Автор Марія Заржицька
Днями, на ВДНГ, відбулася подія, що мала розбурхати мистецький світ столиці й звернути увагу креаторів на те, що відбувається за межами майстерень та просторів. Київський Ярмарок Мистецької Книги пройшов з 11 по 13 квітня на території Павільйону Культури, створивши атмосферу, в якій квітневий холод не завадив роздивитись неформатне.
Так чи інакше, поняття неформату в мистецькій сфері - доволі умовне. Ярмарок одразу позиціонував себе заходом за межами маскульту, і це стало додатковим стимулом побачити її аутсайдерів. Щоправда, з представницьким візуалом у соцмедійників проекту не склалося - чи то хотіли нагнати якомога більше темряви й мороку, чи то забракло сміливості побачити красу в своєму ж.
Хай там Інстаграм у них провалився в пекло - інтуїція нас не підвела.
До, по і поряд
Метою ярмарку були заявлені комунікація та підтримка місцевих спільнот митців. Особлива місія пролунала в контексті підтримки творців і видавців у їхньому прагненні бути почутими, навіть у несприятливих обставинах. Особливою задачею став збір коштів для громадських ініціатив, задля допомоги переміщеним особам внаслідок війни в Україні.
В заході взяли участь 15 українських та 24 іноземних видавництва. Українська частина учасників, що позиціонують себе як незалежні видавництва, спеціалізуються на традиційних та новаторських жанрах видань у мистецькій сфері. Трендовий жанр - артбук, і на ньому варто спинитися детальніше, оскільки саме цей жанр став репрезентативним для українського стенду на Франкфуртському книжковому ярмарку 2024 року.
Артбук як меседж: придбати ідею
Артбук, або мистецька книга - явище, навряд чи зрозуміле для пересічного читача, але досить-таки інгібуюче серед митців. Це видання, що створює невербальний комунікативний простір за допомогою образів, і в цьому просторі навіть текст слугує засобом графічної виразності.
В артбуках важливо все, від обкладинки до підпису під фото чи авторської презентації. Цей тип видань може триматися певного стилю або еклектики, але завжди несе в собі якийсь художній концепт.
В соціальному вимірі артбук є меседжем митця до суспільства. Дизайн Георгія Макова, «До По» та "We Who Have Changed" від видавництва IST Publishing увійшли до піар-сету української делегації у Франкфурті, й це був лише перший крок до зміни візій. З’явившись у широкому публічному просторі, артбук вийшов із тіні мистецько-дизайнерських кіл, оголосивши право бути поміченим у впорядкованому хаосі постінформаційної ери.
Казус диференціації: один в колі одного
Важливо не плутати артбук із книгами про мистецтво, які теж представлені на подібних ярмарках у кількох вимірах. Це може бути альбом фотографій чи добірка творів живопису із текстовим наповненням, але в порівнянні з артбуком книга про мистецтво має більш популярний, звичний для більшості читачів і навіть навчальний формат.
Артбук як форма мистецького самовираження є настільки популярним у Західній Європі, що про його значення (й призначення) навіть не замислюються. За словами організаторів ярмарку, цим жанром на Заході цікавляться не лише митці, дизайнери чи архітектори, а й пересічні громадяни, що економлять час на пошуку візуальних ключів до дійсності.
Справді, якщо порівняти необхідність переглядати новини чи сайти з надміром візуальної інформації, то прагматика європейців, готових платити за концепт чи добірку, ще й у мистецькому ракурсі, стає зрозумілою й для нас. Це своєрідна культура споживання, в якій не лишається місця усьому, що спричиняє антигуманні наслідки для особистості й суспільства в цілому.
З іншого боку, мистецтво, зорієнтоване на самовираження, може бути не лише дзеркалом суспільних настроїв, а й створювати їх, - наприклад, при нагнітанні аспекту депресивного, регулярному створенні відчуття занепаду чи уславленні деградантських тенденцій. Те саме відбувається і з раціоналістським підходом. який поволі, але неухильно виявляється безсилим за хронічної непередбачуваності буття.
