Книги про фашизм: Європа та США

Автор Марія Заржицька

Випуск 120

Тема фашизму оминала публічності, як не дивно, з того самого часу, коли, здавалося б, перемогли фашизм. Не тільки в радянському, а й в західному суспільстві говорити про фашизм у його конкретних термінах та визначеннях було якось не прийнято. Якщо Радянський Союз вперто змішував поняття фашизму й нацизму, затуляючи друге першим, то в Європі та США так само вперто прикривали фашизм нацизмом. 

Чому ж так? Без книг ажніяк не розібратись - тим паче, книги про фашизм пишуться й публікуються давно, їх начебто ніхто не забороняє, а в північного сусіда, що застосував проти південного весь арсенал обох ідеологій, ці книги парадоксальним чином рекомендують до читання. 

Якщо це політична божевільня, в неї все одно має бути своя логіка, що її, мов застарілу хворобу, довгий час ніхто не хотів зачіпати. Заперечення очевидних речей здоровішими не робить, заборона коментувати лицемірство та безглуздя творить лише нові дабл-бінди, в яких дволикі люди продовжують шизофреногенні - емоційні або розумові - ігри аж до їх логічного розв’язку.

Фашизм, власність та національність

В хронологічному сенсі фашизм виник раніше за нацизм, а його передумовою стала активізація в ХІХ-ХХ ст. народних рухів. Як політичний рух, фашизм виник у Італії часів Муссоліні (1922 - 1943), взявши собі за символ та основу назви фасції - пучок палиць, які носили з собою давньоримські чиновники-ліктори. Ці палиці втілювали в собі  каральний елемент влади, яка базувалась на сімейному тлумаченні суспільного підпорядкування.

“Отец народов”, “батько”, “дуче”, “каудільо” - всі ці сенси часу, де фашизм як права ідеологія начебто протистояв лівій, стали єдиними для обох. Питання водорозділу полягало в ставленні до власності, право на яку в історично складеному контексті визначалось, на думку ідеологів як правих, так і лівих рухів, національністю. 

В ХІХ столітті дійшло до того, що одні національності аж науковим способом виголошувались більш гідними чимось володіти, інші - менш гідними. Втім, якщо заглядати до європейської історії, право на володіння у феодальному суспільстві визначалось, насамперед, військовим обов’язком. 

Військовий обов’язок як абсолют фашистської влади означав можливість панувати, набирати собі рабів та силою брати ресурси, яких об'єктивно бракувало за умов постійної війни та поганих умов господарювання - екстенсивності, тобто, розширення ареалу споживання замість його поглиблення. 

В індивідуальному контексті, людина, що не вміє керувати власними пристрастями є, може, й міцним, але поганим господарем. Об’єктивно існуюче багатство країни не береться до розрахунку як спосіб швидкого отримання ресурсу. В хід іде грабунок, у тому числі, узаконений через штрафи та суди аж до сутяжництва, конфіскації, позички, у тому числі зовнішні, які рано чи пізно передбачають повернення. Країна опиняється під загрозою громадянських війн, золотошукацтва та голодоморів. Цим, зокрема, відзначилась радянська система, що вирішила позбавитись селянства як сили прихованого опору, і тим лише стимулювала розвиток ультраправих рухів.

Фашизм і радянська ідеологія: спільне, відмінне

Цікавим є те, що радянська система постала з лівих рухів декласованого селянства й пролетаріату, приправлених панфілософськими викладками інтелігенції з проблемами рангового табелю та, в основі декабризму, прикладом військової аристократії, далі й ще розбещеної латентною європейською вседозволеністю. 

Частина буржуазії, невдоволена становищем при царизмі періоду Першої Світової, теж підтримала більшовиків, про що потім пошкодувала, та пізно. Тим часом європейські бюргери, послідовні та ощадливі, стали опорою фашистських режимів 20-х-30-х рр. по всій Європі, які потім доєднались до нацизму як колабораціоністські - режими спостереження та співучасті. 

Радянська система боялась фашизму саме через помсту з боку грабованих нею верств, утім, повністю втілюючи в собі фашизм через страх від породження такого типу дволикої реакції, яка, на відміну від нацизму, не виступала проти СРСР відкрито, а чекала нагоди, щоби нанести підступний удар - руками своїми, добре прокачаними, або чужими, готовими виконати наказ, мов раб, лютіший за господаря. 

В СРСР державний терор був узаконеним доти, доки його не очолив лідер з підвищеним рівнем параноїдальності - Йосип Сталін, що сам здійснив низку розбійних та терористичних актів у революційний період та ішов до влади методами камарильї. Його страх перед помстою найближчого оточення вилився у репресії, а національний фактор пов'язувався виключно зі здатністю до опору системі зневласнення.

В цьому сенсі фашистські рухи не знали державності як стримуючого фактору з часів феодальних фронд, але у фашизмі право перехоплювати державну владу силою - навіть через убивство правителя чи посадових осіб - привласнював собі вже не спадкоємець престолу, а будь-хто, наділений маніпулятивною владою лідера, з героїчним кредитом довіри. 

