Каварна книга: “Незломима“ про війну та кохання

Images by Tetyana Chudnovec

Автор: Таїсія Сосновська

Випуск 123

Визначити «Подоляночку» як «ветеранську прозу» було б утилітарно. Війна є надзвичайно важливою канвою роману, але не єдиним предметом розповіді. У центрі — людина зі своїм минулим, любов’ю, образами, родичами, друзями, страхами й очікуваннями. «Незломима» - історія того, що відбувається у зіткненні приватного життя жінки з війною.

Шлях до війська починається не з абстрактного патріотичного пориву, а з дуже приватного болю. Сорокарічна жінка з позивним "Подоляночка" приносить в окопи все своє життя - любов, розчарування, дітей, пам'ять, образи, страхи. Її рішення служити – не лише громадянський вибір, а спроба втекти від безсилля, пошук нового сенсу життя, бажання бути потрібною, прагнення перетворити особистий біль на дію. 

Коротка історія видання

Книга вінницької письменниці Тетяни Чудновець Подоляночка. Незломима була вперше опублікована у 2025 році видавництвом «Орландо». Це художньо-документальна проза, яку можна вважати класичним військово-польовим романом. В основі лежить досвід авторки, ветеранки російсько-української війни, психологині. Скоро після публікації «Подоляночка. Незломима» увійшла до довгого списку премії Книга року BBC-2025.

Без прямої дороги

Роман складається з епізодів, які поступово формують цілісну картину, де надзвичайно цікаво з'єднувати фрагменти, мов пазли.

Читач «Незломимої» рухається лабіринтом пам'яті оповідача. Минуле раптом виникає всередині теперішнього, фронтовий епізод може сусідити зі спогадом про кохання, а побутова деталь — із переживанням смерті. Ця фрагментарність відповідає самій природі людської психіки. Особливо, пам'яті травматичної, яка рідко зберігає події в акуратному календарному порядку. Людина пам'ятає не стільки «що було після чого», скільки запах, голос, погляд, фразу, чиєсь ім'я, жест або момент, коли життя раптом змінило напрямок.

Структура книги змінюється разом із внутрішнім станом героїні. Спочатку оповідь більш рвана, емоційна, стрибкоподібна. Пізніше, в бойовій щоденності, вона вирівнюється. І ця монотонність працює на текст: небезпека припиняє бути винятковою подією і стає буденністю.

Подоляночка й той самий

Одним із найважливіших персонажів книги є чоловік із інтимним позивним. Формально Коханий не перебуває на фронті поруч із героїнею - проте, його образ акумулює значну частину її переживань. Це не типовий поганець, створений лише для того, щоб виправдати жіночий вчинок. Він живий, суперечливий, неідеальний. У ньому є «велика літера», але й звичайна людська недосконалість. Він є ідеальним в очах закоханої жінки. І ця різниця між людиною та образом створює одну з найсильніших емоційних напруг книги.

Зрада руйнує уявлення героїні про власне життя, про любов, про майбутнє. Читача несе на емоційних гірках разом з оповідачкою: наближення і віддалення, надія й розчарування, образа й прив'язаність, бажання відпустити та неможливість відпустити. Любовний трикутник — геометрія стосунків та емоцій, де кожен кут змінює значення двох інших. Це драма залежності від власного почуття. 

Героїня переживає любов, втрату, ревнощі, гнів, надію, приниження, бажання повернути минуле і потребу почати нове життя. Особисте поступово переходить в екзистенційне: що робити людині під час руйнування світу, який вона вважала своїм?

Відповідь героїні — йти.

Канва війни та нитка долі

Війна в книзі Тетяни Чудновець існує через людей, але без плакатних героїв. Люди можуть витримувати те, що здавалося неможливим, і ламатися через, на перший погляд, дрібницю. Поруч із відважними існують боягузливі. Є ті, хто в критичний момент бере на себе відповідальність, і ті, хто намагається сховатися за іншого. Є люди щирі та живі, а є ті, хто намагається відповідати певному образу. Саме ця неоднорідність робить переконливим фронтовий світ «Незломимої». 

І тут проступає найважливіший пласт письменницького антагонізму. Штучні люди створені стереотипами, та армія - не іграшка. Незламними стають не там, де зникає слабкість, а всупереч їй.

Війна як ритуал

Фронтові сцени «Подоляночки» не завжди є кульмінаціями - навпаки, часто подаються буденно. Чергування, побут, розмови, волонтерські епізоди, запахи, речі, випадкові репліки, імена — все це створює повсякденність. І саме ця повсякденність страшніша за пафос. 

Читач спостерігає за війною не з безпечної відстані, а поступово входить у простір, де велике і мале існують одночасно. Спогад про смак їжі, яку нещодавно варив Деда, й сльози - через його смерть та загибель відчайдушної бойової товаришки Янки Вєдьми. Радість, що настав банний день, зазеленіла в окопі цибулька, зацвіли квіти там, де нещодавно лежало мертве тіло. 

Війна не весь час вибухає. Більшість часу вона триває. Людина їсть, спить, говорить, жартує, чекає, працює поруч зі смертю. Поступове вирівнювання ритму оповіді - особливий метод авторки передати механізм фронтового існування: повторюваність як ритуал, як спосіб вижити.

Жінка після зради та перемоги

З одного боку, героїня приходить на війну через особисті мотиви - складні стосунки з Коханим. Вона, він і інша - стандартний трикутник. Він і інша - серед лав захисників нашої держави, а тепер і вона, Подоляночка, там. З іншого, війна змінює її ставлення до цих стосунків. Те, що на початку могло здаватися кінцем світу, поступово набуває іншого масштабу.

Це принципово важливо: війна не «лікує» героїню від кохання, не стирає її минуле, не робить її байдужою. Особиста історія продовжує пульсувати під поверхнею фронтового життя. Коханий залишається як пам'ять, як образ, як незавершене питання, як частина тієї, довоєнної Подоляночки. 

«Незломима» і тріщини

Текст роману виявляється цікавішим за формулу назви. Героїню ламає — емоційно, психологічно, особистісно, але вона продовжує жити, після падіння знову збирає себе, і з часом збирає себе вже не тільки заради себе. Подоляночка стає відповідальною за тих, кому може допомогти. 

Родичі, друзі, близькі люди за межами фронту повертають її до цивільного життя. Діти створюють інший вимір відповідальності: жінка може дозволити собі страх, розпач, біль, але не зламатись остаточно, а її материнство постійно вступає в діалог з військовим досвідом.

