Книги про фашизм: Європа та США

Автор Марія Заржицька

Випуск 120

Тема фашизму оминала публічності, як не дивно, з того самого часу, коли, здавалося б, перемогли фашизм. Не тільки в радянському, а й в західному суспільстві говорити про фашизм у його конкретних термінах та визначеннях було якось не прийнято. Якщо Радянський Союз вперто змішував поняття фашизму й нацизму, затуляючи друге першим, то в Європі та США так само вперто прикривали фашизм нацизмом. 

Чому ж так? Без книг ажніяк не розібратись - тим паче, книги про фашизм пишуться й публікуються давно, їх начебто ніхто не забороняє, а в північного сусіда, що застосував проти південного весь арсенал обох ідеологій, ці книги парадоксальним чином рекомендують до читання. 

Якщо це політична божевільня, в неї все одно має бути своя логіка, що її, мов застарілу хворобу, довгий час ніхто не хотів зачіпати. Заперечення очевидних речей здоровішими не робить, заборона коментувати лицемірство та безглуздя творить лише нові дабл-бінди, в яких дволикі люди продовжують шизофреногенні - емоційні або розумові - ігри аж до їх логічного розв’язку.

Фашизм, власність та національність

В хронологічному сенсі фашизм виник раніше за нацизм, а його передумовою стала активізація в ХІХ-ХХ ст. народних рухів. Як політичний рух, фашизм виник у Італії часів Муссоліні (1922 - 1943), взявши собі за символ та основу назви фасції - пучок палиць, які носили з собою давньоримські чиновники-ліктори. Ці палиці втілювали в собі  каральний елемент влади, яка базувалась на сімейному тлумаченні суспільного підпорядкування.

“Отец народов”, “батько”, “дуче”, “каудільо” - всі ці сенси часу, де фашизм як права ідеологія начебто протистояв лівій, стали єдиними для обох. Питання водорозділу полягало в ставленні до власності, право на яку в історично складеному контексті визначалось, на думку ідеологів як правих, так і лівих рухів, національністю. 

В ХІХ столітті дійшло до того, що одні національності аж науковим способом виголошувались більш гідними чимось володіти, інші - менш гідними. Втім, якщо заглядати до європейської історії, право на володіння у феодальному суспільстві визначалось, насамперед, військовим обов’язком. 

Військовий обов’язок як абсолют фашистської влади означав можливість панувати, набирати собі рабів та силою брати ресурси, яких об'єктивно бракувало за умов постійної війни та поганих умов господарювання - екстенсивності, тобто, розширення ареалу споживання замість його поглиблення. 

В індивідуальному контексті, людина, що не вміє керувати власними пристрастями є, може, й міцним, але поганим господарем. Об’єктивно існуюче багатство країни не береться до розрахунку як спосіб швидкого отримання ресурсу. В хід іде грабунок, у тому числі, узаконений через штрафи та суди аж до сутяжництва, конфіскації, позички, у тому числі зовнішні, які рано чи пізно передбачають повернення. Країна опиняється під загрозою громадянських війн, золотошукацтва та голодоморів. Цим, зокрема, відзначилась радянська система, що вирішила позбавитись селянства як сили прихованого опору, і тим лише стимулювала розвиток ультраправих рухів.

Фашизм і радянська ідеологія: спільне, відмінне

Цікавим є те, що радянська система постала з лівих рухів декласованого селянства й пролетаріату, приправлених панфілософськими викладками інтелігенції з проблемами рангового табелю та, в основі декабризму, прикладом військової аристократії, далі й ще розбещеної латентною європейською вседозволеністю. 

Частина буржуазії, невдоволена становищем при царизмі періоду Першої Світової, теж підтримала більшовиків, про що потім пошкодувала, та пізно. Тим часом європейські бюргери, послідовні та ощадливі, стали опорою фашистських режимів 20-х-30-х рр. по всій Європі, які потім доєднались до нацизму як колабораціоністські - режими спостереження та співучасті. 

Радянська система боялась фашизму саме через помсту з боку грабованих нею верств, утім, повністю втілюючи в собі фашизм через страх від породження такого типу дволикої реакції, яка, на відміну від нацизму, не виступала проти СРСР відкрито, а чекала нагоди, щоби нанести підступний удар - руками своїми, добре прокачаними, або чужими, готовими виконати наказ, мов раб, лютіший за господаря. 

В СРСР державний терор був узаконеним доти, доки його не очолив лідер з підвищеним рівнем параноїдальності - Йосип Сталін, що сам здійснив низку розбійних та терористичних актів у революційний період та ішов до влади методами камарильї. Його страх перед помстою найближчого оточення вилився у репресії, а національний фактор пов'язувався виключно зі здатністю до опору системі зневласнення.

В цьому сенсі фашистські рухи не знали державності як стримуючого фактору з часів феодальних фронд, але у фашизмі право перехоплювати державну владу силою - навіть через убивство правителя чи посадових осіб - привласнював собі вже не спадкоємець престолу, а будь-хто, наділений маніпулятивною владою лідера, з героїчним кредитом довіри. 

Фашизм та народність

Тим не менше, повстанські рухи були викликані саме презирливим ставленням аристократії до низів, у яких тим часом формувалось - або вже було сформоване - бачення своїх та чужих, у тому числі, по власних колах. Та й це не стало головним у розвитку фашизму як політичного руху. Його підгрунтя - там, куди ми не любимо заглядати, з чим не любимо мати справу, бо це загрожує, ні більше, ні менше, виключенням з найбільш значимої спільноти, від родини до держави, яка у фашизмі вважається вищим втіленням справедливості.

Психоаналіз уперше в європейській історії копнув цей пласт людської психіки, пов’язаний із пристрастями - ід, або несвідоме, в індивідуальному та колективному аспекті (З.Фройд, К.Юнг, А.Адлер). Почуття образи та ненависті через заперечення права на особистість іншого живе на рівні емоцій і, пригнічене соціальними вимогами - але не відпрацьоване - розвивається в силу, здатну керувати таким самим розлюченим натовпом із певною метою. 

Манкуючи почуттям провини, людина або група с фашистськими установками здатні до неймовірних резузьтатів переконання через поняття належного та неприпустимого, через волюнтаристські месседжі до права головного, які здатні цілком панувати в недорозвинених суспільствах, особливо зі зруйнованим зв'язком між минулим та теперішнім хоча б в одній ланці.

Інакше кажучи, фашизм виник на грунті, де соціальний інфантилізм і низький рівень державного розвитку, невміння та небажання контролювати свої пристрасті та критично ставитись до так званої природності поєднався з давніми традиціями кревної помсти та, відповідно, екзальтованого почуття родинності. Фашизм утілив у собі прагнення до безперервної війни за свої інтереси, яке підживлюється суспільним почуттям провини як емоцією, що викликає страх, залежність та ненависть. 

Саме ненависть стає головним джерелом характерного емоційного живлення фашистського суспільства - істерії,  яка акумулюється через жах від споглядання картин смерті. Ці картини не ховають, а нав’язують чи, в окремих випадках бузувірства, демонструють насильно, через маніпулятивні закидання байдужості. Чим страшніший злочин, тим сильніша лють як паливо війни та опору альтернативному існуванню чи сприйняттю світу не через призму помсти. 

Ознаки того, що фашизм поруч

Характерними ознаками відчуття себе в фашистському чи профашистському суспільстві є відчуття задухи, проблем з диханням та ригідності, затиснутості, неприродності, маски (В.Райх), болю та хвороб істеричного походження, від пригніченого страху, гніву, витіснених думок та бажань, які піддаються постійній цензурі та самоцензурі, яка перетікає в самозненависть.

Які ж ключові ознаки фашизму визначили дослідники? 

• Культ особи - екзальтованої, що маніпулює іншими на дитинному рівні через емоційний вплив, у якому суб’єктивне методом хибної логіки раціоналізується як всезагальне, належне всім і кожному, а значить, варте примусу та покарання в разі відмови.
• Мілітаризм як культ війни заради війни, яка вбачається способом існування не лише окремої особи чи групи осіб, але й нації як єдиної родини в оточенні ворогів.
• Тоталітаризм як стеження всіх за всіма, нав’язування єдиного для всіх образу мислення та дій через покору установкам, що насаджуються в свідомість через прямі та жорсткі асоціації лідера або системи з батьківськими фігурами. Ці установки не можуть бути піддані критиці тільки тому, що виходять від осіб, наділених владою.
• Імперіалізм як прагнення навіть малої нації чи держави бути чимось великим у собі, хай навіть ця велич є накрученою через епізоди “славетного минулого”, що тлумачаться виключно на користь такої “величі”, зокрема, як привід зазіхати на колишні чи спірні території.

Головно, імперіалізм проявляється у прагненні наслідувати імперські методи навіть тоді, коли сама імперія вбачається і позиціонується злом, але наслідування та ототожнення себе з агресором формується через механізм амбівалентного почуття ненависті та преклоніння перед культом сили.

Побутовий фашизм, інтрафашизм і особистість

Характерний для фашизму альфа-еротизм, посилений латентним гнівом як емоцією, що засвоюється та придушується на рівні соціального зараження, перетікає в опозиційну ліберальну сферу як гомоеротизм, або перверзія на рівні сприйняття осіб протилежної статі, наділених специфічною маскулінністю, через пошук фемінності та ювенільності. Чоловічість та мужність, культ сили (здатної терпіти “випробування”, чимдалі циничніші), відкидання особистості як унікального, тим цінного творіння, запускають формування протилежного культу вразливості та крихкості - вкрай невротизованого, так само нездатного терпіти будь-які прояви інакшості на мікрорівнях сприйняття. 

Загалом, фашистське суспільство є на диво розпутним, навіть коли активно пропагує доброзвичайність та з екзальтованою алергійністю ставиться до будь-яких проявів сексуального. В ньому, на диво, можна те, чого не можна, за досягнення певної умови - віку, статків, але, більше, статусу. Тим не менше, сексуальні скандали використовуються як спосіб тотальної маніпуляції суспільною свідомістю в найбільш вразливих та тонких її структурах через позбавлення відчуття захищеності. Інакше кажучи, фашистська ідеологія лише змінила спосіб здирати шкіру з жертв, граючи мовчанкою, проговорюванням та оприлюдненням без меж.

Ерік Берн визначив побутовий фашизм як прагнення володіти життям іншого. Маніпулятивність робить доступ до прихованих сфер особистості можливим через почуття обов’язку, звинувачення та страх покарання. Кожен член суспільства має стати палицею фасції, яка, немов ціпок чи молот, падає на порушника чи перетворюється на стрій рекрутів, що нещадно б’є того, кого женуть крізь цей стрій. 

Найголовніше - як то буває в дисфункційній родині - фашизм як суспільно засуджуване, огидне явище приписується іншим, за істеричним механізмом витіснення та проекції - “хто завгодно, тільки не ми”. Цей примітивний механізм є схвалюваним на рівні спільноти, яка ставить групову свідомість беззаперечно вищою за індивідуальну й визнає об’єктивні правила тільки тоді, коли вони відповідають груповим інтересам або можуть бути використані заради таких інтересів.

Незвичайний фашизм

В сучасному фашизмі поняття беспреділу, яке регулювало мафійні сфери минулого, вже, по суті, не існує. Фашизм почав революціонувати сам у собі, піднімаючи низькостатусні шари нагору й нівелюючи саме поняття статусу як необхідності відповідати певним вимогам. Де-факто, нелікована хвороба запустила механізми деструкції суспільства, аналогічні тим, що відбувались у Давній Греції та Давньому Римі. 

І, врешті, найголовніше, що ненавидить фашизм - це інтелект у всіх його вимірах. Розумні, талановиті люди зі здоровою емоційністю, сповнені творчої енергії життя, здатні інтуїтивно оцінювати, абстрактно мислити, критично оцінити те, що відбувається, назвати власним іменем те, що бачать, біле - білим, а чорне - чорним, стають цілями для фашистських прагнень підкорити або знищити непідкорюване, затиснути валом посередності та жалюгідних спроб поставити вовчі голоси.

Фашизм використовує доти, доки йому це вигідно, беручи як належне й викидаючи як висотане. Вічно голодна ідеологія месників, побудована через боргову яму взаємних образ, ще довго обіцяє вгодовувати дволиких - і ховати правду там, робити її небажаною, незрозумілою або неприйнятною там, де достатньо кількох порухів пальця, аби знайти книги про пам'ять, втрати та дорослішання:

• Джейсон Стенлі. Книга «Як діє фашизм. Політика "ми" та "вони"» 
• Умберто Еко «Вічний фашизм» 
• Мадлен Олбрайт «Фашизм. Засторога» 
• Вільям Шірер. Берлінський щоденник. Нотатки іноземного кореспондента (1934–1941).
• Вільгельм Райх «Масова психологія фашизму»
• Ерік Ларсон “Сад чудовиськ”
• Ліон Фейхтвангер “Успіх”
• Роберт Пакстон “Анатомія фашизму” 
• Ханна Арендт “Витоки тоталітаризму”
• Ерік Берн “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”.
• Карен Хорні " Невротична особистість нашого часу"
• Абрахам Маслоу "Мотивація та особистість".

Нагадуємо, що на сторінці нашого часопису (веб-версія) ви можете скористатись прямим пошуком у Вікіпедії, аби розширити та поглибити знання про фашизм та інші політичні явища, які впливають на книжковий ринок.

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Небажані в РФ: від ФСЕМ до антиутопійної колумністики

Image by OleksaK & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 103

Система обмеження свободи висловлювань у Росії - складний волюнтаристський механізм. Якщо раніше цензура мала вибірковий характер, то в 2026 році вона охоплює всю книжкову сферу — від бібліотечних фондів до історії пошуку в браузері. 

Ієрархія обмежень: Іноагенти vs Небажані

Російське законодавство розділяє авторів та організації за двома основними типами:

• Іноагенти - автори, чиї книги все ще можна знайти в продажу, але з суворими маркуваннями.

• "Небажані" організації - будь-яка співпраця з ними тягне за собою кримінальну відповідальність (до 5 років реєстрації волі за ст.284.1 КК РФ).

Кожен з цих суб'єктів може виявитись автором матеріалів, унесених до ФСЕМ, або визначатись як підслідний, згідно законодавства РФ, яке застосовується до публікацій, наприклад, проти СВО чи на підтримку України, а й вкупі з критикою влади тягне на кримінал.

Федеральний список екстремістських матеріалів (ФСЕМ)

Це «чорний список» найвищого рівня, що включає понад 5500 пунктів. Згідно з нормами (зокрема, за правилами бібліотек та ст. 13.53 КоАП РФ), документи з ФСЕМ фактично, виведені з вільного обігу.  Їх не можна ксерокопіювати, експонувати на виставках чи передавати через міжбібліотечні абонементи. 

Видача книг із цього списку можлива, наприклад, лише для наукових робіт або проведення експертизи. Спроба навмисного пошуку екстремістських матеріалів в Інтернеті тепер тягне за собою адміністративну відповідальність.

Статус «небажаної» організації означає повне стирання її присутності в інформаційному полі РФ. Зберігання матеріалів таких організацій «з наказом розповсюдження» вже визнано правопорушенням.

Чи бувають у ФСЕМ помилки

Питання про те, які письменники несправедливо опинились у списку ФСЕМ, є досить гострим, оскільки вважається, що цей реєстр використовують як інструмент цензури та політичного тиску. Насправді, використовується не сам реєстр, а поняття, з ним пов'язані - фашизм, нацизм, екстремізм, націоналізм, релігійний радикалізм тощо.

Опиняються у ФСЕМ, переважно, на цілком обгрунтованих підставах - навіть оркописи - але сидіти в приємній компанії Гітлера, Муссоліні, російських націоналістів, антисемітів та конспірологів можна без прямого потрапляння до “розстрілки”. 

Наприклад, якщо іноагент не просто отримав гроші з-за кордону, а відверто зайняв певну політичну позицію, ще й співпрацює з “небажаними” ЗМІ, на нього можуть відкрити кримінальну справу з вироком, який передбачає ув'язнення. Поки що без екстрадицій, але поняття прецедентів і показових розправ у політиці, все ж таки, існує. 

В розгляді практичного застосування “небажанки” нам допоможе кейс Дмитрія Глуховського, журналіста, колишнього працівника Euronews  та Russia Today, автора знаменитої антиутопічної серії «Метро 2033», який був суджений заочно, а його творчість визнали такою, що дискредитує Росію. Використаємо аналітику з трьох перспектив: офіційної російської пропаганди, незалежної журналістики та власної публіцистики автора.

360.ru— Пропагандит і “бабки”

Це джерело представляє позицію, емоційно прихильну до російської влади - такий собі чуттєвий прокурор медійника. Сергій Довлатов, як і більшість його колег по табору, не соромиться використовувати маніпулятивні епітети - наприклад, «Юда», «ворог народу» чи «досвідчений русофоб», і звинувачує Глуховського в «зраді довіри росіян».

Публікація фокусується на кримінальному переслідуванні Глуховського (8 років колонії за «фейки» про російську армію) та його статус «іноагента». Втім, автор приділив левову частку уваги фінансам конкурента: мовляв, письменник отримав мільйони від західних компаній і «таємно» розпродав нерухомість у Москві перед еміграцією.

Ситуація майже класична - “розчарований росіянин”, врешті, після хандри починає пінити Волгу, і в когось виходить із берегів. Все б нічого, але Глуховський емігрує до Ізраїлю і вже звідти остаточно займає стандартне положення американського футболу.

Тим не менше, Довлатов старанно уникає цієї теми, а береться дискредитувати письменника як особистість через антивоєнну позицію. Хоч як літературні здобутки визнаються, але Глуховський обклеєний ярликами-симулякрами, за якими читач не бачить реальної проблеми.

Holod.media - рефлексія віктиму

Видання «Холод», що позиціонує себе як незалежне ЗМІ, пропонує інтелектуальний аналіз трансформації Глуховського з популярного фантаста на політичного емігранта та дисидента. Це велике інтерв'ю, де Глуховський розмірковує про причини війни, про те, як Росія «сповзла у фашизм», і про прем'єру в лондонському Marylebone Theatre п'єси «Біла фабрика» (режиссер - Максим Діденко) за своїм однойменним твором, сюжет якого нагадує “Список Шіндлера”. 

В публікації російський метроном, зокрема, критикує системний російський лібералізм, в творчості, вочевидь, тримається схваленості та victim line, але чомусь не уникає демонізації - й це сумно, справді. Втім, Зинаїда Пронченко втримує матеріал на аналітиці, співчутливій до позиції автора. 

Novayagazeta.eu - Авторська колонка 

Посилання веде на профіль Глуховського - колумніста «Нової газети Європа» як першоджерела його думок. Тут зібрані його програмні тексти, такі як «Харків — Москва», «Депобедизація» та промова в суді. Письменник та медійник претендує на роль публіциста, який зі знанням справи аналізує мілітаристські міфи РФ, і, схоже, йому це вдається - м'яко, але переконливо. Це його власний майданчик досвіду без цензури, який нівелює відчуття перцепційного розколу. Для державних структур Глуховський - і досі кримінальний злочинець та зрадник, чий комерційний успіх використовується проти нього як доказ «продажності».

Голоси та голови

Кажуть, письменникам усе можна пробачити, крім утечі в політику. Глуховський опинився на вкрай невигідній позиції для російського емігранта, - втім, знав, на що йде. Його популізм, урешті, поборола невмируща письменницька думка, та в Україні він і досі не видається. Статус іноагента чи то дозволяє, чи то не дозволяє робити це, але повернення до Росії означає для нього долю “політичного”.

В усякому разі, ця історія допомагає чіткіше визначити основні риси цензурної політики РФ:

• Фасадна толерантність. Росія ненавидить націоналізм, сепаратизм та тероризм, у тому числі, російський, але використовує націоналістів, сепаратистів та терористів для військових та медійних операцій проти України, аби потім знищити цих суб'єктів, як свідків - чи, як у випадку з “Вагнером”, опричнину, якою хіба що можна тримати в покорі сербський відстійник.

• Псевдолюбов. Росія ненавидить ненависть, але чинить агресію з ненавистю, яка повністю вписується у власні макіавелістські заборони. При цьому вона вимагає безумовної любові громадян як відсутності почуття страху - майже релігійний об'єкт. Орхан Памук в романі “Сніг” подавав такий підхід до громадян у власній державі як садомазогенний, а Орвел, здається, вже все сказав, бо дуже мило.

• Псевдомесія - Росія ненавидить релігійний радикалізм, але вперше в історії являє собою суспільно-політичний феномен, який намагається застосувати ортодоксальність як етонім “священної війни”. Особливо конвергентно це виглядає в тандемі з “дружнім” балканським фанатизмом, від якого відмежовувались навіть у дореволюційній імперії.

• Змова теорій. Росія ненавидить теорії змов, але дозволяє громадянам думати, що весь світ змовився проти них, віктимізуючи покоління з метою агресивного самозахисту, спрямованого на пошук джерел для війни як самоціль.

• Підміна понять. У РФ під визначення екстремізму підпадає будь-яка критика влади або історичні факти, які не подобаються Кремлю. З суспільної свідомості майже зникли поняття популізму, плутократії та корпоративної журналістики, а націоналізм критикується лише у ворога. 

• Цензура і самоцензура. Де-факто, на книжковому ринку РФ працює sanitary alarm -  список очищення культурного поля від інакодумців чи за принципом “кабы чего не вышло”, який часто-густо просувають самі видавці та книгарі під впливом усезагального почуття страху.

Небажані: що це означає для кожного в Росії

Співпраця з «небажаними» в РФ тягне за собою кримінальну відповідальність, тоді як статус іноагента — це жорсткий адміністративний контроль, підкріплений можливістю брати з «мічених» дані за підвищеними ставками й створювати враження повної невизначеності.

В той же час, поняття небажаності більше стосується ЗМІ як майданчиків для просування впливу авторитетних персон з літературної спільноти. Тут не те щоби розмістити публікацію або дати інтерв'ю загрожує головою, а й цитата чи репост - голосом. 

Твори іноагентів у РФ можна впізнати за написом, а небажаних заборонено видавати взагалі. Тобто, ЗМІ, на яких робиться фокус, не можуть бути оприлюднені в РФ. Не можна репостити та донатити їх (до 5 років позбавлення волі (ст. 284.1 УК РФ)), брати участь у їхніх проектах - а це такі ресурси, як "Медуза", "Дождь", The Insider, "Важные истории", The Moscow Times, "Радио Свобода", "Хроники.медиа" (Литва), RISE Moldova (Асоціація репортерів-дослідників і редакційної безпеки, Молдова) та ін.), які, здебільшого, й самі не візьмуть, якщо не за темником - будьмо відверті. 

Станом на початок 2026 року реєстрі ФСЕМ перебуває понад 230 організацій, у т.ч., великі міжнародні фонди та правозахисні групи. Всі банківські рахунки та майно організацій зі ФСЕМ заморожуються, й навіть пошук в Інтернеті та збереження їхніх матеріалів є правопорушенням.

Де-факто, вільно розпорядитись інформацією в РФ із заборонених джерел означає, як мінімум, загрозу бюрократичних тортур та аеропортних посиділок з агентами ФСБ, що, як ми вже писали, нікуди не поспішають.

А що ж із книгами?

Термін «небажана література» у Росії юридично неоднорідний. У законодавстві немає єдиного списку книг із такою назвою, але є кілька механізмів, за якими книга може  опинитись під забороною чи обмеженням. На початку 2026 року обмеження виглядають як Федеральний список екстремістських матеріалів (ФСЕМ), рішення суду та вільне волевиявлення окремих видавців.

Найсуворіший рівень заборони - книги, визнані судом екстремістськими, а саме призначені для оприлюднення документи або інформація в інших носіях, які закликають до здійснення екстремістської діяльності, обґрунтовують або виправдовують таку діяльність. Сюди входять праці керівників націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, фашистської партії Італії, публікації, що обґрунтовують або виправдовують злочини, спрямовані на повне чи часткове знищення будь-якої етнічної, соціальної, расової, національної чи релігійної груп (2002, № 114-ФЗ, ст. 1, п. 3).

Виробництво, зберігання з використанням збуту та розповсюдження цих матеріалів не допускається. На офіційному сайті Мін'юсту РФ - понад 5500 пунктів, включаючи пісні “втраченого покоління” російсько-української війни.

Статтею 13.53 КоАП РФ передбачено адміністративну відповідальність за умисне здійснення пошуку в інформаційно-телекомунікаційній мережі "Інтернет" свідомо екстремістських матеріалів, включених до опублікованого федерального списку екстремістських матеріалів або зазначених у п. 3 ст. 1 Закону про протидію екстремізму. Карається також забезпечення доступу до них, у тому числі з використанням програмно-апаратних засобів доступу до інформаційних ресурсів та інформаційно-телекомунікаційних мереж із обмеженим доступом

Документи, включені у ФСЕМ, не підлягають ніяким видам копіювання та експонування, видачі за міжбібліотечним об’єднанням (МВА), за міжнародним міжбібліотечним об’єднанням (ММБА) і через службу електронної доставки документів (ЕДД), а також транспортуванню з одного видання бібліотеки в другому. і навпаки. У виключних випадках ці матеріали видаються для проведення порівняльної експертизи на присутність екстремістської інформації - увага! - у знову виявлених матеріалах, а не для реабілітації опірних джерел.

Крім того, з ними можна проводити науково-дослідницьку роботу й готувати антиекстремістські пропагандистські акції, але в Бурятії, як правило, такого не трапляється.

Щодо книг "іноагентів" та "небажаних організацій", тут, як ми вже зазначали, працює логіка статусу автора чи видавця. Термін “небажана література”, заявлений Федеральним списком екстремістських матеріалів (ФСЕМ), веде до значення “небажаний - такий, що загрожує безпеці РФ. 

Як працює цензура РФ-2026: реалії

Книги в РФ можуть вилучити з продажу не лише за списками ФСЕМ (у які минулого року не ввійшло жодного відомого й гідного довіри імені) чи рішенням судів проти ІА. Частина видавничих домів перетворюється на “книжкові санстанції”, а, оскільки питанням “чистоти” й “дотримання правил”, здебільшого, стурбовані жінки, то самоцензура набуває нечуваних садомазохістичних масштабів. 

Переконати жінку-видавця в тому, що творчість автора є віддільною від його особистості, а тематика творів - подільною, майже неможливо. Коли діями керує страх і синдром “підписної”, ці дії набувають характеру саморуйнування, але здається, для гібридної війни це обопільна норма.

Інакше кажучи, якщо видавничим бізнесом керує чендлерівська “жінка мрії”, будь-який автор може опинитись під прицілом її тремтячих рук. Тож, тримаймося здорового глузду і будьмо в курсі того, що чекає нас за найгіршого сценарію.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Відкинуті в РФ: казус Уліцької та українське питання

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор Марія Заржицька  

Випуск 102

Надихаюча тема зими - дослідження заборон - вивела наш лютий в плани розібратись із Росією по-чесному. Одні скажуть - неможливо, бо з тими, хто не дотримується домовленостей, розібратись по-чесному означає фіаско. І хай собі фіаско, зате царський шлях.

Російський заборонник є кристально чесним і чистим. У ньому передбачені всі випадки збочень свідомості та підсвідомості, але писати треба, як Оксана Васякіна - чесно. Єдине, чого не можна, категорично не можна робити - визнавати існування війни однієї колишньої республіки СРСР проти іншої колишньої, бо СВО.

У січневому спецрепортажі ми розгорнули старі запаси українського медійного простору і аж упріли від того, які ж вони свіжі. Все точиться про те, що ми не вміємо забороняти, і забороняти треба так, щоб ні. А ви спробуйте заборонити, як імперець, і тільки після цього картати Чхартішвілі за його політичні уподобання. 

Тож, сьогодні про іноагентів як явище - бо всі знають, з чим їх їдять, але не знають, чи можна. Це як риба фугу, з'їси всліпу - і сиди жди. Або танцюй.

Іноагент Ку: чим загрожує купити таку 

Поява Людмили Уліцької в сербському книжковому просторі не могла не бути поміченою, бо в Белграді знають все, але існує неправильний. Тільки от зі статусом не все зрозуміло. Ми вже звикли до сербських чеснот компартменталістики, тож, не бажаємо Людмилі Євгенівні статусу “апатрид” - але вибір за нею, бо жити іноагентом з минулого року неможливо, і ось чому.

Іноагент - це юридичний статус у РФ для осіб чи організацій, що підтримуються з-за кордону та ведуть політичну діяльність всередині країни. Такою діяльністю вважаються навіть пости в Інтернеті “про політику”, але з незгодою про війну в Україні, зокрема. В усякому разі, зараз це - а не ЛГБТ, з яким у Римі ніколи не було проблем - найстрашніший пункт звинувачення, бо є люди, які можуть дуже впливово виступити проти.

Питання про те, чи не є такий виступ кіркою ліберального пирога, який ще й висуває умови, як його їсти - не до нашого видання, але тримайте вилку. Я вірю в щирість російських антиСВО, але не вірю людським страхам.

Хоча, і в цьому сенсі кожен з нас аж як здатен поставити себе на місце типового російського іноагента. Тож, давайте зразу про гроші, що там.

Багач, бідняк: від свободи до розгнузданості

Особам, визнаним іноагентами необхідно регулярно подавати звіти до Мін'юсту РФ про доходи та витрати. В нас просто заборонено (і технічно неможливо) переводити гроші росіянам, а в них - не просто. В нас теж дозволено (і навіть ой як!) отримувати допомогу з-за кордону. А в них, отримавши на три дні харчу в Москві від нащадків Турбіних, сиди й за царя не ходи. Та ж ми самі, коли купуємо “Рошен”, трохи зайці.

Звісно, іноагент (який ще й листівки розсилає з написом “іноагент”) не може викладати - увага! - в державних та муніципальних організаціях. Олігархам можна, бабло все стерпить, крім іпотеки на Гаваях.

Іноагент не може працювати з дітьми (я б і сама не дозволила, бо читала б наперед, але трапляються випадки, коли не завше це можливо) - але, знову ж таки, в мене на полиці живе “Джен Ейр”.

Іноагент не може мати фінансову підтримку від держави, бо його й так непогано годують. Єдиний реєстр іноагентів оновлюється увечері в п'ятницю, тож, вихідні перестають бути томними. Та головне, з минулого року іноагенти сплачують підвищений російський ПДФО (рос.НДФЛ), і не все так просто навіть для мігрантів (читай, іноагентів, які вирішили зробити росзак буквально).

Іноагент-респондент: СС на дроті

На початку 2024 року Мін'юст РФ вніс Людмилу Улицьку до реєстру іноагентів - через виступ проти СВО, через участь як респондент на іноземних інфомайданчиках та - увага! - проживання поза РФ (у Німеччині). Крім того, після низки публічних скандалів найбільше російське видавництво АСТ призупинило виплати за контрактами та постачання творів письменниці до книгарень.

Утім, головним скандалом у цій низці лишається пранк за схемою, аналогічною скандалу з Акуніним. Виявляється, Людмила Уліцька перераховувала гонорари на допомогу Україні, і сама зізналась у цьому пранкерам того ж 2024 року, що й Акунін. Тьютор, пранкер, доппельгантер - межі додумування визначає хист. Крім того, за версією “Комсомольской правды”, Уліцька - ледь не помічник кілера в розправах на медійному полі.

Важко сказати, як після такого Вован і Лексус вижили. Я б прибила. Втім, пані Симоньян могла б зробити це й за нас.

Призначено страждання: еліта й букінг

Більшість російських державних бібліотек книги Улицької прибрали з відкритого доступу, рекомендацій та виставок. Два роки тому, в 2024-му Улицьку позбавили звання почесного професора РХТУ ім.Д.І.Менделєєва, в 2021-му звинуватили в порушенні прав співавтора. Тим не менше, вона залишається преміалом “Російського Букера” та членом PEN-клубу - втім, до витівок останнього ми так вже звикли, що нема сил усе це коментувати.

Тож, поки ви ставите галочку на користь клятих масонів, ми продовжуємо дивуватись, чому їм, все ж таки, вдалося - бо в теперішній РФ дивуватися з цього приводу теж заборонено. Але читати книги Людмили Улицької - ні, можна, і писати рецензії теж, тільки не забути про слово “іноагент”, бо штраф.

Тим часом, Уліцьку женуть не масони з ПЕН-клубу, яким дозволено все, а державні структури, великі книготорговельні мережі та гачкова брехня дітей, яким дозволено хамити старшим, тоді як саме по собі посвідчення члена PEN-клубу для всіх них нічого не означає. Та й сам ПЕН-клуб давно вже нічого не означає, бо все. 

Вбито…ведучого, або Мафія з котами

Нас куди більше цікавлять не спроби поставити нашим людям західний мозок, а те, що саме читаємо, і скільки це коштує. В термінах війни це додержання ембарго як розумного способу її ведення тилом. А стосується воно (як в Україні, так і в Росії), в сенсі оборони, неможливості фінансувати бюджет противника. В сенсі безпеки, це довічна заборона - звісно, якщо постулати вироблено, а не скальковано чи придбано зі знижкою на харч.

Тобто, підтримувати ЛГБТ і тихенько виймати їх з бібліотек нечесно. Або одне - але ж всі вчили історію - або інше, але тоді вже постулати, як і щодо чорнухи з порнухою.

Повертаючись до теми іноагентів - бо ж знаємо, як легко звернути на дно Мертвого моря, мов у кисіль - згадаємо базове питання українського читача. Тобто, “норм чи стрьом” купляти іноагентську літературу (Боже, як пошло звучить!) за податки в російський бюджет, або за мову, або за що там вони згадали.

Хороший, поганий, злий: садочок системи С

Ще донедавна іноагенти - втікачі (вигнанці, вільні мігранти тощо) мали можливість не сплачувати податки в РФ, якщо жили за кордоном більше 183 днів на рік. Із початком повномасштабки досягти такої тривалості життя за кордоном росіянам стає все важче. Навіть колишні республіки СРСР з країн Балтії - дивно, правда? - роблять усе, аби Росія втягувала в себе незгодних, як гігантський червоний пилосос “Тайфун”. 

Книги іноагентів можна зустріти в магазинах - хоча великі мережі слухняно виймають з продажу оголошені найменування. Ба, навіть і самі роблять страху великі очі, але про це українському книгоспоживачеві розповідати не треба. Поняття обмежень та доступу в нас працює, але ми нищимо власні ресурси на власній території - як Сталін, бо ми дуже слухняні діти.

Навіть не дивуюся тому, що “війна обмежень” розпочалась саме з паперових видань, які важко знищити миттєво, але неможливо миттєво відтворити. Так само працює система цільових заборон. Щойно автора (а не твори) визнають ІА, на твори перескакує доля автора. Де-факто, книги, які ще не в списку екстремістських матеріалів, ховаються під такий глибокий спуд, що навіть Путін 33-й змушений писати пояснення, навіщо вони йому.

У книгарнях, які ще продають книги іноагентів (як-от Уліцька), видання мають бути в непрозорій плівці, з видимою позначкою «18+» та тим самим дисклеймером, що пропагує культуру кенселінгу “за щось”. І, знаючи російський розум, влада немов чекає, що “кота в мішку” таки куплять.

Між імпортом та експортом

Оминаючи тему змісту - бо в таких темах її завжди оминають - нагадаємо про законодавчу заборону імпорту (Закон № 2309-IX), ухваленому в червні 2022 року ВР України щодо видавничої продукції з Росії, Білорусі та з окупованих територій, але ця заборона не розповсюджується на книги, видані в Україні до 1 січня 2023 року. 

Тобто, старі тиражі, які вже є в книгарнях, удома чи в бібліотеках, захищені законом, крім змісту, що чітко визначений (і має бути визначений, як один зрозумілий список) переліком забороненої книжкової продукції. Здається, іншого статусу в таких випадках не потрібно, бо якщо видавати откровення маніяка з написом “маніяк”, то разом із ним до психлікарні треба класти й видавця, й продавця, і літагента. 

Втім, головне для українського “чайника” - ембарго на видання та поширення творів авторів, які є громадянами Російської Федерації або стали ними після 1991 року. Тобто, люди, які зобов'язані сплатити податки в держбюджет РФ. Зокрема, Людмила Улицька зберігає російське громадянство, тож, її книжки підпадають під цю заборону як для видання, так і для придбання громадянами України. Останнє стосується об'єму поза межами особистих потреб.

Та ж ми, як налякані старшим братом, вилучаємо з бібліотек літературу російською мовою (не кажучи вже про книги російських авторів), і це вилучення хтозна чим є, тоді як росіяни чітко артикулюють своє ставлення до україномовних бібліотечних фондів чи книг українських авторів у себе. Нашу ж прозорість демонструє хіба що “Сільпо”, пропонуючи третьорозрядні детективи з макулатурного паперу. 

А тепер - про податки

Уявімо собі найліпшу ситуацію іноагента, що вирішив мігрувати без відриву від батьківщини. Хоча податок із гонорару за кордоном іноагент-нерезидент платити не повинен, він все одно зобов'язаний дотримуватись правил валютного контролю, якщо залишається громадянином РФ, та маркувати свої твори повідомленням про статус іноагента. Інакше накопичені штрафи можуть призвести до арешту майна в Росії або кримінального переслідування. 

Тобто, провезти по-нашому пакован баксів і книгу з vanity не вийде… в Росії. Чотири години в аеропорті під неквапним, в'їдливим допитом ФСБ-шників - і це ще тільки для українців, що лишились там. Росії не потрібна “Дія”, в неї є Росія.

Монетарно: ПДФО по-європейськи 

Якщо книги письменника-іноагента продовжують продаватися в РФ (через Літрес, паперові тиражі тощо), то з 2026 року він зобов'язаний платити 30% ПДФО незалежно від того, скільки часу на рік проводить за кордоном. Раніше для дистанційної творчої роботи діяла ставка 13–15%, але для іноагентів у 2026-му цей виняток скасовано.

Тільки вдумайтесь - 30% ПДФО, як за кордоном. І не треба мені тут казати про хороших, поганих і мертвих, бо автори цієї фрази дуже не люблять, коли їх вбивають так само.

Повторюсь: 1 січня 2026 року, згідно з Федеральним законом № 425-ФЗ, набули чинності важливі поправки для осіб із статусом іноземного агента - єдина ставка ПДФО 30% на всі доходи, отримані в РФ. Більш того, іноагенти платять 30% незалежно від того, є вони податковими резидентами РФ чи ні. Ставка застосовується до зарплат, гонорарів, доходів від оренди, дивідендів та коштів від продажу майна в Росії.

Мігранти та емігранти: втеча довжиною в життя

Ви вже зрозуміли, що ключовим у понятті “іноагент РФ” є - о диво! - не прописка. Громадянство, яке можна зберігати або викинути за рогом, але просто так його не позбавлять. Це вам не громадянство України, яке вчора було, а сьогодні Хайфа - і тим не менше, громадянство Росії після 1991 для нас має значення.

Якщо письменник-іноагент не є податковим резидентом РФ (живе за кордоном понад 183 дні на рік), а його книга опублікована іноземним видавництвом, яке виплачує гонорари у валюті на зарубіжний рахунок, то тягти податки до бюджету РФ начебто не потрібно - за умови, що вся діяльність відбувається поза Росією. За ст. 209 ПК РФ, фізичні особи, які не є податковими резидентами, сплачують податок у РФ лише з доходів від джерел у самій Росії. Закордонні гонорари до таких джерел не належать правда?

А тепер спитаємо себе, яким має бути видавництво за кордоном, що опублікує російську книгу російською чи візьме в переклад без залученості в держпрограму. Та нормальним, скажете ви, бо це єдиний спосіб читати з Росії чесно. І одразу ж умовно перемістимось на безкраї простори матушки-Росії, де не рятує навіть дім на Рубльовці.

Римський рахунок, вихід через чистилище

На території РФ іноагенти позбавлені більшості податкових пільг, у тому числі, прав на майнові відрахування та звільнення від податку на продаж нерухомості після тривалого володіння. Вони зобов'язані платити 30% із повної суми продажу, навіть якщо володіли квартирами 20 років. 

Відсутність фінансової допомоги від держави означає, що іноагенти більше не можуть оформляти соціальні виплати на лікування та навчання. В них майже немає імунітету на оподаткування подарунків та спадщини, але і це ще не весь іспанський чобіт.

Якщо письменник є податковим резидентом РФ (живе за кордоном менше 183 днів на рік), він зобов'язаний сплачувати податки зі всіх своїх доходів по всьому світу. Будь-яка копійка, зароблена таким іноагентом (навіть за кордоном), має оподатковуватись у Росії за ставкою 30%.

Головний трілл - щодо іноагентів у РФ діє Закон про спецрахунки типу "І" ("і" велика) 1 березня 2025 року. Всі виплати іноагенту від творчої діяльності - а це авторські винагороди (гонорари), роялті, доходи від продажу чи оренди майна - мають надходити на спеціальний рахунок у російських рублях. Іноагент не може розпоряджатися цими грошима на час перебування в реєстрі. Зняти їх або перевести за кордон можна лише після виключення з ІА-списку Мін'юсту РФ. Зате держава може пріоритетно списувати податки штрафи з цього рахунку (наприклад, за відсутність ІА-маркування на книгах).

І контрольний - подвійне оподаткування. Росія ще в 2023 році призупинила дію податкових угод (СІДН) з багатьма країнами - навіть з Італією. Тож, письменникові зі статусом іноагента, швидше за все, доведеться сплатити податок двічі: у країні проживання та 30% у Росії. Повний список тут.

Тож, положенню таких людей, як Людмила Уліцька, можна тільки поспівчувати. З іншого боку, мужність зберігати громадянство країни, яке не видавав ані теперішній, ані якийсь інший уряд, заслуговує на повагу. Бо ми ж звикли перевіряти книги, а не читати, шукати помилки, а не зміст, скасовувати, а не публікувати, брати громадянство чи позбавлятися від нього, а не зберігати. Звикли жити в трикутнику Карпмана “Діти - Їжа - Податки”, але так і не питаємо себе, як позбавити себе статусу маріонетки життя.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: балканська осінь - 2025

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Цього року захоплення українського книжкарства сербською та хорватською літературою, вочевидь, зійшло на “ніт”. Кінець гри в одні ворота мав бути саме таким, і далі все залежить від сміливості кожної ланки зв'язку цього нерівнобедреного трикутника.

Тріщини в стосунках, які ми вперто не хочемо помічати, даються взнаки там, де потрібно безжалісно рубати гордіїв вузол. Хто зробив це, той скинув баласт і може плисти далі, без страху загинути від підводної міни нещирості.

Не можна отак взяти й гулятися з ворогами, що рано чи пізно об'єднаються проти тебе. Ми програли балканську літературну дипломатію тому, що досить брехати собі.

Як співала Вітні Г'юстон, I bow out.

Коли пахне риба

Відверто слабкий роман Меша Селімовича “Острів” (Discursus, 2022) - утомлений текст із глибоко депресивним, ще й нечитабельним словесанням - однією фразою пояснив усе: “Хочу, щоб мені було тяжко”. Laissez passer.

Якщо Книжкова Країна у вересні привернула увагу лиш не найкращим романом боснійського письменника, що, врешті, пов'язав своє життя з Сербією, то Львівський Форум видавців натякав на очевидне. Обидві сторони літературного процесу не знають, що хочуть, і хорватський його елемент, урешті, слідує за вожаком. Все інше - історія.

Тут можна розжитись на політичних прогнозах, але наш часопис, по-перше, не для того створений, по-друге, врахував помилки ворога. Нас цікавить якість, що безпосередньо залежить від концентрації на власних задачах, а в літературі це тексти.

Всі забудуть те, що ви сказали, але ніколи - те, що змусили відчути. На цій мемасній ноті стартуємо до уважного перегляду того, що винесло химерне Львівське море.

Жоміні та й Жоміні

Харківське “Фоліо” зробило хід конем, виставивши на високу полицю два українських видання Ісмаїла Кадаре, з посередницьким перекладом, який за життя контролював сам письменник. Маємо на увазі його французьку складову, бо перекладачів з албанської в нас поки що не діагностовано. 

“Генерала мертвої армії” було видано ще в 2023, але помітним твір став на Форумі видавців - у суперобкладинці та трендовому дизайні, поверх класичної твердої палітурки з золотим тисненням. Тим паче, поруч стояли “Барабани дощу”, випущені в рік смерті автора, що породила стос інформативних, напрочуд жваво написаних некрологів у пресі.

Тут додамо, що Міжнародну Букерівську премію Кадаре отримав через 40 років після виходу “Генерала” - книги про пошуки тіл італійських солдат, що загинули на території Албанії під час італійської окупації 1939 - 41 рр. Неелегантно, але шо ж.

Провідник албанського сюрреалізму, великий письменник маленької країни, автор біля 90 різножанрових текстів, що вивів албанську літературу на світовий рівень знаності, пережив італійську окупацію й комуністичний режим, - зокрема, розрив Албанії з СРСР, внаслідок якого постраждав і сам. 

Книги Ісмаїла Кадаре перекладено більш ніж на 40 мов. Після еміграції 1990 року він тривалий час жив у Франціі, з дружиною Геленою, що була першою жінкою, яка видала роман албанською. Помер письменник на батьківщині, що, врешті, нагородила його орденом “Честь нації”, а з приводу його смерті в 2024 році оголосила дводенну жалобу.

Творчість Кадаре близька прихильникам Кафки, Маркеса та Памука. Метареалізм історії, мова притч, легендарність та епічність, здатність звернутись до колективної свідомості всіх балканських народів просто-таки хірургічні. Кадаре почав свій творчий шлях із віршів, і поетичність є провідним елементом упливу його прози.

"Я твердо сподіваюся на те, що європейська й світова думка усвідомлює, що цей регіон, до якого належить і моя країна, Албанія, може бути джерелом інших новин і місцем для різних досягнень, у тому числі, в галузі мистецтва та літератури", - зазначив письменник у своїй промові під час вручення Man International Booker Prize (газета " Обозреватель, липень 2024)

Трохи Риму поруч

Ще один балканський реверс - “Викреслена” Міхи Мацціні, що вийшла у Видавництві Анетти Антоненко 2024 року і була представлена, в тому числі, на Форумі видавців. Тривалий брак уваги до цього твору, радше, викликаний страхом теми, а за тим, і актуальністю в світлі цифровізацій, що прагнуть контролювати події нашого життя поза межами доступності для нас самих.

Те, що відбувалось у Словенії часів розпаду СФРЮ, вже не виглядає прикрою випадковістю. Зникнення даних про людину з системи - про неправильну, незручну людину - з неможливістю довести тут і зараз, хто ти є, навіть зі стосом документів, змушує замислитись про цінність найважливішого. 

Твір Мацціні знову апелює до однієї з темних європейських традицій, що сягають древніх часів і досі впливають на будь-кого, хто спокусився благами цієї цивілізації. В Давньому Римі існував звичай брати в заручники дітей на завойованих землях - і всі ті інсинуації навколо "дитячого питання", що несуться з кожної праски зараз, є лише атавізмом, добре вкарбованим у нерви кожного підвладного заходянина. Втім, цього разу справа не в набитому харчоблоку.

Особистість, якою нехтують на догоду амбіціям скотомогильника, вступає в бій за родинний зв'язок без жодного блату, й відбувається те, чого ніхто й не очікував. Залишається питання, хто й навіщо кидає ці виклики, й який висновок має осісти в колективному підсвідомому кроликів на заріз. Прийняти спокуту чи залишитись рабами компенсаторного мислення - теж вибір.

Міха Мацціні - словенський поет, письменник та сценарист, дійсний член Європейської кіноакадемії (такий, що має право голосу). До виходу фільму за книгою “ Викреслена” в 2014 році він був майже невідомим за межами Словенії, як письменник.

За 11 років існування на літературному ринку роман було перекладено на 9 мов, у тому числі, хорватську, сербську та італійську. В 2024 році книга вийшла українською у “Видавництві Анетти Антоненко” (Київ), а в цьому році - арабською (Arab Publishing and Distribution, Єгипет).

Фільм “Викреслена” уперше демонструвався в незавершеній версії на фестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія, 2018), наступного року отримав чотири нагороди на батьківщині режисера, з хорватською акторкою Юдітою Франкович Брдар у головній ролі. Щоправда, у кіноверсії ключову персонажку звуть Аною, а не Залою, та це не перешкодило акторці двічі отримати приз за найкращу жіночу роль - в Словенії (Любляна, 2018) та в Хорватії (Пула, 2019) 

Світова прем'єра “Викресленої” відбулася на фестивалі “ Чорні ночі” в Таллінні (2018),  а в 2019 році фільм отримав нагороду на FEST (номінація “Кращий сценарій”, Белград, Сербія) і на Raindance (Лондон, Велика Британія). Крім того, кінострічку було відзначено на фестивалях у Казахстані та Південній Кореї. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

32 BookForum: proтриматись

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

В спробі визначити різницю між київськими форумами та, як твердять, їхнім родоначальником ми провели чимало часу. Львівський форум видавців тим і зручний, що дає доволі багато часу перебувати на одному місці. Тим, хто, як і ми цього року, тут уперше, варто приходити заздалегідь, аби ще без натовпу роздивитись привезене видавцями.

Одразу наголосимо, що тут вам не Франкфурт. Якщо на Книжковому арсеналі про місце зустрічі можна хоча би здогадатись, то на Львівському форумі видавців узагалі немає спеціально відведеного майданчика для спілкування видавців та літературних агентів, які хочуть укласти довгострокові угоди з високим ступенем довіри. Холодне кафе біля журналістської зони навряд чи підходить для чогось, крім виходу на свіже повітря. Під час ярмарку ж про спілкування йдеться хіба що в дуже обмеженому форматі. 

Зі стендів Житомирського видавництва "БУК-ДРУК" та агенції іноземних мов "РУНА" (м.Львів)

В контексті зустрічей із закордонними видавцями Книжковий Арсенал поки що лишається єдиним пунктом із більш-менш відпрацьованими процесами - хоча й тут є накладки з листуванням, які треба тримати під контролем, що називається, вручну, не розраховуючи на своєчасність поштових сервісів, які підводять все частіше. Тут ми можемо лише порадити американський посібник із розпродажів квітня - "Життя після Google. Занепад великих даних і становлення блокчейн-економіки" Джорджа Гілдера, випущений BOOKCHEF ще в 2021 році. І на власному досвіді констатувати, що володіння пристроями, для яких, власне, створений Android, уже нічого не гарантує.

В цьому сенсі доволі цікавими стають доробки навколополітичних письменників, у яких можна віднайти чимало корисного матеріалу для бізнес-аналізу - Енн Епплбом, що прийшла на заміну зніяковілому Снайдеру, та навіть Дональд Робертсон із його "Марком Аврелієм", не кажучи вже про Бориса Джонсона, думка якого важлива для нас.

Важко сказати, наскільки широко ця метода спрацює в Країні Суцільних Упереджень, ще й радій віддавати власні оборонні фонди будь-якого штибу, починаючи від ядерної зброї й закінчуючи російськомовними виданнями. Афера століття, схоже, передбачила творення марновірного натовпу, який сам позбавляє себе засобів упливу, виконуючи безглузді настанови тих, хто не в змозі спертись ні на що, крім власної філософії страху.

Те, що всі ми досі перебуваємо в полоні радянського мислення - безспірний факт. Нам потрібно або повністю приймати точку зору автора, або відкинути його, - бажано, на розтопку - навіть не задумавшись про те, що коїмо. Те саме чекає на будь-якого письменника, що втрапив у нещастя бути громадянином країни-шкідника, країни-зрадника чи країни-непереможця. Південне село розміром із цілий півострів, без жодного бажання вивчати мову й культуру остогидлого сусіда, без жодної притомної новини, осередок лютої ненависті, що днями вивалює взаємні претензії довжиною в нескінченну чорну стрічку і не бажає пробачати нікому, навіть собі, вже чекає, як відпрацьована модель засвіченого майбутнього.

Ще на тему: Нетривіальне: балканська література (2024)

І те, що, нарешті, відбуваються хоч і не ідеальні (а часом, і критично помилкові), але спроби визначити поняття рашизму з різних аспектів - уже досягнення. Принаймні, це може бути дзеркалом для контрнаступу там, де ми для цього створені, а не на екрані та в соцмережах. Поняття, що вибудовує наше, а не чиєсь ставлення до цього явища, описуючи його об'єктивно, а не через призму власних уподобань там, де працюють зовсім інші закони.

До речі, якщо вже говорити про святе місце, що не буває порожнім, Львівський форум видавців і тут вирізнився. Це єдиний форум, де можна побачити літературу, що популяризує релігію - щоправда, в специфічному контексті. Прокатолицькі та греко-католицькі видавництва традиційно для свого напрямку не продають оригіналів, тоді як їхні ідеологічні противники пропонують зацікавленій аудиторії широкий асортимент видань Корану. 

Ще на тему: Нетривіальне: східцями Сходу

Знову ж таки, якщо звернутись до історії "Ісламського культурного центру ім.Мухаммада Асада", побачимо ще більш особливий слід, у якому аж зовсім нетрадиційний поворот долі єврейського журналіста, досвідченого юдаїка, створив спільноту, яка має задовольняти, з одного боку, ліберальні прагнення певної частини мусульманського населення, з іншого боку, стає прихистком для тих євреїв, хто не підтримує політику Ізраїля щодо Палестини, й, відповідно, перестає вважатися своїм серед своїх. 

Тут чимало користі може справити доробок експерта. І мова якраз про тих, хто безпосередньо перебував у руслі подій, а саме, дипломатів. Дмитро Чекалкін вкотре представив на ярмарках цього сезону свою працю "Саундчек", якраз на тему Близького Сходу в його ізраїльському контексті. 

У питанні, що приваблює юдея стати мусульманином - адже різниці в догматах, на перший погляд, немає - залишається тільки одна відповідь. Та сама, що, вочевидь, напрошувалась у 90-х роках, коли молодь масово йшла до протестантських спільнот із традиційних християнських конфесій.

Інстинктивне прагнення до спільності перетікає в колективізм там, де потрібно мислити індивідуально. І відповідь на те, чому іслам нового штибу може стати популярним за його традиційними національними межами, давно лежить поза межами шлюбних відносин, де жінка схильна відмовлятись від свого "Я" на користь чоловіка. 

Ліберальний іслам підкорив Боснію, що зробила його соціальним елементом на вітрині демократії, ліберальний іслам поволі підкорює кримськотатарське населення, що знаходить розраду в вірі предків і сподівається заслужити повернення додому хорошою поведінкою. Різниця лише в тому, яким пунктам слідують ті чи інші. 

Правиловір'я - одне з традиційних вірувань сучасного українця, що поволі перетворює хвилину мовчання в загальнонаціональний намаз, а хвилину говоріння переводить у фарисейський коппінг навколо елементарних речей.  "Слава Україні!" вже починає звучати як "Ассалям алейкум", а "батько наш Бандера" як "Мухаммед - пророк Його". Можете кидати в нас камінням, та галицький шаріат не за горами, а суботня кнопка ліфту вбачається всюди, де потрібно бути людиною. В цьому сенсі "Дім солі" Світлани Тараторіної, як для нас - найкраща футуристична оптика.

Відверта політизація греко-католицької спільноти призвела до того, що навіть католики на Львівському форумі видавців змушені стояти за ворітьми. З іншого боку, ця спільнота має потужний пласт дитячої літератури, що доступною мовою розповідає про християнські істини - яскраві, якісні видання для читачів різного віку, а для юнацтва навіть спромоглась на радикальний хід. Щоправда, виконання, як завжди, іноземне, але про особливості того, що не іменується, гомоеротизовані спільноти мають змогу говорити знову і знову, не кажучи вже про дурну цікавість. 

Перверсійні теми в жіночій письменницькій спільноті - ще один вид жертовності, за яку страшно. Та й загалом, пристрастне колупання вавок уже навіть не тренд, а нав'язлива ідея, коли страх знищення перетворюється на аутоагресію та заперечення свідомого права бути іншим. І коли премію отримують за ненависть, вона й стане винагородою. Націоналізація сприйняття є насінням дерева анчар, залежність від якого майже героїнова.

Ще на тему: Нетривіальне: балканська осінь 2025 у Львові

Можете кидати в нас срібняками, але в цьому контексті ми за вивчення економіки - хай там в коміксах. Усе ж краще, ніж розлюбити цей жанр через летаргіків, що в своєму прагненні до смерті напрочуд уникають власної.

Напрочуд. To be perpetuum.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Чорно-білий почерк: про що це

Image by @MZarzhytska

Автор Арнольд Лопушанський

В нещодавню старовину володіння мистецтвом калліграфії було шансом здобути посаду писця. Тобто, говорячи сучасною мовою, принтера.

Чи хочу я працювати принтером? О, так. За однієї умови - пенсія згідно табелю о рангах, без пропусків там, де в мене було багато роботи, і без прогулів там, де гуляв сусід по графі.

Жінка-дизайнер-калліграф іще корисніше. Коли я, вибачте, мекнутий, вона віддрукує за мене те, що я, перепрошую, так хочу накалякати на стіні.

Калліграф Калліграфович Пірйовий. Повірте, це звучить гордо.

І ще, я обов'язково поїду навчатись до Праги. Ні, не через пиво. Я куплю собі в Sinsay сімейний альбом зі сторінками, на які нічого неможливо наклеїти, й буду вечорами розмальовувати його, попиваючи біля Влтави коктейль із пінкою.

Україна, звісно, трохи болить - але й це минеться. Обожнюю повстяні обкладинки, вони надають тактильності моїм зашкарублим пальцям.

Я знаю, куди рухається світ - в Париж. Вони продають нам світ, якого ми б зроду не купили, якби не серби. Петрович написав: "Купи в китайця складаний будинок і їдь у поле. Тут все одно не буде ніякого сенсу".

А якого сенсу, вибачте, вам якого?

Я обожнюю пружинні блокноти, з них так легко виривати сторінки. Я хочу розмовляти з японцями про агрус і вірити, що після цьогорічних дощів у мене він виросте, як на картинці.

Муракамі ріс із голови з моєю зачіскою. В мене так само немає шиї, я двошийний.

В моїй графічній історії обов'язково буде кіт з японськими очима - тобто, англієць - і зватимуть його Манго. Мене лякають коти, яких звуть Василь чи Петро. Вони ось-ось захоплять світ, а в мене лише стилус і червоне чорнило.

От тільки фотографуватись на фоні чортових трофеїв я не хочу - бо мені доведеться обійматися з Красовицьким, а він винен мені п'ять баксів.

І те, що я вбачаю в японській грі для дітей кільця Сатурна, тільки на користь мені - бо одного разу я скажу: "Мамо, хочу писати на глянцевих сторінках", і вона, врешті, купить мені ту кляту книжку-розгортку.

Я хочу картону, більше картону. Він нагадуватиме про ящик з іграшками, де я забув пістолет, але намарно.

Відчуваю, як аудиторія напружилась, але що там, це всього лише мемуари. І жовтий буклет, і сірий посібник з декадансу. Вибачте, блакитний.

Я хочу більше білих столиків із темним шоколадом, і можна того чувака з пивом, з Лондона. Вона сидить навпроти нього, точно в позі дипломата, а він, скотина, як завжди, їсть пироги.

До речі, це зона без куріння. Мене звуть Арнольд. Я хочу синій блокнот, шапочку і ручку. Я уже зняв стрес, а ви?

І ще, я хочу бути голубом з "Макдональдса". Бо там постійно рахує накладні мій друг, а це значить, що без роботи я точно не лишусь.

АртКава в Instagram - ще більше візії!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Ніколи та знову: повернення без правил

Автор: Марія Заржицька

Книжковий рік завершується, й час робити висновки про те, чого досяг український видавничий ринок за кордоном. Другий рік війни, в якій ми втрачаємо культурні цінності, але й набуваємо їх, показав головне. Те, наскільки ми готові зустрітися з казусами цього протистояння, і що вони, за великим рахунком, можуть означати для нас.

Останні книжкові форуми сезону, Франкфуртський та Белградський, стали лакмусовим папірцем для труднощів, які не можна долати шаблонно. Ригідність зовсім не дорівнює стійкості, ба більше - приховує проблеми, що рано чи пізно розмиють, здавалося б, надійний грунт.

Цьогоріч Белградський ярмарок став останньою великою подією на закордонному ринку української книги. Форум, що відбувався з 19 по 27 жовтня, кілька років не був відвіданий українською делегацією. Наші видавці приїжджали на нього аж по 2018 рік, незважаючи на ясну позицію сербської сторони у російсько-українській війні.

Парадокс україно-сербських стосунків постає ще більш гострим після цьогорічного франкфуртського конфлікту, в якому наша делегація, за версією ЗМІ, спричинила від'їзд представників Росії з найдемократичнішого форуму в світі. Буквально через день розпочинається Белградський ярмарок, на якому нічого подібного не відбувається.

Здавалося б, розплутати оцей весь дабл-бінд під силу лише досвідченим спеціалістам. Втім, якщо триматись звичайних часових рамок, ця задача є не такою вже складною й для уважних читачів медіа. Тож, почнемо з 2017 року, що передував останньому року присутності України в Белграді перед шестирічним розривом. 

62-й книжковий ярмарок у Белграді відбувся під гаслом "Ключ у книгах". Того року у фокусі ярмарку була література з німецькомовних країн та дві додаткові виставки. Перша стосувалася освіти й навчальних засобів. Друга, під назвою «Медіа маркет», була присвячена сферам масового інформування, комунікаціям і маркетингу. 

Загалом, ситуація, в якій одна країна колишнього соцтабору знайомиться з літературою іншої, та ще й у 20-х роках ХХІ сторіччя, видається більш ніж дивною. Того року наші видавництва були об'єднані на ярмарку під назвою "Українська книжкова полиця". Цей проект існує й понині, але перейшов у сферу дипломатії під патронатом першої леді. 

Чи означає це, що шість років тому Україна презентувала в Белграді виключно стендову добірку видань? Достеменно невідомо, бо це питання, традиційно, має флер недомовленості. В усякому разі, репортажі 2018 року повідомляють нам, від України в Сербії було біля десятка видавництв. 

Цього року 63-й книжковий ярмарок у Белграді пройшов під девізом "Радість читання". На ньому були присутні почесні гості з Марокко, а кореспонденти з України вперше зважилися повідомити про тривожні проблеми взаємин сербських та українських книжкарів.

За твердженням Ірини Джамич, в Україні на той час видавалося близько тридцяти авторів із Сербії, а от українські письменники там були представлені набагато скромніше. Звісно, можна це пояснити специфічною позицією сербської сторони в україно-російському протистоянні, але чому ж постраждала сторона, - тобто, ми, - виявилася настільки щедрою?

Звичайно, можна пояснити й це, широкими дипломатичними жестами, але ж... .

У великій політиці альтруїзму не існує. Будь-які широкі жести передбачають значну віддачу, а виступати добрим пілсудчиком в України поки що не виходить. 

Після 2018 року в цих дивних стосунках настає тривала тиша, - хоч і не сказати, щоби повна бездіяльність. Переклади сербських творів здійснюються й надалі, переважно, силами Алли Татаренко та Андрія Любки, а український бібліотечний фонд отримав подарунок від філолога й перекладача Дмитра Чистяка. Це белградське видання 2018 року, підписане автором Драженом Врховацем, під назвою Неизбежни записи. Изабране мисли, упорядковане Зораном Вучичем і паралельно перекладене болгарською.

В той час на сторінках сербських видань (навіть таких, здавалося б, усеохопних, як Vjesti) присутність української - а на диво, й російської сторони - ніяк не згадується, на користь Марокко, з істориком Абдуллою Мусуфом. Хай там, особливо коли Матія Бечкович упевнено твердить про відсутність поблажливості та фальшивої елітарності. 

В 2019-му наша делегація не приїздить на Белградський форум. Натомість, Україна бере ще й яку активну участь у Франкфуртському та Латвійському книжкових ярмарках.

За словами Олександри Коваль, членкині українського ПЕН, що з липня 2018 року очолила Український інститут книги, до 2019 року стенд України у Франкфурті був доволі бідненьким. Цього ж разу наша делегація вперше представила європейській громадськості програму Translate Ukraine, що мала спонукати іноземців більше дізнаватись про Україну. 

Як повідомляла Богдана Неборак, тодішня керівниця Сектору перекладної літератури УІК (2018-2020), Translate Ukraine стала першою програмою підтримки перекладу іноземних видавців з боку України. Знову атракціон невиданої щедрості? Можна було б так подумати, якби не знати. Втім, зміст самої програми розкриває реальну ситуацію. 

Загалом, УІК має шість програм підтримки української книги, серед яких - промоція нашої літератури за кордоном та підтримка перекладів. До першої згаданої відноситься участь України в книжкових ярмарках, створення глобальної партнерської мережі та заохочення інтересу щодо української літератури. 

Тим не менше, цього року куратором візиту до Сербії було посольство України, а не УІК, фокус інтересу якого змістився в бік спільних програм із Гете-Інститутом. Цей фокус було більш ніж помітно на Франкфуртському книжковому ярмарку - тим паче, що УІК та Гете-інститут його активно промоціювали.

У Франкфурті 2019-го до складу нашої делегації увійшов звільнений на той час із російського полону Олег Сєнцов, активно підтримуваний керівництвом УІК. Утім, цікавим є навіть не цей закономірний факт, а те, що програма Translate Ukraine від початку є грантованою. Тобто, іноземним видавництвам надаються гранти для перекладів української літератури тамтешньою мовою. 

Просто вдумайтесь - у 2019-му році іноземним видавництвам мають платити за переклад україномовних творів. Аналогів такій програмі, справді, нема, й не буде.

За два роки перебування на посаді пані Богдана, справді, ініціювала переклад аж 53 українських видань іноземними мовами, до яких входили й балканські. Твори українських авторів було видано у 24 країнах, а цифра в 53 переклади, за даними 2020 року, складала 30% від загальної кількості творів з України, виданих іншими мовами. Вартість програми на той час складала 4,6 млн.гривень. 

Згідно Translate Ukraine, кожне закордонне видавництво може претендувати на 4 тисячі грантових євро, яких потребують ліцензування і переклад. За словами Б.Неборак, схожа програма існує у багатьох країнах Європи, - за цією логікою, й Україна має отримувати гранти на переклади авторів звідти. 

Тобто, в Україні переклади стимулюються за рахунок грантів, і це в той час, коли поважні особи всього світу вважають за правило хорошого тону вкладатись в освітню та літературну сферу своїх країн. Ми ж ризикуємо не злізти з грантової голки ще довго, - більш того, рухатись у вказаному нею напрямку, поступаючись долею українських видань на користь зарубіжних, у яких вартість видання й промоції на батьківщині значно вища, аніж в Україні. 

Ще небезпечнішою є залежність від цих великих ринків, коливання на яких, так чи інакше, можуть нанести роковий удар по українському книжковому ринку. Попри це, створення додаткових організацій тільки ускладнить проблему. 

Для повноцінного аналізу ситуації повернемось у Франкфурт 2019-го. Словенія знову зазначилася серед покупців прав на українські твори, а Сербія придбала всього лише одну книгу. Того ж року наша делегація бере участь в Латвійському книжковому ярмарку, де зтикається з ринковою перевагою місцевих авторів та розбіжностями в трактовках подій з українських публікацій. 

Що це за розбіжності, достеменно невідомо - та українська сторона взялася трактувати їх як спирання на російський контент.

На Белградському книжковому ярмарку наша делегація опинилася знов у цьому році, - після того, як "Українська книжкова полиця" перетворилась на дипломатичну доріжку півднем Європи. Опинилася з мішком тих самих проблем, які шість років тому згадувала Ірина Джамич. Нерівноцінність, яку так і не подолано, в тому числі, через політичну непослідовність обох сторін.

Мішок проблем притягла й сербська сторона, що й сама зіткнулася з піратством. Нехтування правами власності на місцевому ринку - біда, про яку відкрито говорять лише зараз. В цих умовах активність української сторони більше схожа на проби пера, ніж на щось, здатне поламати шаблони. 

Коли українська політика все яскравіше набуває тих самих рис, що й сербська, планувати щось у грі з наперед відомим результатом немає сенсу. Позаяк Франкфуртський ярмарок став і для нас площадкою легальної торгівлі правами, питання перекладу україномовних творів у Сербії так і лишається, здебільшого, дискутивним. 

Підтримкою українського книговидання в Сербії поки що займається дві ключових інституції - Белградський університет та асоціація КРОКОДИЛ Владіміра Арсенієвича, що привіз до України гуманітарну допомогу та брав віддалену участь у цьогорічному  Львівському форумі видавців.

Так, за сприяння асоціації КРОКОДИЛ українська делегація цьогоріч представила письменників та перекладачів у залах "Іво Андріч", "Васько Попа" та "Борислав Пекіч" - у той час, як Емір Кустуріца виступав куратором російської делегації, час від часу збадьорюваної грайливими кубинськими мотивами. 

І українська, і російська делегації презентували на цьогорічному Белградському ярмарку поетичні збірки. Українську антологію допомагав видавати Лех Кончак, директор Польського інститутут. Професор Людмила Попович, засновник україністичних студій в Белградському університеті, випускниця кафедри слов'янської філології КНУ, приймала участь в презентації разом із письменником та видавцем Зораном Стефановичем, Президентом Асоціації драматургів Сербії.

Стефанович, зокрема, є куратором проекту Растко Україна - мережі цифрових бібліотек, пов'язаних з проектами "Розподілені коректори Європи" та "Проекту Гутенберг Європа" в галузі цифрування та видавничої справи. 

Дискусії щодо перекладу розгорнулись в залі "Борислав Пекіч" - знову ж таки, за участю представників Белградського університету (Юлія Драгойлович, Мілена Іванович), а письменник та перекладач з сербської Андрій Любка - свій роман "Карбід", про вчителя, що намагався безпрецедентним способом пов'язати Україну з Європою. 

Переможець премії Ангелус (2021), збірка історій "Мій дід танцював краще всіх" та "Щасливі голі люди" Катерини Бабкіної стали предметом обговорення стилістики, але є ще один ракурс.

Переклади сербської та української літератури, як і книжкарські зв'язки загалом, мають історію, що сягає своїм корінням куди давніше за 90-ті роки. В сучасності, окрім славіста Алли Татаренко з Львівського національного університету, що була однією з інспіраторів з'явлення української делегації в Белграді цього року, маємо викладача Мілену Іванович та Деяна Айдачича, керівника проекту Растко: Бібліотека сербської культури, з викладацьким досвідом у КНУ, а також Міодрага Сібіновича, члена Спілки літературних перекладачів Сербії. 

Питання подальшого інтересу до видання української літератури в Сербії полягає не лише в аудиторії, яка не виявляє очевидного інтересу. До 2012 року переклади здійснювались активно, в класичному і сучасному напрямку. Водночас, існує як мінімум два сегменти української діаспори, що хочуть читати українською - довоєнна й новоприбула, в той час, як інтереси третього сегменту, т.з. русинського, являють собою досить туманну перспективу.

І, врешті, головне питання для перекладача з української на сербську в теперішніх умовах - фінансування, при наявності величезної кількості тамтешніх видавництв, що, вочевидь, здатні забезпечувати своїх перекладачів. Вочевидь, але чи насправді? За яких умов, наприклад, здійснюється переклад шаленої кількості англомовної літератури? І за яких умов сучасний україно-сербський перекладач фінансуватиметься, скажімо, тим самим Українським інститутом книги?

Якщо матимемо традиційно львівський спосіб торування шляху, результат непередбачуваний. Нетрадиційний харківський теж не обіцяє нічого, крім стосу дріб'язкових правил бездіяльності, - а те, що відбувалося на Белградському ярмарку цього року, лише підтверджує невтішні тенденції. Най правда, хоч із маком. 

Наступного разу спробуємо казки Андерсена - якщо буря не перевісить вивіски.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net