Фанфіки і піратство: де межа добра і зла?

 

Іmage by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

2025-й рік в Україні став роком активизації боротьби за авторські права, і не лише. В нас прокидається почуття власності не лише на речі, які ми вчора вважали за щось другорядне, таке, що не підлягає активному захисту - як-от вкрадені гроші чи велосипед. Інакше кажучи, ми самі не бажали вимірювати наші авторські права в одиницях власності, й цим користувалися всі, хто вважав це способом заробити.

Очевидний доказ тому - численні угоди, які автори підписують, не глядючи, й тим жахають будь-кого, хто спромігся прочитати хоча б третину тексту.

Щодо публічного аспекту проблеми, зазначимо позитивні зміни, з яких почалась осіння "Книжкова Країна" цього року. Так, фікрайтерка Тетяна Гринько, засновниця онлайн-платформи UWURead та її колега по перу, авторка фентезі "Загублений принц" Наталя Кош підняли дискутивне питання про те, як видати фанфік без порушення авторських прав.

Під час заходу прозвучало чимало цікавих моментів, пов'язаних із визначенням фанфіку як письменницького жанру, а також виокремлення цього поняття з кола так званих похідних творів - перекладу, інтерпретації, ретелінгу (переказу, хоча з останнім у дівчат вийшла окрема дефініція, й доведеться-таки визначитись, чим же англомовний термін в руках дієвця вирізняється від рідного нам переказу, який може бути не менш художнім, аніж оригінал), адаптації, імітації, пародії та супертексту. 

І тут ми, справді, за супертекст, - хоч постмодернова епоха все менше схиляється до оригінальності, та все більше хилиться на бік оригіналу як своєрідного ресурсу, з якого черпають автори, готові свідомо визнати себе другорядними.

Другорядність - щось інакше за посередність, яка, все ж таки, може бути оригінальністю, хоч і з доволі скромними текстовими можливостями. Другорядний автор не просто відмовляється створювати оригінальні тексти, а готовий свідомо працювати на популярність автора оригінальних текстів. Питання полягає в тому, як це регламентується.

Коли вже розглядати процес фікрайтингу з точки зору використання твору іншого автора - а твір набуває майнових прав одночасно з авторськими, якщо немає інших угод - можна скільки завгодно робити реверанси з термінологією, але факт залишається фактом. Перш, ніж користуватися речами іншої людини, ми просимо на це дозволу - тобто, вступаємо в процес комунікацій, тяжко зненависнілий зумерам усього світу.

Інакше кажучи, якщо автор не зробив вам зауваження за користування його твором, це не означає, що він не зробить його ніколи. В світі людей, які не вважають чимось позірним брати речі іншої людини без дозволу, існує певний градус наївності. Так, вони схильні щиро вважати, що автори (та, відповідно навколишні представники індустрії - видавці, літературні агенти, власники книгарень, представники регулюючи органів тощо) настільки зайняті власною справою або власним сегментом світового літературного ринку, що ніколи не поцікавляться долею свого тексту поза межами своєї сфери впливу.

Найпростіший інструмент виявлення авторського тексту або частин авторського тексту деінде, крім легального видання - не тільки браузер, бо компанії, втягнуті в користувацький таргетинг впливу та торгівлю даними, далеко не завжди прагнуть виявляти пов'язані структури. 

Допіру "бабусиним" інструментом оцінки тексту на унікальність були різноманітні програми антиплагіату. Зі з'явленням та розвитком штучного інтелекту можливості комплексного пошуку з утворенням змістовної та, головно, об'ємної й різносторонньої відповіді виросли в сотні, а для кого -  в тисячі й мільйони разів, помножених на грошові одиниці часу. 

Штучний інтелект у контексті "питання - відповідь" на даний момент є майже незамінним помічником будь-якого автора в контексті, визначеному запитами - знову ж таки, міні-інструментами, створеними з використанням аналітичних можливостей людини та конкретного досвіду. Літературні агенції здатні застосувати в своїй роботи методи приватного детектива, що перерозподіляє час, раніше відведений на комунікації, в диджітальну сферу пошуку, і тим самим оптимізує живий комунікаційний процес із людьми, що дотичні до певного випадку.

Отже, будь-який фанфік викликає одне-єдине запитання такого спеціаліста - чи був зроблений фікрайтером запит на використання персонажів, імен, образів, особливостей, світу та інших очевидних параметрів конкретного твору до автора цього твору? Звучить жорстоко, як протидія вільній творчості, але тому є кілька не менш очевидних причин.

Найголовніша з них - грошові одиниці часу, який автор чи його агент (видавець, продавець тощо) змушені витратити на ознайомлення з похідним твором, аби переконатись, що не відбулось викрадення ідей, фрагментів, інших структурних елементів тексту, а імена, назви та інші конкретні й швидкі ідентифікатори співпадінь є всього лише співпадіннями, на зразок винайдення радіо і тому подібних наукових відкриттів.

Знову ж таки, під час тривалого ознайомлення з таким твором існує ймовірність винагороди його автора, аж доки не буде доведено чи спростовано факт піратства. 

Наостанок зауважу, що фанфік, який створюється на основі конкретного твору, не може не містити запозичення з оригіналу в кількості, меншій, ніж випадкові співпадіння. Тож, якщо кількість цих співпадінь більша, має певний відсоток, ще й структурні та контекстні характеристики - як-от використання "Джен Ейр" та "Віднесені вітром" для подальших літературних спроб, часом, дуже викличних. Хоча в цьому випадку головуючим є не майнове, а моральне право й талант другорядного автора, майнові права можуть бути захищені способом передачі від другорядного до третьорозрядного, й так далі. 

Оригіналу це не принижує, - навпаки, поціновувачі краще розуміють авторський задум і цінують недомовленість. З іншого боку, турбує готовність авторів-прилипал бути приниженими, заплямованими, забутими через слабку якість тексту, обмеженість думок та світобачення, очевидну нещирість і настрашеність великим талантом, постійне відчуття небезпеки, якого, поза всі самовмовляння, не вдається уникнути, і яке втілиться того дня, коли автор чи його офіційний представник поглянуть вам у вічі.

Врешті, біблійне питання "чи робити нам зло, щоби вийшло добро" так і лишається дієвим, попри віру в існування його автора. А ми помалу розігріваємо вас, - бо ж сезон холодний! - до теми спецрепортажу, що з'явиться в останній день жовтня перед важливою подією, на якій обговорюватиметься, зокрема, авторське право на ілюстрацію.

КнижКава в Telegram та Х - літературна чверть на дванадцять!

Жодної алгебри. 

Один тиждень - одне сповіщення про початки аналізу

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: Близький, Далекий Схід

Іmage by Вічний Мандрівник & @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Читачам, які схильні заповнювати свій простір новинками, одразу пробачимо - цього сезону в тренді повертатись до непоміченого тими роками. Так вже повелося, що східна (а разом, і північноафриканська література) терпляче вичікує свого часу після західних конкурентів, які швидко відгоряють та йдуть на вторинний ринок вже через півроку після першого виходу до читача.

Тут хіба що втримала топи так звана “лінія служниці”, започаткована Маргарет Етвуд, із натяком, що життя після Мак-Фадден існує. Спалах лібертаріанських настроїв, що охопив увесь західний світ - аж до його латиноамериканської складової - став причиною віктимізації певної частини жіноцтва, що начебто було налаштоване на соціальний прогрес. Позиція жертви та садомазохістичний ухил стосунків, у яких жінки з розломом свідомості опиняються в полоні чоловіків, утомлених власною подвійною мораллю, загрожують стати панівним фактором спотворення й без того перекручених соціальних зв'язків. 

З іншого боку, дійсно прогресивна позиція ніколи не гарантує того, де людина опиниться в аж зовсім несподіваний момент її життя. В цьому сенсі маємо пошуки себе в контексті зміни умов існування, від іншої країни до цілком відмінної, для багатьох неіснуючої реальності, де потрібно мати справу із багажем без права повернення.

Ахмад аль-Кармалаві “Літні дощі” (“Видавництво Анетти Антоненко”, 2023)

Загадкова, складна історія, що розпочинається з пожежі в єгипетській агенції, яка спеціалізується на древній суфійській музиці. Загадково все й одразу, як то годиться в типовому куточку типового арабського світу. Навіщо для занять музикою довелося створювати аж цілу агенцію? Відповідь на це може дати хіба що екскурс до історії суфійського ордену, про який пересічному читачеві небагато відомо, крім того, що то є спільнота мусульманського світу, захоплена містичними пошуками, і що в ньому ставляться до шейхів приблизно так, як у  світі західного християнства - до гросмейстерів чернечих орденів, що, втім, набувають неабиякого впливу через триггери таємниці, грошей та впливу. 

Одначе, вхід до фабули, запропонований аль-Кармалаві, з перших сторінок налаштовує на людський фактор цієї детективної історії. Тут теж загадка - і стосунки тих, хто мав відношення до агенції, і, як завжди, обличчя з чадри. Не схоже, щоби автор зібрався будувати простий сюжет, бо, якщо спиратись лише на зав'язку, він, і справді, видався би простим - хтось щось забув, і понеслось. Втім, жінка, як неприборкана таємниця таємниць, знає більше й не збирається давати жодної прямої відповіді на дошукування наївних… .

Спосіб оповіді автора - головний помічник читача в розплутуванні вузлів здавалося б, непереможної логіки арабського детективу, в перекладі дослідника Сергія Рибалкіна.

Шехан Карунатілака “Сім місяців Маалі Алмейди” (Видавництво Vivat, 2024)

Той випадок, коли успішний репортер опиняється за межами фізичного світу, начебто, ні для кого не є несподіванкою. Гучні вбивства й абсолютно природна смерть, без жодних очевидних причин такого вироку, архів, у якому ніхто достеменно не розбереться, крім господаря, досвід, який є унікальним в своєму роді - схоже, цього більше не повернути, крім як чекати на нову зірку репортажів. Маалі Алмейда - якраз така людина, що про його долю після розриву душі з тілом було б нічого не відомо, якби не автор сюжету.

Безперечно сильна фабула, що, незважаючи на грайливу обгортку, полонить уяву навіть після поверхневого знайомства, пояснює феноменальний успіх книги, випущеної в третьорозрядному британському видавництві. Сюжет із перебуванням головного героя в залі очікування, так чи інакше, перетинається з різними концептами загробного життя в одному місці. Часопростір, створений автором, не лишає вибору, окрім як змиритись і рухатись сценами з навколореальності, де кожен лишається таким, яким сюди потрапив, а облишене на землі - не таким вже й непотрібом.

В усякому разі, британське суспільство, що не любить демонструвати своїх зв'язків зі Сходом, окрім колоніальних, набуло ще один спосіб здолати викрутаси брексіт-нейротизму на спіралі, безумовно, власної історії. Автор зі Шрі-Ланки чесно заробив свій Букер, а ми отримали книгу про медійність в її найзамовчуванішому форматі.

Лі Сін'У “На чужині” (“Видавництво Анетти Антоненко”, 2023)

Південнокорейська історія зваблює до вивчення далеко не кожного, хто цікавиться культурою Сходу. Бар'єр, який існує між двома частинами Корейського півострову, є протяжним за межами гротескного комунізму. Ми звикли до яскравої технологічної стіни з підвищеною функціональністю, що творить світ Південної Кореї аж навмисно схожим на японський. І знову, як у шалено артхаусній історії від Пак Чхон Ука, все починається з тюремного ув'язнення хтозна за що в Демократичній Республіці Бобо, забороненій для подорожів, але важливій для звільнення від гніту обставин, створених типово далекосхідним суспільством.

І тут варто уявити собі цю історію, як ієрогліф, що його треба не лише розшифрувати, а й написати власноруч.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net