Фокус уваги - капелюх
На першому Ярмарку Мистецької Книги в Україні відвідувачі мали змогу познайомитися на лише з артбуками, але й з есеїстикою та критикою на тему мистецтва (і не тільки), добірками сучасної фотографії, виданнями з дизайну, архітектури та містобудування.
Щоправда, заявлена пафосність дійства так і не відбулася, чого і варто було чекати від загадкових англомовних письмен на сторінці проекту. Приглушена музика й тихі розмови доповнювали трохи дистимічну атмосферу в затемних тонах, де не кожен розумів, що саме продається - але, якщо купляли, то вже точно знали, що.
Image by @MZarzhytska & VSESVIT
В цій атмосфері пристойного суму книжкові новинки презентувались так просто, як може тільки бути в колі митців - легким порухом руки, що відкриває ворота у невідомість. Тут кожен міг відчути себе першовідкривачем на чемодані цигана Мелькіадеса і володарем перископу, що розглядає умовно дружні береги.
Те, що ми, беручи в благодійників, нічого про них не знаємо - насправді, не така вже й безпечна позиція. В усякому разі, той, хто допомагає, може розраховувати на увагу до себе, що і є початком вдячності.
Вірус замкненості на власній культурі - схоже, найпотужніша пандемія сучасності. Негативні тенденції європейської роздробленості в контрадикції з українським бетонним забором створюють дивовижний ефект капсул, що кружляють одна навколо одної в химерному танці однакових полярностей.
Інакше кажучи, ми просто лякаємось, коли бачимо незвичне.
Інший аспект - пошук цільової аудиторії для того, що є незвичним у вимірі т.з. «середньої статистики». Кожен відвідувач таких виставок, рано чи пізно, задається одним питанням: «Для чого це мені?». І відповідь на це питання лежить у площині не лише потреб, а й соціальної інтуїції.
Зараз багато говорять про емоційний інтелект, у якому невербальна складова займає провідну роль. Якщо вже говорити про освітні програми, де емоційному інтелектові надається провідне значення, маємо змінювати ставлення до мистецтва, несправедливо усунутого на користь «точних» наук. Як висловилась одна з учасниць ярмарку, співзасновниця Method Fond Лада Наконечна: «Ми отримуємо західний дискурс, але часто не можемо висловитись у ньому, не можемо долучитись до дискусії, адже не знаємо, як вона постала».
В цьому контексті інтеграція радянської мистецької спадщини в українську сучасність постає лише питанням збереження й імплікації, в якому відсів є мінімальним для життєздатності суспільного бачення - державна чи партійно-ритуальна символіка. І сучасне германофільство тут грає, скоріше, компенсаційну роль, як третій форпост після революцій початку ХХ століття та подій Другої світової війни. Втім, що намагаються компенсувати нам хранителі німецьких традицій - власну далекоглядність чи нашу ж інфантильну здатність руйнувати все, критиковане Великим-І-Жахливим-Донатором? Можливо, нам усе чіткіше натякають, що ми були тільки експериментальною площиною там, звідки літають бумеранги.
Image by @MZarzhytska & Method Fond
Як би там не було, адаптаційні програми вже запущені, й ми маємо самі усвідомити свою непричетність до вузького кола митців, що міркуватимуть над траєкторією розмаху боксерської рукавиці. Авторка «Словника сучасного мистецтва» Катерина Бадянова. співзасновниця Method Fond (за підтримку Українського Кльтурного Фонду і Посольства Німеччини) та Курсу мистецтва, якраз жаліється на схильність до розривів і розсипання концепту, який постійно зазнає доторків інших думок. Практичне спілкування - не найсильніша сторона митців, але вони можуть, принаймні, бути гнучкими.
Vsesvit: космічне й фобічне
На відміну від Method Fond, що позиціонує себе меценатським, проект Vsesvit має донаторську спрямованість, де руйнації теж протиставляється певний ряд ініціатив - але учасники виходять за межі вузького кола, назустріч будь-якій зацікавленій персоні. Щоправда, на події були, переважно, волонтери.
Значну площу стендів займали фотопроекти - збірні, але, в більшості своїй, індивідуальні, й це теж Європа. В руслі фільтрації прав на видання власного концепту дійсності важко сказати, де самовидання, й де публікація за згоди видавництва. Перше, скоріш, є проявом української свободи вибору. Друге - прерогатива європейської демократії, що не може дозволити собі розкидатись паперовими ресурсами на користь кожного, хто бажає.
Image by @MZarzhytska & HAPAX
В усякому разі, приклад сміливості донести власне бачення тієї чи іншої проблеми, вміння продати читачеві мікроскоп чи слуховий апарат на потреби людей з обмеженими можливостями чи в критичних станах захоплює. Побачити світ очима слабкозорого чи людини в клінічній депресії, денонсувати страх перед зачиненими дверима чи зробити реверс на протистояння клаустрофобів з агорафобами під час пандемії COVID - справді, розворот.
Особливий доробок, в часи обмеженості потоку видань на тему, являли собою архітектурно-дизайнерські рішення в підбірках, індивідуальних поданнях та навіть енциклопедичних часописах. Як відомо, стоковість митця не лякає. В підбірках можна було побачити цікавезні екскурси в минувшину аж 17-річної давнини, з солідним текстовим супроводом - щоправда, мовами, які доведеться вчити в контексті.
Це означає, що ви купуєте квиток в інше життя - і текстові вказівники в ньому, як завше, вторинні.
На межі наївності: літопис і часопис
Найвлучніше висловилися ті, кому завжди бракує в дорослих образності. Фотопроект від Readellion, у якому авторами стали діти з окупованих РФ територій Донбасу, наперекір крихкості існування сягнув космічної швидкості в досягненні глибин свідомості. Сподіваємося, фоліант розміром з покетбук знайде свого власника. і не одного. Книгу було представлено у виставковому екземплярі, але воно, поряд з іншими доробками, є на сайті видавництва для замовлення.
Image by @MZarzhytska & Readellion
В темі презентації дитячого бачення дійсності виявилась київська Троєщина. Молоді видавці Syntax Publishing презентували свій досвід на сторінках фотопроекту з традиційним, ба навіть, радянським форматом, і це спонукає зануритись у світ району з лімітованою реальністю.
Дорослі діти наївного мистецтва - і це не лише знані для всіх Примаченко й Білокур - з'явились, немов гості з минулого, на сторінках отих самих, майже забутих книг про живопис. Видавництво "РОДОВІД" привезло їх в українському та англомовному варіанті, як класичне мистецьке видання розширеного формату, з повнокольоровими ілюстраціями та текстами, в які нескладно поринути, але важко з них виринути.
Текстовий формат власного досвіду презентував літературно-мистецький журнал «Нога», що зачепив ностальгію за роман-газетами, так і не залученими у гламуровану сучасність. Світ, у якому часописи припиняють грати одну з провідних світоглядних ролей, приречений на життя без усіх дзеркал, окрім чорного.
В свою чергу, кіностудія Довженко здивувала черговим архівним проектом «Кавалерідзе», що являє собою, здавалося б, суцільний контраст лаконічному «Коцюбинському». Енциклопедичне видання в суперобкладинці, повне документів ув оригіналі, - не лише музейна цінність, а й біографія відомого скульптора і кінорежисера, почесного громадянина Сум і творця образів, що їх неможливо стерти з пам’яті.
Загалом, видання, представлені на першому Київському Ярмарку Мистецької Книги, цілком вписуються в термін «неоавангард», презентований співзасновницями Method Fond у своїх доробках. Химерне панування геометричних ліній та форм аж раптом переривається образом, в якому життя постає тривимірним, у кольорі чи монохромності - другий аспект. І стилістична зацикленість, і розгубленість між еклектикою та какофонією натякають на кризу жанру, який, здавалося б, далекий від нашого сприйняття прекрасного, але творить його там, де нас чомусь нема.
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
Немає коментарів:
Дописати коментар