Image by Drouant
Автор: Марія Заржицька
Перипетії народження та розвитку Гонкурівської академії - а разом з нею, й літературної премії братів Гонкур - можна охарактеризувати як fraternité cynique, в якому кумівство існує хіба що для прикриття. Позаяк, це зовсім не означає, що в переліку лауреатів немає талановитих творів чи геніальних авторів. Навпаки, в Гонкурівському списку їх чи не більше за всі інші переліки, - попри те, що в останні десятиліття все більшої ваги набувають тенденції опосередкування.
Сказати, що французи пишаються Гонкурівською премію - більш, ніж полестити, бо немає в світі її страшніших критиків. Утім, заявленим питанням номінації лишається одне: "Parles-vouz français?", бо говорити й не писати немодно ще з часів королеви Анни Ярославни.
Заснування академії, або медичний коллапс
Уродженці Лотаринзького герцогства, брати Едмон та Жуль Гонкури, насправді, мало чим запам'яталися у світовій літературі, крім імені. Так, роман Едмона Гонкура "Дівка Еліза" перетинається з "Пігмаліоном" Шоу, написаний за 32 роки до виходу найвідомішої п'єси британського (чи то пак, вже ірландського) драматурга, лауреата Нобелівської премії 1925 року й впливової особи в колах Букера.
Втім, Гонкурівську премію засновано за дев'ять років до виходу "Пігмаліона", й це не дивує. На той час брати Гонкури встигли створити кілька очерків з історії та мистецтва Франції, закласти власний метод "натуралізму нервів" у вивченні моральності, таланту й фізіології ("Жерміні Ласерте", "Шарль Демайї", "Актриса Фостен"), створити "літературні четверги", стати видавцями й набути чималого спадку, що його вирішили передати на користь розвитку французької книги.
Дослідження моральності (1861-1869) не завадили ані Жулю Гонкуру, ані їхньому з братом спільному приятелю Альфонсу Доде, що мав стати виконавцем заповіту, померти від "царської хвороби" - сифілісу, що значно ускладнило реалізацію великих сподівань. Та й за їхнього життя перетин із натуралістичними колами відбувався хіба що через Доде, й т.з. "історії хвороб" ("Манетт Соломон", "Мадам Жервезе") зайняли другорядні позиції щодо Еміля Золя.
Едмон, що лишився єдиним спадкоємцем після Жуля, в 1896 році склав заповіт, узгоджений з братом ще до його смерті в 1870 році. До того часу брати встигли скласти досить-таки потужний літературний щоденник, з портретами письменників, критиків, журналістів, художників та стати авторами "Le Figaro" - щоденної французької газети з люкративною історією.
Гонкурівську академію як літературну організацію було засновано у 1900 році, але перед врученням першої нагороди (1903) члени журі зустрічалися по різних паризьких ресторанах, аж доки був обраний Drouant (1914), в якому премія вручається й донині.
Куверт члена Гонкурівської академії - це, всього лише навсього, комплект столового посуду для однієї особи, з іменними виделкою та ножем. Не вистачає лише бюсту Леніна, що височіє над біло-синіми тарілками з логотипом Drouant, в овальному залі ресторану на вулиці Гейон - а чому ж так, читайте далі.
Премія та перші лауреати
Інтерес Гонкурів до патологій різного роду відобразився у першому призі 1903 року, що його отримав представник символізму Джон-Антуан Но за роман "Ворожа сила". Він описував події в психіатричній лікарні, що набули в уяві героя ознак фантасмагорії з травелогом, в якому він має знайти загублену кохану.
Цікаво, що Гонкурівське преміювання (6 голосів проти 4-х) й публікація роману відбулися в один рік, але останнє трапилось за кошт автора й не мало комерційного успіху, - як пояснюють, через відсутність контакту письменника з критиками. І це за того факту, що однією з цілей заснування Гонкура було підвищення тиражності, не кажучи про зв'язки його членів.
Схоже, преміювання Но стало першим політичним рішенням членів Гонкурівського комітету, що намагалися таким чином "вкорінити" сина американського емігранта, який, втім, писав у власне задоволення - і, тим не менш, був визнаний найдостойнішим лауреатом початку ХХ століття (Леото, Гюйсманс).
Протягом наступних 16 років у врученні Гонкура відбувалися типово французькі метаморфози. Після кількох маловідомих письменників у 1911 році премію отримує регіоналіст Альфонс де Шатобріан ("Володар Лурдін"), що в майбутньому стане прихильником націонал-соціалістичних ідей та одним з коллаборантів у часи уряду Віші, прагнучи цим відродити аристократичний лад в дусі католицької містики.
В 1916 році володарем Гонкура стає Анрі Барбюс - член Французької комуністичної партії, що помер від пневмонії у Москві 1935 року. Втім, Барбюс отримав премію за натуралізм, а, насправді, за сильно відцензурований роман "Вогонь", в якому висловлює своє розчарування війною, започаткованою капіталістами.
Позаяк, у 1919 році ще один очевидець та учасник подій Першої світової, Ролан Доржелес ("Дерев'яні хрести", екранізація 1932 року, реж. Реймон Бернар) не отримав Гонкур на користь Марселя Пруста ("У затінку дівчат-квіток") - зате, отримав ярлик пацифіста. На той час Пруст уже активно співпрацював з видавництвом "Галлімар", що випустило його роман того ж року.
Ціна галльського гребінця: тираж, продаваність та визнання
Після вручення Прусту Гонкурівської премії прихильники Доржелеса майже одразу почали протести. Втім, і тираж, і продаваність, і публічність обділеного автора виявились вагомішими. Пруст отримав тиражі лише у 80-х роках ХХ століття, а його роман "В пошуках втраченого часу" отримав повсюдне визнання.
Поза таланти та досягнення, Пруст був близьким другом братів Доде - Леона та Люсьєна, синів Альфонса Доде ("Тартарен із Тараскона", "Королі у вигнанні"). Старший з синів Доде, літературний критик, входив до складу членів журі. Історія цієї дружби не один день хвилювала французьке суспільство того часу, обрісши скандалами дуельного штибу. Чималу роль у них зіграв Робер де Флер, що не посоромився вчинити провокацію під час фотозйомок, шокувавши матір Пруста, Жанну Вейль.
Останньою книгою М.Пруста був тритомний роман "Содом і Гоморра" ("Нувель Ревю Франсез", 1922), коректуру якого автор так і не встиг закінчити. Втім, цьому життєвому кроку передував трагічний для Гонкурівської премії 1914-й, коли сталося одразу три визначних події.
Цього року почалася Перша світова війна, був убитий дружиною прем'єра редактор "Le Figaro" Гастон Кальмет і трагічно загинув Альфредо Агостінеллі, колишній секретар Пруста, що зазнав з його боку сексуальних переслідувань та став об'єктом помсти від пера письменника. Тож, Пруст отримав свою премію через п'ять років після цих подій, але вже був тяжко хворим на астму.
Загалом, сутність і престиж Гонкурівської премії полягає зовсім не в грошах, яких вистачає лише на проїзд паризьким транспортом до ресторану - колишнього бістро. Дослідження таланту мали б дати якнайскоріше висування в літературний авангард країни, - тим паче, й французькі видавництва цьому всіляко сприяють (Галлімар, Фламмаріон, Альбен Мішель, Меркюр де Франс, Сей, Грассе та ін.).
Тим не менше, Гонкур - єдина премія, що спонукала П'єра Гамарру до написання детективу, а наше видання - хоча б до поверхневого співставлення деяких фактів.
Брудні франки обіду за 200 євро
Славнозвісна у видавничих колах "тінь Гонкура" лягла на премію майже одразу після її заснування. Окрім скандальних історій та загадкових смертей, товариство стало відомим через свою крайню нерозбірливість у важелях впливу.
Так, видавництво "Галлімар" отримало чималий уділ в списку лауреатів, - позаяк, його засновник, Гастон Галлімар, колишній секретар Робера де Флера, під час Другої світової став класиком подвійних стандартів у видавничій роботі, а після війни викупив видавництво колаборанта Робера Деноеля, застреленого в Парижі, в його вдови.
1960 року в автомобільній катастрофі гине Мішель Галлімар - "духовний син" і небіж Гастона, разом із письменником Альбером Камю, нобелівським лауреатом та захисником Галлімарів від антиколабораціоністської "кампанії очищення".
За 6 років до цього, премію отримує чи не найскандальніша письменниця за історію Гонкура - Симона де Бовуар, за роман "Мандарини", що став одним з перших закликів до безсовісності в сфері інтимного. В ньому де Бовуар розкриває подробиці своїх зустрічей з американським письменником Нелсоном Алгреном.
І, нарешті, цьогорічний лауреат Каміль Дауд уже в судовій коллізії через заявлене клієнткою його дружини розкриття психотерапевтичних подробиць, що стали основою для його премійованого роману "Гурії".
Гонкурівська премія: новітній період
Як уже говорилось, більшість гонкурівських лауреатів, мабуть, є добре відомими у межах Франції, але майже зовсім невідомими широкому загалу читачів за її межами. Втім, з певною частиною авторів можна познайомитись не лише через твори, а й через екранізації.
Окрім згаданого нами Ролена Доржелеса, що став одним з власників восьмого академічного куверту Гонкура (1929 - 1973), на екранах є "Зіпсовані діти" лауреата 1939 року Філіппа Еріа, про сім'ю буржуа Буссарделів, зациклених на добробуті, та чимало відомі українському глядачу "Прокляті королі" Моріса Дрюона, який отримав Гонкурівську премію 1948 року.
В Україні також надрукована збірка "Зниклий квартал" Патріка Модіано, що, крім однойменного роману, містить премійовану в 1978 році "Вулицю темних крамниць", та роман Маргеріт Дюрас "Коханець", де франко-китайські коллізії 30-х років розгортаються на тлі повстання у В'єтнамі.
Незважаючи на те, що Ельза Тріоле була першою письменницею, премійованою в 1944 році, більш-менш активного нагородження жінок так і не відбулося. Це ще один характерний розлом Гонкура, в якому співіснують мізогінічні та ультрафеміністичні тенденції.
Найстаршою жінкою Гонкура є Едмонда Шарль-Ру, член 2 куверту (1983-2016), що отримала премію до свого призначення, у 55-річному віці за роман "Забути Палермо", екранізований спільно Італією та Францією в 1990 р. (реж. Франческо Розі). В 1997 та 1998 році два рази підряд премію отримували члени теперішнього 4 та 5 куверту - Патрік Рамбо та Поль Констан.
З 2016 року почалося періодичне нагородження письменників з колишніх французьких колоній. Між тим, 2015 року Гонкур опинився в руках у доверху премійованого Матіаса Енара за роман "Компас" (Видавництво Старого Лева, 2017), зі спогадами смертельно хворого персонажа про свій східний досвід.
На сьогоднішній день, громадянство Франції чи колишніх її колоній, насправді, є визначним фактором для отримання премії - на відміну від Bookers' Prize, де англомовну версію роману може представити перекладач автора з будь-якої країни світу.
Немає коментарів:
Дописати коментар