Джун та інших людей. Цей прийом, або "агітка Г'юї Лонга", був використаний  передвиборчим штабом сенатора від Луїзіани у 1924 році. 

Читаючи "Жовтолику", справді важко не згадати "Все королівське військо" Роберта Пенна Воррена, де Лонг був прототипом головного героя. Тут і суспільна змова видавничих інститутів, і політична глорифікація, й псевдомораль конвеєру слави, й неоліберальна експлуатація громадської думки. Тут і відмова визнавати свою провину хоча б у чомусь, хай то вкрадений рукопис або п'яна вечірка з однокашником - аж до сутяжництва, що завжди відбувається не там.

Мазохістське ставлення головної героїні до суспільних кампаній зневаги та до погроз виглядає потуранням злочинності на вищих рівнях, і не тільки. Воно поєднується з готовністю нищити будь-кого, хто руйнує фарфорову ляльку. Вона вміє розкланюватись усім, навіть найбезглуздішим соціальним вимогам. Її мова схожа на стос готових формул, які лише переставляють у певному порядку, набір фраз, інтонацій, міміки та жестів. Мільйони ляльок-роботів несуть це в маси, наче вірус - легко впізнаваний, але від того не менш огидний.

Подвійність моралі проявляється і в тому, як американська й китайська частини книжкової спільноти приймають Джуніпер. Одні беруть книгу в роботу без жодних запитань, інші не дають права будь-кому зі сторони судити про себе. В натужних пошуках сюжету до наступної книги Джун збирається писати про інші етнічні групи мігрантів, не відчуваючи жодного сорому за профанацію. Вона й не збирається відрізняти китайців від корейців і по-фарисейськи розправляється з незручними акцентами в рукописі Атени. Максималізм, який не задовольняється маленькими кроками, робить величезний стрибок у прірву.

Здається, Джун Гейворд, і справді, була б гарною письменницею. Їй вдається доопрацювати "сирий" рукопис Атени, але ціною, що дорівнює вандалізму. Ламаючи задум авторки, вона приводить його до суспільних знаменників, піддаючись то власним упередженням, то порадам літературних агентів, і створює ще серйознішу базу для підозр оглядачів. 

Саме поняття "Жовтолика" в китайській спільноті означає людину, що натягла на себе обличчя їхнього представника. Джун, мов живий словник Т9, втягує в себе й лінгвобазу Атениного рукопису, й набір слів за темою, але так і лишається осторонь навіть своєї громади.

Фінал роману - типово жіночий. Забувши про все навколо й про саму ідею зіткнення, прекрасні гравчині книжкової комерції виясняють стосунки виключно в руслі помсти одна одній. Врешті, вони не домагаються нічого, крім нічого. Джун іще глибше втягується в свою призму, відчайдушно хапаючись за ілюзії власної уяви.

Та навіть після закриття останньої сторінки "Жовтолика" не припиняє творити казусів. Мабуть, найпотужніший із них пов'язаний з перекладами, які в постінформаційну еру теж набули гротескного значення. 

Тлумач тлумача тлумачеві дав квача

Чого варті прізвища перекладачів поряд із авторськими на обкладинках, ігри зі словесністю та бурхлива реакція суспільної демократури на кожну ідіому, ми вже знаємо. Втім, зазирнути до сусідів завжди цікаво - тим паче, в умовах війни за ідентичність.

Російський видавничий ринок, що дивним чином продовжує визначати модні тенденції на українському ринку, розважив усіх черговим скандалом в "ЕКСМО". Видавництво отримало права на видання "Жовтоликої" з англіцизмом "Йеллоуфейс". Тут важко сперечатись, що краще відображає суть описуваної проблеми, бо це два її різні аспекти. Втім, перчинка, як завше, на дні борщу.

Александр Шабрін, перекладач російського видання і автор книг під псевдонімом Алекс Делавер, змусив російську навколокнижну спільноту багряніти в дискусіях, як вони собі подумали, на користь китайців. І, хоча в статті російської оглядачки Вікторії Артємьєвої відсутній контекст суперечки, його вже можна знайти в соцмережах.

