Книги про фашизм: Європа та США

Автор Марія Заржицька

Випуск 120

Тема фашизму оминала публічності, як не дивно, з того самого часу, коли, здавалося б, перемогли фашизм. Не тільки в радянському, а й в західному суспільстві говорити про фашизм у його конкретних термінах та визначеннях було якось не прийнято. Якщо Радянський Союз вперто змішував поняття фашизму й нацизму, затуляючи друге першим, то в Європі та США так само вперто прикривали фашизм нацизмом. 

Чому ж так? Без книг ажніяк не розібратись - тим паче, книги про фашизм пишуться й публікуються давно, їх начебто ніхто не забороняє, а в північного сусіда, що застосував проти південного весь арсенал обох ідеологій, ці книги парадоксальним чином рекомендують до читання. 

Якщо це політична божевільня, в неї все одно має бути своя логіка, що її, мов застарілу хворобу, довгий час ніхто не хотів зачіпати. Заперечення очевидних речей здоровішими не робить, заборона коментувати лицемірство та безглуздя творить лише нові дабл-бінди, в яких дволикі люди продовжують шизофреногенні - емоційні або розумові - ігри аж до їх логічного розв’язку.

Фашизм, власність та національність

В хронологічному сенсі фашизм виник раніше за нацизм, а його передумовою стала активізація в ХІХ-ХХ ст. народних рухів. Як політичний рух, фашизм виник у Італії часів Муссоліні (1922 - 1943), взявши собі за символ та основу назви фасції - пучок палиць, які носили з собою давньоримські чиновники-ліктори. Ці палиці втілювали в собі  каральний елемент влади, яка базувалась на сімейному тлумаченні суспільного підпорядкування.

“Отец народов”, “батько”, “дуче”, “каудільо” - всі ці сенси часу, де фашизм як права ідеологія начебто протистояв лівій, стали єдиними для обох. Питання водорозділу полягало в ставленні до власності, право на яку в історично складеному контексті визначалось, на думку ідеологів як правих, так і лівих рухів, національністю. 

В ХІХ столітті дійшло до того, що одні національності аж науковим способом виголошувались більш гідними чимось володіти, інші - менш гідними. Втім, якщо заглядати до європейської історії, право на володіння у феодальному суспільстві визначалось, насамперед, військовим обов’язком. 

Військовий обов’язок як абсолют фашистської влади означав можливість панувати, набирати собі рабів та силою брати ресурси, яких об'єктивно бракувало за умов постійної війни та поганих умов господарювання - екстенсивності, тобто, розширення ареалу споживання замість його поглиблення. 

В індивідуальному контексті, людина, що не вміє керувати власними пристрастями є, може, й міцним, але поганим господарем. Об’єктивно існуюче багатство країни не береться до розрахунку як спосіб швидкого отримання ресурсу. В хід іде грабунок, у тому числі, узаконений через штрафи та суди аж до сутяжництва, конфіскації, позички, у тому числі зовнішні, які рано чи пізно передбачають повернення. Країна опиняється під загрозою громадянських війн, золотошукацтва та голодоморів. Цим, зокрема, відзначилась радянська система, що вирішила позбавитись селянства як сили прихованого опору, і тим лише стимулювала розвиток ультраправих рухів.

Фашизм і радянська ідеологія: спільне, відмінне

Цікавим є те, що радянська система постала з лівих рухів декласованого селянства й пролетаріату, приправлених панфілософськими викладками інтелігенції з проблемами рангового табелю та, в основі декабризму, прикладом військової аристократії, далі й ще розбещеної латентною європейською вседозволеністю. 

Частина буржуазії, невдоволена становищем при царизмі періоду Першої Світової, теж підтримала більшовиків, про що потім пошкодувала, та пізно. Тим часом європейські бюргери, послідовні та ощадливі, стали опорою фашистських режимів 20-х-30-х рр. по всій Європі, які потім доєднались до нацизму як колабораціоністські - режими спостереження та співучасті. 

Радянська система боялась фашизму саме через помсту з боку грабованих нею верств, утім, повністю втілюючи в собі фашизм через страх від породження такого типу дволикої реакції, яка, на відміну від нацизму, не виступала проти СРСР відкрито, а чекала нагоди, щоби нанести підступний удар - руками своїми, добре прокачаними, або чужими, готовими виконати наказ, мов раб, лютіший за господаря. 

В СРСР державний терор був узаконеним доти, доки його не очолив лідер з підвищеним рівнем параноїдальності - Йосип Сталін, що сам здійснив низку розбійних та терористичних актів у революційний період та ішов до влади методами камарильї. Його страх перед помстою найближчого оточення вилився у репресії, а національний фактор пов'язувався виключно зі здатністю до опору системі зневласнення.

В цьому сенсі фашистські рухи не знали державності як стримуючого фактору з часів феодальних фронд, але у фашизмі право перехоплювати державну владу силою - навіть через убивство правителя чи посадових осіб - привласнював собі вже не спадкоємець престолу, а будь-хто, наділений маніпулятивною владою лідера, з героїчним кредитом довіри. 

Фашизм та народність

Тим не менше, повстанські рухи були викликані саме презирливим ставленням аристократії до низів, у яких тим часом формувалось - або вже було сформоване - бачення своїх та чужих, у тому числі, по власних колах. Та й це не стало головним у розвитку фашизму як політичного руху. Його підгрунтя - там, куди ми не любимо заглядати, з чим не любимо мати справу, бо це загрожує, ні більше, ні менше, виключенням з найбільш значимої спільноти, від родини до держави, яка у фашизмі вважається вищим втіленням справедливості.

Психоаналіз уперше в європейській історії копнув цей пласт людської психіки, пов’язаний із пристрастями - ід, або несвідоме, в індивідуальному та колективному аспекті (З.Фройд, К.Юнг, А.Адлер). Почуття образи та ненависті через заперечення права на особистість іншого живе на рівні емоцій і, пригнічене соціальними вимогами - але не відпрацьоване - розвивається в силу, здатну керувати таким самим розлюченим натовпом із певною метою. 

Манкуючи почуттям провини, людина або група с фашистськими установками здатні до неймовірних резузьтатів переконання через поняття належного та неприпустимого, через волюнтаристські месседжі до права головного, які здатні цілком панувати в недорозвинених суспільствах, особливо зі зруйнованим зв'язком між минулим та теперішнім хоча б в одній ланці.

Інакше кажучи, фашизм виник на грунті, де соціальний інфантилізм і низький рівень державного розвитку, невміння та небажання контролювати свої пристрасті та критично ставитись до так званої природності поєднався з давніми традиціями кревної помсти та, відповідно, екзальтованого почуття родинності. Фашизм утілив у собі прагнення до безперервної війни за свої інтереси, яке підживлюється суспільним почуттям провини як емоцією, що викликає страх, залежність та ненависть. 

Саме ненависть стає головним джерелом характерного емоційного живлення фашистського суспільства - істерії,  яка акумулюється через жах від споглядання картин смерті. Ці картини не ховають, а нав’язують чи, в окремих випадках бузувірства, демонструють насильно, через маніпулятивні закидання байдужості. Чим страшніший злочин, тим сильніша лють як паливо війни та опору альтернативному існуванню чи сприйняттю світу не через призму помсти. 

Ознаки того, що фашизм поруч

Характерними ознаками відчуття себе в фашистському чи профашистському суспільстві є відчуття задухи, проблем з диханням та ригідності, затиснутості, неприродності, маски (В.Райх), болю та хвороб істеричного походження, від пригніченого страху, гніву, витіснених думок та бажань, які піддаються постійній цензурі та самоцензурі, яка перетікає в самозненависть.

Які ж ключові ознаки фашизму визначили дослідники? 

• Культ особи - екзальтованої, що маніпулює іншими на дитинному рівні через емоційний вплив, у якому суб’єктивне методом хибної логіки раціоналізується як всезагальне, належне всім і кожному, а значить, варте примусу та покарання в разі відмови.
• Мілітаризм як культ війни заради війни, яка вбачається способом існування не лише окремої особи чи групи осіб, але й нації як єдиної родини в оточенні ворогів.
• Тоталітаризм як стеження всіх за всіма, нав’язування єдиного для всіх образу мислення та дій через покору установкам, що насаджуються в свідомість через прямі та жорсткі асоціації лідера або системи з батьківськими фігурами. Ці установки не можуть бути піддані критиці тільки тому, що виходять від осіб, наділених владою.
• Імперіалізм як прагнення навіть малої нації чи держави бути чимось великим у собі, хай навіть ця велич є накрученою через епізоди “славетного минулого”, що тлумачаться виключно на користь такої “величі”, зокрема, як привід зазіхати на колишні чи спірні території.

Головно, імперіалізм проявляється у прагненні наслідувати імперські методи навіть тоді, коли сама імперія вбачається і позиціонується злом, але наслідування та ототожнення себе з агресором формується через механізм амбівалентного почуття ненависті та преклоніння перед культом сили.

Побутовий фашизм, інтрафашизм і особистість

Характерний для фашизму альфа-еротизм, посилений латентним гнівом як емоцією, що засвоюється та придушується на рівні соціального зараження, перетікає в опозиційну ліберальну сферу як гомоеротизм, або перверзія на рівні сприйняття осіб протилежної статі, наділених специфічною маскулінністю, через пошук фемінності та ювенільності. Чоловічість та мужність, культ сили (здатної терпіти “випробування”, чимдалі циничніші), відкидання особистості як унікального, тим цінного творіння, запускають формування протилежного культу вразливості та крихкості - вкрай невротизованого, так само нездатного терпіти будь-які прояви інакшості на мікрорівнях сприйняття. 

Загалом, фашистське суспільство є на диво розпутним, навіть коли активно пропагує доброзвичайність та з екзальтованою алергійністю ставиться до будь-яких проявів сексуального. В ньому, на диво, можна те, чого не можна, за досягнення певної умови - віку, статків, але, більше, статусу. Тим не менше, сексуальні скандали використовуються як спосіб тотальної маніпуляції суспільною свідомістю в найбільш вразливих та тонких її структурах через позбавлення відчуття захищеності. Інакше кажучи, фашистська ідеологія лише змінила спосіб здирати шкіру з жертв, граючи мовчанкою, проговорюванням та оприлюдненням без меж.

Ерік Берн визначив побутовий фашизм як прагнення володіти життям іншого. Маніпулятивність робить доступ до прихованих сфер особистості можливим через почуття обов’язку, звинувачення та страх покарання. Кожен член суспільства має стати палицею фасції, яка, немов ціпок чи молот, падає на порушника чи перетворюється на стрій рекрутів, що нещадно б’є того, кого женуть крізь цей стрій. 

Найголовніше - як то буває в дисфункційній родині - фашизм як суспільно засуджуване, огидне явище приписується іншим, за істеричним механізмом витіснення та проекції - “хто завгодно, тільки не ми”. Цей примітивний механізм є схвалюваним на рівні спільноти, яка ставить групову свідомість беззаперечно вищою за індивідуальну й визнає об’єктивні правила тільки тоді, коли вони відповідають груповим інтересам або можуть бути використані заради таких інтересів.

Незвичайний фашизм

В сучасному фашизмі поняття беспреділу, яке регулювало мафійні сфери минулого, вже, по суті, не існує. Фашизм почав революціонувати сам у собі, піднімаючи низькостатусні шари нагору й нівелюючи саме поняття статусу як необхідності відповідати певним вимогам. Де-факто, нелікована хвороба запустила механізми деструкції суспільства, аналогічні тим, що відбувались у Давній Греції та Давньому Римі. 

І, врешті, найголовніше, що ненавидить фашизм - це інтелект у всіх його вимірах. Розумні, талановиті люди зі здоровою емоційністю, сповнені творчої енергії життя, здатні інтуїтивно оцінювати, абстрактно мислити, критично оцінити те, що відбувається, назвати власним іменем те, що бачать, біле - білим, а чорне - чорним, стають цілями для фашистських прагнень підкорити або знищити непідкорюване, затиснути валом посередності та жалюгідних спроб поставити вовчі голоси.

Фашизм використовує доти, доки йому це вигідно, беручи як належне й викидаючи як висотане. Вічно голодна ідеологія месників, побудована через боргову яму взаємних образ, ще довго обіцяє вгодовувати дволиких - і ховати правду там, робити її небажаною, незрозумілою або неприйнятною там, де достатньо кількох порухів пальця, аби знайти книги про пам'ять, втрати та дорослішання:

• Джейсон Стенлі. Книга «Як діє фашизм. Політика "ми" та "вони"» 
• Умберто Еко «Вічний фашизм» 
• Мадлен Олбрайт «Фашизм. Засторога» 
• Вільям Шірер. Берлінський щоденник. Нотатки іноземного кореспондента (1934–1941).
• Вільгельм Райх «Масова психологія фашизму»
• Ерік Ларсон “Сад чудовиськ”
• Ліон Фейхтвангер “Успіх”
• Роберт Пакстон “Анатомія фашизму” 
• Ханна Арендт “Витоки тоталітаризму”
• Ерік Берн “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”.
• Карен Хорні " Невротична особистість нашого часу"
• Абрахам Маслоу "Мотивація та особистість".

Нагадуємо, що на сторінці нашого часопису (веб-версія) ви можете скористатись прямим пошуком у Вікіпедії, аби розширити та поглибити знання про фашизм та інші політичні явища, які впливають на книжковий ринок.

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Венеційський патент: сутичка між митцями Ренесансу

Images by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 97

Ствердження права на інтелектуальну власність сягає доволі давніх часів. Починаючи з індивідуальних привілеїв, творці поступово доходили висновку про необхідність мати захист від змін, пов'язаних зі статусом тих, хто надавав їм такі гарантії. Ця тенденція особливо яскраво відобразилась в італійському законодавстві Ренесансу та, як завжди, загадкових випадках.

Сьогодні розповідаємо про передумови та особливості виникнення Parta Veneziana, або, як його називають в міжнародній практиці, Венеційського патентного статуту. Про нього написано чимало дослідницьких робіт, а ми перенесемо вас у захопливий світ історико-правової авантюри.

Апенини: розклад карт по-середньовічному

Одразу нагадаємо, що в Середні Віки (та, зокрема, в епоху Відродження) держави Італія ще не існувало. Її попередниками були кілька князівств, що опинились за межами Священної Римської імперії, внаслідок розділення інтересів римського папи та германського імператора. 

Італійські королівства та князівства, де-факто, існували самі по собі. В них не було жодного верховного правителя, крім папи римського, що мав у своєму розпорядженні чималу частину центру Апенинського півострова - так звану Папську область. Інші області були землями навколо міст, які багато в чому нагадували поліси стародавнього світу.

Мілан та Флоренція

Межа між італійськими володіннями та Священною Римською імперією була майже визначеною, крім, як завжди, невизначеного Бургундського герцогства. Зокрема, через це Франція та значна частина європейських держав того часу перебували в конфліктних відносинах. 

Північно-західна частина Апенін (включно з материковими землями) була зайнята кількома міні-державами, серед яких було Міланське герцогство та Флорентійська республіка, які розмежовувались відносно невеликою ділянкою суші, зосередженою на торгівлі й банківських операціях (Генуя, Парма, Модена, Лукка та ін.). 

Зокрема, Флоренція була республіканським містом-державою, але з феодалами на чолі. В епоху Високого Відродження такими були князі з роду Медічі, що вели суперництво з міланськими герцогами Сфорца. Крім всього іншого, обидві сім”ї були родичами римських пап, оскільки їхні нащадки час від часу посідали ватиканський престол.

Обидві родини - і Сфорца, і Медічі - спонсорували величезну кількість технологічних розробок того часу, були покровителями  в галузі мистецтва, хоча, літературі приділяли значно менше уваги, ніж візуальній частині культури, яка могла наочно уславити їхні досягнення. Італійська література лишалась відносно незалежною, часто сатиричною і вразливою щодо цензури - при тому, що кожен митець із князівського двору не упускав нагоди щось написати текстом.

Настрої Ватикану були такими самими мінливими, як династії на троні. Тож, стверджувати, що папи римські були цілком незалежні від світської влади, не було й немає підстав. В той час папи яскраво втілювали характерні ознаки феодального ладу, що, водночас, прагнув до децентралізації від королівської влади.

Венеціанська республіка

Венеція була виключно особливою частиною італійської суші, яку, власне, важко назвати сушею. Від початку вона була зведена супертехнологічними методами того часу й розташовувалась окремішно від всього італійського світу на невеличкій ділянці материкових земель. 

Венеціанські володіння, крім власне, міста Венеція, тяглись на Балканський півострів - до тодішніх володінь Угорського та Боснійського королівств (Задар, Дубровник та ряд островів ув Адріатичному морі). На півночі Венеціанська республіка межувала з германським герцогством Крайна і мала надзвичайно зручне положення в Адріатичному басейні, - в тому числі, відносно Папської області, дістатись до якої було простіше, в порівнянні з необхідністю їхати через ворогуючі північно-західні землі.

Венеція була справжньою республікою того часу. Нею правили дожі - поважні особи міста, що збирались у власному однойменному палаці. Життя у Венеції видавалось, хоч і небезпечним з точки зору кліматичних умов, але відносно спокійним для роботи в галузі технологій. 

Тим не менше, митці того часу воліли потрапити, насамперед, під покровительство герцогів, оскільки ті мали можливості утримувати величезні двори. Вся ця пишна, романтична обстановка, сповнена пригод, надихала художників, які приїжджали туди, переважно, в молодому віці. 

Відносний спокій мали митці, що працювали над церковними замовленнями, уникаючи зіткнень при дворах і навколишніх інтриг - але не сказати, щоб зовсім. Наприклад, Андреа Вероккйо, що майже все життя пропрацював над замовленнями духовного напрямку і створив другу з трьох ренесансних статуй біблійного царя Давида, предка Іісуса Христа, в 1482 році - а це був період загострення конфлікту між Медічі та Сфорца - був змушений виїхати де Венеції. Йому навіть довелося покинути роботу над пам”ятником кардиналу П”єтро Фортегуері в Тоскані. 

Тим не менше, Вероккйо встиг заснувати у Флоренції мистецьку школу та стати вчителем Леонардо да Вінчі, що народився тут в 1457 році й провів неабияке авантюрне життя при дворі Медічі та Сфорца, примудрившись стати між ними культурно-дипломатичним містком.

До речі, мистецька міграція до Венеції стала помітнішою після прийняття в 1474 році Венеційського патентного статуту, який, хоч і не виглядав захистом для художників, та лише на перший погляд. Крім того, що статут захищав технології, як такі - а це й особливості створення картин та скульптур - він був гарантією системного захисту для тих, хто працював над оборонними технологіями того часу.

Італійські митці були напрочуд багатофункціональними. Живучи в умовах постійних зіткнень чи то феодалів між собою, чи загрози нападу з півночі, вони розкривали свої творчі здібності по максимуму, розробляючи унікальні фортифікаційні споруди та зброю. 

В цьому сенсі Венеція була для них об”єднавчим фактором, але було й те, від чого вони мали там відмовитись, аби послужити суспільному благу.

Індивідуальне та суспільне: Ренесанс права

Як не дивно, саме Ренесанс зробив рішучий крок в переведенні права власності на можливість стати публічним надбанням. До виникнення Венеційського статуту митцям та розробникам - того часу, майстрам, оскільки свої вміння треба було підтверджувати в професійній спільноті - надавались індивідуальні привілеї (gratiae) на вироблення шедеврів, але прив”язані вони були до міст та земель більше, ніж до держави в цілому. 

Цікавим випадком є надання таких привілеїв у книгодрукарській сфері німецькому емігранту Йоганну Шпейєру. Переїхавши до Венеції з Майнцу, він у 1469 році отримав 5-річну монополію на ексклюзивний друк у місті Венеція та домініонах республіки. Це був перший історично відомий запис про такий привілей, підтриманий урядом однієї з тодішніх європейських держав.

До слова, Йоганн Шпейєр привіз до Венеції технологію, що сприяла швидшому та дешевшому виготовленню книг. Подібні привілеї надавались іммігрантам з Німеччини, Нідерландів та інших італійських держав уже з 14 ст. Нові жителі Венеції привозили з собою винаходи, унікальні технології та мистецтва, що сприяли розвитку міста-держави.

Поволі акумулюючи іноземні та сусідські доробки, венеціанці замислювались про те, як убезпечити себе від втрати контролю над отриманими технологіями. Так у Венеційському статуті з”явилось виключне право держави відчужувати винаходи на власну користь - і, зокрема, цим автори документу підкреслили майнові права розробників. Тобто, права у них не відбирались, а позичались, та й тут існувало чимало казусів.

Виключне право венеційського уряду користуватись винаходом у своїх потребах було, з одного боку, захистом від зміни настроїв митця, з іншого, способом впливу на гільдійні монополії та швидко імплементувати розробку відповідно потреб міста. Це означало, що роботу могли передати будь-кому, хто, з точки зору дожів (Pregadi), був благонадійним громадянином.

З іншого боку, митці мали небувалий до того часу захист від зазіхань на свої технології. Так, вони могли звернутись за таким захистом до будь-якої міської установи, й домогтися повного знищення несанкціонованих копій. Це положення випередило схоже британське більш ніж на два століття. 

Венеційські патенти видавалися безкоштовно, давали право не тільки на володіння винаходом, а й на прибуток від нього, офіційно розмежовували поняття нового та винахідницького, але майже не працювали стосовно незаконного вивезення технологій з інших земель. Це, як завжди, більше стосувалося стародавньої римської практики, де конфлікти між писаним та звичаєвим правом ставали буденними справами - хоча, за римським правом, переважає саме писаний закон.

Кривавий слід прекрасного

Як уже згадувалось, Андреа Вероккйо був другим творцем статуї царя Давида і, водночас, першої, що належала не церкві, а світській родині. Цією родиною були, звісно, Медічі, що вже бачили існуючу на той час Давидову скульптуру роботи Донателло, наставника Вероккйо.

Перша скульптура була створена Донателло в 1404 році й встановлена в кафедральному соборі міста Флоренція - церкві Санта-Марія-дель-Фіоре, в якій на кінець століття станеться одна з найжахливіших подій італійської історії.

Донателло був правчителем одразу двох великих митців - спочатку Леонардо да Вінчі, який пізнавав тонкощі створення шедеврів у Андреа Вероккйо, а потім - Мікеланджело Буонарроті, що вчився у Бертольдо Джованні. Саме Донателло започаткував техніку non finita - “незавершеність”, що лягла в основу скульптурних композицій його учнів та праучнів. У цій техніці частина скульптури залишалася в матеріалі. Зокрема, Мікеланджело використав її в композиції “Битва кентаврів” (1492), на яку його надихнули переживання про долю флорентійських герцогів.

Драматичні події квіткового міста не могли залишити байдужим нікого. В 1478 році, прямо під час літургії - ще й після виходу кардинала зі Святими Дарами - вбивці напали з ножами на сімейство Медічі просто-таки за класичним язичницьким сценарієм. Це були сімейство Пацці, повязані нитками змови з представниками духовенства, у тому числі, в Римі. Під час цієї розправи загинув співправитель Флоренції, Джуліано Медічі, що був покровителем, зокрема, італійського митця Сандро Боттічеллі.

До слова, Джуліано не мав офіційних нащадків, оскільки його син Джуліо не був законним. Тим не менше, Джуліо Медічі потім стане папою Климентом VII, а образ його батька, красеня й сибарита Джуліано, святотатницьки вбитого перед алтарем, буде увіковічнений в портреті кисті Боттічеллі (Sandro Botticelli "Giuliano de'Medici (1453-1478)", Berline Art Gallery).

Його брат, який запам”ятався в історії прізвиськом Лоренцо Пишний, був покровителем Леонардо, а потім і Мікеланджело. Щоправда, з Леонардо в сімейства Медічі склались суперечливі стосунки. Що б про нього не подейкували, геній просто-таки мистецьки захоплювався жінками - та й тими, що подобались його патронам. 

Лоренцо Пишний скористався нагодою покращити стосунки зі своїм конкурентом, герцогом Сфорца, і відправив да Вінчі до Мілану - з подарунком, який створив сам митець. То була срібна ліра в формі кінської голови. Того ж 1482 року Леонардо почав роботу над скульптурою на честь батька Лодовіко Сфорца, покійного герцога Франческо. 

Це була одна з найвиснажливіших робіт. Леонардо витратив на неї десять років і не закінчив, змушений тікати з Мілану від наступу французів під проводом Карла VII. Класичний вандалізм - французи, діставшись шедевру, не зберегли його, а понівечили модель для статуї правителя, використавши її як мішень для стрільби. І це був не поодинокий випадок з їх боку. В 1483 році французькі найманці познущались над тілом англійського монарха Річарда ІІІ, вбитого в останній баталії Троянд.

В той час Мікеланджело, що народився на рік пізніше прийняття Венеційського статуту, прожив у Медічі від 1490 року до смерті, підтримуючі товариські стосунки з усіма членами сімейства. “Битва кентаврів” стала для нього останньою роботою під патронатом Лоренцо Пишного, що помер у 1492-му. Через два роки князівська родина змушена була тікати від диктатури колишнього проповідника Франческо Савонароли, а сам Мікеланджело перебрався до Венеції. 

У столиці Морської імперії Мікеланджело створив три скульптури й встиг попрацювати як фортифікатор. Свого “Давида” - третю й найзнаменитішу статую царя псалмів - він звів лише 1504 року, коли повернувся до Флоренції. Статую Давида було представлено публіці на площі Сіньйорія, звідки вона переїхала до Академії витончених мистецтв міста Флоренція.

На той час Мікеланджело досяг зрілого тридцятирічного віку та став суперником Леонардо, якому тоді було біля п”ятдесяти. Різниця у віці не завадила їм зійтися в словесній сутичці, приводом для якої став … Данте.

Леонардо та Мікеланджело: таємниця конфлікту

Італійський біограф та мистецтвознавець Джорджо Вазарі, зокрема, розповідає про чисто флорентійський вуличний випадок. Ми ж розглядаємо його завдяки Келлі Гров”єр з ВВС Сulture, яка згадала суперечку в публікації про суперництво відомих митців. 

І ось що сталося - в 1503 році, за рік до створення третього “Давида”, Мікеланджело перебував на вулиці рідного міста, де йому раптом дісталася честь тлумачити “Божественну комедію” Данте. І дісталася вустами майстра, якого він, як людину, терпіти не міг.  Відчувши глум маестро, Мікеланджело вигукнув: “Поясни це сам, конячий скульптор, який ганебно кинув свою роботу!".

І тут полягає питання - через що саме розсварились митці, які майже не перетинались в придворному житті? Леонардо було за що не любити, ще й за те, що він став двірцевим скульптором Сфорца, в якого ледь не відбив коханку - Чечілію Галлерані, що стала прообразом знаменитої “Дами з горностаєм”. Він так само працював над фортифікацією та зброєю, як і Мікеланджело - ба, навіть більше, створивши прототип танку. 

Чи були підстави думати, що хтось із митців обділив іншого - в час перетину технологій на одному полі? В усякому разі, обидва володіли однією технікою, залежали від одного феодала і, головно, побували у Венеції.

Втім, особистість Лодовіко Сфорца хоч трохи проливає світло на цю загадкову історію. Він був одним з найбільших імпортерів зброї свого часу й залишився найвпливовішою людиною в Італії після смерті Лоренцо Пишного. Виникало чимало підстав думати, що він був замішаний як у змові Пацці, де Лоренцо ледь вдалося вижити, так і надавав таємну підтримку фанатику Савонаролі, чия влада значно послабила Флорентійську республіку. Зневажене прекрасне могло досить елементарним чином перекочувати до скарбниці Сфорца.

На користь цього факту слугує інший: після розгрому Медічі Мікеланджело не відправляється до міланського двору, а тікає до Венеції, де має змогу захистити свої доробки. Фактором страху тут був навіть не стільки дурнуватий юнак Карл VIII, а сам Лодовіко Сфорца. З 1482 року він протримав да Вінчі на службі в колегії герцогських інженерів, але увіковічнення батькової пам'яті, схоже, цікавило його набагато менше, ніж зброя - ба, навіть, сприймалось як шпигунський хід Медічі.

Це виглядає аж кумедним, але шалено працьовитий Леонардо за 10 років перебування у Сфорца зміг створити лише коня для скульптури герцога Франческо - модель з глини, висотою 7.4 м. Її так і назвали - “Кінь Леонардо”, бо наробила вона клопоту хіба трохи менше, ніж “Мона Ліза”.

Чому ж Мікеланджело так шкодував про згублену модель статуї? В біографії Франческо Сфорца є момент, коли він виступав на боці Флоренції проти Міланського герцогства, і, тим не менше, врятував Мілан від розгрому з боку венеційців - ще й уклав з ними угоду, аби стати першим Сфорца на посту правителя Міланської республіки. Крім того, на цей час він зміг залучити на свій бік Козімо Медічі, батька Лоренцо Пишного, та укласти в ті ж часи мирну угоду з французами та неаполітанцями - найбільшим італійським королівством на півострові.

Крім того, Франческо Сфорца покровительствував літераторам - зокрема, поетам - чим задав тон своєму сину Лодовіко, що за життя підтримував винахідника друкарських “рухливих” букв Памфіліо Кастальді. Звести статую “хитрого флорентійця”, що з низів зійшов на трон влади, було честю - ще й у техніці, якою нащадки Донателло володіли бездоганно.

Ця незавершена техніка наче сміялась над суперниками, коли вони зійшлися в фресковій дуелі на протилежних стінах Палаццо Веккьо - осередку правителів Флоренції. Свої сцени ані Леонардо, ані Мікеланджело так і не завершили.

Здолати “коня Леонардо” теж не вдалося жодному митцю аж до сьогодні. Кінь без володаря з 1999  року стоїть на Міланському іподромі Сан-Сіро, реконструйований жінкою-скульптором Ніною Акаму. 

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net