Автор Марія Заржицька
Тема, з якою чимало сучасних авторів не може розійтись - це власні зусилля з публікації книг, відкинутих видавцями. З одного боку, така ситуація є вигідною обом сторонам - і автору, й друкарю, особливо, коли останнім є, знову ж таки, видавництво. З іншого боку, самвидав уперто сприймають як щось, менш ніж другорядне, читачі, й самі видавці - хто більше і чому, важко сказати одразу.
Тож, сьогодні говоримо про самвидав як інгібітор суто психологічних реакцій, що мають коріння не лише в суспільній історії країни, а й в її сучасності.
Трохи радянщини
За часів СРСР самвидавом не займався хіба що лінивий дисидент. Відкинуті владою завжди знаходять спосіб достукатись до певної частини суспільства, незалежно від істинності суджень, а відкинуті радянським режимом складали декілька суспільних категорій, однією з яких були письменники з відмінними переконаннями.
Іншою категорією потенційних самовидавців ставали автори, в яких сама влада відчувала загрозу, хоч вони й не протестували відкрито. Їхня система цінностей не вписувалася в невидиме ложе Прокруста, що, хоч і було достатньо широким та м’яким, але так і не змушувало їх спати.
Часи відлиги сформували новий перелік літератури, яка видавалась, і той, який не міг бути виданим ні за яких умов. Які умови, неважко здогадатись за тими книгами, що видавались авторами самотужки. Перебудова змінила видавничу сферу з держорієнтації на ринкову, але не так, щоби зовсім.
Нелукаві друкарі
Після розпаду СРСР самвидав продовжував своє існування, тепер уже всупереч ринковим тенденціям, що наводнили ринок дешевою криміналістикою, бандитською романтикою й чорнухою, лавбуками в рожевих обгортках, більшістю, перекладними, та популярною психологією з езотеричним нахилом. Чутки про літературні плантації, вигідні ринку, спонукали багатьох авторів публікувати щось серйозніше в невибагливих обгортках.
До категорії серйозного відносились збірки поезій, дослідження та невелика кількість романів, які втомились пропонувати. Загалом, пробитись у видавничий портфель було можна, якщо маєш ноги ходити. Щодо Інтернету, на той час було простіше встановити собі, нарешті, стаціонарний телефон з факсом.
Неформат, як і раніше, продовжував самовидавничу практику, не відчуваючи, по суті, жодних незручностей. Як і зараз, важливо було обрати, куди вкласти золотовалютні запаси, й хто це проспонсує.
Несхвалені демократією
З другого десятиліття 2000-х розпочинається зовсім нова історія. З одного боку, видавництва України й досі орієнтуються на попит, який здається їм непереборно іншомовним. З іншого, тенденція хоч трохи видавати щось українське зміцнюється, і планку впевнено тримають неокласики.
Нішу самвидаву того часу займають поети й ті, кому не пощастило проштовхнути в маси соціально-психологічну та історичну романістику. Ці видання займають окремі полиці в книгарнях, їх добре видно за недорогими обгортками й, мабуть, потужним змістом, якщо читач зважиться здолати упередження.
Водночас, значна частина українських авторів згоджується на “самзвидав” - тобто, публікацію твору через видавництво за гроші. Це позбавляє їх необхідності самостійно контактувати з друкарнями, дозволяє сформувати бажаний пакет послуг і отримати хоч якесь гідне місце на полицях магазинів.
Така комерційна практика частини видавництв дозволяє збільшити частку якісної, ще й україномовної літератури на ринку, страхуючи від ризику наступити на ногу російським друзям. Податкова практика теж не на боці української книги, тож, вартість самовидання на початку 2000-х вартувала кредиту зі зниженими відсотковими ставками.
Розквіт інтернет-торгівлі та відкриття перших онлайн-магазинів співпав із розширенням видавничого асортименту й активізацією письменників, що раніше займали другорядні позиції в черзі. З одного боку, наші автори стали пропонувати більше популярної літератури українською, з іншого, видавництва згодились хоч трохи навести бінокль на неприємні явища в суспільстві, що їх розкривали автори-скальпелі.
Гроші? Які гроші?
З’явлення більш-менш прийнятних - тим паче, в порівнянні з Росією - умов для письменників не перекрило головної проблеми українського книговидавництва та суспільства в цілому. З одного боку, це небажання гідно платити за інтелігентську працю та роботу зі словом як таку. З іншого боку, це бажання платити будь-кому, хто впишеться в держзамовлення, - хай навіть це буде інша держава, з літературою, яка навіть там недобре продається.
Чутки про шалені гонорари західних письменників ще більше пригнітили потенційних самовидавців. При цьому майже ніхто - як автори. так і видавці - не брали до уваги налагоджені механізми ринку в тих державах. Першим з них є зовсім не комерційність, а виключно ощадне ставлення до власних ресурсів. М’яка обкладинка, газетний папір та скромний дизайн належать більшості видаваного там.
В той самий час західні автори почали активно друкуватись в Україні, за значно менший кошт, аніж вони б робили це на батьківщині - з якістю, що, мабуть, перевершила усі їхні сподівання. Нас підвела наша ж пристрасть до краси та комфорту. На думку середнього читача масліту, тверда, ще й гарна обкладинка має належати будь-чому, що хочеться читати.
Гірше, цю думку ніхто зі знавців не збирається змінювати, - так, наче в Україні відкрили клондайки деревини та високоякісних матеріалів для друку. Стосовно дизайнерської праці, й дороговизна. й дешевизна тут не є позитивним фактором. Недоречність жахає, особливо, коли чергове видавництво змушене згорнути потужності.
В ситуації, коли видавництво натякає на неспроможність розширювати портфель за рахунок вітчизняних, ще й якісних творів, частина авторів інвестує не в нову квартиру, а в книги. Самвидав значно розширився - не тільки за рахунок нелюбителів добробуту, а й на користь ого-любителів. Тепер друкованим автором може стати кожен, хто навчився зв’язно викладати думки на популярну тему або найняти гострайтера (політкоректний переклад - “афроамериканець”).
Крім того, в самвидаві з’являються автори, які, начебто, не повинні були там з’являтись. Прохідність популярних тематик ставиться під сумнів уже тоді, коли вони переповнені авторами з-за кордону, до яких пред’являються значно нижчі вимоги, аніж до їхніх українських колег.
Комунікативне провалля
Видавнича тиша - стан, знайомий кожному другому авторові. Це зовсім не брак часу на автоматизацію розсилок, де потрібно вбити в стандартний лист із відмовою лише адресу електронної пошти. Це справжній панський комплекс, який має на меті отримання контролю над авторською долею.
Тому, хто вимовчує, все одно, чи автор зараз переключивсь на іншого видавця, чи продовжує мучитись у здогадках. Мети досягнуто, вчорашній кріпак заявив про себе болючим ударом по спині чужого хлопа. Згадуючи, що більшість робітників у видавничій сфері - жінки, фраза з пісні “милый мой, хороший, догадайся сам” хоч трохи розраджує.
Як би там не було, а “не могу открыться, слова не найду” - гарний мем. Захист від мук совісті гарантовано, побиті хлоп чи дівка підуть на слободи, бо в кого стане терпіння постійно стукати не в ті двері?
До суто жіночої стратегії уникнення додається модний зумерський ескапізм, загальне зниження навичок soft-skill і свідомий вибір ігнорування (від лат.ignore - "не знати"). Все, що незручно, турбує, тригерить, потрапляє до зони ігнорування, де вже знаходяться ті, кому треба “показати головного”.
Сейф небажаних контактів
Точка маркетингових зусиль в умовах обмеженості власних ресурсів завжди буде приходитись на точку, де ресурси поповнює хтось інший. Хто платить, той і замовляє музику, що неважко зрозуміти з кінцевої бенефіціарності або країни впливу. Кріпак не вміє домовлятись, кріпак уміє лише виконувати.
Шевченківське “Ми не знаєм, хай розкаже німець” і тут заглядає невченим оком туди, де не треба. Ненависть машини до Я має одну просту причину. В машини немає Ми, є тільки Я (машина) і ти (гвинтик, або частина одного великого Я). Щойно ви намагаєтеся говорити мовою свободи з системою, вона викидає вас, сприймаючи як загрозу стабільності / усталеності / чітко визначеному порядку.
Маємо на увазі навіть не дисидентство, а перетворення суто українських комунікацій на діалог німця та єврея. В цій системі автор не може вступати в повноцінний бізнес-діалог, не отримує зворотнього зв'язку щодо створеного ним продукту як такого, не може мати портфелю об'єктивних думок. Є думка істеблішменту як певна лінія, в якій не одразу зрозуміло, чому начебто підходящий твір "не вписується", і думка автора-”небулочки”. Ці думки повинна розділяти стіна, без жодних перетинів, навіть у суто прагматичних питаннях.
Інколи здається, що в цьому діалозі українська книговидавнича сфера вирішила грати в Стенфордський тюремний експеримент, правила якого визначає владна позиція, й тільки. Хтось узяв за “соломинку виживання” кодекс істинного арійця. Вирвати його з рук можна лише в обмін на пачку асигнацій, і те, не завжди. Здається, Піночет говорив, що ефективно керувати масами дозволяє лише страх.
Книгарня не звітується?
Чимало гравців видавничого ринку не готові працювати зі складними, незручними особистостями - через поціновування такого собі хатнього затишку функціонера. Тут грає роль і брак власних умінь бути незручними, й відсутність важелів справді лідерського впливу.
Вибір позиції "я сказав, бо мені сказали" ростить нове покоління кріпаків з держорієнтацію на заміщення імпорта імпортом. В цьому процесі поступово відтісняють старих лідерів, здатних вирощувати нових авторів, а не перепродувати “снікерси”.
Любов до імпорту - не останній комплекс усіх нас, кому болить читати власною мовою замість уніфікованого арго. Небажання й невміння озвучувати авторам, чого чекає від них ринок насправді, означає відсутність контакту з реальними потребами кінцевого споживача.
Попит, який потрібно сформувати, відрізняється від прихованого попиту, як макіяж від обличчя. Небажання видавців брати активну участь у формуванні "полиці авторів" для України означає бажання формувати її на користь того, хто знає.
Коли уважніше дослухатись до термінології сучасного книжкового ринку, виявимо, що нам пропонують не читацький, а маркетинговий зір - "висока" та "нижня" полиця, товар на рівні очей. Вас купує мерчендайзинг. Небажання покупця вивчати культуру споживання, обирати лінію взаємодії з товарною викладкою означає бажання взаємодіяти на користь того, хто знає.
Звертаючись до теорії “німецької машини”, автор-самвидав не може просити для себе іншого місця, ніж то визначають правила системи. Це все одно що просити педанта змінити положення речі в просторі або пересідати під час руху каруселі. Ви хочете забрати книжки? Маєте на це право, в будь-який момент часу, як і відкрити власну книгарню.
Переконання: маркетингові методи
В цьому розломі, що шириться між українським видавцем та українським самвидавом, страшно будувати навіть “мости Кличка”, бо кожна зі сторін рухається в протилежний бік. Немає справедливого розподілу між українським та зарубіжним сегментом, немає комунікацій, немає гідної оплати, - але, головно, комунікацій.
Грантове око - чорна діра українського видавця - посилює страх рухатись куди-небудь, крім неї самої. В такому положенні справ і авторові хочеться не робити зайвих рухів там, де його поставили, але це теж не завжди рятує.
Книги знімають з полиць, книги знімають з продажів, мотивуючи їхньою відсутністю, книги знімають з планів у видавничий портфель тільки тому, що хтось втрутився зі своїм саквояжем. І це планове видавництво, узгоджене дистриб’юторськими домовленостями. Щодо самвидаву, справа ускладнюється тим, що мережа обирає більшого.
І тут автор-самвидав повинен застосувати весь свій маркетинговий портфель - якщо, звісно, має власний.
Автор - інсайдер чи аутсайдер?
Інсайдер, що несе уявну або реальну загрозу знаннями “з кухні”, автоматично відтісняється на далекі позиції. Інтернет зробив з нами чудову річ. Ми тепер усе знаємо завдяки кролям, що готові вчити кота.
Той, що не згодився грати за правилами - ще одна категорія потенційного самовидавця.
Неформат і “не на часі” займають приблизно рівні позиції, а острах перед сильними творами дорівнює презирству до слабких.
Для впевненості в інсайдерській чи аутсайдерській позиції, все ж таки, потрібна аналітична база. Дехто з авторів занадто рано здається, але значна більшість упевнена, що заробить більше, ніж пропоноване видавництвом. Історії про українських авторів, які живуть з роялті, для більшості означають лише одне - кум у ПЕН-клубі.
Що ж робити авторам, які не зловили свого Семена, в тому числі, з відрази до скандалів?
Альтернативні шляхи для тих, хто звик битися лобом в одну й ту саму стіну - шлях іншого болю. Увага до асортименту видавництва й ринку в цілому може бути болючою, в тому числі, через упередженість знавця. Пробувати зайти у видавничі двері через премії - непоганий варіант, хоча б для того, аби бути поміченими.
Виходити з того, що є, не вступаючи в бій з завідомо сильнішим - гарна стратегія для тактика, що звик вирішувати проблеми по мірі їхнього з’явлення. Створювати попит іще корисніше, роблячи паралельне промо та шукаючи комунікаторів.
Дякуємо Alina Ross за допомогу в підготовці матеріалу. Найближчим часом вийде інтерв'ю з цим автором, що публікує та просуває книги самостійно, в Україні та за кордоном.
КнижКава в Facebook - щотижня й більше
Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!
Немає коментарів:
Дописати коментар