Автор: Марія Заржицька
Випуск 12
Література сербських авторів поволі проникає на український ринок. Проте, більшість читачів сучасної прози поки що не в змозі дати їй якусь загальну характеристику. Поза слова без змісту, що ними зараз прийнято хизувати літературні явища, розглянемо презентоване на цьогорічному ярмарку в Белграді з точки зору новизни й впізнаваності.
Одразу скажемо, що сербське суспільство хвилюють майже ті самі речі, що й сторіччя до того. Семантичне значення часу тут різниться з українським, але загальні тенденції, що повертають в пошуки відповідей на питання того часу, є спільними.
Перша світова війна та здобуття незалежності, комуністичний режим, боротьба з нацизмом та колабораціонізм, протистояння впливу аж занадто старшого брата й кровопускання в міцних обіймах західних друзів як історичні явища доповнюються упертим запереченням апріорних істин, фанатизмом, цинізмом та подвійними іграми на користь принципу маммони.
В моделі розхитаного суспільства ми відрізняємося лише сторонами відкритого протистояння - та це не означає, що маятник довго лишиться на крайній точці підйому. Слова про дружбу тут давно нічого не важать - ба більше, віддають ненавистю й острахом, злом, здатним злякати найзліших. Так чи інакше, є речі, про які варто й не згадувати, аби зберегти психіку.
Найбезтурботніший помітить, що про Югославію (й Сербію, зокрема) в Радянському Союзі воліли говорити мало, і не лише через стосунки Сталіна з Тіто. Жити в стані безперервного кошмару, викликаного руйнуванням базового відчуття безпеки - своєї особистості як унікальності, вартої життя, свого мешкання, своєї спільноти - є неможливим, але, як показали два з половиною роки війни в Україні, люди звикають до всього.
В усякому разі, ми б не хотіли звикнути до того, що сусід по будинку чи селу може вбити лише за національність, мову, віру чи інші погляди, надихаючись постулатами омерти чи вендетти. Суспільний волюнтаризм - не те, що з'явилося учора чи зникне з закінченням війни. Навпаки, саме він є одним з найпотужніших чинників хронічного військового стану, аж до повного розкладу того, що має бути розділене та завойоване.
Історія сербського суспільства, найхарактернішою ознакою якого є кревність, лише підтверджує те, чого боїмося й ми. Саме над цим у своїх творах міркують автори, що є найвпливовішими в сучасній сербській літературі.
Мілена Маркович, що відкривала цьогорічний ярмарок, є досить своєрідним автором, твори якого мають розповісти більше за публічні інтерв'ю. Під соусом важливості знайдемо "Змієвбивць. Юнацьке кабаре" (в російському перекладі "Драконоубийцы. Героическое кабаре"). Історія ассасинації австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда членами терористичної організації "Млада Босна", що співпрацювала з таємним товариством "Чорної Руки", є більш ніж модною - ба, навіть тригерною та глорифікуючою, насамперед, для тих, хто прагне привернути увагу читацької громадськості. Втім, не так все просто, як здається на перший погляд.
Деноміналізація в сенсі підміни понять гаптує не одні знамена плямами крові, яка не має проливатись - навіть в ім'я свободи, бо свобода не може бути відірваною від свого початкового значення. В іншому випадку, це гниле яблуко, що ним перекидаються філософи - апологети "руських мальчиків". У випадку "Чорної руки" це завжди наслідок страху, знеславлення та характерних для таких справ недомовок, якими розхитують громадянську свідомість.
Героїзація ульянівщини, під які б історичні розслідування вона б не маскувалась, зі свого крайнього лівого положення так само хутко перетікає в крайнє праве, де перетворюється на розплідник бандерлогів, ладних грозити будь-якій владі, аби грозити. Вони героїзують опір, знову ж таки, як опір, відриваючи це поняття від будь-яких зовнішніх умов і зводячи його до абсолюту як єдиний спосіб боротьби за свої права. Сербія в цьому сенсі має давню традицію злиття суспільно схвалюваних принципів із методами політичної боротьби, які на світовому рівні визнані чорними та провальними.
Якщо демократка Маркович стає на позицію типової сербської матусі, яка виправдовує сина-хама навіть тоді, коли він її б'є, то її колега з республіканського табору, Славіша Павлович - на диво дворукий автор. З одного боку, він пише "Заповіт" (з яким хутко зайшов у Росію і загадково ж хутко вийшов) та "Апостол Апіса", з іншого, продовжує ростити ще хамів, у яких немає нічого святого, крім черепа, кинджалу та бомби - на основі свого "Братства Чорної Руки", що, як і Принцип, відверто героїзуються цим автором.
З ферштеєрами, як і апологетами, на рівні безпринципних держзамовлень усе зрозуміло - як прихильникам, так і противникам такого опору. Надто вже старий метод розлому громадської свідомості, яка перетворюється на павлівський "русский ум", ладний називати чорне білим тільки тому, що сказали. А що ці люди скажуть завтра за гроші чи кому вручать проти тебе кінжал - справді, нецікаво.
І тут негласна радянська заборона дізнатись про Сербію більше має порушуватись так само систематично, як вони пропагують тримання в остраху будь-якого уряду, який не здатні прийняти хоча б за принципами православного смирення - для цього мають і теологів із професійною фарисейською глухотою.
На цьому тлі "Великий атлас Сербії" - двомовне товстелезне видання, що продається за ціною подорожі - і "Путівник по сербському менталітету" Момо Капора, та й добре відомий в Україні "Хозарський словник" Мілорада Павича накинуть чималої ваги на поличку балканіста. "Службени Гласник" ("Офіційний вісник") отримало аж три престижні нагороди за географічний фоліант, дві з яких дала Асоціація образотворчих художників прикладного мистецтва та дизайнерів Сербії (УЛУПУДС).
До слова, покійний редактор "Службени гласник" Горан Петрович, є своєрідним текст-символом цьогорічного ярмарку. Його роман в стилі магічного реалізму "Атлас, описаний небом", в якому лише зміст займає дев'ять сторінок, виданий в Україні "Коморою" у 2019 році, з перекладом Алли Татаренко. Попри, на диво, компактний стиль, у творі заховані думки та образи, що якнайбільше описують стан сучасного сербського суспільства.
Історія родини, відокремленої від інших у власному світі будинку без покрівлі, де вони роблять вигляд, що будують дах, а потім розбирають, перетинається з легендою про Вавілонську вежу. Навколо неї людина - всього лише безпорадна, застійна вода, де береги - оточуючі з їхнім. Дзеркальний розподіл кристаллізованої брехні та пекучої правди відображає зацикленість персонажів на собі, своїх переживаннях і на болю одне одного - та вони не міняються, лишаючи оточуючим огорожу, в якій вони звикли себе бачити (1 ).
Сімейну тему продовжує роман Владимира Кецмановича "Фелікс", за яким у Сербії було знято комедійний серіал з елементами крінжу (сценарист - Славіша Павлович). Роман опублікований в Україні "Видавництвом 21" у 2014 році. Ця історія може вважатись сімейною драмою з детективною лінією й навіть триллером, де сюжет пронизаний подіями зі світу ріелторського шахрайства. Фелікс проти Фелікса, як той, що породив Фелікса, врешті, зливається з ним у синдікат крутіїв, а книга отримує національну літературну премію.
Тільки в Сербії може існувати поняття "письменник-рояліст", з яким не так невдобно бути монархістом - але й тут ховаються секрети історії, та звісно ж, династійні суперечки. Втім, Борислав Пекіч та Душан Ковачевич, насправді, цікаві зовсім не тим. Двоє авторів літературної основи, що перший з них пережив тривалі роки гонінь, а другий став не лише автором комедійних п'єс, а й сценаристом фільмів про життя сербів ув окупації й диктатурі, де заради правди викрадаються особисті речі та створюється нищівний компромат.
Борислав Пекіч, який зазнав звинувачень і від сербів, і від чорногорців за "недостатню національну спрямованість", рік жив у СФРЮ без паспорту через "Паломництво Арсенія Негована", але там же і того ж року отримав за цей твір премію НІН. Пекіч є відомим в Україні книгою "Новий Єрусалим. Готична хроніка" (видавництво "Кальварія", 2007, пер. Алли Татаренко). В центрі його авторської уваги - догматизм, фанатизм, гонки за прогресом, епідемії, нищівні війни та злочини проти людства, ілюзорність "цивілізації свободи".
Фільм «Час чудес» за однойменним твором Б.Пекіча представляв Югославію на Каннському кінофестивалі в 1991 році та отримав нагороду за режисуру. Незважаючи на те, що письменник відмовився приймати британське громадянство, він став автором "Сентиментальної історії Британської імперії" (1992), та врешті, був глорифікований на батьківщині. Премія "Борислав Пекіч" вручається в день смерті автора, 2 липня, щорічно.
Душан Ковачевич, художній керівник Белградського театру "Звездара", автор "Освітлення в селі" (1978), "Смішної трагедії" (1991), "П'ятизіркового контейнеру" (1999) та "Доктора Шустера" (2000), голова журі ярмарку цього року, є найвідомішим, але не єдиним носієм прізвища, з яким письменник та сценарист Синіша Ковачевич ("Держава мертвих", "Племінники", "Королевич Марко") презентував на ярмарку свій новий роман "Завоювання батьківщини". Окрім вищезгаданих творів, автор відомий п'єсою "Мілан Недич" - про прем'єра колабораціоністського уряду Югославії в 1941-44 рр., відомою як одна зі спроб "м'якого реваншизму" щодо постатей подібного штибу.
І тут варто зауважити, що в творенні шизополітичних симулякрів ми з Сербією можемо позмагатись. Це атавістичний страх зачепити інтереси кланів, які починають панувати в родині на користь анклавності, гіршої, ніш сільський бетонний паркан із трьома собацюрами. Гіршої міни в незалежність важко собі уявити - особливо, коли друзі вже готують запал. А нам лишається чекати на хрестовий похід з портретами Фіделя Кастро, гортаючи жіночу прозу Мір'яни Бобич-Мойсилович та Весни Дедіч.
І хай нас проклянуть феміністи й соцреалісти, але страждання Барбі з перпендикулярними стопами не входять в наші плани. Казус письменників-дипломатів - бо, може, тільки в Сербії письменники найчастіше бувають послами? - є куди більш привабливою читацькою перспективою.
Так, наприклад, роман Драгана Велікіча "Слідчий", виданий українською мовою - чоловіче віддзеркалення "Щоденникові сербської домогосподарки" Мойсилович, який поки що доступний лише сербською, а ще французькою, італійською та словенською мовами. Обидва захоплюють, обидва епохальні, обидва окреслюють інатність войовничої сербомами, вкриту благими намірами, немов білюсінькою скатертиною на довжелезному родинному столі.
Вук Драшкович ("Російський консул", "Спогади Ісуса", "Молитва", "Суддя") та Емір Кустуріца ("Бачиш, що не бачимо") - інший контрадиктив події, в якій слово вільне, а люди не так.
В наступній публікації розглянемо програмних авторів з Сербії для цьогорічного ярмарку.
