"запрет или нет": як насправді ставляться до української літератури в РФ

Image by OleksaK & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 104

В контексті матеріалів лютого навряд чи забудеш про українську літературу в руках ворога, і що з нею може статись на тому боці. Тож, сьогодні розберемось із питанням української "заборонки" в Росії, а саме, зробимо фокус на тому, що ж справді хвилює путінську владу.

Рівні ставлення: від офіційного до приватного

1) офіційний - провінційний

На офіційному рівні в РФ відсутній список заборонених книг, аналогічний за форматом українському. Зате існує ФСЕМ - Федеральний список екстремістських матеріалів, до якого однозначно можна потрапити за реабілітацію нацизму \ націоналізму, і це не тільки Бандера, Борець чи Корчинський. 

Російська книжкова політика не бажає враховувати так званий контекст "розуміння", на який спирається у т.з. посередницькій пропаганді (за участю іноземних експертів чи організацій). Наприклад, книга Василя Шкляра "Чорний ворон", що описує події в Холодному Яру після утворення СРСР та екранізована в Україні, є забороненою на судовому рівні - тобто, спеціальним рішенням. 

Та сама ситуація (хоча офіційного судового рішення немає) стосується екранізованого роману Андрія Кокотюхи "Червоний", в якому ефект призми є ще більш вираженим. В 2017 році фільм "Червоний" в РФ було піддано критиці як пропагандистський, і навіть не через наявність у ньому персонажу, пов'язаного з УПА. Інший персонаж, виключно переконливий - майор Василь Абрамов, начальник табірного пункту, представник МДБ СРСР - не подобається росіянам. 

Та сама біда зачепила й роман Марії Матіос "Солодка Даруся" (в рос.пер. - "Даруся Сладкая", Лимбус-Пресс, 2010). Образ ренегата Дідуха, офіцера НКВС, що безвісти утримує під вартою, гвалтує, а потім оббріхує Маланку перед чоловіком, у тому числі, через румунського прикордонника - більш того, провокує дитину Михайла та Маланки Цвичів виказати, де вони сховали борошно для бойовиків ОУН-УПА. Це наражає маленьку Дарусю на прокляття матері, яка згадує чоловікові жорстоке побиття через Дідуха й у відчаї закінчує життя самогубством.

З іншого боку, не забороненою є література з комуністичною призмою. І, якщо згадати контекст боротьби з комуністами в РФ, це є, як правило, критика влади та суспільства, яке формує ця влада. Тобто, проблемою для російської книжкової політики є частина реальності, в якій ворожі елементи мають бути виключно негативними, а "свої" - виключно позитивними. 

Ще на тему: Великий та Жахливий: кейс Акуніна - Булгакова

Здається, такого не траплялося навіть під час зйомок радянського литовського фільму "Ніхто не хотів помирати" (реж.В.Жалакявічус, 1965) або "Тихий Дон" (реж.С.Герасімов, 1957) за однойменним романом Михайла Шолохова. Те саме стосується антології Генріка Сенкевича й екранізації  "Вогнем та мечем" (реж.Єжі Гофман). За цим же принципом можна заборонити "Стеньку Разина" або "Мазепу", але навіщо - достатньо підтримати таких самих на ворожому боці.

На провінційному ж рівні українська література може - як і в Україні - піддаватись нищенню за мову. Крім того, об'єктом ненависті стає ствердження української державності, тоді як російська державність підкріплюється радянськими концепціями Голодомору та фантасмагоричними постулатами "русского мира", які не мають нічого спільного навіть з дореволюційною російською політикою. Вони, радше, виглядають як прояв сучасного ізоляціонізму та політтеології, що його підживлює, аніж концепт, що здатен втримати докупи розколоті суспільства.

Таке трапляється на окупованих територіях, де нова "влада" набирає до своїх лав тамтешніх "обіженцев" або під час відкритих \ прихованих каральних акцій, що їх нерідко воліють віддавати на откуп "ихтамнетам" або здійснювати руками тих самих ренегатів з місцевого населення. Водночас, руками медійників типу А.Шарія здійснюються маніпулятивні викриття, що базуються на фотографіях до публікацій українських журналістів про нищення української літератури на окупованих територіях. Так, Шарій пропонує аудиторії повністю заперечити цей факт лише на підставі скомпільованого фото - упускаючи аргумент про ілюстративність та неможливість отримати фото з місця подій.

Інквізиторські скасування, на диво, вписуються в сучасне російське законодавство як образа за національною ознакою, але щодо українців та України в літературному контексті дозволяють чинити все, що завгодно. В, де-факто, нічийних окупованих зонах за дії псевдовлади не відповідає ніхто - таким чином, на книгах можна виміщати свої образи, хоч на шкільного вчителя, хоч на сільського голову. 

2) видавничий - читацький

Якщо розібратись із наявністю довоєнних (чи, радше, умовно-довоєнних) українських видань в РФ, їх іще можна знайти - хоч і не на фізичних полицях. Великі книжкові мережі слухняно прибирають усе, що тепер має стосунок до ЗСУ чи ставлення до війни, хай то будуть соціальні романи Жадана, Прохаська чи Андруховича. Це повністю обгрунтовано, коли автори самі відкликали права на продаж, але...

З сексуальним контекстом у РФ теж контрадиктивно, але з радянських часів - більш ніж звично. Наприклад, роман Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу" неприйнятний, а романи Ірени Карпи (до речі, як і скандальну книгу Оксани Стефанівни) ще досі можна побачити на віртуальних полицях. І тут, знову ж таки, маємо справу із призмою сприйняття, де один тип жінки має право на сексуальність, а інший - ні, крім того, важливо, з ким.

Ще на тему: Відкинуті в РФ: казус Уліцької та українське питання

Чи мають російські читачі зараз доступ до чогось українського, крім "безпечної" класики? Ймовірно, якщо враховувати точковий допродаж решти видань у російському перекладі. Ввезення оригіналів українською може привернути увагу працівників ФСБ, так само, як і замовлення онлайн "повідомляє" системі про інтерес до певних категорій книг. В той же час, на порталі stihi.ru та  proza.ru українці чи знавці мови можуть публікуватись українською, і тут навіть дозволяється певна доза критики.

В час ночі - до бібліотеки?

Бібліотечна ж політика щодо українських книг в Росії характеризується стандартними списками на вилучення і так званий "фондовий саркофаг", звідки їх можна взяти хіба що за спеціальним дозволом. У відкритих джерелах дізнатись про такі вилучення майже неможливо, крім загальних інструкцій, а список ФСЕМ на сайті російського Мін'юсту може бути недоступним за вже знайомими й нам правилами VPN-фаєрволлу. 

Ще на тему: Небажані в РФ: від ФСЕМ до антиутопійної колумністики

Тож, активно вступаємо до ери "ШІ-свободи", де доведеться виборювати правду в нейромереж із претензією на особистісність. І багато чого залежить, насправді, не від уміння писати промпти, а від інтуїтиву на запрограмовану брехню, яка вимотує ресурси в умовах обмеженості часу й очікуваної прибутковості. Так, про долю певних книжок та авторів тепер усе частіше доведеться питати не в браузері, а в ШІ, а для формування якісного наративу витрачати ще більше часу, ніж раніше. Ера "дозованої правди" розкриває свої зручненькі обійми - і це куди небезпечніше за стандартні заборони.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Небажані в РФ: від ФСЕМ до антиутопійної колумністики

Image by OleksaK & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 103

Система обмеження свободи висловлювань у Росії - складний волюнтаристський механізм. Якщо раніше цензура мала вибірковий характер, то в 2026 році вона охоплює всю книжкову сферу — від бібліотечних фондів до історії пошуку в браузері. 

Ієрархія обмежень: Іноагенти vs Небажані

Російське законодавство розділяє авторів та організації за двома основними типами:

• Іноагенти - автори, чиї книги все ще можна знайти в продажу, але з суворими маркуваннями.

• "Небажані" організації - будь-яка співпраця з ними тягне за собою кримінальну відповідальність (до 5 років реєстрації волі за ст.284.1 КК РФ).

Кожен з цих суб'єктів може виявитись автором матеріалів, унесених до ФСЕМ, або визначатись як підслідний, згідно законодавства РФ, яке застосовується до публікацій, наприклад, проти СВО чи на підтримку України, а й вкупі з критикою влади тягне на кримінал.

Федеральний список екстремістських матеріалів (ФСЕМ)

Це «чорний список» найвищого рівня, що включає понад 5500 пунктів. Згідно з нормами (зокрема, за правилами бібліотек та ст. 13.53 КоАП РФ), документи з ФСЕМ фактично, виведені з вільного обігу.  Їх не можна ксерокопіювати, експонувати на виставках чи передавати через міжбібліотечні абонементи. 

Видача книг із цього списку можлива, наприклад, лише для наукових робіт або проведення експертизи. Спроба навмисного пошуку екстремістських матеріалів в Інтернеті тепер тягне за собою адміністративну відповідальність.

Статус «небажаної» організації означає повне стирання її присутності в інформаційному полі РФ. Зберігання матеріалів таких організацій «з наказом розповсюдження» вже визнано правопорушенням.

Чи бувають у ФСЕМ помилки

Питання про те, які письменники несправедливо опинились у списку ФСЕМ, є досить гострим, оскільки вважається, що цей реєстр використовують як інструмент цензури та політичного тиску. Насправді, використовується не сам реєстр, а поняття, з ним пов'язані - фашизм, нацизм, екстремізм, націоналізм, релігійний радикалізм тощо.

Опиняються у ФСЕМ, переважно, на цілком обгрунтованих підставах - навіть оркописи - але сидіти в приємній компанії Гітлера, Муссоліні, російських націоналістів, антисемітів та конспірологів можна без прямого потрапляння до “розстрілки”. 

Наприклад, якщо іноагент не просто отримав гроші з-за кордону, а відверто зайняв певну політичну позицію, ще й співпрацює з “небажаними” ЗМІ, на нього можуть відкрити кримінальну справу з вироком, який передбачає ув'язнення. Поки що без екстрадицій, але поняття прецедентів і показових розправ у політиці, все ж таки, існує. 

В розгляді практичного застосування “небажанки” нам допоможе кейс Дмитрія Глуховського, журналіста, колишнього працівника Euronews  та Russia Today, автора знаменитої антиутопічної серії «Метро 2033», який був суджений заочно, а його творчість визнали такою, що дискредитує Росію. Використаємо аналітику з трьох перспектив: офіційної російської пропаганди, незалежної журналістики та власної публіцистики автора.

360.ru— Пропагандит і “бабки”

Це джерело представляє позицію, емоційно прихильну до російської влади - такий собі чуттєвий прокурор медійника. Сергій Довлатов, як і більшість його колег по табору, не соромиться використовувати маніпулятивні епітети - наприклад, «Юда», «ворог народу» чи «досвідчений русофоб», і звинувачує Глуховського в «зраді довіри росіян».

Публікація фокусується на кримінальному переслідуванні Глуховського (8 років колонії за «фейки» про російську армію) та його статус «іноагента». Втім, автор приділив левову частку уваги фінансам конкурента: мовляв, письменник отримав мільйони від західних компаній і «таємно» розпродав нерухомість у Москві перед еміграцією.

Ситуація майже класична - “розчарований росіянин”, врешті, після хандри починає пінити Волгу, і в когось виходить із берегів. Все б нічого, але Глуховський емігрує до Ізраїлю і вже звідти остаточно займає стандартне положення американського футболу.

Тим не менше, Довлатов старанно уникає цієї теми, а береться дискредитувати письменника як особистість через антивоєнну позицію. Хоч як літературні здобутки визнаються, але Глуховський обклеєний ярликами-симулякрами, за якими читач не бачить реальної проблеми.

Holod.media - рефлексія віктиму

Видання «Холод», що позиціонує себе як незалежне ЗМІ, пропонує інтелектуальний аналіз трансформації Глуховського з популярного фантаста на політичного емігранта та дисидента. Це велике інтерв'ю, де Глуховський розмірковує про причини війни, про те, як Росія «сповзла у фашизм», і про прем'єру в лондонському Marylebone Theatre п'єси «Біла фабрика» (режиссер - Максим Діденко) за своїм однойменним твором, сюжет якого нагадує “Список Шіндлера”. 

В публікації російський метроном, зокрема, критикує системний російський лібералізм, в творчості, вочевидь, тримається схваленості та victim line, але чомусь не уникає демонізації - й це сумно, справді. Втім, Зинаїда Пронченко втримує матеріал на аналітиці, співчутливій до позиції автора. 

Novayagazeta.eu - Авторська колонка 

Посилання веде на профіль Глуховського - колумніста «Нової газети Європа» як першоджерела його думок. Тут зібрані його програмні тексти, такі як «Харків — Москва», «Депобедизація» та промова в суді. Письменник та медійник претендує на роль публіциста, який зі знанням справи аналізує мілітаристські міфи РФ, і, схоже, йому це вдається - м'яко, але переконливо. Це його власний майданчик досвіду без цензури, який нівелює відчуття перцепційного розколу. Для державних структур Глуховський - і досі кримінальний злочинець та зрадник, чий комерційний успіх використовується проти нього як доказ «продажності».

Голоси та голови

Кажуть, письменникам усе можна пробачити, крім утечі в політику. Глуховський опинився на вкрай невигідній позиції для російського емігранта, - втім, знав, на що йде. Його популізм, урешті, поборола невмируща письменницька думка, та в Україні він і досі не видається. Статус іноагента чи то дозволяє, чи то не дозволяє робити це, але повернення до Росії означає для нього долю “політичного”.

В усякому разі, ця історія допомагає чіткіше визначити основні риси цензурної політики РФ:

• Фасадна толерантність. Росія ненавидить націоналізм, сепаратизм та тероризм, у тому числі, російський, але використовує націоналістів, сепаратистів та терористів для військових та медійних операцій проти України, аби потім знищити цих суб'єктів, як свідків - чи, як у випадку з “Вагнером”, опричнину, якою хіба що можна тримати в покорі сербський відстійник.

• Псевдолюбов. Росія ненавидить ненависть, але чинить агресію з ненавистю, яка повністю вписується у власні макіавелістські заборони. При цьому вона вимагає безумовної любові громадян як відсутності почуття страху - майже релігійний об'єкт. Орхан Памук в романі “Сніг” подавав такий підхід до громадян у власній державі як садомазогенний, а Орвел, здається, вже все сказав, бо дуже мило.

• Псевдомесія - Росія ненавидить релігійний радикалізм, але вперше в історії являє собою суспільно-політичний феномен, який намагається застосувати ортодоксальність як етонім “священної війни”. Особливо конвергентно це виглядає в тандемі з “дружнім” балканським фанатизмом, від якого відмежовувались навіть у дореволюційній імперії.

• Змова теорій. Росія ненавидить теорії змов, але дозволяє громадянам думати, що весь світ змовився проти них, віктимізуючи покоління з метою агресивного самозахисту, спрямованого на пошук джерел для війни як самоціль.

• Підміна понять. У РФ під визначення екстремізму підпадає будь-яка критика влади або історичні факти, які не подобаються Кремлю. З суспільної свідомості майже зникли поняття популізму, плутократії та корпоративної журналістики, а націоналізм критикується лише у ворога. 

• Цензура і самоцензура. Де-факто, на книжковому ринку РФ працює sanitary alarm -  список очищення культурного поля від інакодумців чи за принципом “кабы чего не вышло”, який часто-густо просувають самі видавці та книгарі під впливом усезагального почуття страху.

Небажані: що це означає для кожного в Росії

Співпраця з «небажаними» в РФ тягне за собою кримінальну відповідальність, тоді як статус іноагента — це жорсткий адміністративний контроль, підкріплений можливістю брати з «мічених» дані за підвищеними ставками й створювати враження повної невизначеності.

В той же час, поняття небажаності більше стосується ЗМІ як майданчиків для просування впливу авторитетних персон з літературної спільноти. Тут не те щоби розмістити публікацію або дати інтерв'ю загрожує головою, а й цитата чи репост - голосом. 

Твори іноагентів у РФ можна впізнати за написом, а небажаних заборонено видавати взагалі. Тобто, ЗМІ, на яких робиться фокус, не можуть бути оприлюднені в РФ. Не можна репостити та донатити їх (до 5 років позбавлення волі (ст. 284.1 УК РФ)), брати участь у їхніх проектах - а це такі ресурси, як "Медуза", "Дождь", The Insider, "Важные истории", The Moscow Times, "Радио Свобода", "Хроники.медиа" (Литва), RISE Moldova (Асоціація репортерів-дослідників і редакційної безпеки, Молдова) та ін.), які, здебільшого, й самі не візьмуть, якщо не за темником - будьмо відверті. 

Станом на початок 2026 року реєстрі ФСЕМ перебуває понад 230 організацій, у т.ч., великі міжнародні фонди та правозахисні групи. Всі банківські рахунки та майно організацій зі ФСЕМ заморожуються, й навіть пошук в Інтернеті та збереження їхніх матеріалів є правопорушенням.

Де-факто, вільно розпорядитись інформацією в РФ із заборонених джерел означає, як мінімум, загрозу бюрократичних тортур та аеропортних посиділок з агентами ФСБ, що, як ми вже писали, нікуди не поспішають.

А що ж із книгами?

Термін «небажана література» у Росії юридично неоднорідний. У законодавстві немає єдиного списку книг із такою назвою, але є кілька механізмів, за якими книга може  опинитись під забороною чи обмеженням. На початку 2026 року обмеження виглядають як Федеральний список екстремістських матеріалів (ФСЕМ), рішення суду та вільне волевиявлення окремих видавців.

Найсуворіший рівень заборони - книги, визнані судом екстремістськими, а саме призначені для оприлюднення документи або інформація в інших носіях, які закликають до здійснення екстремістської діяльності, обґрунтовують або виправдовують таку діяльність. Сюди входять праці керівників націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, фашистської партії Італії, публікації, що обґрунтовують або виправдовують злочини, спрямовані на повне чи часткове знищення будь-якої етнічної, соціальної, расової, національної чи релігійної груп (2002, № 114-ФЗ, ст. 1, п. 3).

Виробництво, зберігання з використанням збуту та розповсюдження цих матеріалів не допускається. На офіційному сайті Мін'юсту РФ - понад 5500 пунктів, включаючи пісні “втраченого покоління” російсько-української війни.

Статтею 13.53 КоАП РФ передбачено адміністративну відповідальність за умисне здійснення пошуку в інформаційно-телекомунікаційній мережі "Інтернет" свідомо екстремістських матеріалів, включених до опублікованого федерального списку екстремістських матеріалів або зазначених у п. 3 ст. 1 Закону про протидію екстремізму. Карається також забезпечення доступу до них, у тому числі з використанням програмно-апаратних засобів доступу до інформаційних ресурсів та інформаційно-телекомунікаційних мереж із обмеженим доступом

Документи, включені у ФСЕМ, не підлягають ніяким видам копіювання та експонування, видачі за міжбібліотечним об’єднанням (МВА), за міжнародним міжбібліотечним об’єднанням (ММБА) і через службу електронної доставки документів (ЕДД), а також транспортуванню з одного видання бібліотеки в другому. і навпаки. У виключних випадках ці матеріали видаються для проведення порівняльної експертизи на присутність екстремістської інформації - увага! - у знову виявлених матеріалах, а не для реабілітації опірних джерел.

Крім того, з ними можна проводити науково-дослідницьку роботу й готувати антиекстремістські пропагандистські акції, але в Бурятії, як правило, такого не трапляється.

Щодо книг "іноагентів" та "небажаних організацій", тут, як ми вже зазначали, працює логіка статусу автора чи видавця. Термін “небажана література”, заявлений Федеральним списком екстремістських матеріалів (ФСЕМ), веде до значення “небажаний - такий, що загрожує безпеці РФ. 

Як працює цензура РФ-2026: реалії

Книги в РФ можуть вилучити з продажу не лише за списками ФСЕМ (у які минулого року не ввійшло жодного відомого й гідного довіри імені) чи рішенням судів проти ІА. Частина видавничих домів перетворюється на “книжкові санстанції”, а, оскільки питанням “чистоти” й “дотримання правил”, здебільшого, стурбовані жінки, то самоцензура набуває нечуваних садомазохістичних масштабів. 

Переконати жінку-видавця в тому, що творчість автора є віддільною від його особистості, а тематика творів - подільною, майже неможливо. Коли діями керує страх і синдром “підписної”, ці дії набувають характеру саморуйнування, але здається, для гібридної війни це обопільна норма.

Інакше кажучи, якщо видавничим бізнесом керує чендлерівська “жінка мрії”, будь-який автор може опинитись під прицілом її тремтячих рук. Тож, тримаймося здорового глузду і будьмо в курсі того, що чекає нас за найгіршого сценарію.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Відкинуті в РФ: казус Уліцької та українське питання

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор Марія Заржицька  

Випуск 102

Надихаюча тема зими - дослідження заборон - вивела наш лютий в плани розібратись із Росією по-чесному. Одні скажуть - неможливо, бо з тими, хто не дотримується домовленостей, розібратись по-чесному означає фіаско. І хай собі фіаско, зате царський шлях.

Російський заборонник є кристально чесним і чистим. У ньому передбачені всі випадки збочень свідомості та підсвідомості, але писати треба, як Оксана Васякіна - чесно. Єдине, чого не можна, категорично не можна робити - визнавати існування війни однієї колишньої республіки СРСР проти іншої колишньої, бо СВО.

У січневому спецрепортажі ми розгорнули старі запаси українського медійного простору і аж упріли від того, які ж вони свіжі. Все точиться про те, що ми не вміємо забороняти, і забороняти треба так, щоб ні. А ви спробуйте заборонити, як імперець, і тільки після цього картати Чхартішвілі за його політичні уподобання. 

Тож, сьогодні про іноагентів як явище - бо всі знають, з чим їх їдять, але не знають, чи можна. Це як риба фугу, з'їси всліпу - і сиди жди. Або танцюй.

Іноагент Ку: чим загрожує купити таку 

Поява Людмили Уліцької в сербському книжковому просторі не могла не бути поміченою, бо в Белграді знають все, але існує неправильний. Тільки от зі статусом не все зрозуміло. Ми вже звикли до сербських чеснот компартменталістики, тож, не бажаємо Людмилі Євгенівні статусу “апатрид” - але вибір за нею, бо жити іноагентом з минулого року неможливо, і ось чому.

Іноагент - це юридичний статус у РФ для осіб чи організацій, що підтримуються з-за кордону та ведуть політичну діяльність всередині країни. Такою діяльністю вважаються навіть пости в Інтернеті “про політику”, але з незгодою про війну в Україні, зокрема. В усякому разі, зараз це - а не ЛГБТ, з яким у Римі ніколи не було проблем - найстрашніший пункт звинувачення, бо є люди, які можуть дуже впливово виступити проти.

Питання про те, чи не є такий виступ кіркою ліберального пирога, який ще й висуває умови, як його їсти - не до нашого видання, але тримайте вилку. Я вірю в щирість російських антиСВО, але не вірю людським страхам.

Хоча, і в цьому сенсі кожен з нас аж як здатен поставити себе на місце типового російського іноагента. Тож, давайте зразу про гроші, що там.

Багач, бідняк: від свободи до розгнузданості

Особам, визнаним іноагентами необхідно регулярно подавати звіти до Мін'юсту РФ про доходи та витрати. В нас просто заборонено (і технічно неможливо) переводити гроші росіянам, а в них - не просто. В нас теж дозволено (і навіть ой як!) отримувати допомогу з-за кордону. А в них, отримавши на три дні харчу в Москві від нащадків Турбіних, сиди й за царя не ходи. Та ж ми самі, коли купуємо “Рошен”, трохи зайці.

Звісно, іноагент (який ще й листівки розсилає з написом “іноагент”) не може викладати - увага! - в державних та муніципальних організаціях. Олігархам можна, бабло все стерпить, крім іпотеки на Гаваях.

Іноагент не може працювати з дітьми (я б і сама не дозволила, бо читала б наперед, але трапляються випадки, коли не завше це можливо) - але, знову ж таки, в мене на полиці живе “Джен Ейр”.

Іноагент не може мати фінансову підтримку від держави, бо його й так непогано годують. Єдиний реєстр іноагентів оновлюється увечері в п'ятницю, тож, вихідні перестають бути томними. Та головне, з минулого року іноагенти сплачують підвищений російський ПДФО (рос.НДФЛ), і не все так просто навіть для мігрантів (читай, іноагентів, які вирішили зробити росзак буквально).

Іноагент-респондент: СС на дроті

На початку 2024 року Мін'юст РФ вніс Людмилу Улицьку до реєстру іноагентів - через виступ проти СВО, через участь як респондент на іноземних інфомайданчиках та - увага! - проживання поза РФ (у Німеччині). Крім того, після низки публічних скандалів найбільше російське видавництво АСТ призупинило виплати за контрактами та постачання творів письменниці до книгарень.

Утім, головним скандалом у цій низці лишається пранк за схемою, аналогічною скандалу з Акуніним. Виявляється, Людмила Уліцька перераховувала гонорари на допомогу Україні, і сама зізналась у цьому пранкерам того ж 2024 року, що й Акунін. Тьютор, пранкер, доппельгантер - межі додумування визначає хист. Крім того, за версією “Комсомольской правды”, Уліцька - ледь не помічник кілера в розправах на медійному полі.

Важко сказати, як після такого Вован і Лексус вижили. Я б прибила. Втім, пані Симоньян могла б зробити це й за нас.

Призначено страждання: еліта й букінг

Більшість російських державних бібліотек книги Улицької прибрали з відкритого доступу, рекомендацій та виставок. Два роки тому, в 2024-му Улицьку позбавили звання почесного професора РХТУ ім.Д.І.Менделєєва, в 2021-му звинуватили в порушенні прав співавтора. Тим не менше, вона залишається преміалом “Російського Букера” та членом PEN-клубу - втім, до витівок останнього ми так вже звикли, що нема сил усе це коментувати.

Тож, поки ви ставите галочку на користь клятих масонів, ми продовжуємо дивуватись, чому їм, все ж таки, вдалося - бо в теперішній РФ дивуватися з цього приводу теж заборонено. Але читати книги Людмили Улицької - ні, можна, і писати рецензії теж, тільки не забути про слово “іноагент”, бо штраф.

Тим часом, Уліцьку женуть не масони з ПЕН-клубу, яким дозволено все, а державні структури, великі книготорговельні мережі та гачкова брехня дітей, яким дозволено хамити старшим, тоді як саме по собі посвідчення члена PEN-клубу для всіх них нічого не означає. Та й сам ПЕН-клуб давно вже нічого не означає, бо все. 

Вбито…ведучого, або Мафія з котами

Нас куди більше цікавлять не спроби поставити нашим людям західний мозок, а те, що саме читаємо, і скільки це коштує. В термінах війни це додержання ембарго як розумного способу її ведення тилом. А стосується воно (як в Україні, так і в Росії), в сенсі оборони, неможливості фінансувати бюджет противника. В сенсі безпеки, це довічна заборона - звісно, якщо постулати вироблено, а не скальковано чи придбано зі знижкою на харч.

Тобто, підтримувати ЛГБТ і тихенько виймати їх з бібліотек нечесно. Або одне - але ж всі вчили історію - або інше, але тоді вже постулати, як і щодо чорнухи з порнухою.

Повертаючись до теми іноагентів - бо ж знаємо, як легко звернути на дно Мертвого моря, мов у кисіль - згадаємо базове питання українського читача. Тобто, “норм чи стрьом” купляти іноагентську літературу (Боже, як пошло звучить!) за податки в російський бюджет, або за мову, або за що там вони згадали.

Хороший, поганий, злий: садочок системи С

Ще донедавна іноагенти - втікачі (вигнанці, вільні мігранти тощо) мали можливість не сплачувати податки в РФ, якщо жили за кордоном більше 183 днів на рік. Із початком повномасштабки досягти такої тривалості життя за кордоном росіянам стає все важче. Навіть колишні республіки СРСР з країн Балтії - дивно, правда? - роблять усе, аби Росія втягувала в себе незгодних, як гігантський червоний пилосос “Тайфун”. 

Книги іноагентів можна зустріти в магазинах - хоча великі мережі слухняно виймають з продажу оголошені найменування. Ба, навіть і самі роблять страху великі очі, але про це українському книгоспоживачеві розповідати не треба. Поняття обмежень та доступу в нас працює, але ми нищимо власні ресурси на власній території - як Сталін, бо ми дуже слухняні діти.

Навіть не дивуюся тому, що “війна обмежень” розпочалась саме з паперових видань, які важко знищити миттєво, але неможливо миттєво відтворити. Так само працює система цільових заборон. Щойно автора (а не твори) визнають ІА, на твори перескакує доля автора. Де-факто, книги, які ще не в списку екстремістських матеріалів, ховаються під такий глибокий спуд, що навіть Путін 33-й змушений писати пояснення, навіщо вони йому.

У книгарнях, які ще продають книги іноагентів (як-от Уліцька), видання мають бути в непрозорій плівці, з видимою позначкою «18+» та тим самим дисклеймером, що пропагує культуру кенселінгу “за щось”. І, знаючи російський розум, влада немов чекає, що “кота в мішку” таки куплять.

Між імпортом та експортом

Оминаючи тему змісту - бо в таких темах її завжди оминають - нагадаємо про законодавчу заборону імпорту (Закон № 2309-IX), ухваленому в червні 2022 року ВР України щодо видавничої продукції з Росії, Білорусі та з окупованих територій, але ця заборона не розповсюджується на книги, видані в Україні до 1 січня 2023 року. 

Тобто, старі тиражі, які вже є в книгарнях, удома чи в бібліотеках, захищені законом, крім змісту, що чітко визначений (і має бути визначений, як один зрозумілий список) переліком забороненої книжкової продукції. Здається, іншого статусу в таких випадках не потрібно, бо якщо видавати откровення маніяка з написом “маніяк”, то разом із ним до психлікарні треба класти й видавця, й продавця, і літагента. 

Втім, головне для українського “чайника” - ембарго на видання та поширення творів авторів, які є громадянами Російської Федерації або стали ними після 1991 року. Тобто, люди, які зобов'язані сплатити податки в держбюджет РФ. Зокрема, Людмила Улицька зберігає російське громадянство, тож, її книжки підпадають під цю заборону як для видання, так і для придбання громадянами України. Останнє стосується об'єму поза межами особистих потреб.

Та ж ми, як налякані старшим братом, вилучаємо з бібліотек літературу російською мовою (не кажучи вже про книги російських авторів), і це вилучення хтозна чим є, тоді як росіяни чітко артикулюють своє ставлення до україномовних бібліотечних фондів чи книг українських авторів у себе. Нашу ж прозорість демонструє хіба що “Сільпо”, пропонуючи третьорозрядні детективи з макулатурного паперу. 

А тепер - про податки

Уявімо собі найліпшу ситуацію іноагента, що вирішив мігрувати без відриву від батьківщини. Хоча податок із гонорару за кордоном іноагент-нерезидент платити не повинен, він все одно зобов'язаний дотримуватись правил валютного контролю, якщо залишається громадянином РФ, та маркувати свої твори повідомленням про статус іноагента. Інакше накопичені штрафи можуть призвести до арешту майна в Росії або кримінального переслідування. 

Тобто, провезти по-нашому пакован баксів і книгу з vanity не вийде… в Росії. Чотири години в аеропорті під неквапним, в'їдливим допитом ФСБ-шників - і це ще тільки для українців, що лишились там. Росії не потрібна “Дія”, в неї є Росія.

Монетарно: ПДФО по-європейськи 

Якщо книги письменника-іноагента продовжують продаватися в РФ (через Літрес, паперові тиражі тощо), то з 2026 року він зобов'язаний платити 30% ПДФО незалежно від того, скільки часу на рік проводить за кордоном. Раніше для дистанційної творчої роботи діяла ставка 13–15%, але для іноагентів у 2026-му цей виняток скасовано.

Тільки вдумайтесь - 30% ПДФО, як за кордоном. І не треба мені тут казати про хороших, поганих і мертвих, бо автори цієї фрази дуже не люблять, коли їх вбивають так само.

Повторюсь: 1 січня 2026 року, згідно з Федеральним законом № 425-ФЗ, набули чинності важливі поправки для осіб із статусом іноземного агента - єдина ставка ПДФО 30% на всі доходи, отримані в РФ. Більш того, іноагенти платять 30% незалежно від того, є вони податковими резидентами РФ чи ні. Ставка застосовується до зарплат, гонорарів, доходів від оренди, дивідендів та коштів від продажу майна в Росії.

Мігранти та емігранти: втеча довжиною в життя

Ви вже зрозуміли, що ключовим у понятті “іноагент РФ” є - о диво! - не прописка. Громадянство, яке можна зберігати або викинути за рогом, але просто так його не позбавлять. Це вам не громадянство України, яке вчора було, а сьогодні Хайфа - і тим не менше, громадянство Росії після 1991 для нас має значення.

Якщо письменник-іноагент не є податковим резидентом РФ (живе за кордоном понад 183 дні на рік), а його книга опублікована іноземним видавництвом, яке виплачує гонорари у валюті на зарубіжний рахунок, то тягти податки до бюджету РФ начебто не потрібно - за умови, що вся діяльність відбувається поза Росією. За ст. 209 ПК РФ, фізичні особи, які не є податковими резидентами, сплачують податок у РФ лише з доходів від джерел у самій Росії. Закордонні гонорари до таких джерел не належать правда?

А тепер спитаємо себе, яким має бути видавництво за кордоном, що опублікує російську книгу російською чи візьме в переклад без залученості в держпрограму. Та нормальним, скажете ви, бо це єдиний спосіб читати з Росії чесно. І одразу ж умовно перемістимось на безкраї простори матушки-Росії, де не рятує навіть дім на Рубльовці.

Римський рахунок, вихід через чистилище

На території РФ іноагенти позбавлені більшості податкових пільг, у тому числі, прав на майнові відрахування та звільнення від податку на продаж нерухомості після тривалого володіння. Вони зобов'язані платити 30% із повної суми продажу, навіть якщо володіли квартирами 20 років. 

Відсутність фінансової допомоги від держави означає, що іноагенти більше не можуть оформляти соціальні виплати на лікування та навчання. В них майже немає імунітету на оподаткування подарунків та спадщини, але і це ще не весь іспанський чобіт.

Якщо письменник є податковим резидентом РФ (живе за кордоном менше 183 днів на рік), він зобов'язаний сплачувати податки зі всіх своїх доходів по всьому світу. Будь-яка копійка, зароблена таким іноагентом (навіть за кордоном), має оподатковуватись у Росії за ставкою 30%.

Головний трілл - щодо іноагентів у РФ діє Закон про спецрахунки типу "І" ("і" велика) 1 березня 2025 року. Всі виплати іноагенту від творчої діяльності - а це авторські винагороди (гонорари), роялті, доходи від продажу чи оренди майна - мають надходити на спеціальний рахунок у російських рублях. Іноагент не може розпоряджатися цими грошима на час перебування в реєстрі. Зняти їх або перевести за кордон можна лише після виключення з ІА-списку Мін'юсту РФ. Зате держава може пріоритетно списувати податки штрафи з цього рахунку (наприклад, за відсутність ІА-маркування на книгах).

І контрольний - подвійне оподаткування. Росія ще в 2023 році призупинила дію податкових угод (СІДН) з багатьма країнами - навіть з Італією. Тож, письменникові зі статусом іноагента, швидше за все, доведеться сплатити податок двічі: у країні проживання та 30% у Росії. Повний список тут.

Тож, положенню таких людей, як Людмила Уліцька, можна тільки поспівчувати. З іншого боку, мужність зберігати громадянство країни, яке не видавав ані теперішній, ані якийсь інший уряд, заслуговує на повагу. Бо ми ж звикли перевіряти книги, а не читати, шукати помилки, а не зміст, скасовувати, а не публікувати, брати громадянство чи позбавлятися від нього, а не зберігати. Звикли жити в трикутнику Карпмана “Діти - Їжа - Податки”, але так і не питаємо себе, як позбавити себе статусу маріонетки життя.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: балканська осінь - 2025

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Цього року захоплення українського книжкарства сербською та хорватською літературою, вочевидь, зійшло на “ніт”. Кінець гри в одні ворота мав бути саме таким, і далі все залежить від сміливості кожної ланки зв'язку цього нерівнобедреного трикутника.

Тріщини в стосунках, які ми вперто не хочемо помічати, даються взнаки там, де потрібно безжалісно рубати гордіїв вузол. Хто зробив це, той скинув баласт і може плисти далі, без страху загинути від підводної міни нещирості.

Не можна отак взяти й гулятися з ворогами, що рано чи пізно об'єднаються проти тебе. Ми програли балканську літературну дипломатію тому, що досить брехати собі.

Як співала Вітні Г'юстон, I bow out.

Коли пахне риба

Відверто слабкий роман Меша Селімовича “Острів” (Discursus, 2022) - утомлений текст із глибоко депресивним, ще й нечитабельним словесанням - однією фразою пояснив усе: “Хочу, щоб мені було тяжко”. Laissez passer.

Якщо Книжкова Країна у вересні привернула увагу лиш не найкращим романом боснійського письменника, що, врешті, пов'язав своє життя з Сербією, то Львівський Форум видавців натякав на очевидне. Обидві сторони літературного процесу не знають, що хочуть, і хорватський його елемент, урешті, слідує за вожаком. Все інше - історія.

Тут можна розжитись на політичних прогнозах, але наш часопис, по-перше, не для того створений, по-друге, врахував помилки ворога. Нас цікавить якість, що безпосередньо залежить від концентрації на власних задачах, а в літературі це тексти.

Всі забудуть те, що ви сказали, але ніколи - те, що змусили відчути. На цій мемасній ноті стартуємо до уважного перегляду того, що винесло химерне Львівське море.

Жоміні та й Жоміні

Харківське “Фоліо” зробило хід конем, виставивши на високу полицю два українських видання Ісмаїла Кадаре, з посередницьким перекладом, який за життя контролював сам письменник. Маємо на увазі його французьку складову, бо перекладачів з албанської в нас поки що не діагностовано. 

“Генерала мертвої армії” було видано ще в 2023, але помітним твір став на Форумі видавців - у суперобкладинці та трендовому дизайні, поверх класичної твердої палітурки з золотим тисненням. Тим паче, поруч стояли “Барабани дощу”, випущені в рік смерті автора, що породила стос інформативних, напрочуд жваво написаних некрологів у пресі.

Тут додамо, що Міжнародну Букерівську премію Кадаре отримав через 40 років після виходу “Генерала” - книги про пошуки тіл італійських солдат, що загинули на території Албанії під час італійської окупації 1939 - 41 рр. Неелегантно, але шо ж.

Провідник албанського сюрреалізму, великий письменник маленької країни, автор біля 90 різножанрових текстів, що вивів албанську літературу на світовий рівень знаності, пережив італійську окупацію й комуністичний режим, - зокрема, розрив Албанії з СРСР, внаслідок якого постраждав і сам. 

Книги Ісмаїла Кадаре перекладено більш ніж на 40 мов. Після еміграції 1990 року він тривалий час жив у Франціі, з дружиною Геленою, що була першою жінкою, яка видала роман албанською. Помер письменник на батьківщині, що, врешті, нагородила його орденом “Честь нації”, а з приводу його смерті в 2024 році оголосила дводенну жалобу.

Творчість Кадаре близька прихильникам Кафки, Маркеса та Памука. Метареалізм історії, мова притч, легендарність та епічність, здатність звернутись до колективної свідомості всіх балканських народів просто-таки хірургічні. Кадаре почав свій творчий шлях із віршів, і поетичність є провідним елементом упливу його прози.

"Я твердо сподіваюся на те, що європейська й світова думка усвідомлює, що цей регіон, до якого належить і моя країна, Албанія, може бути джерелом інших новин і місцем для різних досягнень, у тому числі, в галузі мистецтва та літератури", - зазначив письменник у своїй промові під час вручення Man International Booker Prize (газета " Обозреватель, липень 2024)

Трохи Риму поруч

Ще один балканський реверс - “Викреслена” Міхи Мацціні, що вийшла у Видавництві Анетти Антоненко 2024 року і була представлена, в тому числі, на Форумі видавців. Тривалий брак уваги до цього твору, радше, викликаний страхом теми, а за тим, і актуальністю в світлі цифровізацій, що прагнуть контролювати події нашого життя поза межами доступності для нас самих.

Те, що відбувалось у Словенії часів розпаду СФРЮ, вже не виглядає прикрою випадковістю. Зникнення даних про людину з системи - про неправильну, незручну людину - з неможливістю довести тут і зараз, хто ти є, навіть зі стосом документів, змушує замислитись про цінність найважливішого. 

Твір Мацціні знову апелює до однієї з темних європейських традицій, що сягають древніх часів і досі впливають на будь-кого, хто спокусився благами цієї цивілізації. В Давньому Римі існував звичай брати в заручники дітей на завойованих землях - і всі ті інсинуації навколо "дитячого питання", що несуться з кожної праски зараз, є лише атавізмом, добре вкарбованим у нерви кожного підвладного заходянина. Втім, цього разу справа не в набитому харчоблоку.

Особистість, якою нехтують на догоду амбіціям скотомогильника, вступає в бій за родинний зв'язок без жодного блату, й відбувається те, чого ніхто й не очікував. Залишається питання, хто й навіщо кидає ці виклики, й який висновок має осісти в колективному підсвідомому кроликів на заріз. Прийняти спокуту чи залишитись рабами компенсаторного мислення - теж вибір.

Міха Мацціні - словенський поет, письменник та сценарист, дійсний член Європейської кіноакадемії (такий, що має право голосу). До виходу фільму за книгою “ Викреслена” в 2014 році він був майже невідомим за межами Словенії, як письменник.

За 11 років існування на літературному ринку роман було перекладено на 9 мов, у тому числі, хорватську, сербську та італійську. В 2024 році книга вийшла українською у “Видавництві Анетти Антоненко” (Київ), а в цьому році - арабською (Arab Publishing and Distribution, Єгипет).

Фільм “Викреслена” уперше демонструвався в незавершеній версії на фестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія, 2018), наступного року отримав чотири нагороди на батьківщині режисера, з хорватською акторкою Юдітою Франкович Брдар у головній ролі. Щоправда, у кіноверсії ключову персонажку звуть Аною, а не Залою, та це не перешкодило акторці двічі отримати приз за найкращу жіночу роль - в Словенії (Любляна, 2018) та в Хорватії (Пула, 2019) 

Світова прем'єра “Викресленої” відбулася на фестивалі “ Чорні ночі” в Таллінні (2018),  а в 2019 році фільм отримав нагороду на FEST (номінація “Кращий сценарій”, Белград, Сербія) і на Raindance (Лондон, Велика Британія). Крім того, кінострічку було відзначено на фестивалях у Казахстані та Південній Кореї. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сезони: мистецтво культурної дипломатії

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Мистецькі заходи в Україні не тільки розширюють, а й спеціалізують свої формати. Для того, аби учасники отримали комплексне бачення проблем, що обговорюються під час дискусій, на них запрошують державних діячів, представників державних та громадських організацій, іноземних митців, і головно, фокусують увагу на новому для багатьох явищі - культурній дипломатії.

Арсенал: персонажі й дійові особи

Тривалий час дипломатія була, переважно, закритою темою для суспільного обговорення. Заходи, що відбувались, мали, переважно, конкурсний чи експозиційний характер, а безпосередніх учасників культурно-дипломатичних процесів можна було зустріти хіба що в кабінетах, за спеціальними запрошеннями. Під час війни - і це, на перший погляд, є вкрай дивним - державні діяч вийшли в люди, як звичайні відвідувачі або навіть учасники подій, а громадські інституції, пов'язані з культурою та впливом на неї, заговорили відкритіше й простіше.

Перші дива сталися наприкінці 29 травня - 1 червня в Мистецькому Арсеналі, коли найбільший книжковий форум країни, що передбачає участь зарубіжних видавців, відвідали президент України Володимир Зеленський та його затятий опозиціонер Петро Порошенко, з акцентом на видавництво ArtHuss, прем'єр-міністр Денис Шмигаль, а в подіях взяли участь люди, про яких ми раніше чули хіба що з екранів телевізорів. Як показали останні події, смерть політика полюбила його дім, але гарантій нема навіть для гарантів.

Іmage by @MZarzhytska on X

Книжковий Арсенал був тією подією, на якій зацікавлену громадськість ввели в поняття культурної дипломатії за допомогою поняття перекладу. Важко сказати, чому саме такий спосіб залучення, - адже Україна не входить до переліку країн з обмеженими знаннями мов чи труднощами в розумінні співрозмовників з-за кордону. Можливо, вбивство російського посла Карлова під час перекладу його промови в Стамбулі стало фактором остраху для всіх дипломатів, а заодне, й перекладачів - але цей страх має очевидні джерела. Ми, насправді, ніколи не можемо знати, чим обернуться для нас найчудовіші, найщиріші й найдобріші слова, що відповідають діям - і для того чимало гірких прикладів у світовій історії.

Сучасний вандалізм: фобіоманія

З іншого боку, під час виходу в західний комунікаційний простір ми наразились на бридке явище постійної оцінки слів, з яких витягуються неоковирні змісти - часом, потрібні певним політичним колам для роздування чергового скандалу. Це явище, що є свідченням, скоріше, невротизації, аніж демократизації суспільства чи потреби в якихось особливих комунікаційних підходах, використовується як спосіб приниження "слабкої" сторони та видурювання якомога більшого об'єму інформації. 

Коли за слова, ще й витлумачені як кому заманеться, ув'язнюють, катують і місяцями тягають по судах усупереч законодавству й правам людини, не поважаючи ані чину, ані віку, це говорить про ігнорування власних державних інтересів, і тільки. В такій ситуації, хто і що насправді сказав, що, де-факто, відбулося, вже не розглядається без участі медійних "тлумачів", які сприймаються, мов істина в останній інстанції, й сперечатися з ними означає підривати суспільні устої.

Страх і пов'язані з ним явища є інструментом керування суспільствами, які розглядаються, знову ж таки, як інструмент досягнення певних інтересів. Це не про демократію, якщо згадати піночетівські установки, якими й досі керуються в країнах Латинської Америки. Страх за своє існування є джерелом депресивних тенденцій у європейському мистецтві, що ще й не знало тих масштабних винищувальних дій, які терпимо ми, а вже готове померти й потягти за собою ще тисячі наляканих, обізлених і загнаних до клінічного смутку.

В цьому сенсі культурна дипломатія "про мистецтво" є ще й способом зниження суспільної тривожності, - хоча й тут українські дипломати вирізнились, запропонувавши банально кулінарний підхід. 

Мистецтво робити настрій

Колишній очільник МЗС Дмитро Кулеба та шеф-кухар, співвласник ресторанів Lucky, Shef`s Table та співзасновник міжнародної франшизи ресторанів Nai Володимир Ярославський презентували на цьогорічному Книжковому Арсеналі спільну книгу "Дипломатична кухня воєнного часу: за лаштунками світової політики" від видавництва #книголав. Тоді як жінки в дипломатії переконані, що ми - не країна борщу, чоловіки сперечаються саме за борщ, або, радше, як його приготувати. 

Іmage by @MZarzhytska on X

Більш того, автори книги пропонують лікувати іноземцям фобії саме незвичними стравами - як-то вареники з вишнями чи холодець, які в свідомості європейця взагалі не існують, як сполучення несумісних продуктів чи страва, що обманює очікування. "Варене тісто з ягодами" чи "желе, що повинно бути солодким" - і нам стає зрозуміло, скільки свободи тлумачити світ має пересічний європеєць, замкнений в межах удільного князівства з власними правилами життя.

І загалом, як твердять співавтори - а вони на цьому знаються безпосередньо - кулінарія є можливістю "все забути, відволіктись та зосередитись на процесі приготування їжі", тим паче, що українська кухня має потужні терапевтичні резерви. Для іноземців вона нетехнологічна, запаморочлива й відбирає багато трудового ресурсу (наприклад, у порівнянні з італійською кухнею), але, тим самим, вирівнює настрій та змушує звертати увагу на дрібниці.

Зі свого боку, Дмитро Кулеба та Володимир Ярославський характеризують українську дипломатію як міцну та дуже дієву. В ній, де-факто - і ми в цьому переконалися, слухаючи промови учасників подій та українських послів із різних країн онлайн - існує проста, дохідлива, звичайна мова, зрозуміла будь-якому учаснику переговорів та інших дипломатичних зустрічей. Ми можемо бути переконливими та відвертими, і нас не потрібно вчити правилам прямолінійності - радше, спокійно стерпіти щирість або небажання загострювати ситуацію там, де потрібно бути терплячими. 

Нам і самим треба вчитись повазі до себе як до відмінних, що мають беззаперечне, ще й історичне право на власну традицію в будь-якій сфері суспільного життя. Тим часом, українські діячі літератури та мистецтва активно спілкуються на заходах іноземними мовами й дають іноземцям стільки місця висловитись, скільки й не снилося їм самим за кордоном.

З іншого боку, ми не втомимось повторювати слова простого житомирського автомеханіка про те, що країною і досі керують "кухаркині діти", й очікувати "сценарію Керенського" там, де на нього недвозначно натякають. Як би там не було, і яку б хвилю вчергове не підняла вже відома українській громадськості Corriere de la Serra, наші державці лишають нам стоси книг - абисьте не посмажити на них сала. 

Арт-події: поза увагою та без бою

З іншого боку, ми починаємо активно уникати іноземних способів самовираження, відчуваючи потребу нелюбимих нами змін. Ми закриваємось у мушлі, знову ж таки, не наших уявлень про себе, відгороджуючись від світу вишитими лаштунками або підкреслено чорним одягом, який у "Віднесених вітром" висміяли навіть американці. Ми вихоплюємо з європейського мистецтва депресивну складову, наче не помічаючи унікальних технік гри з кольорами та формами, й захоплюємось технологіями ШІ, тоді як західні митці до останнього борються за людську ідентичність олівцями, маркерами та фарбами. 

Іmage by @MZarzhytska on X & Jesus Cisneros

Звісно, коли місто тиждень обстрілюють різноманітними видами зброї, вчергове нажахуючи весь світ жертвами серед мирного населення, не до виставок і форумів - але, як не дивно, до чергової книжкової події. Книжкову галузь піарять так, що вже й стидно од людей не прийти на "Країну" чи не податись у ще прицільніше бомблений Харків під крило фонду "Відродження". Утім, мистецькі заходи ще й досі мають недостатньо уваги громадськості та медіа, залишаючись прерогативою вузьких кіл, про які розповідають хіба що соцмережі та галузеві видання, що їх не побачиш у масовому продажі. 

В нас немає громадських видань про мистецтво, в нас немає громадських видань про моду та дизайн, - хоча раніше були величезні сподівання, що з проектів Бурда-Україна та Murator наша журнальна галузь розквітне до власних ініціатив. Зникло й те, що було, і залучати на мистецькі заходи сегмент суспільства "звичайні громадяни" майже нема кому. Ми застрягли на кулуарності, і лише активність у соцмедіа рятує мистецьку галузь від незнаності. 

Дипломатія на бруньках

Цьогорічний вересень продовжив започатковане навесні. з 29 серпня по 7 вересня в Києві тривала конференція та виставка PicConference для ілюстраторів та дизайнерів, одночасно  в сусідньому залі - Ukrainian Fashion Week, а 5 вересня, в  найближчому до столиці обласному центрі України, Житомирі, пройшов Міжнародний форум культурної дипломатії Art for Peace, побувати на якому хоч і не мрієш, а мусиш.

Чесно кажучи, ми були приємно здивовані якістю розмов, де суто державницькі терміни звучали все рідше, а мова публічності - все частіше. Зміст заходів перестав бути загадковим, схованим за розлогими фразами та декларативом, і це, на нашу думку, своєрідне досягнення військового часу. Громадськості потрібна не спрощена, а саме проста мова, якою вправно володіють культурні дипломати, і розуміння мети існування величезної кількості організацій в культурній сфері.

Іmage by @MZarzhytska on X

За нашими підрахунками, на заході в Житомирі побувало троє представників Українського Культурного Фонду та ще п'ять - від інших організацій, що так чи інакше, дотичні до розвитку української культури тут і за кордоном, ректори та викладачі п'яти навчальних закладів, два з яких - іноземні, більше десяти культурних менеджерів із різних сфер галузі, двоє художників та троє музикантів. 

Частина митців не змогла взяти онлайн-участь у заході через повітряну тривогу - тож, ми не почули ані Бориса Перренуда, професора диригування та завідуючого кафедрою Віденського університету, ані художниці та композиторки Аліси Кобзар, що викладає в австрійському університеті Грацу, ані Олени Михайленко, дослідниці соціокультурної економіки та викладачки в університетах Канади.

Тим не менше, основна частина онлайн-учасників - а це посол України в Республіці Корея Дмитро Пономаренко, голова Українсько-австрійського культурно-освітнього центру в Відні Зоряна Столярчук, голова ГО "Українська родина" та директорка закордонного представництва журналу Busimess Woman Віта Михайлова з Туреччини, де працює українська суботня школа для переселенців, та Керенза Пікок, британська скрипалька, що підтримала українських митців флешмобом "Вербова дощечка" - виступили перед глядачами, розповівши про те, чого очікують від подібних заходів. Увагу всіх учасників було зосереджено на понятті культурної дипломатії, перше визначення якої дав гість із Японії, художник та громадський діяч Каджуто Сугіта - вивчення історії та культури одне одного і встановлення щирих зв'язків.

Культурна дипломатія: пазли

Варто зауважити, що пан Сугіта вп'яте відвідує Україну та Житомир, зокрема, й цікавиться козацькою культурою в порівнянні з культурою японських самураїв. Цього разу він добирався до нас із міста Отака 52 години, аби відвідати форум та знову зустрітись із учасниками студій в Житомирському Центрі дитячої творчості, що представили свої роботи на пленері наступного дня. Ще раніше його співвітчизник, уже покійний композитор Рючі Сакамото, почав писати в Житомирі п'єсу, присвячену розбомбленому росіянами, перед тим відремонтованому ліцею № 25 в центрі міста, неподалік від Житомирської наукової бібліотеки.

Щодо визначення поняття культурної дипломатії, інші учасники форуму додали власні елементи, створивши повну картину:

- посланець рівності у презентації культури (Надія Юшкевич, голова ГО "МО "Надія є", авторка проекту "Мистецтво заради миру", Житомир);

- знайомство, спільна мова та довіра (Галина Чибуровська, експертка УКФ з міжнародної культурної дипломатії, Житомир);

- можливість права голосу на міжнародній арені (Лілія Шевченко, членкиня Громадської Ради при МЗС України, амбасадорка УКФ та Українського жіночого фонду);

- взаємодоповнююче середовище вивчення людей, які жили у певній місцевості (Людмила Зубко, громадська діячка, підприємиця, депутатка Житомирської міської ради);

- сприяння соціалізації українців за кордоном (Володимир Марченко, ректор НАККІМ, композитор та аранжувальник);

- спільні цінності та сенси (Ірина Вакуліна, диригентка, співзасновниця Центру музичного розвитку "ТЕМРО" та Львівського дитячого оркестру, представниця УКУ);

- створення додаткової вартості, того, що має попит, інновативні пропозиції (Микола Ульянов, керівник Бюро програми ЄС "Креативна Європа" в Україні;

- державна дія, промоція України за кордоном (Катя Тейлор, засновниця ГО і агенції з менеджменту культури "Port of Culture", авторка премії "Women in Arts" для ООН Жінки.

Планета Гендер: як витлумачити сигнали?

І тут жіночий елемент культурної дипломатії знову на сцені. Так було на Мистецькому Арсеналі, де до вищезгаданого "чоловічого" заходу доєднався ще й змішаний, на тему перекладу. Проте, на сцені про жіноче обличчя дипломатії чоловіків певний час не було - вони мались на увазі як один з подружжя, і це начебто відповідало дипломатичному етикету, де чоловіки й жінки проводять різні за змістом заходи. Ми вже звикли до активності Олени Зеленської, яка є, за словами учасників, драйвером дипломатії в Україні, а за суспільним визнанням - успішною ініціаторкою проекту "Українська книжкова поличка", що вже охопив 18 країн світу. Втім, коли до Житомира завітала експертка з культурної дипломатії та гендерної рівності Лілія Шевченко, полісяни навіть оком не зморгнули.

Загалом, дипломатія є вкрай консервативною сферою в питаннях рівності, й тому є свої причини. Тривалий час про дружин дипломатів ми нічого не знали взагалі, й не повинні були знати. Цьогорічний Книжковий Арсенал привів на громадську сцену не лише директора департаменту публічної дипломатії та комунікацій МЗС Вікторію Ляліну-Бойко, заступницю міністра МЗС та посла України в Естонії Мар'яну Бецу, а й Тетяну Сибігу, дружину міністра МЗС, який був послом України в Туреччині з 2016 по 2021 рік - активну громадську діячку, співзасновницю Асоціації "Подружжя українських дипломатів" що презентувала два спільних з Іриною Матяш видання на тему жінок в дипломатії, зі спогадами кар'єрних дипломаток та подружжів, нарисами про Олену Зеленську та Сафінар Джемілєву. В проекті "Жіноче обличся дипломатії", взяло участь житомирське видавництво "Бук-Друк", що вперше видало китайську казку від польської дипломатки Казімєри Іллаковичівни (1888 - 1983), з сатирою на події 1917 року в Росії.  

Іmages by @MZarzhytska on X

Мистецький форум в Житомирі продовжив започатковане у Києві, розширивши жіночу присутність аж до більшості, презентувавши їхню комунікативну та організаторську функцію в підтримці мистецьких проектів та, зокрема, дослідницьку діяльність у галузі філософії. Ми нарахували аж трьох докторів філософії, двоє з яких - жінки, включаючи модераторку заходу, журналістку Ладу Тесфайє. Сподіваємось, це сприятиме розвитку мистецтва як такого, з виведенням його за рамки ілюстративної присутності на офіційних заходах.

Згуртованість і розломи

Загалом, учасники форуму підняли чимало цікавезних тем, обговорення яких вистачить до наступного року. Це й соціальна згуртованість завдяки образотворчому мистецтву та музиці (в тому числі, спільне музикування), і необхідність розвивати навички комунікації на вищих рівнях, аби ваш проект побачили не лише в Україні, а й за кордоном. Про культуру листування чимало говорила Лілія Шевченко - керівниця служби освіти та підготовки документів НАККІМ (Національної академії керівних кадрів культури й мистецтва). До речі, ця академія, за словами її ректора Валерія Марченко, готує майбутніх міністрів культури, що співають, і це не може не лякати.

Міністри культури, які виховуються на території заповідника під назвою "Києво-Печерська Лавра", у вищому навчальному закладі, що пробачає студентам недостатні знання з математики та допомагає державним діячам культури Азербайджану отримати профільну освіту (до речі, лавсторі подружжя Алієвих увійшла до тем на Книжковому Арсеналі цього року), в теперішніх умовах просто не виживуть без навичок дипломатії. Вона, в тому числі, покликана визначати й відмежовувати поняття власності, легітимності та належності від понять "хочу", "можу" й "буду". І якщо випускників шкіл під час НМТ змушують візуально згадувати пам'ятки історії та архітектури, математика цих знань не може бути механічною чи оминати власні ж закони.

Ми обов'язково публікуватимемо ще матеріали на тему культурної дипломатії, що перемагає без зброї, сприяє душевній рівновазі, гуманізації свідомості та цілепокладанню в умовах, коли з'являється чергове "втрачене покоління". Як висловився житомирський художник Юрій Камишний, що вразив індійського державця мовою реалізму в скульптурі, "мистецтво - мова Бога". Коли ми чуємо, що нам говорить Творець крізь мистецтво, у нас формується довіра до світу й зникає модна нині "зброєвіра", що полишає за собою лише чорний колір випалених душ. 

КнижКава в Telegram та Х - медіаміст вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Український бізнесліт: після інституту і не тільки

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Весь світ дивується українській працездатності бізнесу під час війни, але ніхто не в змозі це пояснити - навіть ми самі. Більш того, українська бізнес-література існує, і це можна виявити протягом геологічних розкопок тривалістю в один день.

Сьогодні розповідаємо про частину нашого книжкового ринку, що замовчується ледь не більше, ніж Розстріляне Відродження під час СРСР. В чому ж причина? Для розуміння нам довелося звернутись до каталогів Українського інституту книги, що на цьому Книжковому Арсеналі повідомив про недостатнє фінансування книгозакупівель державою.

Спочатку, все ж таки, елементарний аналіз. Коли вже зважати на статистику, наведену УІК на травневому Арсеналі, фінансування видавничого ринку як такого повинно мати певний стосунок або розподілятися за тематиками статей фінансування. Бізнес - це те, що стосується оборони, соціальної сфери, медицини, освіти й культури неодмінно, в тій чи іншій мірі. Втім, насамперед, бізнес відноситься до понять економічних, і фінансувати видання бізнес-літератури (не кажучи вже про закупівлі для бібліотек) означає сприяння росту економіки держави. 

Натомість, маємо, як завжди, те, що маємо. Торгівля перемогла виробництво і тут, бо на полицях - а, відповідно, і в каталогах - бачимо, насамперед, іноземні видання про бізнес (знову ж таки, за кордоном), а закупити вдосталь таких книжок для бібліотек не дозволяють вітчизняні освітні програми, і це логічно.

Іmage by @MZarzhytska on X

В цьому сенсі, провідною цільовою аудиторією іноземної бізнес-літератури залишаються самі бізнесмени, що, за логікою продавців, мають методом проб і помилок впроваджувати іноземні технології у себе в господарстві. Втім, більшості зараз не до цього, як і не до картопляних бунтів. Кожен мисливець бажає знати, а провідних аналітиків війна забирає. 

В усякому разі, доля іноземної методи ажніяк і ажніколи - більш того, ніде - не перевищує власну. Тут і ходити далеко не треба. Німецький книжковий ринок, як і будь-який європейський, до іноземного ставиться не те щоби з певною насторогою, а з конкретними обмеженнями, які, хіба що, не стосуються певної частини мігрантів або дотованої частини нетрадиційного для них літературного ринку.

Як би там не було, до бізнес-літератури ми звертаємось, насамперед, із освітньою метою. Підручники для вищих навчальних закладів не замінять практичних посібників там, де вони затребувані, насамперед - у середовищі практикуючих бізнесменів або тих, хто готується ними стати. І тут особливо цінним є досвід тих, хто вже понабивав гулі й готовий професійно розповісти про це нам, своїм співвітчизникам.

Щоправда, ми зовсім не знаємо пріорітетів держави в цьому напрямку, аж поки не побачимо їх на власні очі. Література про бізнес в Україні не виділяється в окремі розділи навіть у каталогах провідних українських видавництв. У каталозі Українського Інституту Книги за минулий рік вона знаходиться - тобто, її можна знайти - в каталозі книг для дорослих, методом елементарної прокрутки таблиці. Ми не пошкодували для цього часу, і, врешті, з півтори тисячі видань різного штибу знайшли аж 11 книг українських авторів про бізнес. 

Перший український автор бізнес-літератури трапився нам під номером 426. Це Катерина Миронюк, з ІТ-довідником "Створи і запусти прибутковий SAAS-бізнес" 2019  року видання, від видавництва української бізнес-літератури "Кінцевий бенефіціар", яке спеціалізується на випуску профільної літератури українських авторів. 

Далі за червневим списком УІК 2022 року маємо наступне:

430. Віталій Нечипоренко. 55 даю бізнесу. - К.: Кінцевий бенефіціар, 2021. - 176 с.

1315. Катерина Зарембо. Писати аналітику може кожен: Мистецтво переконливого тексту. - К.: Віхола, 2021. - 224с.

1341. Ігор Маркевич, Наталя Улинець, Евеліна Комарницька, Яна Паладієва. 20 українських стартапів: історії успіху. - К.: Лабораторія, 2021. - 208 с.

1379. Савва Лібкін, Антон Фрідлянд. Бізнес по-одеськи. Як побудувати мережу, не втративши себе. - К.: Букшеф, 2021. - 272 с.

1413. Тімур Ворона. Дмитро Дубілет. Бізнес на здоровому глузді. 50 ідей, як домогтися свого. - К.: Букшеф, 2020. - 256 с.

1516. Максим Гайовий. Від дірявих кедів до мільйонів доларів. Неймовірна історія Слави Медведенка. - К.: Наш формат, 2020. - 160 с.

1709. Сергій Біденко, Ірина Золотаревич. Репутаційний антистрес: Інструктор для власників і топ-менеджерів бізнесу. - К.: Якабу, 2021. - 224 с.

1749. Андрій Степура. WOW-виступ по-українськи. - Х.: Моноліт, 2020. - 304 с.

1754. Андрій Оністрат, Валентина Хамайко. Сім’я: бізнес-проєкт ХХІ століття. - Х.: Моноліт, 2022. - 320 с.

1755. Андрій Оністрат. Як я про$рав банк. - Х.: Моноліт, 2020. - 288 с.

В цьому контексті невидимими новинками виявляються саме ті книги, які мали б бути відомими набагато раніше за провідні іноземні видання уіківського каталогу. І, відповідно, представлені на стендах, але поки що ми цього не бачимо. До того ж, це книги, насамперед, не бібліотечні (бо бібліотеки відвідують, переважно, студенти та безробітні шукачі нових шляхів), а магазинні, - тобто, ті, яки ми маємо бачити не лише на стендах книжкових заходів, а й у книгарнях. Про окремий відділ для українського бізнесліту йдеться далеко не в кожній - і це, мабуть, радикальне рішення.

Коли вже вважати витрати на бізнес-літературу капітальними видатками, то хай це буде і для підприємців, які набагато рідше схильні смажити на книжках діряві кеди. Можливо, тоді втрачена в 2022 році стаття закупівель для державних бібліотек з'явиться там, де вона має бути, а не ляже на плечі тих, хто видає ці книжки ледь не на голому ентузіазмі. На експериментальних просторах колишнього соцтабору це вже відбувається, і не без крові.

Дарувати книжки бібліотекам зараз, справді, дорого - їх може більше не побачити ніхто, бо 20 людей на одне видання є далеко не єдиним фактором розчинення книги в просторі. Мало того, що видавнича політика в Україні стосовно бізнес-літератури не задовольняє інтересів вітчизняного читача, то ще й пріорітети держави, яка робить потенційно видимі новинки невидимими, очевидно, схиляються в бік імпорту. І це теж про деколонізацію, так.

Про літературу дізнаються тільки тоді, коли про неї говорять, і бібліотечної справи це стосується теж. Немає сенсу накачувати бібліотеки книгами, про які ніхто не знає, а, відповідно, не може співставити вигоду від знайомства з книгою напрокат або в читальному залі та від її купівлі - тим паче, тут конкуренцію бібліотечній тиші складають книгарні-кав'ярні, де, хоч і ризикують, але почуваються в спільноті. Ініціативи читання книг про бізнес у книжкових клубах теж тільки зароджуються, і тут уже справа залежить від організаторів та їхнього бажання збирати спеціальну аудиторію. 

А ми пропонуємо список видань, які можна придбати в книгарнях за рогом. В цьому списку знов король - копірайтинг і письменництво загалом. Як і раніше, але вже від наших авторів, панують посібники з управління проектами, продажів і - вау, нарешті! - клієнтської аналітики. І, звісно, труди наших державців. Як завше, масштабні, але цього разу, одним томом. 

КнижКава в Telegram - кольори вівторку!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Червоний, чорний - нові акценти традиційного книжкарства

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Мода на книжковий дизайн з'являється в царині мистецтва, що першим відгукується на ідейний ефір. І тут ми дозволимо собі нагадати, що платонівський світ ідей - таке ж беззаперечне явище, як і їхнє матеріальне вираження.

Червоний і чорний в українському книжкарстві цього сезону набувають особливої глибини та гармонійності в поєднанні з кольорами вогню - жовтим та жовтогарячим, а білий підкреслює кожен відтінок, надаючи автентичності й повноти бачення. 

Врешті, ми приходимо до власних гам і форм оздоблення книг, перестаючи боятись неринковості - й отримуємо натовпи вдячних читачів, готових відкрити знайомі книги в новому форматі.

Цього Арсеналу "Чорна рада" Пантелеймона Куліша вийшла з напівтемряви бібліотечних полиць, що пахнуть медом старовини - в форматі, який переносить у самі-самісінькі літа подій. І навіть раніше, коли Україна ще не усвідомлювала, до чого йде, прийнявши панування литовських князів.

У подачі оновленої "Чорної ради" від Readberry ми бачимо і обкладинку, і форзац, і текст в єдиному стилі, який описує шлях України крізь коридори завойовників. Шлях смирення й гідності, омани та виправдання, страху та радості відкриттів, глупоти та мудрості, терпіння до супротивника і рішучості в боротьбі, що не знає компромісів. І килимове мистецтво, цьогоріч презентоване видавництвом "Родовід", лише поглиблює спогади.

Одними з першопрохідців цієї весни виявились "КСД", які ще на "Книжковій Країні" подали колекцію "Перлини української класики" у петриківському стилі. 

Щодо традиційного червоного, тут і "Берестечко" Ліни Костенко, і "Арабески" Сергія Жадана, і його перший поетичний фоліант постали в ошатній версії твердої обкладинки, яка перекликається з "Українськими регіональними літописами" серед новинок, представлених на Книжковому Арсеналі цього року.

Гра відтінками червоного - мабуть, найулюбленіша в українському мистецтві. А чорне піддається нам в графічних рішеннях артбуків, яким приділимо окрему увагу.

До речі, класичну версію чорно-білого цього року задає "Смолоскип". Гірка й болюча тема Розстріляного Відродження набуває форм сподівання на те, що ми, врешті, припинимо нищити незручне. На те, що ми припинимо уникати тем, які, неначе навмисно, подаються темами страху, жаского суму та відчаю. На те, що ми, врешті, припинимо підміняти поняття свободи й почнемо звати речі своїми іменами.

Творець - найцінніше, що є в кожному з нас, і підміняти творчість дарком означає оману куди гіршу, аніж мали до того. Тема "Голоси" від "Землі поетів" відсилає нас до плідності, й тільки. Артбуки в сучасному стилі продовжують тему народної графіки, вплітають наївне й дитяче мистецтво, поза межами тотального контролю та гніту, замаскованого під турботу. 

АртКава в Instagram - ще більше візії!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Кримська хвиля й поліська злива: зі стендів "Відсічі"

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Є теми, з яких мені не страшно починати про Крим. Світ письменництва, що, втомившись від запилених материкових міст, лине в Лівадію або Бахчисарай, гуляє вузькими ялтинськими вуличками або топче алуштинську гальку. Тут "Ранок" підсобив нам з оглядом аж несподівано, виявившись хіба не єдиним видавництвом, як то кажуть, у вайбі.

Цього року, на першій "Відсічі.Крим" у Житомирі, книги видавництва "Ще одну сторінку" одразу зайшли в око елегіоніста.  Видання містять твори двох форматів. В одній - прозові твори українських класиків та неокласиків, у тому числі, представників Розстріляного Відродження, що, так чи інакше, торкалися у своїх творах кримської тематики.

І це про те, що гідна конкуренція російській літературі того й ранішого періоду в нас, усе ж таки, існує. Це несподіваний ракурс українського Криму для тих, хто не звик його бачити таким, і це Харків, який мислив крізь призму тамтешньої легкості буття.

Один з організаторів Ялтинської кінофабрики, Олесь Досвітній, як і Дмитро Тась, писав про татарський Крим, ще й з долею, що накрила його раніше - і втрапляння у польський казус, і еміграція, й засудження до страти за звинуваченням в тероризмі, й активна революційна діяльність, з усіма її крайнощами, до того.

Неосимволізм, імпресіонизм і ліричний гумор "розстрільників" доповнюють поетичні та прозові збірки класиків ХІХ століття і початку ХХ - Лесі Українки, двох Франків - Івана та Петра, Василя Короліва-Старого, одного з засадників Української Центральної Ради, збірка її депутатки, засновниці "Українського національного театру" Людмили Старицької-Черняхівської, учасниці жіночого руху. 

Тема кохання - у Бориса Тенети, що його збірка "Листи з Криму" об'єднала під назвою новели про милу серцеїдку, а родинна тема - в руслі цьогорічних букерівських трендів.

Жіночу тему продовжує Ганна Барвінок, дружина автора "Чорної Ради" Пантелеймона Куліша, започатковує Олена Пчілка, мати Лесі Українки, й надає акцентів Мирослав Капій, з "Країною блакитних орхідей", де постаємо частиною легендарної Атлантиди.

В.Підмогильний та І.Нечуй-Левицький, повалювачі шаблонів - хто з-за сонця, хто з-за хмар - а з ними й В.Вінниченко, професійний сибарит та ескапіст, якраз для весни в кримському стилі - з холодним морем, біленьким та декадансом, поки не вграли.

І В'ячеслав Гук, іще живий автор "Саду Галатеї", лауреат італійського часопису "DIOGEN" (2013) - хоч і сіренько, та в модернізм і сенсо-фізіологізм як першовідкривач літературного напрямку.

КнижКава в Instagram ще більше

фото та інтерв'ю з подій.