Мова книги проста, жива, часто діалектна. Особливо це відчувається в діалогах і самоіронічних відступах. Так, образ «страшнокрасівої героїні» у спортивних штанях і лакових чоботях на підборах, яку донька називає «селом без паспорта», додає тексту «ізюму» — чи, радше, перцю. Авторка не стільки розповідає завершену історію, скільки говорить із читачем — у дорозі, на кухні, після важкого дня, між спогадом і спогадом. Ця розмовність має унікальну силу там, де події різного масштабу опиняються поруч. 

Трансформація 

Вже досвідченому письменнику та журналісту, Тетяні Чудновець вдалося створити масштабну оповідь про те, скільки життів може міститись в одній людині. Коханка, яка проживає зраду. Мати трьох дітей, що переживає за сина та доньку, вже дорослих, і за меншу, якої бракує так само. Ненька, що воює, і донька своєї матері, яка турбується про крихітку-онучку. Подруга, про яку не забувають у шпиталі — несуть їй великі запаси тепла і пиріжки, що пахнуть домом. 

Військовослужбовиця має виконувати наказ, побратимка відповідає за інших. Її страх завжди має ім’я: думка, що щось може статися з близькими, стає нестерпною. Психологиня, яка допомагає іншим пережити травму,  перетворює її на текст. І, коли приватна катастрофа зустрічається з катастрофою колективною, складається одна велика історія.

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань до Тетяни Чудновець

Каварна книга: "Месопотамія" на межі

Як отримати грант на літературний проект

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Сам собі видав: 10 питань Тетяні Чудновець

Інтерв’юєр Таїсія Сосновська

Випуск 122

Images by Tetyana Chudnovec

Самовидання дарує письменнику абсолютну свободу — аж до контролю над кожною комою, але покладає відповідальність за рух книжки до читача на її автора. Тож, багато письменників відкривають для себе переваги професійної видавничої команди – так званий співвидав. Про обидва досвіди говоримо з Тетяною Чудновець, авторкою саг «Притаманна» та «Подоляночка. Незломима», які успішно продаються в книгарнях та з рук автора.

Тетяна прийшла до літератури стежками кількох професій. Вчителька географії та економіки, яка викладала в школах Житомира, в 2006 році вирішила піти в журналістику й за чотири місяці стала випусковою редакторкою газети «RIA-К». Була головредом видань «Моє місто Козятин» і «Типовий Козятин». Працювала у столичній «Газеті по-українськи», очолювала газету «Перспектива» у Броварах. Із 2009 року й донині адмініструє Facebook-спільноту «Типовий Козятин», яка стала одним із головних інформаційних майданчиків громади.

У 2017 році Тетяна видала свій перший роман – сімейну сагу «Притаманна» і добровільно вступила до лав Збройних Сил України. Служба в 46-му штурмовому батальйоні «Донбас-Україна», врешті, поклала на бійчиню обов’язки командира роти з морально-психологічного забезпечення. Жінка пройшла дві ротації на передовій – у тому числі, старшим стрільцем - і зазнала важкого поранення. Попри контузію й травму хребта, здобула ступінь магістра психології та випустила другий художній роман про досвід війни і кохання – «Незломима».

З Тетяною Чудновець ми познайомилися під час презентації роману «Подоляночка. Незломима» в Центральній бібліотеці імені В. Земляка (м.Житомир). Авторку представляла її близька подруга — Людмила Колесник, бібліотекарка Житомирського ліцею № 27. Атмосфера зовсім не нагадувала офіційний творчий захід. Це була тепла, майже домашня зустріч, де між письменницею та слухачами не існувало жодної дистанції - жіноче коло, в якому говорили не лише про книгу, а й про життя, війну, втрати, любов, материнство, віру та силу жити далі. Коли ж у бібліотеці зникло світло, зустріч не перервалася. Майже половину презентації провели при світлі ліхтариків. І саме тоді особливо відчувалося, що справжнім історіям не потрібні ні сцена, ні прожектори. Достатньо людей, які готові слухати, і авторки, яка не боїться бути щирою.

1. Тетяно, як почалося ваше письменництво? 

Моє письменництво розпочалося ще тоді, коли я не була психологом, а працювала редакторкою та журналісткою. У колі родини я часто й багато розповідала про власне дитинство, згадувала історії з минулого. Врешті-решт, із подачі рідних усні розповіді почали лягати на папір і поступово виросли у справжню, повноцінну книжку — так народилася «Притаманна» у 2017 році. А вже пізніше, коли я пройшла через власні випробування, військову службу та здобула вищу психологічну освіту, слово стало для мене ще й свідомим інструментом зцілення, травматерапії та фіксації прожитого досвіду. 

2. На сьогодні ви маєте досвід видання кількох книжок. За якими критеріями обирали видавництва для кожної з них? 

Кожен етап мого письменництва вимагав свого підходу й відповідних людей поруч. Перша книжка «Притаманна» була шляхом повного самовидання, де я контролювала весь процес від А до Я. А от народження «Подоляночки. Незломимої» стало можливим завдяки тому, що я потрапила на Письменницький курс від Method Writing. Завдяки підтримці Наталі Скорикової та її команди книга почала визрівати й набувати форми. Це був безцінний досвід структурування та глибинної роботи з текстом. Продовженням цієї історії став видавничий договір з Orlando. Для мене було важливо знайти команду, яка розділить цінності книжки, збереже її автентичність і допоможе вийти у великий світ. «Незломима» вже має власну географію: вона побувала зі мною в Іспанії, Німеччині, на «Книжковому Арсеналі» в Києві, на презентаціях у Вінниці та Житомирі, а також була представлена видавництвом на міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті та Лондоні. 

3. Вихід «Притаманної» майже збігся з вашим рішенням піти на фронт. Як це позначилося на її долі? 

Служба повністю змінила фокус моєї уваги та пріоритети. Зазвичай після виходу книжки автор занурюється у презентації, зустрічі з читачами та промоцію. У моєму ж випадку «Притаманна» залишилася жити власним, автономним життям, поки я виконувала завдання на фронті. Вона розходилася без класичного маркетингу — через читацькі рекомендації та «сарафанне радіо». На сьогодні практично весь її наклад уже розпроданий, і мені дуже хочеться, щоб ця історія продовжила своє друковане життя. Вона має особливе значення. Тож, я активно шукаю можливості для видання нового накладу «Притаманної», аби вона знайшла свій шлях до нових читачів. 

4. Що спонукало витрачати власні ресурси на видання та просування книг? 

Для мене це ніколи не було про бізнес чи фінансову вигоду. Це інвестиція в сенси, в збереження пам’яті та в терапію через слово. Коли ти бачиш і проживаєш події такої емоційної та трагічної глибини, письмо стає внутрішньою потребою — зафіксувати це, дати голос власним переживанням та історії. Свої ресурси — ціна за повну свободу слова і можливість бути чесною з читачем. 