Фашизм та народність

Тим не менше, повстанські рухи були викликані саме презирливим ставленням аристократії до низів, у яких тим часом формувалось - або вже було сформоване - бачення своїх та чужих, у тому числі, по власних колах. Та й це не стало головним у розвитку фашизму як політичного руху. Його підгрунтя - там, куди ми не любимо заглядати, з чим не любимо мати справу, бо це загрожує, ні більше, ні менше, виключенням з найбільш значимої спільноти, від родини до держави, яка у фашизмі вважається вищим втіленням справедливості.

Психоаналіз уперше в європейській історії копнув цей пласт людської психіки, пов’язаний із пристрастями - ід, або несвідоме, в індивідуальному та колективному аспекті (З.Фройд, К.Юнг, А.Адлер). Почуття образи та ненависті через заперечення права на особистість іншого живе на рівні емоцій і, пригнічене соціальними вимогами - але не відпрацьоване - розвивається в силу, здатну керувати таким самим розлюченим натовпом із певною метою. 

Манкуючи почуттям провини, людина або група с фашистськими установками здатні до неймовірних резузьтатів переконання через поняття належного та неприпустимого, через волюнтаристські месседжі до права головного, які здатні цілком панувати в недорозвинених суспільствах, особливо зі зруйнованим зв'язком між минулим та теперішнім хоча б в одній ланці.

Інакше кажучи, фашизм виник на грунті, де соціальний інфантилізм і низький рівень державного розвитку, невміння та небажання контролювати свої пристрасті та критично ставитись до так званої природності поєднався з давніми традиціями кревної помсти та, відповідно, екзальтованого почуття родинності. Фашизм утілив у собі прагнення до безперервної війни за свої інтереси, яке підживлюється суспільним почуттям провини як емоцією, що викликає страх, залежність та ненависть. 

Саме ненависть стає головним джерелом характерного емоційного живлення фашистського суспільства - істерії,  яка акумулюється через жах від споглядання картин смерті. Ці картини не ховають, а нав’язують чи, в окремих випадках бузувірства, демонструють насильно, через маніпулятивні закидання байдужості. Чим страшніший злочин, тим сильніша лють як паливо війни та опору альтернативному існуванню чи сприйняттю світу не через призму помсти. 

Ознаки того, що фашизм поруч

Характерними ознаками відчуття себе в фашистському чи профашистському суспільстві є відчуття задухи, проблем з диханням та ригідності, затиснутості, неприродності, маски (В.Райх), болю та хвороб істеричного походження, від пригніченого страху, гніву, витіснених думок та бажань, які піддаються постійній цензурі та самоцензурі, яка перетікає в самозненависть.

Які ж ключові ознаки фашизму визначили дослідники? 

• Культ особи - екзальтованої, що маніпулює іншими на дитинному рівні через емоційний вплив, у якому суб’єктивне методом хибної логіки раціоналізується як всезагальне, належне всім і кожному, а значить, варте примусу та покарання в разі відмови.
• Мілітаризм як культ війни заради війни, яка вбачається способом існування не лише окремої особи чи групи осіб, але й нації як єдиної родини в оточенні ворогів.
• Тоталітаризм як стеження всіх за всіма, нав’язування єдиного для всіх образу мислення та дій через покору установкам, що насаджуються в свідомість через прямі та жорсткі асоціації лідера або системи з батьківськими фігурами. Ці установки не можуть бути піддані критиці тільки тому, що виходять від осіб, наділених владою.
• Імперіалізм як прагнення навіть малої нації чи держави бути чимось великим у собі, хай навіть ця велич є накрученою через епізоди “славетного минулого”, що тлумачаться виключно на користь такої “величі”, зокрема, як привід зазіхати на колишні чи спірні території.

Головно, імперіалізм проявляється у прагненні наслідувати імперські методи навіть тоді, коли сама імперія вбачається і позиціонується злом, але наслідування та ототожнення себе з агресором формується через механізм амбівалентного почуття ненависті та преклоніння перед культом сили.

Побутовий фашизм, інтрафашизм і особистість

Характерний для фашизму альфа-еротизм, посилений латентним гнівом як емоцією, що засвоюється та придушується на рівні соціального зараження, перетікає в опозиційну ліберальну сферу як гомоеротизм, або перверзія на рівні сприйняття осіб протилежної статі, наділених специфічною маскулінністю, через пошук фемінності та ювенільності. Чоловічість та мужність, культ сили (здатної терпіти “випробування”, чимдалі циничніші), відкидання особистості як унікального, тим цінного творіння, запускають формування протилежного культу вразливості та крихкості - вкрай невротизованого, так само нездатного терпіти будь-які прояви інакшості на мікрорівнях сприйняття. 

Загалом, фашистське суспільство є на диво розпутним, навіть коли активно пропагує доброзвичайність та з екзальтованою алергійністю ставиться до будь-яких проявів сексуального. В ньому, на диво, можна те, чого не можна, за досягнення певної умови - віку, статків, але, більше, статусу. Тим не менше, сексуальні скандали використовуються як спосіб тотальної маніпуляції суспільною свідомістю в найбільш вразливих та тонких її структурах через позбавлення відчуття захищеності. Інакше кажучи, фашистська ідеологія лише змінила спосіб здирати шкіру з жертв, граючи мовчанкою, проговорюванням та оприлюдненням без меж.

Ерік Берн визначив побутовий фашизм як прагнення володіти життям іншого. Маніпулятивність робить доступ до прихованих сфер особистості можливим через почуття обов’язку, звинувачення та страх покарання. Кожен член суспільства має стати палицею фасції, яка, немов ціпок чи молот, падає на порушника чи перетворюється на стрій рекрутів, що нещадно б’є того, кого женуть крізь цей стрій. 

Найголовніше - як то буває в дисфункційній родині - фашизм як суспільно засуджуване, огидне явище приписується іншим, за істеричним механізмом витіснення та проекції - “хто завгодно, тільки не ми”. Цей примітивний механізм є схвалюваним на рівні спільноти, яка ставить групову свідомість беззаперечно вищою за індивідуальну й визнає об’єктивні правила тільки тоді, коли вони відповідають груповим інтересам або можуть бути використані заради таких інтересів.

Незвичайний фашизм

В сучасному фашизмі поняття беспреділу, яке регулювало мафійні сфери минулого, вже, по суті, не існує. Фашизм почав революціонувати сам у собі, піднімаючи низькостатусні шари нагору й нівелюючи саме поняття статусу як необхідності відповідати певним вимогам. Де-факто, нелікована хвороба запустила механізми деструкції суспільства, аналогічні тим, що відбувались у Давній Греції та Давньому Римі. 

І, врешті, найголовніше, що ненавидить фашизм - це інтелект у всіх його вимірах. Розумні, талановиті люди зі здоровою емоційністю, сповнені творчої енергії життя, здатні інтуїтивно оцінювати, абстрактно мислити, критично оцінити те, що відбувається, назвати власним іменем те, що бачать, біле - білим, а чорне - чорним, стають цілями для фашистських прагнень підкорити або знищити непідкорюване, затиснути валом посередності та жалюгідних спроб поставити вовчі голоси.

Фашизм використовує доти, доки йому це вигідно, беручи як належне й викидаючи як висотане. Вічно голодна ідеологія месників, побудована через боргову яму взаємних образ, ще довго обіцяє вгодовувати дволиких - і ховати правду там, робити її небажаною, незрозумілою або неприйнятною там, де достатньо кількох порухів пальця, аби знайти книги про пам'ять, втрати та дорослішання:

• Джейсон Стенлі. Книга «Як діє фашизм. Політика "ми" та "вони"» 
• Умберто Еко «Вічний фашизм» 
• Мадлен Олбрайт «Фашизм. Засторога» 
• Вільям Шірер. Берлінський щоденник. Нотатки іноземного кореспондента (1934–1941).
• Вільгельм Райх «Масова психологія фашизму»
• Ерік Ларсон “Сад чудовиськ”
• Ліон Фейхтвангер “Успіх”
• Роберт Пакстон “Анатомія фашизму” 
• Ханна Арендт “Витоки тоталітаризму”
• Ерік Берн “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”.
• Карен Хорні " Невротична особистість нашого часу"
• Абрахам Маслоу "Мотивація та особистість".

Нагадуємо, що на сторінці нашого часопису (веб-версія) ви можете скористатись прямим пошуком у Вікіпедії, аби розширити та поглибити знання про фашизм та інші політичні явища, які впливають на книжковий ринок.

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Відсіч.Крим - 2025: дві вежі й третій зайвий

Image by @MZarzhytska on X

Автор Арнольд Лопушанський

Крим для України, водночас, є подарунком долі та яблуком розбрату. Складна історія, що почалася із сусідства - то войовничого, то загарбницького, то дипломатичного - врешті, перетворилась на співжиття, спочатку в межах Російської імперії, потім в СРСР і, нарешті, в незалежній Україні.

Фестиваль, що пройшов 19-25 травня в Житомирі, нагадав нам усім про речі, які не хотілося згадувати - але час усе розставляє на свої місця, попри намагання пропагандистів усе заплутати.

Ментальні пастки: історія

Ситуація в Криму, що більш-менш врівноважилася у 30-х роках ХХ століття, ускладнилася депортацією кримських татар в 1944 році за звинуваченням у колабораціонізмі з гітлерівцями та передачею Криму від РСФСР до УРСР - на перший погляд, з економічних причин. 

Після розпаду СРСР розпочалися одразу дві типово кримські тенденції. З одного боку, частина русифікованих кримчан позиціонувала себе як майбутніх громадян РФ. З іншого боку, частина кримських татар, депортованих за межі півострова, повернулася на півострів, але зіткнулася з труднощами повернення втраченого.

Третя тенденція склалась задовго до кримськотатарської кризи та стосувалась адміністративного утворення, що мало специфічний склад населення, географічно та, у великій мірі, ментально відокремленого від материкової частини. Одним це не заважало відчувати себе частиною України, а іншим давало привід боятися українізації настільки, що економічні переваги відступили на другий план. Більш того, проросійські активісти почали звинувачувати Україну в недостатньому забезпеченні, сподіваючись отримати все потрібне з російської казни, - водночас, не відмовляючись від українських привілеїв як "боргу".

Контрадикція і воля

Кримськотатарська частина населення активізувала боротьбу за національно-територіальне самовизначення, в тому числі, користуючись незгодами Симферополя та Києва. Нагадаємо, що ці міста під час існування СРСР мали республіканське значення, а Крим був автономною областю. 

Щодо врядування, Крим став осередком сил, які позиціонували себе як прокомуністичні, всупереч колишнім комуністам з Києва, - але питання землі постало перед кримчанами суто по-українськи. Незадоволені кримські татари почали самозахоплення, чим іще більше ускладнили ситуацію, досить невизначену в правовому полі. 

Так, Меджліс як представницький орган, був визнаний Україною після окупації Криму з боку РФ. До цього офіційний Київ або займав позицію спостерігача, або, врешті, добирав кримськотатарських лідерів до ради при Президенті України за часів Леоніда Кучми. Той не поспішав легалізувати статус Меджлісу, небезпідставно побоюючись, що в Криму з'явиться паралельна влада, що поволі перебере на себе основну.

Невміння урядів України озвучувати чіткі рішення й домагатись їхнього виконання, врешті, призвело до повної дестабілізації в Криму. Попустительська політика Тимчасового уряду 2013-14 рр., що, на додачу, не бажало визнавати посеред себе відповідальність головнокомандуючого, призвела до втрати Криму, якої могло б і не бути. РФ святкувала перемогу багаторічної операції, проукраїнська частина населення півострова, незалежно від мови та національності, опинилася під загрозою репресій, які не змусили себе чекати. 

Євшан-зілля, чумак за сіллю

Кримські татари так і не змогли оголосити незалежність автономії, яка ще з часів завершення російсько-турецької війни в XVIII ст. вважається неможливою. І, хоч далеко не всі її прагнули, в російського уряду з'явилася підстава тримати усе кримськотатарське населення півострова під прицілом - насамперед, за звинуваченням у тероризмі або екстремізмі, що є підставою для арештів та ув'язнень. 

Частина кримських татар мігрувала на материкову Україну, вчергове переконуючись, що втратили - можливість відчувати себе вільно, мати гідний рівень життя і сподіватись на поступове законодавче вирішення побутових питань. Те саме стосувалося основної частини кримського населення, що підтримувала Україну. На жаль, частина проукраїнських кримчан не змогла виїхати, опинившись під прессингом російської влади - без доступу до медіа та літератури, що могла б підтримувати об'ємний погляд на ситуацію. 

Кримськотатарська спільнота на материку отримала можливість навчатись, писати, перекладати та друкуватись, проводити мистецькі заходи рідною мовою, виконувати національний гімн та надсилати офіційних представників, які обстоюють її інтереси в межах законодавства України. 

Щоправда, автономність кримськотатарської спільноти так і лишилася особливістю - не лише через культурну чи релігійну різницю. Суспільна інкапсуляція, в якій звуження кіл спілкування йде поруч зі зниженням інтересу до інших кіл, посилилась острахом за ідентичність і небажанням торкатись болючих тем. 

Те саме, хоч і в меншій мірі, стосується й кримської спільноти загалом. "Острів'яни" звикли почуватись єдиним цілим, і лише спільні заходи - такі, як фестиваль "Кримський інжир" - давали їм можливість знову відчути себе разом.

Поліський фестиваль: дощ і парасольки

"Відсіч.Крим" проводився уперше цього року в Житомирі, традиційно налаштованому на мультикультурність. Кримські митці - письменники, поети, художники, сценічні виконавці - зібралися в одному арт-просторі, під гаслом "Крим - це Україна". Втім, що маємо насправді?

Українське письменство займає не просто основні, а переважні позиції - не лише у площині творчості, але й в розв'язанні кримських вузлів. Ми бачимо українські прізвища на книгах для дітей і дорослих про Крим, ми бачимо активну перекладацьку діяльність кримських татар щодо української та світової літератури. Ми не бачимо творів, про які говорять закордонні джерела, і, часом, українські, - але не на "Відсічі".

Чому ж так? Невже причина тільки в ставленні до мови, чи до читання теж, чи, може, бракує авторів, здатних писати на рівні? 

І це не єдине питання там, де спільноту представляють жінки, а чоловіків-авторів чомусь немає - хоча, відносно нещодавно були видані збірки з "Кримського інжиру", а сама кримськотатарська література має.чималий доробок в істричномв контексті.

Та сама тенденція в українських кримчан. У нас є Світлана Тараторіна її унікальне бачення найгіршого сценарію з "Дому солі". В нас є автори, що, хоч і не приїхали на захід, і не приїдуть ніколи, але ментально з нами - в творах, надрукованих серіями на кшталт "Класиків та сучасників". 

Врешті, маємо конкурс "Листи до вільного Криму", де пишуть діти різних вікових груп, але немає жодного кримськотатарського прізвища. Що це - пасивність, зневіра, зростання упереджень щодо потреби в літераторах або чиясь свідома протидія? 

В одному тролейбусі

Вибір мовчання, на жаль, стає нормою в нашому суспільстві, а це, як історично відомо, погана ознака. Здається, вся думка навколо кримськотатарської проблеми зависла в "Хайтармі" Ахтема Сеїтаблаєва, та хіба він не дав вичерпну відповідь?

Українці залишаються відкритими, як в контексті життя тут, так і за кордоном. Ми готові співчувати й радіти бажанню вчити нашу мову, все частіше проявляємо інтерес до кримськотатарської, а ментальність сусіда так і лишається таємницею за сімома печатками.

З іншого боку, "звичка до звичного" багато кого лишає у вибраних межах. Нам просто не хочеться, мов дітям у пісочниці. Така свобода - сумна, в ній украй мало справжнього життя.

І, хоч від добра не шукають добра, пошукаємо хоча б людяності. Готовності впізнати в іншому себе. Нам подобається бути експертами в житті сусіда, та й вони не проти, коли за них так управно й гладенько говорять. А чого шукають вони?

Gerai, gerai

Якщо зважити на кадри в УКУ - граматики з високим ступенем точності (ой-йо!) та освіти з високим ступенем копулятивності. Досить імовірно, що кримськотатарська культура збагатиться вже звичними для українського вуха схолазмами й перекладацькими казусами, а в хані Гіреї ми знову впізнаємо пана Володиєвського. Щоправда, польські королі закінчились, а гетьманом у нас, вибачте, знову якийсь хозар. 

Прокатолицька культура обіцяє гарантований білет на Захід, приязнь і стриманість в міжетнічних питаннях, - попри те, що в українському контексті всі європейські заяви набувають кланових кольорів, і це не лише наші проблеми. Кросскультурність ніколи не була сильною стороною Польщі, чи, скажімо, Іспанії, де арабом бути страшно, а турком стрьомно.

Саме тому нашим письменникам варто, нарешті, сісти обличчям до обличчя. Можливо, слідом за дитячою літературою ми перестанемо боятись одне одного й зможемо зробити ті рішучі кроки, яких так бояться наші вороги.

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини книжкарства

 разом з нами

Ярмарок у Белграді: сучасність сербської книги

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Література сербських авторів поволі проникає на український ринок. Проте, більшість читачів сучасної прози поки що не в змозі дати їй якусь загальну характеристику. Поза слова без змісту, що ними зараз прийнято хизувати літературні явища, розглянемо презентоване на цьогорічному ярмарку в Белграді з точки зору новизни й впізнаваності.

Одразу скажемо, що сербське суспільство хвилюють майже ті самі речі, що й сторіччя до того. Семантичне значення часу тут різниться з українським, але загальні тенденції, що повертають в пошуки відповідей на питання того часу, є спільними. 

Перша світова війна та здобуття незалежності, комуністичний режим, боротьба з нацизмом та колабораціонізм, протистояння впливу аж занадто старшого брата й кровопускання в міцних обіймах західних друзів як історичні явища доповнюються упертим запереченням апріорних істин, фанатизмом, цинізмом та подвійними іграми на користь принципу маммони. 

В моделі розхитаного суспільства ми відрізняємося лише сторонами відкритого протистояння - та це не означає, що маятник довго лишиться на крайній точці підйому. Слова про дружбу тут давно нічого не важать - ба більше, віддають ненавистю й острахом, злом, здатним злякати найзліших. Так чи інакше, є речі, про які варто й не згадувати, аби зберегти психіку.

Найбезтурботніший помітить, що про Югославію (й Сербію, зокрема) в Радянському Союзі воліли говорити мало, і не лише через стосунки Сталіна з Тіто. Жити в стані безперервного кошмару, викликаного руйнуванням базового відчуття безпеки - своєї особистості як унікальності, вартої життя, свого мешкання, своєї спільноти - є неможливим, але, як показали два з половиною роки війни в Україні, люди звикають до всього.

В усякому разі, ми б не хотіли звикнути до того, що сусід по будинку чи селу може вбити лише за національність, мову, віру чи інші погляди, надихаючись постулатами омерти чи вендетти. Суспільний волюнтаризм - не те, що з'явилося учора чи зникне з закінченням війни. Навпаки, саме він є одним з найпотужніших чинників хронічного військового стану, аж до повного розкладу того, що має бути розділене та завойоване.

Історія сербського суспільства, найхарактернішою ознакою якого є кревність, лише підтверджує те, чого боїмося й ми. Саме над цим у своїх творах міркують автори, що є найвпливовішими в сучасній сербській літературі.

Мілена Маркович, що відкривала цьогорічний ярмарок, є досить своєрідним автором, твори якого мають розповісти більше за публічні інтерв'ю. Під соусом важливості знайдемо  "Змієвбивць. Юнацьке кабаре" (в російському перекладі "Драконоубийцы. Героическое кабаре"). Історія ассасинації австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда членами терористичної організації "Млада Босна", що співпрацювала з таємним товариством "Чорної Руки", є більш ніж модною - ба, навіть тригерною та глорифікуючою, насамперед, для тих, хто прагне привернути увагу читацької громадськості. Втім, не так все просто, як здається на перший погляд.

Деноміналізація в сенсі підміни понять гаптує не одні знамена плямами крові, яка не має проливатись - навіть в ім'я свободи, бо свобода не може бути відірваною від свого початкового значення. В іншому випадку, це гниле яблуко, що ним перекидаються філософи - апологети "руських мальчиків". У випадку "Чорної руки" це завжди наслідок страху, знеславлення та характерних для таких справ недомовок, якими розхитують громадянську свідомість.

Героїзація ульянівщини, під які б історичні розслідування вона б не маскувалась, зі свого крайнього лівого положення так само хутко перетікає в крайнє праве, де перетворюється на розплідник бандерлогів, ладних грозити будь-якій владі, аби грозити. Вони героїзують опір, знову ж таки, як опір, відриваючи це поняття від будь-яких зовнішніх умов і зводячи його до абсолюту як єдиний спосіб боротьби за свої права. Сербія в цьому сенсі має давню традицію злиття суспільно схвалюваних принципів із методами політичної боротьби, які на світовому рівні визнані чорними та провальними.

Якщо демократка Маркович стає на позицію типової сербської матусі, яка виправдовує сина-хама навіть тоді, коли він її б'є, то її колега з республіканського табору, Славіша Павлович - на диво дворукий автор. З одного боку, він пише "Заповіт" (з яким хутко зайшов у Росію і загадково ж хутко вийшов) та "Апостол Апіса", з іншого, продовжує ростити ще хамів, у яких немає нічого святого, крім черепа, кинджалу та бомби - на основі свого "Братства Чорної Руки", що, як і Принцип, відверто героїзуються цим автором.

З ферштеєрами, як і апологетами, на рівні безпринципних держзамовлень усе зрозуміло - як прихильникам, так і противникам такого опору. Надто вже старий метод розлому громадської свідомості, яка перетворюється на павлівський "русский ум", ладний називати чорне білим тільки тому, що сказали. А що ці люди скажуть завтра за гроші чи кому вручать проти тебе кінжал - справді, нецікаво. 

І тут негласна радянська заборона дізнатись про Сербію більше має порушуватись так само систематично, як вони пропагують тримання в остраху будь-якого уряду, який не здатні прийняти хоча б за принципами православного смирення - для цього мають і теологів із професійною фарисейською глухотою. 

На цьому тлі "Великий атлас Сербії" - двомовне товстелезне видання, що продається за ціною подорожі - і "Путівник по сербському менталітету" Момо Капора, та й добре відомий в Україні "Хозарський словник" Мілорада Павича накинуть чималої ваги на поличку балканіста. "Службени Гласник" ("Офіційний вісник") отримало аж три престижні нагороди за географічний фоліант, дві з яких дала Асоціація образотворчих художників прикладного мистецтва та дизайнерів Сербії (УЛУПУДС).

До слова, покійний редактор "Службени гласник" Горан Петрович, є своєрідним текст-символом цьогорічного ярмарку. Його роман в стилі магічного реалізму "Атлас, описаний небом", в якому лише зміст займає дев'ять сторінок, виданий в Україні "Коморою" у 2019 році, з перекладом Алли Татаренко. Попри, на диво, компактний стиль, у творі заховані думки та образи, що якнайбільше описують стан сучасного сербського суспільства.

Історія родини, відокремленої від інших у власному світі будинку без покрівлі, де вони роблять вигляд, що будують дах, а потім розбирають, перетинається з легендою про Вавілонську вежу. Навколо неї людина - всього лише безпорадна, застійна вода, де береги - оточуючі з їхнім. Дзеркальний розподіл кристаллізованої брехні та пекучої правди відображає зацикленість персонажів на собі, своїх переживаннях і на болю одне одного - та вони не міняються, лишаючи оточуючим огорожу, в якій вони звикли себе бачити (1 ).

Сімейну тему продовжує роман Владимира Кецмановича "Фелікс", за яким у Сербії було знято комедійний серіал з елементами крінжу (сценарист - Славіша Павлович). Роман опублікований в Україні "Видавництвом 21" у 2014 році. Ця історія може вважатись сімейною драмою з детективною лінією й навіть триллером, де сюжет пронизаний подіями зі світу ріелторського шахрайства. Фелікс проти Фелікса, як той, що породив Фелікса, врешті, зливається з ним у синдікат крутіїв, а книга отримує національну літературну премію. 

Тільки в Сербії може існувати поняття "письменник-рояліст", з яким не так невдобно бути монархістом - але й тут ховаються секрети історії, та звісно ж, династійні суперечки. Втім, Борислав Пекіч та Душан Ковачевич, насправді, цікаві зовсім не тим. Двоє авторів літературної основи, що перший з них пережив тривалі роки гонінь, а другий став не лише автором комедійних п'єс, а й сценаристом фільмів про життя сербів ув окупації й диктатурі, де заради правди викрадаються особисті речі та створюється нищівний компромат. 

Борислав Пекіч, який зазнав звинувачень і від сербів, і від чорногорців за "недостатню національну спрямованість", рік жив у СФРЮ без паспорту через "Паломництво Арсенія Негована", але там же і того ж року отримав за цей твір премію НІН. Пекіч  є відомим в Україні книгою "Новий Єрусалим. Готична хроніка" (видавництво "Кальварія", 2007, пер. Алли Татаренко). В центрі його авторської уваги - догматизм, фанатизм, гонки за прогресом, епідемії, нищівні війни та злочини проти людства, ілюзорність "цивілізації свободи". 

Фільм «Час чудес» за однойменним твором Б.Пекіча представляв Югославію на Каннському кінофестивалі в 1991 році та отримав нагороду за режисуру. Незважаючи на те, що письменник відмовився приймати британське громадянство, він став автором "Сентиментальної історії Британської імперії" (1992), та врешті, був глорифікований на батьківщині. Премія "Борислав Пекіч" вручається в день смерті автора, 2 липня, щорічно.  

Душан Ковачевич, художній керівник Белградського театру "Звездара", автор "Освітлення в селі" (1978), "Смішної трагедії" (1991), "П'ятизіркового контейнеру" (1999) та "Доктора Шустера" (2000), голова журі ярмарку цього року, є найвідомішим, але не єдиним носієм прізвища, з яким письменник та сценарист Синіша Ковачевич ("Держава мертвих", "Племінники", "Королевич Марко") презентував на ярмарку свій новий роман "Завоювання батьківщини". Окрім вищезгаданих творів, автор відомий  п'єсою "Мілан Недич" - про прем'єра колабораціоністського уряду Югославії в 1941-44 рр., відомою як одна зі спроб "м'якого реваншизму" щодо постатей подібного штибу. 

І тут варто зауважити, що в творенні шизополітичних симулякрів ми з Сербією можемо позмагатись. Це атавістичний страх зачепити інтереси кланів, які починають панувати в родині на користь анклавності, гіршої, ніш сільський бетонний паркан із трьома собацюрами. Гіршої  міни в незалежність важко собі уявити - особливо, коли друзі вже готують запал. А нам лишається чекати на хрестовий похід з портретами Фіделя Кастро, гортаючи жіночу прозу Мір'яни Бобич-Мойсилович та Весни Дедіч.

І хай нас проклянуть феміністи й соцреалісти, але страждання Барбі з перпендикулярними стопами не входять в наші плани. Казус письменників-дипломатів - бо, може, тільки в Сербії письменники найчастіше бувають послами? - є куди більш привабливою читацькою перспективою. 

Так, наприклад, роман Драгана Велікіча "Слідчий", виданий українською мовою - чоловіче віддзеркалення "Щоденникові сербської домогосподарки" Мойсилович, який поки що доступний лише сербською, а ще французькою, італійською та словенською мовами. Обидва захоплюють, обидва епохальні, обидва окреслюють інатність войовничої сербомами, вкриту благими намірами, немов білюсінькою скатертиною на довжелезному родинному столі.

Вук Драшкович ("Російський консул", "Спогади Ісуса", "Молитва", "Суддя") та Емір Кустуріца ("Бачиш, що не бачимо") - інший контрадиктив події, в якій слово вільне, а люди не так. 

В наступній публікації розглянемо програмних авторів з Сербії для цьогорічного ярмарку. 

Висловлюємо глибоку вдячність Аліні @sepagraf за розгорнутий буктюб про "Атлас, написаний небом" Горана Петровича

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Белградський книжковий ярмарок: історія з ефектом маятнику

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Постінформаційна епоха майстерно навчила нас робити вигляд, що деяких речей не існує, й оминати незручні теми, з надією спертися на тези медіасфери. Натомість, речі, які мають бути вільними, існують поза нашою увагою, бо їх несила осягти після влучних пострілів пропагандистської машини.

Про те, як має бути, в розхитаних суспільствах міркують багато, аж надто багато. Сербія, з її фактичною відсутністю нейтралітету щодо українського питання, демонструє в цьому плані зразок політичної неконгруентності, в якій Україна теж відзначилася подвійною мораллю.

Втім, не будемо детально торкатись історії підковерних помст, залишаючи її для політологів. Одразу розглянемо те, що Сербія запропонувала гостям як іміджевий доробок - тобто, військово-історичну публіцистику, і це не жарт.

Видання медіа-центру "Одбрана" ("Оборона"), що має свій магазин у Белграді, зайшли на передовиці піару одними з перших у соцмережах. Сам факт існування такого магазину, як і медіа-центру, з виданнями, що не є виключно стеллажними, змушує замислитись. Чи то ми в Україні, й справді, відстали від світових трендів, чи комерціалізація оборони ось-ось набуде нечуваних масштабів.

У цьому плані немає перебільшень. Українські магазини продають чимало літератури про війну, частина з яких є художніми творами, а частина - грантовою стеллажкою, і лише невеличка доля ринку належить професійним публіцистам. Безкоштовні журнали у нас можна отримати лише на виборах чи від Свідків Єгови, а сир коштує майже так само, як кіт у мішку.