Врешті, фокус дискусій змістився на традиційного "крайнього" видавничої сфери - літературного редактора. Тут "ЕКСМО" чомусь утратило свою не менш традиційну зухвалість і дружно просіло під суспільним натиском, обіцяючи покарати винних і перевидати "Йеллоуфейс" у політкоректній версії. 

Перекладацькі скандали давно стали частиною книжкової комерції, набуваючи метамодерністської забарвленості. Численні мовні корпуси й окремі волонтери цілодобово готові вправлятись у версіях, вигризаючи одне одному серця. Пілотний переклад, врешті, піддається остракізму в дусі давньогрецьких диспутів або середньовічної схоластики. 

В цих диспутах слова й фрази стають приводом для резонерства й спекуляцій. Налякані видавці призначають іншого перекладача, що видає свій варіант тексту, а на "поганий" переклад створюється штучний дефіцит. Це лише збільшує продажі - й оригіналу, й "поганих перекладів", у яких один тлумач хизується перед іншим філологічними трюками.

Лаври Мільтіада

Критика голівудського фіналу книги напрошується, але так і не втримується на плаву після усвідомлення концепту. Автор надзвичайно вправно обігрує тему екранізації "Останнього фронту" в двох контекстах - американському та китайському, причому, останній залишає на розсуд читача. Через власну призму Джун бачить Атену китайською версією Енн Гетевей, а себе - героїнею біографічного фільму, де головну роль відводить актрисі Анні Кендрик. 

Втім, у фінал потрапляють акторки з виключним умінням гри на грані. Одну з них, яка затято вгризається у власні інтереси, не уявиш ніким іншим, крім Люсі Лью, а "чарівна невинність" розподіляється між Джоан Чен та Отем Бест майже з аптекарською точністю.

В цілому, автор блискуче відіграла глухі провали США у протистоянні з Китаєм. І тут роман увійшов у давно підняту Гремом Гріном тему "любовного трикутника", де стара і молода нації борються за право влади над незбагненним ("Тихий американець", 1955). В згадках про Китайський Трудовий Корпус увага наче навмисно переключається з британських на французьких колонізаторів, але принцип терезів спрацьовує і тут.

Піррова перемога Джун у фіналі - теж прояв цього принципу. Вона свідомо не бажає визнавати помилок, і з кожним новим обертом власної брехні все глибше заганяється в "призму самітника". Читач із жахом спостерігає, як Джун Гейворд поволі втрачає об'єктивність у сприйнятті світу, як усе щільніше намагається сховатись у пелюшки виправдань - позаяк, могла випірнути з цього болота ще на початку скандалу. 

Головній персонажці "Жовтоликої" заважає неприязнь до Атени й така сама інфантильна позиція впливового оточення, що йде в глуху оборону замість розслідування й порятунку ситуації. Крім того, Джун успадковує традиційну для свого суспільства нетерпимість до критики, що зхльостує її не лише з недоброзичливцями, а й з професіоналами.

Підсумовуючи огляд, утішимо нелюбителів перечитувати - ви будете це робити. "Жовтолика" є не лише підручником з книговидання та письменницької майстерності. Це книга, що заглиблює в тканину життя й спонукає створювати свою на виході з кокону. 

В Україні "Жовтолику" випущено в 2023 році видавництвом "Жорж" (пер.Ганни Литвиненко), що має права на попередні книги Ребекки Кван - трилогію "Макова війна" й роман "Вавилон". Художня цінність цих книг є настільки непорівнюваною із останнім романом, що ми б створили окремий огляд, але фінансування торгівлі магією не входить в наші плани. 

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Каварна книга: Месопотамія на межі скрути

Автор: Марія Заржицька

Що розповісти про твір, який, здавалося б, давно на слуху? Начитана, зачитана й цитована "Месопотамія" Сергія Жадана дістала високих оцінок серед читачів, була визнана як українським, так і зарубіжним книжковим істеблішментом. Чого ж не вистачає, аби розуміти такі книжки глибше рівня споживацького сленгу?

По-перше, це особистість автора без рожевих фанських окулярів та чорних лінз хейтерів. По-друге, - а для сьогоднішньої публікації це головна задача - сама книга, її сенс та призначення. 

"Месопотамія": коротка історія видання

Сергій Жадан, письменник з Харкова, фронтмен гурту "Жадан і собаки", доброволець Національної бригади України "Хартія", в 2014 році видає роман "Месопотамія". Твір уперше бачить світ у харківському ж видавництві "Клуб сімейного дозвілля", що до появи численних інтернет-магазинів пропонував книги обширній читацькій аудиторії. 

Попри те, що аудиторія "КСД", переважно, складається з любителів легкого, бодай, химерного читання, цю книгу видають у твердій палітурці й перевидають з невеличким інтервалом. І справа не лише в назві, бо місце подій роману знаходиться поруч із вогнищем війни, - так само, як тінь Вавилону лягла на давньоізраїльське царство ще до його завоювання.

Попри те, що "Месопотамія" невідома широкому колу читачів, в рік першого видання її перекладають польською мовою (М.Петрик, А.Поморський), а в кінці року вона отримує рецензію від ВВС. Наступного року роман здобуває літературну нагороду Центральної Європи, стаючи лауреатом премії "Ангелус" за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою. 

В 2016 р. тодішній Президент України Петро Порошенко вручає "Месопотамії" премію "Українська книжка року", за видатні досягнення у галузі художньої літератури. Разом із автором нагороду отримує видавництво "Клуб Сімейного Дозвілля".

Одразу після вручення президентської премії на сайті КСД виходить публікація про оновлення видання. Тут варто згадати, що перша обкладинка "Месопотамії", з якою вона отримала обидві премії, вдалася майже в усьому. Втім, на початку серпня 2016 року "КСД", так само, через соціальні мережі, оголошує про новий дизайн другого видання, створений ілюстратором Марією Фоєю. 

"Месопотамія" в яскраво-зеленій, майже мультиплікаційній обкладинці, презентується як подарункове ілюстроване видання з підвищеною ціною (limited edition). "Видавництво Старого Лева" внесло її до списку найестетичніших видань вже у вересні 2016-го, - але самої обкладинки на львівському сайті немає й досі. З цього моменту ринкова історія "Месопотамії" відходить у незрозумілу тінь.

І тільки в 2023 році український читач отримує цілу серію найвідоміших романів Сергія Жадана - також, і "Месопотамію" - в дизайн-версії Альони Олійник, що перекрила більшість недоліків видання в м'якій палітурці. Ілюстрації Катерини Косьяненко стали справжнім викликом законам видавничого ринку й зробили продажі, без будь-яких додаткових коментарів.

Нагадаємо, що третє видання "Месопотамії" стартувало у буковинському видавництві Meridian Czernowitz, будучи друкованим на Харківській книжковій фабриці "Глобус". Втім, і на новій хвилі успіху не обійшлося без курйозних моментів. 

На сьогоднішній день жодного з видань "Месопотамії" немає на сайті КСД - поза той факт, що інші книги Жадана (в тому числі, й "Ворошиловград" від Meridian Czernowitz) продаються на сайті видавництва без жодних обмежень. Придбати стару "Месопотамію" ще можна в інших магазинах, але за ціною, значно вищою від видання Meridian Czernowitz, і тим паче, від видання КСД 2016 року. Чи то витівки рітейлу, чи є щось, справді, визначне для настільки високої ціни - питання для книголюбів. 

І тут дивна властивість замовчувати проблеми, ніяк їх не коментуючи, свідчить, скоріше, про брак засобів виразності, аніж про щось, здатне зашкодити чийсь репутації. Так само зникає публікація про популярність творів Сергія Жадана за кордоном, датована 2018 роком, від Європейського союзу в Україні. 

Отже, з самого початку свого існування на ринку "Месопотамія" проявила досить-таки химерні властивості. Хай там, але сюжет її, на перший погляд, простий і невибагливий, при аналізі виявляється доволі-таки цупкою тканиною, в якій кожна нитка має технологічне значення. 

Проза та поетика неошумерської епохи

Відсилки до шумерської епохи та персоналізація свідомості пересічних містян сповнюють роман алегорій та змістових парадоксів. Ерос і танатос перетворюються на підводні течії вавілонських рік, а криза нативності виражається в екстравербалізації й транслінгвофобії, що унеможливлюють передачу міжпоколінного досвіду. 

Роман складається з двох частин, прозової та поетичної. Перша частина роману, під назвою "Історії та біографії", містить глави, названі іменами чоловічих персонажів. Дійство відбувається в Харкові, який називають Харковом усього лише раз. В подальшому це місто, в якому читач-новачок зазнає чудес трансурбаністики. 

Відчуття, що сюжет розігрується у твоєму ж місті, не зникає до останньої сторінки. Лише після повторного прочитання ефект паркану зникає, і читач починає розуміти, що він, все ж таки, в Харкові.

Дев'ять глав прозової частини займають більшу частину книги, а тридцять віршів, що розкривають відтінки прози - меншу, й тут читач має змогу впізнати - або вперше для себе відкрити - Жадана-поета. Чимало з них можна почути на концертах авторського гурту, та перейдемо, врешті, до персонажної частини. 

Герої харківського епосу: від авангарду до бекстейджу

Семеро з персонажів "Месопотамії" займають видиму, наскрізну позицію в сюжеті своєї історії, інші двоє - бекстейдж. Дев'ять героїнь, так чи інакше, відіграють в чоловічих історіях вирішальну роль. Вони виступають як хранительки певного ладу або спокусниці, що підбивають до порушення останніх правил. Через таких жінок чоловіки намагаються бунтувати проти авторитетів, що знаходяться у програшних позиціях. Втім, самі чоловіки до цього вже готові. 

Жінки "Месопотамії" пристрасні й підступні, але втомлені від постійних чоловічих зрад та маніпуляцій. В кожної з них сепарація відбувається осібно й набуває різних масштабів. За роковим законом, вони все одно опиняються під тиском чоловіків з низьким рівнем самоконтролю та хворобливою потребою контролю - або, навпаки, знуджених та байдужих. Декому з цих жінок дозволено все, і це теж виступає як спосіб підтримки певного ладу. Чоловіки дозволяють цим жінкам бути, аби користатися ними у зручний для них момент, і самі опиняються в пастці їхніх бажань.

Так, Олег, коханець Соні, виступає в образі феодала,  коли їде на її весілля, аби не просто ствердити належність йому, а й зганьбити суперника. Він їде з почтом, сповнений звірячої рішучості щодо права першої ночі. Чинити йому опір немає сенсу, бо Сєня взяв те, що належить Олегові. Втримати залишки ладу зважується лише один, і це більше, ніж стримати розлючену футбольну команду. 

Місто: урбаністична ілюзія чи криза нативності?

Харків у "Месопотамії" постає перед читачем, неначе в калейдоскопічному дзеркалі. Образи зі свідомості персонажів утворюють собою візерунок, в якому одразу важко знайти межу між Харковом і не-Харковом. 

Уперше образ міста виникає на сторінках роману в історії "Ромео" - до речі, екранізованій Михайлом Лук'яненком у 2016 році, під назвою "Любові стане на всіх". Ця доволі-таки банальна фраза в кінці історії, так і не зрозуміла для її головного героя, стає однією з ознак вербальної кризи, або мовного колапсу, що виражається у нездатності старшого покоління донести молодшому правду про оточуючий світ.

Образ Харкова в свідомості Ромео виникає двічі - перед тим, як він знайомиться з Дашею, подругою своєї матері, й після їхнього розриву на Соніному весіллі. Надалі місто розкривається в усій своїй масштабності під час того, як Олег іде містом з весілля Соні. Харків поміж кроків Олега - той самий, що є найбільш відчутним, до якого вплітаються давні картинки з шумерської історії та дореволюційної історії України. В цьому постмодерному історизмі проглядається лише одна вимога для чужинця - віддати ціну за товар, на який він претендує. 

Фіма, господар мережі кав'ярень, бачить місто крізь призму життя офіціянтки Олі. В ньому Харків постає обійстям вишуканої проституції, але Фіма готовий платити занадто високу ціну. Так він і натинається на зграю собак, яких в останню мить відганяє від нього жінка. 

Матвій, працівник захланної телестудії, зустрічає на пустирі собак в образі людей-митарів. Того часу він перебуває у стосунках з дівчиною без імені, що працює поруч і збирається бути в цьому місті податковим інспектором. Місто, що вимагає заплати, постає перед ним із дивною антифілософською проповіддю, а його десятирічний роман з колегою закінчується тим, що він, нарешті, дізнається.

Лінія смерті: нокаут, відлік і... 

Як не дивно, але секретом собачого щастя володіє не лише жінка з пустиря, а ще один персонаж "Месопотамії", в якому місто, здається, не знайшло жодного відображення. Втім, це не Лука, що збирається помирати від раку горла наприкінці роману, і навіть не покійник Марат, що з ним прощаються на початку.

Юра, що опиняється в одній палаті з трупом, змушений повернутись до життя всупереч страшному діагнозу. Померлий уві сні на Великдень боксер Марат, невіруючий мусульманин, лишає по собі суперечливі спогади і вдову, що затято береже його таємниці. Престарілий сибарит Лука, як і його менш інтелігентні земляки, не визнає своєї вербальної кризи - в той час, як молоді люди живуть власне життя, порушуючи "настанови м'язів" м'язами ж. 

Непереконливі пустобріхи, звертаючись до менших, просто звучать, і все. Збирачі данини, яких навіть кришувалами не назвеш, розроджуються високопарною промовою, в якій Ромео, що день до вечора п'є за любов, виглядає куди більш правдиво. Чоловіки з батьківським комплексом прагнуть до стосунків то з набагато старшими, то з набагато молодшими жінками, часом, не в силах здолати тваринний страх перетину сімейних кордонів.

Ефемерний Харків, сенсорний Харків зі страхом деталізації життя, в якому погляд фокального персонажа ковзає й віддаляється аж до телескопічного, виявив транслінгвофобію пересічного українського яппі. Безводний період народження нового урбан-пролетаріату започаткував шизотипальність, в якій відчуття потужного болю стає інгібітором відчуття існування. Втім, хто з героїв говорить про біль?

Інтерв'ю з Сергієм Жаданом про "Месопотамію" й не тільки дивіться на каналі YouTube @litagent - у проекті "Темна конячка", де на вгадування пришельця з літературного світу дається час до 6 ранку.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої книги.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Ярмарок у Белграді: сучасність сербської книги

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Література сербських авторів поволі проникає на український ринок. Проте, більшість читачів сучасної прози поки що не в змозі дати їй якусь загальну характеристику. Поза слова без змісту, що ними зараз прийнято хизувати літературні явища, розглянемо презентоване на цьогорічному ярмарку в Белграді з точки зору новизни й впізнаваності.

Одразу скажемо, що сербське суспільство хвилюють майже ті самі речі, що й сторіччя до того. Семантичне значення часу тут різниться з українським, але загальні тенденції, що повертають в пошуки відповідей на питання того часу, є спільними. 

Перша світова війна та здобуття незалежності, комуністичний режим, боротьба з нацизмом та колабораціонізм, протистояння впливу аж занадто старшого брата й кровопускання в міцних обіймах західних друзів як історичні явища доповнюються упертим запереченням апріорних істин, фанатизмом, цинізмом та подвійними іграми на користь принципу маммони. 

В моделі розхитаного суспільства ми відрізняємося лише сторонами відкритого протистояння - та це не означає, що маятник довго лишиться на крайній точці підйому. Слова про дружбу тут давно нічого не важать - ба більше, віддають ненавистю й острахом, злом, здатним злякати найзліших. Так чи інакше, є речі, про які варто й не згадувати, аби зберегти психіку.

Найбезтурботніший помітить, що про Югославію (й Сербію, зокрема) в Радянському Союзі воліли говорити мало, і не лише через стосунки Сталіна з Тіто. Жити в стані безперервного кошмару, викликаного руйнуванням базового відчуття безпеки - своєї особистості як унікальності, вартої життя, свого мешкання, своєї спільноти - є неможливим, але, як показали два з половиною роки війни в Україні, люди звикають до всього.

В усякому разі, ми б не хотіли звикнути до того, що сусід по будинку чи селу може вбити лише за національність, мову, віру чи інші погляди, надихаючись постулатами омерти чи вендетти. Суспільний волюнтаризм - не те, що з'явилося учора чи зникне з закінченням війни. Навпаки, саме він є одним з найпотужніших чинників хронічного військового стану, аж до повного розкладу того, що має бути розділене та завойоване.

Історія сербського суспільства, найхарактернішою ознакою якого є кревність, лише підтверджує те, чого боїмося й ми. Саме над цим у своїх творах міркують автори, що є найвпливовішими в сучасній сербській літературі.

Мілена Маркович, що відкривала цьогорічний ярмарок, є досить своєрідним автором, твори якого мають розповісти більше за публічні інтерв'ю. Під соусом важливості знайдемо  "Змієвбивць. Юнацьке кабаре" (в російському перекладі "Драконоубийцы. Героическое кабаре"). Історія ассасинації австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда членами терористичної організації "Млада Босна", що співпрацювала з таємним товариством "Чорної Руки", є більш ніж модною - ба, навіть тригерною та глорифікуючою, насамперед, для тих, хто прагне привернути увагу читацької громадськості. Втім, не так все просто, як здається на перший погляд.

Деноміналізація в сенсі підміни понять гаптує не одні знамена плямами крові, яка не має проливатись - навіть в ім'я свободи, бо свобода не може бути відірваною від свого початкового значення. В іншому випадку, це гниле яблуко, що ним перекидаються філософи - апологети "руських мальчиків". У випадку "Чорної руки" це завжди наслідок страху, знеславлення та характерних для таких справ недомовок, якими розхитують громадянську свідомість.

Героїзація ульянівщини, під які б історичні розслідування вона б не маскувалась, зі свого крайнього лівого положення так само хутко перетікає в крайнє праве, де перетворюється на розплідник бандерлогів, ладних грозити будь-якій владі, аби грозити. Вони героїзують опір, знову ж таки, як опір, відриваючи це поняття від будь-яких зовнішніх умов і зводячи його до абсолюту як єдиний спосіб боротьби за свої права. Сербія в цьому сенсі має давню традицію злиття суспільно схвалюваних принципів із методами політичної боротьби, які на світовому рівні визнані чорними та провальними.

Якщо демократка Маркович стає на позицію типової сербської матусі, яка виправдовує сина-хама навіть тоді, коли він її б'є, то її колега з республіканського табору, Славіша Павлович - на диво дворукий автор. З одного боку, він пише "Заповіт" (з яким хутко зайшов у Росію і загадково ж хутко вийшов) та "Апостол Апіса", з іншого, продовжує ростити ще хамів, у яких немає нічого святого, крім черепа, кинджалу та бомби - на основі свого "Братства Чорної Руки", що, як і Принцип, відверто героїзуються цим автором.

З ферштеєрами, як і апологетами, на рівні безпринципних держзамовлень усе зрозуміло - як прихильникам, так і противникам такого опору. Надто вже старий метод розлому громадської свідомості, яка перетворюється на павлівський "русский ум", ладний називати чорне білим тільки тому, що сказали. А що ці люди скажуть завтра за гроші чи кому вручать проти тебе кінжал - справді, нецікаво. 

І тут негласна радянська заборона дізнатись про Сербію більше має порушуватись так само систематично, як вони пропагують тримання в остраху будь-якого уряду, який не здатні прийняти хоча б за принципами православного смирення - для цього мають і теологів із професійною фарисейською глухотою. 

На цьому тлі "Великий атлас Сербії" - двомовне товстелезне видання, що продається за ціною подорожі - і "Путівник по сербському менталітету" Момо Капора, та й добре відомий в Україні "Хозарський словник" Мілорада Павича накинуть чималої ваги на поличку балканіста. "Службени Гласник" ("Офіційний вісник") отримало аж три престижні нагороди за географічний фоліант, дві з яких дала Асоціація образотворчих художників прикладного мистецтва та дизайнерів Сербії (УЛУПУДС).

До слова, покійний редактор "Службени гласник" Горан Петрович, є своєрідним текст-символом цьогорічного ярмарку. Його роман в стилі магічного реалізму "Атлас, описаний небом", в якому лише зміст займає дев'ять сторінок, виданий в Україні "Коморою" у 2019 році, з перекладом Алли Татаренко. Попри, на диво, компактний стиль, у творі заховані думки та образи, що якнайбільше описують стан сучасного сербського суспільства.

Історія родини, відокремленої від інших у власному світі будинку без покрівлі, де вони роблять вигляд, що будують дах, а потім розбирають, перетинається з легендою про Вавілонську вежу. Навколо неї людина - всього лише безпорадна, застійна вода, де береги - оточуючі з їхнім. Дзеркальний розподіл кристаллізованої брехні та пекучої правди відображає зацикленість персонажів на собі, своїх переживаннях і на болю одне одного - та вони не міняються, лишаючи оточуючим огорожу, в якій вони звикли себе бачити (1 ).

Сімейну тему продовжує роман Владимира Кецмановича "Фелікс", за яким у Сербії було знято комедійний серіал з елементами крінжу (сценарист - Славіша Павлович). Роман опублікований в Україні "Видавництвом 21" у 2014 році. Ця історія може вважатись сімейною драмою з детективною лінією й навіть триллером, де сюжет пронизаний подіями зі світу ріелторського шахрайства. Фелікс проти Фелікса, як той, що породив Фелікса, врешті, зливається з ним у синдікат крутіїв, а книга отримує національну літературну премію. 

Тільки в Сербії може існувати поняття "письменник-рояліст", з яким не так невдобно бути монархістом - але й тут ховаються секрети історії, та звісно ж, династійні суперечки. Втім, Борислав Пекіч та Душан Ковачевич, насправді, цікаві зовсім не тим. Двоє авторів літературної основи, що перший з них пережив тривалі роки гонінь, а другий став не лише автором комедійних п'єс, а й сценаристом фільмів про життя сербів ув окупації й диктатурі, де заради правди викрадаються особисті речі та створюється нищівний компромат. 

Борислав Пекіч, який зазнав звинувачень і від сербів, і від чорногорців за "недостатню національну спрямованість", рік жив у СФРЮ без паспорту через "Паломництво Арсенія Негована", але там же і того ж року отримав за цей твір премію НІН. Пекіч  є відомим в Україні книгою "Новий Єрусалим. Готична хроніка" (видавництво "Кальварія", 2007, пер. Алли Татаренко). В центрі його авторської уваги - догматизм, фанатизм, гонки за прогресом, епідемії, нищівні війни та злочини проти людства, ілюзорність "цивілізації свободи". 

Фільм «Час чудес» за однойменним твором Б.Пекіча представляв Югославію на Каннському кінофестивалі в 1991 році та отримав нагороду за режисуру. Незважаючи на те, що письменник відмовився приймати британське громадянство, він став автором "Сентиментальної історії Британської імперії" (1992), та врешті, був глорифікований на батьківщині. Премія "Борислав Пекіч" вручається в день смерті автора, 2 липня, щорічно.  

Душан Ковачевич, художній керівник Белградського театру "Звездара", автор "Освітлення в селі" (1978), "Смішної трагедії" (1991), "П'ятизіркового контейнеру" (1999) та "Доктора Шустера" (2000), голова журі ярмарку цього року, є найвідомішим, але не єдиним носієм прізвища, з яким письменник та сценарист Синіша Ковачевич ("Держава мертвих", "Племінники", "Королевич Марко") презентував на ярмарку свій новий роман "Завоювання батьківщини". Окрім вищезгаданих творів, автор відомий  п'єсою "Мілан Недич" - про прем'єра колабораціоністського уряду Югославії в 1941-44 рр., відомою як одна зі спроб "м'якого реваншизму" щодо постатей подібного штибу. 

І тут варто зауважити, що в творенні шизополітичних симулякрів ми з Сербією можемо позмагатись. Це атавістичний страх зачепити інтереси кланів, які починають панувати в родині на користь анклавності, гіршої, ніш сільський бетонний паркан із трьома собацюрами. Гіршої  міни в незалежність важко собі уявити - особливо, коли друзі вже готують запал. А нам лишається чекати на хрестовий похід з портретами Фіделя Кастро, гортаючи жіночу прозу Мір'яни Бобич-Мойсилович та Весни Дедіч.

І хай нас проклянуть феміністи й соцреалісти, але страждання Барбі з перпендикулярними стопами не входять в наші плани. Казус письменників-дипломатів - бо, може, тільки в Сербії письменники найчастіше бувають послами? - є куди більш привабливою читацькою перспективою. 

Так, наприклад, роман Драгана Велікіча "Слідчий", виданий українською мовою - чоловіче віддзеркалення "Щоденникові сербської домогосподарки" Мойсилович, який поки що доступний лише сербською, а ще французькою, італійською та словенською мовами. Обидва захоплюють, обидва епохальні, обидва окреслюють інатність войовничої сербомами, вкриту благими намірами, немов білюсінькою скатертиною на довжелезному родинному столі.

Вук Драшкович ("Російський консул", "Спогади Ісуса", "Молитва", "Суддя") та Емір Кустуріца ("Бачиш, що не бачимо") - інший контрадиктив події, в якій слово вільне, а люди не так. 

В наступній публікації розглянемо програмних авторів з Сербії для цьогорічного ярмарку. 

Висловлюємо глибоку вдячність Аліні @sepagraf за розгорнутий буктюб про "Атлас, написаний небом" Горана Петровича

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Слідами "Книжкової країни": джентльменський набір історика

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Випуск 10

Такі собі коротенькі огляди вирішила публікувати, доки не настала зима. Та до зими потрібно добряче запастися гарним читанням, бо хтозна, які вибрики нам влаштують погода й сусід.

Помітили, як зріс інтерес до читання в неомілітарну епоху? І скільки нових слів чи то віднаходиться, чи то винаходиться щодня, й люди готові ховатися за ними, немовби за пластинчастими жилетами давньоримських воїнів?

Утім, не так все було, і підбірка античних авторів від видавництва "Апріорі" вас у цьому переконає. Кількість відомих імен тут, мабуть, перевищує двадцять, але ж підрахуйте.

Ба, тут іще дещо. Не можна отак узяти й читати про античність без диктаторів. Тим паче, й ходити далеко не треба, бо всі п'ятеро поруч, і як вони це робили. 

На десерт - Сарамаго з його "Бунтом речей", а от стосовно Ді-Бі-Сі П'єра мене мучать неясні сумніви. Втім, лишаю це на ваш розсуд, собі в теоретичну скарбничку прихоплюю "Тим часом у дофаміновому місті", і до Анни Лембке якось дійде. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором