Images by @MZarzhytska on X
Автор: Марія Заржицька
Випуск 6
Так сталося - і ніхто з пересічних читачів не знає, чому балканська література із давніх давен для нас обмежується казками. І те, по одній-дві. В моїй збірці казок народів світу було аж три.
Коли вже звертатися до української історії, виявиться, що межу ми ділили теж з давніх давен. Небайдужі охоче піднімуть казус Києвця, та й з Житомиром далеко не все ясно. Зараз маємо більш ніж дивне ставлення частини балканців до нашої територіальної цілісності - позаяк вони мають аналогічні проблеми. Втім, і наші любителі випросити халявний бургер у цьому не відстають.
Капсула й ескапізм
Поняття "не твоя війна" давно вже стало гібридним, але, де-факто, капсульним. В цій капсульності вперто ігнорується все, що невигідно - навіть метафори з підтримуваних культур, як-от "психология временщика" чи литовське "ne mano žirgliai, ne mano karvės" ("не мої коні, не мої корови"), аналогічне нашому "моя хата зкраю".
З іншого боку, втягування в "не твою війну" є способом зчинити дисбаланс як в індивідуальній, так і в суспільній свідомості. Ті самі, здавалося б, надполітичні посили стають інструментом вирізання будь-якої моралі як псевдоістини, що може бути заперечена й підкорена альтернативі за принципом дао.
Тобто, кожна ідея в метамодерній сфері, навіть найвартіша довіри, може опинитися симулякром в образі білого пальта, з якого, врешті, випадають незугарні киші. Й тут ми всі стаємо заручниками симулякрів, які повторюємо із органічною затятістю, знаючи, що завтра їх можуть змінити на протилежні за значенням. Втім, ця гра так просто не відпускає, і нетривіальна література - доказ тому, чи за змістом, чи за цінністю.
Нетривіальність в метамодерному суспільстві постає в кількох значеннях. Виключний регіон чи регіон виключення, простота чи посередність, vulgar чи сермяжная правда - відтінки, які маємо розрізнити ув екзотичному.
Балканський вимір простору
Широта розбігу - от що спокушає при першій пробі в цьому напрямку. Втім, як слушно зауважив Дмитро Карамазов, "широк человек - я бы сузил". От і я вирішила обмежити апетити, й на фестивалях, що відбувалися у Києві та Львові з різницею в тиждень, зосередитись на тих, хто нам не заграниця.
Та сама Болгарія, що стала для українців Одесою та Лазурним, вражає непізнаністю, варто лише торкнутися теми. Старий український читач - вимогливий читач, і йому треба обов'язкове занурення. З усією гостротою, з перших сторінок, на відчуття унікальності атмосфери. Інакше всі розмови про ідентичність марні.
В Київ та Львів нам привезли не аби кого, а Георгі Господінова. На ВДНГ відбулася пілотна презентація твору "Часосховище" перекладачем Остапом Слівінським. У Львові ж учасники та гості фестивалю мали змогу почути й самого автора.
До речі, частина книжок Г.Господінова продається в українських книгарнях дистрибутивом від Orion та Northwestern University Press. Це, звичайно, англомовні видання - "Physics of sorrow", "The Story Smuggler" та "And Other Stories", остання з яких коштує 65 євро у паперовому варіанті.
Щодо перекладних видань, маємо "Природний роман та інші історії" ("Темпора", Київ) і Часосховище від буковинських "Чорних овець". Схоже, на другий твір письменник виплекав усе більш окремішного персонажа, що його важко назвати фокальним. Автор слідує за ним з перших сторінок і попереджає читачів, що психіатр Гаустін утілився в його житті з фантазії-передчуття.
В цьому є одночасно й воннегутівське, і східне, як у Памука в "Моїх дивних думках". Натомість, усе, що згадується після пробного уривку, є вершки та цигарки "Томасян", що їх поглинає головний герой. Нитки є, але спроби намацати хоч якусь канву, хоча би більш-менш відчутну фактуру перетворюються на біг по колу.
Мабуть, унікальна купівельна група книги - пацієнти з Альцгеймером, і десь там цей твір перетинається із "Веронікою" Коелью, як і стиль. Залишається сподіватись на відгуки співвітчизників - як українців, так і болгар. До речі, болгари в цьому плані є доволі-таки активною аудиторією, - позаяк, більшість казатиме "добре", бо більшість сказала "добре".
Проте, "Часосховище" - вже щось, у порівнянні з дебютом у "Природному романі". Там автор намагається епатувати читача заїждженим способом - через відчуття огиди. І це, вочевидь, є методом емоційної розкачки, адже після природного шоку читач має сприймати навіть пересічний текст як щось рятівне.
Даремно епатувати на задньому плані, коли ставка робиться на психічні розлади у персонажів. Ця тема завжди є привабливою, ба більш, актуальною, і не лише в спеціалістів. Утім, в Господінова персонажі явно потребують зняття авторського контролю, і тим, більшого розкриття в межах жанру та читача.
Англійський переклад "Часосховища" виконала теж лауреатка Букерівської премії Анджела Родел, що професійно переклала чимало болгарських творів. Утім, скидається на ознаку часу - робити перекладача спільником у маркетинговій стратегії. Дешево й сердито, тільки чому ж так дорого? На жаль, занурення не відбулося, а з природно виниклою цікавістю до змін ми вже якось упораємось.
Зі стендів Meridian-Czernowitz та "Видавництва 21"
Екс-Югославія: когнітивний мігрень і орлові
Той самий страх дати персонажам власне життя помітне з перших сторінок роману Владимира Арсенієвича "У трюмі". Офіційні джерела позначають його як сербського письменника, хоча сам В.Арсенієвич зізнався, що не ідентифікує себе ані з Сербією, ані з Хорватією, маючи паспорти обидвох країн і оцінюючи будь-який паспорт чи візу як можливість подорожувати.
Можливо, ця цитата є не достеменно точною, й потрібно дочекатися обіцяних львів'янами записів зустрічей із цьогорічного фестивалю. В усякому разі, В.Арсенієвич онлайн-ефіром наголосив, що ідентичність не є приводом для війни - врозріз тезі про війну ідентичностей, заявлену як один з вимірів україно-російського протистояння.
У контексті спільнот поширення терміну, ідентичність не є оператором суспільної свідомості ані у нас, ані на Балканах. Це треба визнати, як факт, бо то не є синтезуючим поняттям. В захисті себе та країни нами рухають дещо інші орієнтири. Наші аналітичні інструменти є відмінними від західних, і при оперуванні такими поняттями, як "ідентичність", виникає неодмінна плутанина.
Можливо, тому чимало сербських письменників, представлених на українському ринку, позначаються як "хорватські". Окрім стандартного для нас "Литва чи Латвія", "Україна чи Росія", виникає підозра, що вони й самі не завжди розуміють, як себе подавати. А пропонувати їм універсальне, як то в американців чи в турок - смертельний трюк.
Вольєр і фантоми
Повертаючись до дебютного твору В.Арсенієвича на українському ринку, скажемо, що він єдиний тут. Більше не маємо змоги оцінити творчість автора, окрім як "В трюмі". Утім, аудиторія в нас куди більш реактивна, ніж, скажімо, британська чи німецька. І твір про переломну війну має не те щоби сочити нутрощами. Фраза "від потужного випромінювання ненависті батько може розкластися уві сні" і ставрогінська летаргія головного героя більш, ніж красномовні, як і текст на початку.
Аж раптом шокуюче вивертання подробиць сімейного життя не викликає нічого, крім нападу нудоти. І це не можна пояснити фантомною морською хворобою чи що там, на фоні все більш рядового тексту. Навіщо цей епатаж, що з'їдає насиченість образів і атмосфери в цілому? Можливо, фокальний персонаж - Террі Леннокс, чоловік жінки-мрії з "Довгого прощання" Чендлера? В усякому разі, мене беруть болючі сумніви, читати далі цей твір чи ні.
Відчуття отруєності текстом не зникає, аж навіть за методом "трьох торкань". Читач має жити всередині цього подружнього вольєру? Ми знаємо смак ненависті, нам не треба його розжовувати. Щось не так, - і це тим дивніше, чим більше дабл-біндів у життєвому шляху цього автора. Розплутати їх - задача, мабуть, дуже уважного біографа.
Знецінення й заміщення
Сама поява В.Арсенієвича на Львівському форумі, що має виражене національне спрямування, здається чудним. Чому б у такому разі не запросити того ж Лук'яненка чи Прилєпіна? Чи то вони не навезуть гуманітарки й не оцінять снаги українців до боротьби? Доволі-таки уважний серфінг онлайн-джерелами не дає відповіді ані на те, чи сталися у письменника зміни в його позиції щодо Косово, й що робити з вагабондизмом, окрім як читати Домонтовича.
Загалом, позиція Арсенієвича - вдала ілюстрація стародавньої приказки "Почати за здоровля, закінчити за упокій". Слова з порожнечі та подвійні послання здатні начисто відібрати пам'ять в аудиторії, творячи ніби дві різні частини сприйняття реальності, в якій одна заперечує другу, чи то, співіснує одна з одною без жодного дискомфорту. На перший погляд, безбар'єрно, але бар'єром є, як завше, тріщина.
Будь-який колонізатор намагається занурити у невігластво знеціненням, присвоюючи нищівні ярлики тому, що в конкретному суспільстві вважається за основи. Будь-яка культура, що ми дозволяємо їй стати "культурою заміщення", може поглинути наші смисли, так само, як і культура, від якої ми затято відгороджуємось і навіть заперечуємо її як таку, що існує.
В протистоянні екзистенційного вагабонда національній капсульності є одне лиш спільне - вісь психотизму, на якій балансуючи, кожен у цьому суспільстві не соромиться виставляти одне одному діагнози. Гіркота образи вестерна з негативізацією світогляду - та зараза, якою можемо поділитись і ми, але де ж свіже повітря?
Хорватський вестерн: мама, тато і не-я
Сухий, відчужений, втомлений текст Дубравки Угрешич в "Музеї безумовної капітуляції" продовжує типове для розколотого суспільства порпання у словах, яке так і не проникає в суть речей. Автор намагається описати побут і світовідчуття екзилістів, зібраних на віллі, в очікуванні геніального твору на межі почуттів. Та їх бракує, аж так, що читачеві ніяк не вдається встановити емоційний зв'язок з текстом, від якого досить швидко настає втома.
"Слова, слова, слова,
Мов постріли в зорю....
(Л.Рубальська, "Даремні слова")
З текстами, зосередженими на одному дециметрі правди, завжди важко. Втім, у "Музеї" Дубравки Угрешич є на що подивитись. Соціологія компаративів, дослідницькі масиви даних і психологічні особливості мешканців умовних зон відчуження, від країни до країни, в яких стався аж дуже характерний розкол із заміщенням однієї частини реальності іншою. Проблему так і не вирішено - від інклюзії, врешті, переходять до ексклюзії, бо немає чим.
"Я хочу знати, конче хочу знати" Томаса Главініча перетворюється у затягненість, монотонію "Життя бажань", ба, навіть, монотиповість діалогів, біля яких картинки навколишнього світу постають такими ж убогими. Повне поринання у світоглядну одновимірність, чи є хоч якісь зачіпки? Хоч щось, здатне втримати інтерес читача далі перших сторінок?
В цьому контексті проза Ігоря Штікса у "Стільці Еліяху" має той самий смак, хіба що інтеріорізований. Вже знайомий досвідченим читачам "тригер самогубці" одразу виглядає з безпомічних спроб рефлексії головного героя, змістова наповненість якої ажніяк не відповідає його досвіду та соціальному статусу.
Потоп, вино, don't worry
"Вода, павутина" Нади Гашич створює враження тексту, написаного кількома людьми, і це не мультижанровість. Опис паводку на Трешневці й загребців у ньому, принаймні, талановитий. Ефекту транскультурного впізнавання аж сягнуто - кияни поймуть, та й є кому нам. Втім, далі коїться щось неоковирне. Потуги на триллер, або, як завше, пристрасті за Кінгом переходять у спробу відтворити каляки пубертату. А далі виникає лише думка про гачок, що має тягнути читача крізь стоси маруди. Класний журнал і рояль, що потонули у чорних водах Сави - більш, ніж доля. І навіть перекладацькі витребеньки не перекрили простецьку дотепність отого потопленого таланту.
Топи не топи, й можна ціле озеро налити, і все з вин розкішних та маніжених, і в кишеню, яка тільки й уміє бути організованою в утечі власника пристойної краватки для вечерь. Срджан Валяревич, ув історії якого, як назло, повторюється один і той самий епізод з італійською покоївкою, змушує читача не спати навіть у страшенній втомі. Або, нарешті, заснути, розчинившись у нехитрій розповіді того, кому тикали офіціянти Рокфеллера - сербського бабака, що малював своє життя на бар-стійці.
Светислав Басара концептує мару існування, на відміну від кундерівської марності такого, в більш ніж теорію змови. Готуйте капелюхи, ви теж - а, якщо не вмієте крутити педалі велосипеда, значить, точно щось замислили. Гра в мафію перетворюється на справжнє інсайдерство, в якому Хлопчаки не мають волі. Навіть Фройд, не кажучи вже про Шевченка, й, звісно, Періс Гілтон, постають прибічниками реваншу, найсправедливішого в римському світі. Це "Фама", й тут є місце для віршів.