Так, наприклад,"Одбрана" представила широкій громадськості аж цілий стенд розвідницької публіцистики, що має нашорошити пересічного громадянина.  Втім, біля прилавка "Одбрани" зібрався чималий натовп, в якому, можна було подумати, продають гранати, поламані танки або чек-листи профілю ворога. Незважаючи на сором'язливість фотографів, ми знайшли цікавинки, які б із задоволенням придбали для себе.

"Сторіччя військових нагород у Сербії" Душана М.Бабаца ("Век воjних ознака у Србиjи 1845-1945") описує надбання геральдики, з року введення першої сербської кокарди при Александрові Караджорджевичу до капітуляції нацистської Німеччини та її союзників. Таку саму вагу для дослідників історії мають "Королівське повітроплавство" (1912-1942) і "Найкраща королівська артилерія Сербії", яких в офіційному продажі може й не стати. 

Ще одна помітна публікація - біографія Мілутіна Міланковича, сербського інженера й кліматолога, письменника-фантаста, автора роману "Крізь простір та століття" й розробника новоюліанського календаря, що не був прийнятий основоположниками Православної Церкви, в тому числі, й Сербською (а не лише Російською, як наполягають у нас думати). 

Попри прагнення обновленських рухів зробити Міланковича одним зі своїх символів, його особистість та твори привертають увагу в ширшому контексті - й, схоже, це не єдина книга про вченого, що була представлена цьогоріч у Белграді. Медіа-центр "Одбрана" запропонував покупцям монографію "Мілутін Міланкович та оборона Вітчизни".

Не менш одіозною особистістю в історії Сербії, що його перетворили на біту для небайдужих, є Михайло Пупін (Майкл Ідворскі Пупін) - фізик та хімик, що емігрував до Америки, увійшов до складу Національного консультативного комітету з повітроплавання НАСА й був почесним консулом Королівства Сербії в США до 1920 року. 

Життєвому шляху та доробкам Пупіна присвячено аж кілька видань цьогорічного ярмарку, які можна переглянути на сторінках організації - втім, ефект Білого Кролика змушує нас рухатись далі, за історичною публіцистикою та белетристикою. 

Варто подякувати читачам, які охоче діляться надбаннями й зацікавлені в іноземних авторах. Тим паче, й тема є доволі звичною не лише для регіону, а й для Європи загалом. Наукова дискусія про корені європейської цивілізації в британсько-італійському контексті, що набула ще більшої кулуарності в зв'язку з військовою агресією Росії, продовжується на сербських книжкових розкладках.

В руслі сherchez la femme простір досліджень Брайана Сайкса ("Сім дочок Єви") та Евела Гаспаріні ("Слов'янський матріархат") має здригатись від вулканічних поштовхів, і лише "Доба чуда" британського військового історика Річарда Холмса має якось відвернути стихію. В усякому разі, соціальні очікування сербського суспільства - річ доволі хитка, з його запереченням очевидних речей та старими образами, які штовхають у затиск обіймів учорашніх ворогів та народовольського тероризму, що прикривається "державною необхідністю". Де-факто, з сучасного сербського літератора доволі легко зробити іграшку мафії, яка буде слухняно повторювати постулати ататюркізму та інші витвори мілітарних диктатур, аби тільки втриматись на хвилі марнославства.

З казану пристрастей черпає Неле Карайлич ("Файронт у Сараєво"), книга якого вийшла торік останньою частиною трилогії "Солунська, 28". Дім, що є свідком подій у Белграді від початку ХХ століття, стає своєрідним персонажем альтернативної історії. Схоже, в ній є відповіді на питання, чи здатна культура звернути суспільство зі шляху до мілітарного мороку. 

В наступній публікації розглянемо сучасних сербських авторів, представлених на ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Слідами "Книжкової країни": джентльменський набір історика

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Випуск 10

Такі собі коротенькі огляди вирішила публікувати, доки не настала зима. Та до зими потрібно добряче запастися гарним читанням, бо хтозна, які вибрики нам влаштують погода й сусід.

Помітили, як зріс інтерес до читання в неомілітарну епоху? І скільки нових слів чи то віднаходиться, чи то винаходиться щодня, й люди готові ховатися за ними, немовби за пластинчастими жилетами давньоримських воїнів?

Утім, не так все було, і підбірка античних авторів від видавництва "Апріорі" вас у цьому переконає. Кількість відомих імен тут, мабуть, перевищує двадцять, але ж підрахуйте.

Ба, тут іще дещо. Не можна отак узяти й читати про античність без диктаторів. Тим паче, й ходити далеко не треба, бо всі п'ятеро поруч, і як вони це робили. 

На десерт - Сарамаго з його "Бунтом речей", а от стосовно Ді-Бі-Сі П'єра мене мучать неясні сумніви. Втім, лишаю це на ваш розсуд, собі в теоретичну скарбничку прихоплюю "Тим часом у дофаміновому місті", і до Анни Лембке якось дійде. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором