Автор Арнольд Лопушанський
Крим для України, водночас, є подарунком долі та яблуком розбрату. Складна історія, що почалася із сусідства - то войовничого, то загарбницького, то дипломатичного - врешті, перетворилась на співжиття, спочатку в межах Російської імперії, потім в СРСР і, нарешті, в незалежній Україні.
Фестиваль, що пройшов 19-25 травня в Житомирі, нагадав нам усім про речі, які не хотілося згадувати - але час усе розставляє на свої місця, попри намагання пропагандистів усе заплутати.
Ментальні пастки: історія
Ситуація в Криму, що більш-менш врівноважилася у 30-х роках ХХ століття, ускладнилася депортацією кримських татар в 1944 році за звинуваченням у колабораціонізмі з гітлерівцями та передачею Криму від РСФСР до УРСР - на перший погляд, з економічних причин.
Після розпаду СРСР розпочалися одразу дві типово кримські тенденції. З одного боку, частина русифікованих кримчан позиціонувала себе як майбутніх громадян РФ. З іншого боку, частина кримських татар, депортованих за межі півострова, повернулася на півострів, але зіткнулася з труднощами повернення втраченого.
Третя тенденція склалась задовго до кримськотатарської кризи та стосувалась адміністративного утворення, що мало специфічний склад населення, географічно та, у великій мірі, ментально відокремленого від материкової частини. Одним це не заважало відчувати себе частиною України, а іншим давало привід боятися українізації настільки, що економічні переваги відступили на другий план. Більш того, проросійські активісти почали звинувачувати Україну в недостатньому забезпеченні, сподіваючись отримати все потрібне з російської казни, - водночас, не відмовляючись від українських привілеїв як "боргу".
Контрадикція і воля
Кримськотатарська частина населення активізувала боротьбу за національно-територіальне самовизначення, в тому числі, користуючись незгодами Симферополя та Києва. Нагадаємо, що ці міста під час існування СРСР мали республіканське значення, а Крим був автономною областю.
Щодо врядування, Крим став осередком сил, які позиціонували себе як прокомуністичні, всупереч колишнім комуністам з Києва, - але питання землі постало перед кримчанами суто по-українськи. Незадоволені кримські татари почали самозахоплення, чим іще більше ускладнили ситуацію, досить невизначену в правовому полі.
Так, Меджліс як представницький орган, був визнаний Україною після окупації Криму з боку РФ. До цього офіційний Київ або займав позицію спостерігача, або, врешті, добирав кримськотатарських лідерів до ради при Президенті України за часів Леоніда Кучми. Той не поспішав легалізувати статус Меджлісу, небезпідставно побоюючись, що в Криму з'явиться паралельна влада, що поволі перебере на себе основну.
Невміння урядів України озвучувати чіткі рішення й домагатись їхнього виконання, врешті, призвело до повної дестабілізації в Криму. Попустительська політика Тимчасового уряду 2013-14 рр., що, на додачу, не бажало визнавати посеред себе відповідальність головнокомандуючого, призвела до втрати Криму, якої могло б і не бути. РФ святкувала перемогу багаторічної операції, проукраїнська частина населення півострова, незалежно від мови та національності, опинилася під загрозою репресій, які не змусили себе чекати.
Євшан-зілля, чумак за сіллю
Кримські татари так і не змогли оголосити незалежність автономії, яка ще з часів завершення російсько-турецької війни в XVIII ст. вважається неможливою. І, хоч далеко не всі її прагнули, в російського уряду з'явилася підстава тримати усе кримськотатарське населення півострова під прицілом - насамперед, за звинуваченням у тероризмі або екстремізмі, що є підставою для арештів та ув'язнень.
Частина кримських татар мігрувала на материкову Україну, вчергове переконуючись, що втратили - можливість відчувати себе вільно, мати гідний рівень життя і сподіватись на поступове законодавче вирішення побутових питань. Те саме стосувалося основної частини кримського населення, що підтримувала Україну. На жаль, частина проукраїнських кримчан не змогла виїхати, опинившись під прессингом російської влади - без доступу до медіа та літератури, що могла б підтримувати об'ємний погляд на ситуацію.
Кримськотатарська спільнота на материку отримала можливість навчатись, писати, перекладати та друкуватись, проводити мистецькі заходи рідною мовою, виконувати національний гімн та надсилати офіційних представників, які обстоюють її інтереси в межах законодавства України.
Щоправда, автономність кримськотатарської спільноти так і лишилася особливістю - не лише через культурну чи релігійну різницю. Суспільна інкапсуляція, в якій звуження кіл спілкування йде поруч зі зниженням інтересу до інших кіл, посилилась острахом за ідентичність і небажанням торкатись болючих тем.
Те саме, хоч і в меншій мірі, стосується й кримської спільноти загалом. "Острів'яни" звикли почуватись єдиним цілим, і лише спільні заходи - такі, як фестиваль "Кримський інжир" - давали їм можливість знову відчути себе разом.
Поліський фестиваль: дощ і парасольки
"Відсіч.Крим" проводився уперше цього року в Житомирі, традиційно налаштованому на мультикультурність. Кримські митці - письменники, поети, художники, сценічні виконавці - зібралися в одному арт-просторі, під гаслом "Крим - це Україна". Втім, що маємо насправді?
Українське письменство займає не просто основні, а переважні позиції - не лише у площині творчості, але й в розв'язанні кримських вузлів. Ми бачимо українські прізвища на книгах для дітей і дорослих про Крим, ми бачимо активну перекладацьку діяльність кримських татар щодо української та світової літератури. Ми не бачимо творів, про які говорять закордонні джерела, і, часом, українські, - але не на "Відсічі".
Чому ж так? Невже причина тільки в ставленні до мови, чи до читання теж, чи, може, бракує авторів, здатних писати на рівні?
І це не єдине питання там, де спільноту представляють жінки, а чоловіків-авторів чомусь немає - хоча, відносно нещодавно були видані збірки з "Кримського інжиру", а сама кримськотатарська література має.чималий доробок в істричномв контексті.
Та сама тенденція в українських кримчан. У нас є Світлана Тараторіна її унікальне бачення найгіршого сценарію з "Дому солі". В нас є автори, що, хоч і не приїхали на захід, і не приїдуть ніколи, але ментально з нами - в творах, надрукованих серіями на кшталт "Класиків та сучасників".
Врешті, маємо конкурс "Листи до вільного Криму", де пишуть діти різних вікових груп, але немає жодного кримськотатарського прізвища. Що це - пасивність, зневіра, зростання упереджень щодо потреби в літераторах або чиясь свідома протидія?
В одному тролейбусі
Вибір мовчання, на жаль, стає нормою в нашому суспільстві, а це, як історично відомо, погана ознака. Здається, вся думка навколо кримськотатарської проблеми зависла в "Хайтармі" Ахтема Сеїтаблаєва, та хіба він не дав вичерпну відповідь?
Українці залишаються відкритими, як в контексті життя тут, так і за кордоном. Ми готові співчувати й радіти бажанню вчити нашу мову, все частіше проявляємо інтерес до кримськотатарської, а ментальність сусіда так і лишається таємницею за сімома печатками.
З іншого боку, "звичка до звичного" багато кого лишає у вибраних межах. Нам просто не хочеться, мов дітям у пісочниці. Така свобода - сумна, в ній украй мало справжнього життя.
І, хоч від добра не шукають добра, пошукаємо хоча б людяності. Готовності впізнати в іншому себе. Нам подобається бути експертами в житті сусіда, та й вони не проти, коли за них так управно й гладенько говорять. А чого шукають вони?
Gerai, gerai
Якщо зважити на кадри в УКУ - граматики з високим ступенем точності (ой-йо!) та освіти з високим ступенем копулятивності. Досить імовірно, що кримськотатарська культура збагатиться вже звичними для українського вуха схолазмами й перекладацькими казусами, а в хані Гіреї ми знову впізнаємо пана Володиєвського. Щоправда, польські королі закінчились, а гетьманом у нас, вибачте, знову якийсь хозар.
Прокатолицька культура обіцяє гарантований білет на Захід, приязнь і стриманість в міжетнічних питаннях, - попри те, що в українському контексті всі європейські заяви набувають кланових кольорів, і це не лише наші проблеми. Кросскультурність ніколи не була сильною стороною Польщі, чи, скажімо, Іспанії, де арабом бути страшно, а турком стрьомно.
Саме тому нашим письменникам варто, нарешті, сісти обличчям до обличчя. Можливо, слідом за дитячою літературою ми перестанемо боятись одне одного й зможемо зробити ті рішучі кроки, яких так бояться наші вороги.
КнижКава в Facebook - щотижня й більше
Дізнавайтеся новини книжкарства
разом з нами
Немає коментарів:
Дописати коментар