Матеріали форуму - в щоденнику подій
Автор Марія Заржицька
Тринадцятий раз місто над Бугом приймало гостей книжкового фестивалю, але вперше за довгий час накрило беззаперечне відчуття кризи. По-перше, українська книжкова галузь обожнює прикрашати розломну ситуацію на прилавках. По-друге, кити й дельфіни літератури не можуть довго жити в забрудненій воді - й, по-третє, коли вже робити етнічні акценти і на щось від того сподіватись, потрібно тримати відповідну риторику.
Грантова прогалина чується, як ніколи. Тож, звернути увагу на гроші сусідів по Україні означає врахувати всі моменти, з тим пов'язані - а рахувати перед позичками українець не любить, бо вірить, що то подарунок. Навіть під час Другої Світової в Освенцимі сиділи далеко не всі, а декому вдалося емігрувати ще дальше за патріотів, що їх обманювати, як ми знаємо, не треба.
Чверть сотні видавництв розтягли свої намети слідом за подієвими шатрами, певні того, що станеться чудо. Поділені на "дітей" та "дорослих", шатри повнилися людом, спраглим до живого слова творців його. Втім, цього разу знавці всього, здається, перемогли. В усякому разі, риторично - бо заперечувати було майже нікому.
Хвилі шпигуноманії та зрадофілії - до гіркоти вже звична справа у начебто здоровому на глузд українському суспільстві. Якщо таємниць немає, значить, розіграш удався, й пиво поїдуть пити до Львова - хоча декому, дійсно, годі вже. Конспірологія, месіанство Баффета і закономірне фіаско спроб усвідомити, що ж там, де розуміння втрачено разом із буквалізацією мовлення та лагідною цензурою сюжетів, означає вирівнювання знаку рівності.
Українські автори мені все частіше нагадують адептів секти озброєння. Типовий сектант - абсолютно нормальна, привітна й навіть дуже приємна особистість, доки мова не торкнеться постулатів. Певного триггеру, з якого щойно чудова людина перетворюється на балон пропагандиту. "Жорсткий, суворий реалізм", нав'язаний консультантами нізвідки, нічим і не пахне, і на смак ніякий, крім страшенної важкості - наче залізну балку на плечі несеш. В ньому немає нічого власного, нічого особистого - тільки слово з трьох літер плюс три.
Є те, що радує - старі дерева не вмирають одразу. Вони висихають, підгнивають, розпадаються й хиляться поволі, шукаючи віттям того, хто їх підхопить. І велика мудрість є в них, ще не вмерлих. Як і в тих, хто по перу Флемінг, а по життю Міхалков. Тут уже зізнання "не можу писати, бо війна" годиться не для шпальт, а для щоденників, у яких ми ще можемо висловити те, що насправді думаємо.
Ще на тему: VinBookFest 2025: майбуття з провінції
Ця вінницька неконгруентність - дуже заразна штука. Від неї доводиться постійно відмахуватись, мов від набридливої мухи, що лазить по тобі, немов потенційним трупом. Постійно доводиться тримати себе в тонусі, аби не влипнути в цей запаморочливий вишневий сироп і наливку в коробці асорті. Постійно доводиться сповільнюватись, аби не злитись на позитивненьке, нікого не зачіпаюче "ла-ла-ла" і питати себе, що ж я насправді про це все думаю.
Музика, вона і в супермаркетах музика - доки не зазирнеш у те, що нам намагаються таким чином продати. Втім, вінницькі музиканти не можуть дозволити собі книжок. Вони в них є, як у всіх нас, десь закарбовані в пам'яті, а дещо, слава Богу, збереглося. Музика лунала в повітрі, мовчазна, мов Коцюбинський на узбіччі нової цивілізації.
Вінничани - напрочуд мудрі люди, що вірять у свою місію. Оточені циганами та транзитними пасажирами, по-південному виливають свою душу піснями і так само говорити можуть цілісінький вечір. Потрапити до Вінниці означає набути якоїсь внутрішньої впевненості, що все обов'язково закінчиться добре - хоч відчай може аж раптом сягнути карпатських гір.
Чверть сотні видавництв - і нова хвиля, вісімдесят п'ять авторів - і нове слово, яке ось-ось стане бувальщиною. Кожне інтерв'ю цінне тим, чим людина є насправді, у своєму баченні світу навколо. Тим, за що не судять, і не чіпляються до слів, а намагаються почути те, що хочуть сказати. Шкода тільки, що ми люди дуже системні, сумлінні. Тут заплаче навіть останній юдей, якому вказали на непохитне правило щілини в танку.
Втекти від танку можна, тільки викупавши ноги по коліна в бруді. Повірте, я це знаю.
Немає коментарів:
Дописати коментар