5. Ви вже мали досвід самовидання «Притаманної». Що змінилось у вашому підході до видання “Незломимої”? 

Зріс рівень вимогливості до структури та редакційної підготовки. До «Незломимої» я підійшла вже з розумінням того, що авторові необхідна професійна команда — редактори, коректори, дизайнери та видавнича мережа. Якщо перший досвід тримався переважно на власному ентузіазмі, то робота над другою книгою була більш системною: від ретельного шліфування тексту до професійного розповсюдження. 

6. Ви пройшли шлях самовидання та публікації книги у видавництві. Які відкриття дав цей досвід? 

Самовидання дає тотальний контроль над кожною комою та оформленням, але вимагає від автора бути одночасно й менеджером, і логістом, і маркетологом. Видавництво ж дає професійний масштаб, редакційну оптику та вихід на широкі ринки, проте вимагає довіри до команди. Головне відкриття — найкращий результат народжується тоді, коли автор точно знає цінність свого слова, а видавець знає, як це слово якісно донести до аудиторії.

7. Ви опублікували у збірці військової прози «Маленький жовтий екскаватор». Чим відрізнялось видання власної книги від участі у колективній збірці? 

Власна книжка — це персональний простір, де ти повністю несеш відповідальність за кожну сторінку. Участь у колективній збірці військової прози — це звучання у багатоголоссі. Твій текст стає частиною спільного мозаїчного полотна, де досвід різних людей складається в єдину картину боротьби та пережитого. Це відчуття особливої літературної та людської солідарності. 

8. «Подоляночка. Незломима» увійшла до довгого списку премії «Книга року BBC» 2025. Як проходить відбір у цьому конкурсі, та що на практиці дає авторові така відзнака? 

Про те, що мову книжку подали на конкурс, я дізналася вже від видавництва — це стало дуже приємною несподіванкою. Я просто прийняла цей факт і спокійно відпустила ситуацію, без жодних зайвих нервів. А от коли оголосили результати, з'явилося справді дуже тепле відчуття: моє творче дитя визнали однією з 15 найкращих книжок року! Це супер, хоча у глибині душі я й так була впевнена в її силі та цінності. На практиці відтепер на обкладинці «Незломимої» є спеціальна позначка премії. Це додає виданню ваги в очах спільноти та, безумовно, сприяє кращим продажам. А для мене особисто ця відзнака — просто гарний і дуже приємний бонус. 

9. Які рішення з видання та просування книг були б іншими сьогодні? 

Сьогодні я б із самого початку будувала системнішу комунікацію з читачами та медіа ще на етапі написання чи підготовки рукопису. Також я б менше вагалася щодо делегування технічних та організаційних питань фахівцям, аби залишати більше внутрішнього ресурсу для безпосередньої творчості, психологічної практики та громадської діяльності. 

10. Про які сторони Тетяни Чудновець читач ще не знає? 

Читач знає мене перш за все через призму воєнної та гостросоціальної прози, психології та військового досвіду. Але поза цим є й інші сторони: моя любов до тихої творчості, гумору, розробок дитячих і казкових сюжетів, а також фантастичних задумів – зокрема, історій про часові мандрівки. Мало хто бачить і мою щоденну роботу над розвитком ветеранських ініціатив у громаді — той практичний, «невидимий» пласт життя, з якого насправді й народжуються нові сенси.

Як травматерапевтка, Тетяна має досвід консультанта постраждалих від бойових дій у програмі СЕТА, як ветеранка, заснувала разом з однодумцями громадську організацію та супроводжує тих, хто повернувся з війни, у територіальній громаді села Махнівка. У життєвому шляху немає випадкових професій. Книги Тетяни Чудновець сприймаються як чесна розмова, і саме про «Незломиму» детальніше розповімо в огляді наступного тижня.

Ми дякуємо Тетяні Чудновець за активну участь в проєкті «Сам собі видав». Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням «Сам собі видав». 

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань для Тетяни Ковальчук

Угоди в книжкарстві: хто що винен

Надбати: скільки коштує книга письменник

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Нетривіальне: балканська осінь - 2025

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Цього року захоплення українського книжкарства сербською та хорватською літературою, вочевидь, зійшло на “ніт”. Кінець гри в одні ворота мав бути саме таким, і далі все залежить від сміливості кожної ланки зв'язку цього нерівнобедреного трикутника.

Тріщини в стосунках, які ми вперто не хочемо помічати, даються взнаки там, де потрібно безжалісно рубати гордіїв вузол. Хто зробив це, той скинув баласт і може плисти далі, без страху загинути від підводної міни нещирості.

Не можна отак взяти й гулятися з ворогами, що рано чи пізно об'єднаються проти тебе. Ми програли балканську літературну дипломатію тому, що досить брехати собі.

Як співала Вітні Г'юстон, I bow out.

Коли пахне риба

Відверто слабкий роман Меша Селімовича “Острів” (Discursus, 2022) - утомлений текст із глибоко депресивним, ще й нечитабельним словесанням - однією фразою пояснив усе: “Хочу, щоб мені було тяжко”. Laissez passer.

Якщо Книжкова Країна у вересні привернула увагу лиш не найкращим романом боснійського письменника, що, врешті, пов'язав своє життя з Сербією, то Львівський Форум видавців натякав на очевидне. Обидві сторони літературного процесу не знають, що хочуть, і хорватський його елемент, урешті, слідує за вожаком. Все інше - історія.

Тут можна розжитись на політичних прогнозах, але наш часопис, по-перше, не для того створений, по-друге, врахував помилки ворога. Нас цікавить якість, що безпосередньо залежить від концентрації на власних задачах, а в літературі це тексти.

Всі забудуть те, що ви сказали, але ніколи - те, що змусили відчути. На цій мемасній ноті стартуємо до уважного перегляду того, що винесло химерне Львівське море.

Жоміні та й Жоміні

Харківське “Фоліо” зробило хід конем, виставивши на високу полицю два українських видання Ісмаїла Кадаре, з посередницьким перекладом, який за життя контролював сам письменник. Маємо на увазі його французьку складову, бо перекладачів з албанської в нас поки що не діагностовано. 

“Генерала мертвої армії” було видано ще в 2023, але помітним твір став на Форумі видавців - у суперобкладинці та трендовому дизайні, поверх класичної твердої палітурки з золотим тисненням. Тим паче, поруч стояли “Барабани дощу”, випущені в рік смерті автора, що породила стос інформативних, напрочуд жваво написаних некрологів у пресі.

Тут додамо, що Міжнародну Букерівську премію Кадаре отримав через 40 років після виходу “Генерала” - книги про пошуки тіл італійських солдат, що загинули на території Албанії під час італійської окупації 1939 - 41 рр. Неелегантно, але шо ж.

Провідник албанського сюрреалізму, великий письменник маленької країни, автор біля 90 різножанрових текстів, що вивів албанську літературу на світовий рівень знаності, пережив італійську окупацію й комуністичний режим, - зокрема, розрив Албанії з СРСР, внаслідок якого постраждав і сам. 

Книги Ісмаїла Кадаре перекладено більш ніж на 40 мов. Після еміграції 1990 року він тривалий час жив у Франціі, з дружиною Геленою, що була першою жінкою, яка видала роман албанською. Помер письменник на батьківщині, що, врешті, нагородила його орденом “Честь нації”, а з приводу його смерті в 2024 році оголосила дводенну жалобу.

Творчість Кадаре близька прихильникам Кафки, Маркеса та Памука. Метареалізм історії, мова притч, легендарність та епічність, здатність звернутись до колективної свідомості всіх балканських народів просто-таки хірургічні. Кадаре почав свій творчий шлях із віршів, і поетичність є провідним елементом упливу його прози.

"Я твердо сподіваюся на те, що європейська й світова думка усвідомлює, що цей регіон, до якого належить і моя країна, Албанія, може бути джерелом інших новин і місцем для різних досягнень, у тому числі, в галузі мистецтва та літератури", - зазначив письменник у своїй промові під час вручення Man International Booker Prize (газета " Обозреватель, липень 2024)

Трохи Риму поруч

Ще один балканський реверс - “Викреслена” Міхи Мацціні, що вийшла у Видавництві Анетти Антоненко 2024 року і була представлена, в тому числі, на Форумі видавців. Тривалий брак уваги до цього твору, радше, викликаний страхом теми, а за тим, і актуальністю в світлі цифровізацій, що прагнуть контролювати події нашого життя поза межами доступності для нас самих.

Те, що відбувалось у Словенії часів розпаду СФРЮ, вже не виглядає прикрою випадковістю. Зникнення даних про людину з системи - про неправильну, незручну людину - з неможливістю довести тут і зараз, хто ти є, навіть зі стосом документів, змушує замислитись про цінність найважливішого. 

Твір Мацціні знову апелює до однієї з темних європейських традицій, що сягають древніх часів і досі впливають на будь-кого, хто спокусився благами цієї цивілізації. В Давньому Римі існував звичай брати в заручники дітей на завойованих землях - і всі ті інсинуації навколо "дитячого питання", що несуться з кожної праски зараз, є лише атавізмом, добре вкарбованим у нерви кожного підвладного заходянина. Втім, цього разу справа не в набитому харчоблоку.

Особистість, якою нехтують на догоду амбіціям скотомогильника, вступає в бій за родинний зв'язок без жодного блату, й відбувається те, чого ніхто й не очікував. Залишається питання, хто й навіщо кидає ці виклики, й який висновок має осісти в колективному підсвідомому кроликів на заріз. Прийняти спокуту чи залишитись рабами компенсаторного мислення - теж вибір.

Міха Мацціні - словенський поет, письменник та сценарист, дійсний член Європейської кіноакадемії (такий, що має право голосу). До виходу фільму за книгою “ Викреслена” в 2014 році він був майже невідомим за межами Словенії, як письменник.

За 11 років існування на літературному ринку роман було перекладено на 9 мов, у тому числі, хорватську, сербську та італійську. В 2024 році книга вийшла українською у “Видавництві Анетти Антоненко” (Київ), а в цьому році - арабською (Arab Publishing and Distribution, Єгипет).

Фільм “Викреслена” уперше демонструвався в незавершеній версії на фестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія, 2018), наступного року отримав чотири нагороди на батьківщині режисера, з хорватською акторкою Юдітою Франкович Брдар у головній ролі. Щоправда, у кіноверсії ключову персонажку звуть Аною, а не Залою, та це не перешкодило акторці двічі отримати приз за найкращу жіночу роль - в Словенії (Любляна, 2018) та в Хорватії (Пула, 2019) 

Світова прем'єра “Викресленої” відбулася на фестивалі “ Чорні ночі” в Таллінні (2018),  а в 2019 році фільм отримав нагороду на FEST (номінація “Кращий сценарій”, Белград, Сербія) і на Raindance (Лондон, Велика Британія). Крім того, кінострічку було відзначено на фестивалях у Казахстані та Південній Кореї. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

32 Book Forum: протривати

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Елітарна складова Форуму видавців - те, що створює легенди навколо цієї події. Якщо розглядати елітарність з точки зору кола учасників, то у Львові ми не бачимо хіба що тих, хто не встиг зайняти праймплейс на першому поверсі. Це зовсім не перший павільйон Книжкової Країни, й не галереї Арсеналу, де є час роздивитись кожен зал навкруги. Львівські коронні місця цього сезону належали господарям - і це, справді, вартісно - та гостям з Харкова, що обрали досить-таки дивний концепт присутності.

"Видавництво Старого Лева", схоже, залишається єдиним, у кого з паперу ростуть роги помірної довжини. Це страшно казати, але в наш час такі факти варто враховувати. Вміння лишитись хоча б на боці літератури, яку ми вже здобули, й не називати її "вчорашньою", варте пошани - й навіть фірмовий старольвівський сум, що цього року породив конкурентоздатну кулінарну енциклопедію. Як не крути, а треба.

Тим, хто не дочитав іще Тараса Прохаська з минулого "Арсеналу", годі зазіхати на добірні видання "Новітньої класики" - а хочеться, позаяк, десь поруч уже видано Ремарка українською - майже повною серією. "КСД", безперечно, вразило розстановками, що відгороджують відьмацьку поляну від ока зануд з високими полицями, але Book.ua тут нема. 

"Фоліо" було менш помітним, але "Фоліо" завжди шукають, і, якщо воно є, то бере два стенди без особливих прикрас. Загалом, харківські видавництва були представлені майже порівну зі львівськими, й думкам львів'ян про Харків було присвячено цілу подію. Позаяк, "Фоліо" глянуло на все максимально по-філософськи, запропонувавши відвідувачам вагомі екскурси в історію - від стародавніх часів до ранньомодерних.

Кому братись до класики з розмахом, то це, знову ж таки, харків'янам з видавництва Verba, що вирішило вразити читачів не лише кольоровими зрізами в стилі чортового болота, а й планкою охоплення. Хіба що шию тут не ламали, та майстерня ренесансних трендів усе витримає, крім себе самих. І Бредбері їм суддя, бо мультяшний Христос - більше, ніж булгаковщина.

Класика, безперечно, набуває красного та красивенького - в залежності від видавця, що шукає шлях до читачевого серця. Тоді як "Фоліо" розгортає перед відвідувачами портретну серію українських класиків, #книголав пропонує панянкам прикрасити свою полицю ще чим-небудь , аби тільки стихло бажання вбивати. Втім, для виходу в нірвану це закономірний результат - американці підтвердять. Щодо концепту, ми б віддали першість Readberry, з його акварельними обкладинками світової колекції.

Загалом, видавничий концепт класики терпить очевидну кризу. Робити обкладинки кольоровішими нема куди, конкурувати з Малковичем за поетичні томики нема сенсу, - тож, видавничі зірки взялися до вишуканої мініхромності з чорно-білою графікою на обкладинках. 

Синя гама залишилась для частини ринку, що не тільки експериментує, а й грунтує свої пошуки  на якісних текстах, досвіді та впровадженні наукових підходів у суспільну думку. Тут і художня література від головредів (що, безперечно, стало одним із визначних кроків видавців у народ), і артбуки з літературного ремесла,  середньовічні екскурси, як не дивно, в наші, добре забуті реалії.

Стриманий сучасний концепт підхопили "Старий Лев", "Фоліо", "Жупанський", "Апріорі" та "Арк.Юей", - навіть "Астролябія", що святкує 25-річчя з дня заснування, вирішила видати черговий том толкініани у монохромі.

Львівська спілка письменників України представила, крім традиційних видань, реверсний роман Олега Рибчинського "Ковід-19". Червоне та чорне знову створило терапевтичний ефект, і це була ледь не єдина медична тема на Львівському, якщо порівнювати з "Плодовою". Львів'ян аж сильно цікавить ретроспектива, й саме в цьому місті можна знайти видання, що зводять підсумки періоду історії або торкаються явища, досить слабко чи однобоко висвітленого в соцмедіа. В цьому сенсі "Шенгенський роман" Андрія Куркова є відповіддю, якої ми не хочемо чути від наших мігрантів - відповіддю тих, хто опинився безпосередньо в колі цього політичного експерименту.

Щодо морської літератури, яка ледь промайнула на "Книжковій Країні", львівські стенди, врешті, справдили очікування - Рафаель Сабатіні від ФОП Рябцев В.В. в запорізькій частині галереї, й це лише початок теми, що охоплює також історію українського козацтва. І, якщо можна було б завести Червону Видавничу Книгу, то рубрика "Видання, що щезають" цього разу належала б саме їм.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Вінницький книжковий: на межі важливості

Іmage by @MZarzhytska on X

Матеріали форуму - в щоденнику подій

Автор Марія Заржицька     

Тринадцятий раз місто над Бугом приймало гостей книжкового фестивалю, але вперше за довгий час накрило беззаперечне відчуття кризи. По-перше, українська книжкова галузь обожнює прикрашати розломну ситуацію на прилавках. По-друге, кити й дельфіни літератури не можуть довго жити в забрудненій воді - й, по-третє, коли вже робити етнічні акценти і на щось від того сподіватись, потрібно тримати відповідну риторику.

Грантова прогалина чується, як ніколи. Тож, звернути увагу на гроші сусідів по Україні означає врахувати всі моменти, з тим пов'язані - а рахувати перед позичками українець не любить, бо вірить, що то подарунок. Навіть під час Другої Світової в Освенцимі сиділи далеко не всі, а декому вдалося емігрувати ще дальше за патріотів, що їх обманювати, як ми знаємо, не треба.

Чверть сотні видавництв розтягли свої намети слідом за подієвими шатрами, певні того, що станеться чудо. Поділені на "дітей" та "дорослих", шатри повнилися людом, спраглим до живого слова творців його. Втім, цього разу знавці всього, здається, перемогли. В усякому разі, риторично - бо заперечувати було майже нікому.

Хвилі шпигуноманії та зрадофілії - до гіркоти вже звична справа у начебто здоровому на глузд українському суспільстві. Якщо таємниць немає, значить, розіграш удався, й пиво поїдуть пити до Львова - хоча декому, дійсно, годі вже. Конспірологія, месіанство Баффета і закономірне фіаско спроб усвідомити, що ж там, де розуміння втрачено разом із буквалізацією мовлення та лагідною цензурою сюжетів, означає вирівнювання знаку рівності.

Українські автори мені все частіше нагадують адептів секти озброєння. Типовий сектант - абсолютно нормальна, привітна й навіть дуже приємна особистість, доки мова не торкнеться постулатів. Певного триггеру, з якого щойно чудова людина перетворюється на балон пропагандиту. "Жорсткий, суворий реалізм", нав'язаний консультантами нізвідки, нічим і не пахне, і на смак ніякий, крім страшенної важкості - наче залізну балку на плечі несеш. В ньому немає нічого власного, нічого особистого - тільки слово з трьох літер плюс три.

Є те, що радує - старі дерева не вмирають одразу. Вони висихають, підгнивають, розпадаються й хиляться поволі, шукаючи віттям того, хто їх підхопить. І велика мудрість є в них, ще не вмерлих. Як і в тих, хто по перу Флемінг, а по життю Міхалков. Тут уже зізнання "не можу писати, бо війна" годиться не для шпальт, а для щоденників, у яких ми ще можемо висловити те, що насправді думаємо.

Ще на тему: VinBookFest 2025: майбуття з провінції

Ця вінницька неконгруентність - дуже заразна штука. Від неї доводиться постійно відмахуватись, мов від набридливої мухи, що лазить по тобі, немов потенційним трупом. Постійно доводиться тримати себе в тонусі, аби не влипнути в цей запаморочливий вишневий сироп і наливку в коробці асорті. Постійно доводиться сповільнюватись, аби не злитись на позитивненьке, нікого не зачіпаюче "ла-ла-ла" і питати себе, що ж я насправді про це все думаю.

Музика, вона і в супермаркетах музика - доки не зазирнеш у те, що нам намагаються таким чином продати. Втім, вінницькі музиканти не можуть дозволити собі книжок. Вони в них є, як у всіх нас, десь закарбовані в пам'яті, а дещо, слава Богу, збереглося. Музика лунала в повітрі, мовчазна, мов Коцюбинський на узбіччі нової цивілізації.

Вінничани - напрочуд мудрі люди, що вірять у свою місію. Оточені циганами та транзитними пасажирами, по-південному виливають свою душу піснями і так само говорити можуть цілісінький вечір. Потрапити до Вінниці означає набути якоїсь внутрішньої впевненості, що все обов'язково закінчиться добре - хоч відчай може аж раптом сягнути карпатських гір.

Чверть сотні видавництв - і нова хвиля, вісімдесят п'ять авторів - і нове слово, яке ось-ось стане бувальщиною. Кожне інтерв'ю цінне тим, чим людина є насправді, у своєму баченні світу навколо. Тим, за що не судять, і не чіпляються до слів, а намагаються почути те, що хочуть сказати. Шкода тільки, що ми люди дуже системні, сумлінні. Тут заплаче навіть останній юдей, якому вказали на непохитне правило щілини в танку.

Втекти від танку можна, тільки викупавши ноги по коліна в бруді. Повірте, я це знаю. 

КнижКава в Telegram та Х - подорожуй Україною з нами!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Риси українського героя: традиція та сучасність

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Персонаж і герой - чим вони відрізняються? Кожен письменник упевнений, принаймні, на початку професійного шляху, що це синоніми. Щойно доводиться вписувати персонажів у реалії оточення, ми розуміємо, наскільки це може бути велика різниця. І сьогодні, в завершальному липневому випуску про внутрішню структуру твору, говоримо саме про героїчний аспект персонажності.

Героїзм: історія терміну

Якщо звернутись до походження терміну "герой", ми обов'язково зустрінемось із міфологією як прародичкою сучасної літератури. Допоки люди не вміли писати, вони переповідали одне одному - або навіть переспівували - довгі сказання про тих, чиї вчинки вважали видатними. Кожному хотілося втілити у міфічному герої риси, які просто так у житті не здобути, а потяг до божественного підштовхував наділяти міфологічних героїв вищими, чарівними, неземними рисами. В язичницьких суспільствах люди легко підносилися до богів, саме через бажання магічно отримати недоступні риси чи зробити щось, що виходить за рамки повсякденності.

В давньогрецькому та давньоримському суспільствах (які взаємопов'язані через спільну історію) поняття героя проходило через усе буремне суспільне життя того часу. Герой-завойовник чи герой-подорожній, мандрівник, який був здатен сходити до пекла й вертатись назад, змінити хід історії, а значить, вплинути на сили, які, об'єктивно, були потужніші за нього, герой-повстанець проти рабства чи герой-відчайдушний захисник держави від іноземних завойовників - нам не потрібно називати імена, аби одразу згадати, хто це. Кінцева правота героя в цьому контексті відступає на інший план - постає певна правда, яку хоче розповісти й за яку бореться герой, що опинився у, здавалося, нездоланних обставинах.

Герой: чуття й співчуття

Головне почуття, що його завжди викликає герой - співчуття. Ми можемо розуміти, що Спартак ніколи не виграє війну проти римлян таким способом, але нам не потрібно пояснювати, що підштовхнуло його розпочати повстання, об'єднати навколо себе однодумців і висунути свої умови жорстокій рабовласницькій системі того часу. Ми можемо знати, що шлях Сократа теж лежить через суспільне приниження, заперечення й відкидання його як особистості, і знаємо, що Сократ виживе, а Спартак загине, що у Вільяма Воллеса та Роб Роя є шанс, який поглине  роздробленість, непослідовність та жадібність їхніх братів по крові, - але співчуваємо кожному із тих, хто насмілився протистати суспільному злу, не відкидаючи моментів помилок та рокових рішень.

В сучасному аспекті - окрім війни, звісно - ми шукаємо героїв там само, де й давні греки, адже, наші культури чимало пов'язані ментально. Навіть люди, далекі від спорту, неодмінно переймаються подіями чемпіонату з футболу чи олімпійськими іграми, поєдинками, в яких кожен глядач переносить на спортсмена власне прагнення здолати щось. Це може бути страх перед сильним, хамовитим суперником, пануванням чоловіків у певному виді спорту, травмою, хворобою чи програшем, як таким. Наші почуття обумовлюють інтерес до життєвого шляху спортсмена, і куди менше нас цікавлять лаштунки - хоча й вони додають штрихів до портрету.

Одна моя респондентка зізналась, що полюбляла дивитись поєдинки з японської боротьби саме тому, що її учасники не мали ідеальної спортивної фігури й виглядали абсолютно звичайними чоловіками. Інша звернула увагу на невідомого їй раніше тенісиста тільки тому, що помітила його кульгавість і зусилля, що ними він стримував відчуття болю. Третя респондентка розповіла, що по-справжньому зацікавилась внутрішнім світом відомої плавчині після того, як вона розійшлася з хлопцем, який звинуватив її в байдужості. Більш того, це змусило мою співрозмовницю звернути увагу на світ спорту взагалі, на те, як там виховують особистість, і навіть вступити в конфлікт на захист людини, яку намагалися психологічно травмувати.    

Персонаж і герой

Саме поняття персони виводить нас до поняття індивідуальності, тобто, особистого в людині. Соціальність героя обумовлена його персональністю, і тут нам, як ніколи, знадобиться юнгіанський підхід. В дослідженій ним структурі особистості Карл Густав Юнг спирався на три базові елементи - персона, маска й тінь. У кожного з нас є виключно особистісні риси, їхнє унікальне поєднання, в позитивному та негативному аспектах. Тінь складає те, що ми приховуємо від оточення з певних причин, а маска є способом це приховати, позаяк, що - хороше чи погане. 

В усякому разі, наша психіка, в тому числі, через суспільну призму бачить те, що в тіні, як неприйнятне. Воно може бути об'єктивно прийнятним чи навпаки, але наші внутрішні лінзи бачать все, що в тіні, як скриню, ключик від якої має належати лише нам. Як сказав один мій знайомий герой: "Ти можеш відкривати будь-яку шухляду в моєму будинку, крім однієї". Способом приховати власну тінь були його розмови - майже нескінченні, яскраві та емоційні, приправлені добрячою порцією алкоголю, які мали скінчитись лише тоді, коли він засне. 

Акт і дія

На Книжковій Країні цього року, під час обговорення теми про нового українського героя, торкнулися питання, що є активністю в сучасному контексті. На перший погляд, це питання здається дивним, наче беззмістовним. Будь-який психолог приведе на пам'ять постулати вітчизняної науки, де твердять, що особистість розкривається через діяльність, а елементом будь-якої діяльності є акт, що, в свою чергу, є сукупністю певних дій. 

Соціальний аспект вітчизняної психології, що складалась в умовах матеріалізму, тут є очевидним. Ми не можемо зазирнути у внутрішній світ людини, аж поки вона не розкриється перед нами у певному акті, що приводить внутрішнє у його зовнішнє вираження - тобто, екстериорізує приховані психічні процеси. Часто ми говоримо людям, які мають брак соціальних навичок, аби вони робили щось, що розкриє їх цінність для суспільства, змусить їх розпочати пошуки способів спілкування зі, здавалося б, чужими, незрозумілими, неприємними людьми,які викликають лише бажання відсторонитись і жити у власному, часом, вигаданому світі. 

Якщо звернутись до аспекту українського Одіссея, ми побачимо це. Якщо звернутись до концепту Енея, що його в пику модному тоді Вергілію запропонував Котляревський, ми побачимо це. Якщо звернутись до концепту українського Спартака, з цим складніше, - бо, в силу гуманітарної розвиненості нашого суспільства, цей концепт набув доволі-таки потворних форм, де вчорашній раб поводиться гірше рабовласника, ще й обґрунтовуючи це високими ідеями та детально проробленими теоріями, в яких немає й сліда справжньої людяності.

Героїчність та мілітарність

Поняття мілітарності ми не раз розглядали на сторінках нашого видання. В мілітарному немає нічого того, що властиве людині стосовно прагнення бути героєм війни. Якщо в радянські часи це був суто змагальний аспект холодної війни, в її гонці за озброєннями - соціалістичній чи капіталістичній, бізнесовій, але, в обох випадках, на державному рівні, в обох випадках, прикриваній певною ідеологією, в руслі pro та contra, щодо загрози комунізму. І тут бачимо яскравий приклад найелементарнішої, найгрубішої пропаганди, що будується навколо тотального схвалення чи тотального заперечення певного явища, замість позбавити його життєздатності тверезим, зваженим, еволюційним підходом.

Тобто, якщо звернутись, знову ж таки, до історії нашої літератури, прикладів мілітарності у нас - хоч греблю гати. Щоправда, відверто пропагандистську літературу радянських часів треба ще пошукати, бо навіть того часу спрацював суспільний фільтр на відсіювання ідеологічного пресу, ще й посередньої якості. Кому не ліньки, пошукайте списки радянських письменників, з іменами, яких ніколи не чули, й навряд чи почуєте. 

Звитяга та пасіонарність, вміння долати суспільні контрадикції або перебувати в них на межі власної правди, розкриватись як герой чи антигерой, давати читачеві те саме безпомилкове відчуття істини, яке неможливо створити навіюванням, нагнітанням чи повторенням певних тез, у персонажа виходить тільки через письменницьку майстерність, вільну від тиску суспільної моди й не загублену в капсулі суб'єктивності, що не визнає нічого, насправді існуючого - навіть себе.

Тут навіть вислів Портоса: "Я б'юся тому, що б'юся" є гаслом життя.

У серпневих випусках ми перейдемо саме до аспекту боротьби письменника з ринковими тенденціями, до вміння плисти за течією й проти неї, впливати на видавничі плани та, загалом, на думку видавця щодо ринкових та неринкових книг. А поки що творімо персонажів, які обов'язково потраплять до фокусу читацької уваги. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

10 українських книг про війну

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема українського сучасного роману все частіше стає предметом літературних дискусій. Що створювати для людей в умовах війни - те, що відволікає, розвантажує, чи те, що звертає їхню увагу на позамедійну правду? Сьогодні розглядаємо другий аспект проблеми і презентуємо читацькій аудиторії нашу підбірку.

Між мілітарністю та ескапізмом

Під час нещодавньої зустрічі з українськими письменниками Ольга Саліпа зазначила, що українська читацька аудиторія складається, щонайменше, з двох сегментів. Одні не можуть читати про війну взагалі, а інші не можуть читати нічого, крім як про війну. Така біполярність відобразилась в персонажному концепті, розподілившись між двома типами героїв - мілітарізованим та ескапізованим, ворожнеча між якими, здається, є непримиренною. Втім, чи існує якийсь інший шлях у цьому питанні, крім акцентів на крайнощах?

Для ліпшого розуміння того, що відбувається, потрібно звертати увагу на правомірність термінів, що застосовуються в тій чи іншій сфері. Поняття мілітарності та ескапізму - не військові, а медійні. Четверта влада зробила все можливе, аби в громадській свідомості відбулася підміна понять щодо такої, здавалося б, уродженої структури, як захист рідної землі. 

Саме поняття мілітарності відносить нас в епоху гонки озброєнь між двома світами, й, здавалося б, нічого поганого в цьому немає. В дійсності ж, акцент у понятті мілітарності робиться не на захисті своїх інтересів, а на загрозі потенційного нападу. В цих умовах ескапізм виступає проявом пацифізму, - тобто, відмови від будь-якої участі у військових діях, переводячи акцент зла з інтересів промілітарної економіки на війну як таку.

І там, де прагнуть звільнитись від пут розколотого світу. потрібно дослухатись якраз до голосів безпосередніх учасників подій - військових, мирного населення, письменників та журналістів, які розповідають громадськості про те, що відбувається насправді. Сьогоднішня підбірка складається саме з такої літератури.

Що таке “книги про війну”?

Не беручи до уваги пропагандит і очевидно грантові видання, розглянемо літературу про війну в її усталених і сучасних напрямках. Це художня література - проза, поезія - та публіцистика, що складається з документальних видань та літератури досвіду.

Огляд книжкового ринку і дискусії з його учасниками свідчать про існування в Україні двох основних типів художньої літератури про війну. В жанрі художньої прози маємо батальний та соціальний романи, перший з яких зосереджується на зоні бойових дій, а інший - на житті в тилу. 

Сучасність додала нам ще й роман жіночий. Це може бути погляд жінки-захисниці, жінки, яка змушена чекати чи переховуватись разом з сім’єю у безпечних місцях або навіть самотньої жінки, яка втратила усе чи вирішила розпочати своє життя подалі від загрози його повного винищення. 

Мігрантський роман теж має не один, а цілих три напрямки. Емігрантський напрямок зосереджується на долі героя, що не бажає повертатись на батьківщину, але не втрачає свого зв’язку з нею, попри намагання розпочати нове життя. Мігрантський роман розповідає про життя біженців, а ремігрантський описує проблему зворотньої втечі, - ба, навіть зворотнього руху, коли вчорашній мігрант зважається битись проти ворога в лавах захисників України.

Особливим жанром літератури про війну є поезія. Творцями віршованого слова стають як учасники бойових дій, так і ветерани, члени їх сімей чи люди, які ніколи не були на війні, але співпереживають цей досвід в тилу й тримають руку на пульсі суспільних настроїв.

До публіцистичного жанру відносимо, крім згаданого раніше, публікації військових журналістів, медиків, психологів і навіть дітей, які створюють оповідання, вірші, колекції фотографій та малюнків, опублікованих у книжковому форматі.

Тож, нарешті, представляємо нашу добірку книг про українську війну.

Романи та есеїстика

1. Влад Якушев, “Карателі” (ДІПА, 2018).
2. Артем Чех, “Точка нуль” (Vivat, 2017)
3. Тамара Горіха Зерня, “Доця” (“Білка”, 2019).
4. Оля Бражко, “Загадка” (“Гамазин”, 2022).
5. Анна Бугаєва, “Я твій ворог” (“Нора-Друк”, 2025).
6. Любко Дереш, “Погляд медузи. Маленька книга пітьми” (Видавництво Анетти Антоненко, 2024).

Публіцистика, спогади

1. Галина Янченко, “Прихисток” (Саміт-книга, 2024).
2. “13 історій війни” (Ukrainian Warchive, 2024). 
3. Behind blue eyes - 200 фотографій, зроблених дітьми на прифронтових і деокупованих територіях 2002-2024 рр. (вид-во Readellion, 2024).
4. Дарія Китайгородська, “Ми залишаємося” (“Кондор”, 2023). 

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини 

видавничої спільноти разом з нами

Белградський книжковий ярмарок: історія з ефектом маятнику

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Постінформаційна епоха майстерно навчила нас робити вигляд, що деяких речей не існує, й оминати незручні теми, з надією спертися на тези медіасфери. Натомість, речі, які мають бути вільними, існують поза нашою увагою, бо їх несила осягти після влучних пострілів пропагандистської машини.

Про те, як має бути, в розхитаних суспільствах міркують багато, аж надто багато. Сербія, з її фактичною відсутністю нейтралітету щодо українського питання, демонструє в цьому плані зразок політичної неконгруентності, в якій Україна теж відзначилася подвійною мораллю.

Втім, не будемо детально торкатись історії підковерних помст, залишаючи її для політологів. Одразу розглянемо те, що Сербія запропонувала гостям як іміджевий доробок - тобто, військово-історичну публіцистику, і це не жарт.

Видання медіа-центру "Одбрана" ("Оборона"), що має свій магазин у Белграді, зайшли на передовиці піару одними з перших у соцмережах. Сам факт існування такого магазину, як і медіа-центру, з виданнями, що не є виключно стеллажними, змушує замислитись. Чи то ми в Україні, й справді, відстали від світових трендів, чи комерціалізація оборони ось-ось набуде нечуваних масштабів.

У цьому плані немає перебільшень. Українські магазини продають чимало літератури про війну, частина з яких є художніми творами, а частина - грантовою стеллажкою, і лише невеличка доля ринку належить професійним публіцистам. Безкоштовні журнали у нас можна отримати лише на виборах чи від Свідків Єгови, а сир коштує майже так само, як кіт у мішку.

Так, наприклад,"Одбрана" представила широкій громадськості аж цілий стенд розвідницької публіцистики, що має нашорошити пересічного громадянина.  Втім, біля прилавка "Одбрани" зібрався чималий натовп, в якому, можна було подумати, продають гранати, поламані танки або чек-листи профілю ворога. Незважаючи на сором'язливість фотографів, ми знайшли цікавинки, які б із задоволенням придбали для себе.

"Сторіччя військових нагород у Сербії" Душана М.Бабаца ("Век воjних ознака у Србиjи 1845-1945") описує надбання геральдики, з року введення першої сербської кокарди при Александрові Караджорджевичу до капітуляції нацистської Німеччини та її союзників. Таку саму вагу для дослідників історії мають "Королівське повітроплавство" (1912-1942) і "Найкраща королівська артилерія Сербії", яких в офіційному продажі може й не стати. 

Ще одна помітна публікація - біографія Мілутіна Міланковича, сербського інженера й кліматолога, письменника-фантаста, автора роману "Крізь простір та століття" й розробника новоюліанського календаря, що не був прийнятий основоположниками Православної Церкви, в тому числі, й Сербською (а не лише Російською, як наполягають у нас думати). 

Попри прагнення обновленських рухів зробити Міланковича одним зі своїх символів, його особистість та твори привертають увагу в ширшому контексті - й, схоже, це не єдина книга про вченого, що була представлена цьогоріч у Белграді. Медіа-центр "Одбрана" запропонував покупцям монографію "Мілутін Міланкович та оборона Вітчизни".

Не менш одіозною особистістю в історії Сербії, що його перетворили на біту для небайдужих, є Михайло Пупін (Майкл Ідворскі Пупін) - фізик та хімик, що емігрував до Америки, увійшов до складу Національного консультативного комітету з повітроплавання НАСА й був почесним консулом Королівства Сербії в США до 1920 року. 

Життєвому шляху та доробкам Пупіна присвячено аж кілька видань цьогорічного ярмарку, які можна переглянути на сторінках організації - втім, ефект Білого Кролика змушує нас рухатись далі, за історичною публіцистикою та белетристикою. 

Варто подякувати читачам, які охоче діляться надбаннями й зацікавлені в іноземних авторах. Тим паче, й тема є доволі звичною не лише для регіону, а й для Європи загалом. Наукова дискусія про корені європейської цивілізації в британсько-італійському контексті, що набула ще більшої кулуарності в зв'язку з військовою агресією Росії, продовжується на сербських книжкових розкладках.

В руслі сherchez la femme простір досліджень Брайана Сайкса ("Сім дочок Єви") та Евела Гаспаріні ("Слов'янський матріархат") має здригатись від вулканічних поштовхів, і лише "Доба чуда" британського військового історика Річарда Холмса має якось відвернути стихію. В усякому разі, соціальні очікування сербського суспільства - річ доволі хитка, з його запереченням очевидних речей та старими образами, які штовхають у затиск обіймів учорашніх ворогів та народовольського тероризму, що прикривається "державною необхідністю". Де-факто, з сучасного сербського літератора доволі легко зробити іграшку мафії, яка буде слухняно повторювати постулати ататюркізму та інші витвори мілітарних диктатур, аби тільки втриматись на хвилі марнославства.

З казану пристрастей черпає Неле Карайлич ("Файронт у Сараєво"), книга якого вийшла торік останньою частиною трилогії "Солунська, 28". Дім, що є свідком подій у Белграді від початку ХХ століття, стає своєрідним персонажем альтернативної історії. Схоже, в ній є відповіді на питання, чи здатна культура звернути суспільство зі шляху до мілітарного мороку. 

В наступній публікації розглянемо сучасних сербських авторів, представлених на ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором