Автор: Марія Заржицька
Якщо ви точно хочете писати, й точно хочете писати українською, якщо запит на вашу творчість не лише персонажний, а й аудиторний, і світогляд досвідченого українського міфолога не заважає вірити в понаднормове - вам на Бродвей, Арбат і Рю-де-ла-Пе міста, що перестало існувати з моменту падіння метеорита. Кажуть, що він з Хорватії, але Лисенко знає краще.
"Відсіч" приходить у Житомир так тихо, як білборд Гнатюка. І, якби не моя нав'язлива звичка читати білборди, я би строчила зараз оверлоком, а не оце-го рев'ю.
"Толкіна в чорному, дві банки огірків і капу"
Для мене форум розпочався, попри мовчання алгоритмів, у другу половину п'ятниці, й одразу з містерійного. Провідником (укр. - мастхав) став Толкін з його загадковим англомовним виданням у м'якій обгортці, яке я так і не придбала. Втім, шкодувати зарано - виявилось, це коробочне видання. І на цьому варто зупинитись детальніше, - така вже моя професія, пхати носа в незначущі подробиці.
Одразу скажу: нічого такого нового у видавничому світі не сталося. Можна хіба що похвалитись записом у конспекті літагента, що не чарівник, а лише вчиться. Фраза "reset edition", оповита легендою про список зі списка, привернула мою увагу. І я-таки поставила продавцю, як виявилось, дуже серйозне питання про маркер ймовірних змін.
Будь-які туманні формулювання одразу будять Шерлока в кожному з нас, і ображатись на літагента - все одно, що залити глиною власний колодязь. Благо діло, продавець знав цей принцип і зважився мені допомогти в розшифровці таємничих британських письмен. Навіть Джордж Мартін зі своїми "Іграми престолів" одразу кинувся нам на допомогу. В його примірнику того ж самого видавництва такої фрази й сліду не було.
"Старший завжди вигрібає першим", - спало на думку, порівнюючи об'єми видань. Мартінівський magnum opus дорівнював якраз Толкіну, баченому мною в дитинстві. Наші знання англійської виявилися доволі скромними для польоту в напрямку інтуіції, - тож, довелося обмежитись бігом з перешкодами. В усякому разі, Harper&Collins виграє хоча б на карті, прихованій в рукаві.
Чорні обгортки фентезійної класики підказали, що світло ввімкнеться не одразу. Тож, мені лишалось набратись терпіння й говорити, говорити, говорити. А задля успішної розмови, як твердить Дейл, що всіх дістав, потрібно чималенько вислухати.
Nerica bella та риторика реакції
Письменник на сцені - явище, вже давно вийшле за межі камерних театрів. І вуличний формат, як зізналися досить-таки впливові львів'яни, вважається оптимальним для просування творів на сучасному літературному ринку. Як то кажуть, ходи в народ, дивися в очі. І ми дивилися.
Сцена, з якої лунають поезії, все ще нашорошує. Що матимуть на увазі? Хто вийде в кульмінації дійства, обсипаючи всіх гречкою й закликаючи штурмувати підвали з вином, як Омар Ха-Ем з огенрівського ромкому про двох шанувальників однієї жінки? Та вийшов, урешті, "Мій Бог" - вірш, який пролунав у відкритому кулуарі.
Рустам Гівазович? Уже неважливо,
Мілітарне чтиво,
Чорні комікси Бунєвац,
Пітьма Нікуліної,
Петро Билина,
Безбатченкова родина,
Та ви галичанин страшнійший,
Аніж ми,
Білефельдські миші.
(Авторський реп)
Й тут без зубківки не обійшлося. Насамперед, потрібно переконатись, чи не сталось якої мовної реформи, доки ми спали. А потім вже братися за новий підручник - еге ж. У друзів Оушена є один-єдиний принцип виживання в шторм. Хапай, що дають. І говори, говори, говори.
Говори - і я тебе побачу.
І тільки лимонні жилети блюстителів порядку нагадували, що білі чоботи а-ля Версаче, виставлені в провінційному магазинчику - не просто репліка. І вже не варто боятись, коли невмолимий мікрофон зривається в аудіошутінг, бо старого поета і так знайдуть.
"Каспер, це я. Що значить - ні? А вони хочуть"
Щодо книг-привидів, український ринок не лише фільмує. Авторське право - як дерево, гілку від якого можна відрубати, але чи вхопиться ота калина за землю... . Хоррор від Кулакової, що заповзає у ніздрі паленим нейлоном аж зранку, вже викуплений тими. хто не дуже поспішає. А ми?
Мистецтво написання сценарію, або скрінрайтинг настільки ж безкрає, як і гонки за вертикаллю. Що прозвучить там, де закінчується промоушн? І це те, на що автор уже не має жодного впливу. Нібито, - хоч і Толкін зазнав холодного літа.
"Дівчина, яку ми вбили", намагається зайти в хол комбо, де вже зібрались фани "Коматозників", а через стінку затихли прихильники достоєвщини 90-х, у драматичній конклюзії героїв Акінфієва та Горбунова. Олегові Приходько вдалося залишити слід свого "Перевертня" там, де на нього не чекали.
Технологія страху - ще одна фішка, яку важко не помітити навіть на зеленому сукні книговидавничої справи. Чилійський страх дофамінового покоління зрозумілий і, тим паче, вартий співчуття, особливо коли йдеться про тих, кому іще.
Втім, Светлані Вертолі пощастило втиснутися в збірку й створити образ українського Тесея - хоч і трагічний, але правди не викидають. Автор цієї крилатої фрази чекатиме внизу.
Той день, коли сіль у сусідів
Зранку я знов відчула це. Страх бути нав'язливою дурепою, що тримає біля пічки залізний совок. Я б пішла, та в мене знайшлася заначка. Я б пішла, бо це ще й привід навідати кота, що кришував наш двір аж цілих три роки, й тепер живе поруч мене, під одним дахом.
"А лисички взяли спички... " . Назву ще не виданої книги Анастасії Нікуліної я все ж таки почула крізь запеклий сценічний батал. "Сіль для моря" динамічно вривається в ряди конкурентів із рефлексивом різного штибу, але дивною, можна сказати, монотипічною зупинкою на діалогах.
Чому? Що це - ознака часу, авторський задум чи те, чого ми не знаємо?
Анастасія стверджує, що - задум, і має бути відчуття стіни. Не знаю, як звучатимуть її персонажі далі перших сторінок, бо не хочу перебивати й собі, й вам присмаку морської солі. Втім, стінки шлунку кита не такі вже й непробивні, як може здатися недосвідченому пророку.
Метафора засоленості у версії Світлани Тараторіної завжди виписує книжку, яку хотів би прочитати сам письменник. Орвелівська теодіцея nigil - перше, що спадає на думку при знайомстві зі світом Старших Братів. Неймінг - це круто, правда. І знайома, неповоротка важкість у грудях, у всьому єстві, ще й у голові, що підхопила невідомо звідки біль квадратованої пустки, завжди виникає при зіткненні зі світом відчужених.
"А чому ви розлюбили Петлюру?" - так і хочеться спитати поляків, але для цього потрібно зазирнути в "Лазарус", як завжди, з французьким наголосом, бо місто Підмогильного вже поділене. І впертим фанам олдскульної фантастики важко довести щось, окрім роботи й неодмінного прощання з Акрополісом.
Прощання - завжди прощення, бо прощення є світло. Кілька разів повертаючись до стенду Євдокії Макаренко, я думала про материнські помилки, яких ми не хочемо робити. Чому ж ми, такі рефлексивні, губимося там, де потрібно сказати більше за смолток? Коли це сталося із нами? І хто переконав творити лише для тих, кому подобається?
Можливо, саме тому в ці дні не йшов дощ, - і дітей дощу стало набагато легше відрізнити від дітей борщу.
Інклюзія страху
Дискурс в літературний маркетинг не обійшовся без сюрпризів. По-перше, ми дізналися, що в нас є можливість замовляти доставку книг через Glovo і навіть в таксиста. І це не з магазину там якогось, а з бібліотеки, о першій годині ночі. Футурама, otherwords. І це відбудеться, щойно проекти з Житомира затвердять на позачерговому засіданні Сенату.
Знаю, що надихаю Метта Грейнінга, але вже не в силах спинитись. "Земляк для земляків" приземлиться цього тижня, ніби локація інтерактивної експозиції. Головно, не забути про варення для Карлсона.
І вірші, вірші, вірші. Наступного тижня - білет на балет, психодраму і в Книжкову Країну, яка завжди ВДНГ. До речі, народитися в Україні нам теж допомагають поети.
Ліліана Косановська встигла попрацювати сільським фельдшером, лікарем-терапевтом і акушером-гінекологом. Членство в Національній спілці письменників не завадило їй видати п'ять поетичних збірок і стільки ж аудіоальбомів. Поетичний живопис, прописаний до найменших деталей, повертає організм, змучений геометрично правильними склепіннями цифрової ери, до його природного стану.
Вдаримо на сполох - може, нас почують,
Може, сполохаєм неприступний час... .
Вулиця туманом в інший день кочує,
Що він провіщує кожному із нас?
(Л.Косановська, "Сутінки спадають...").
І так, я обіцяла зізнатись, кому належить вислів "не викидати правди". Це Степан Процюк, франківський біограф Франка, й не тільки. Той, кого цікавить не педагогіка, відкриває нам властивості інфекції, від якої, здавалося б, не існує ліків. Рефлексія ще нікого не врятувала, і тільки вміння зазирнути за оболонку хрестоматійного образу відкриває тих, кого ми не хочемо бачити. Винниченка, який писав убогі пейзажі й пронизливо чесні автопортрети. Пана Чикаленка, Архипа Тесленка, Василя Стефаника - і це далеко не все, що руйнує ляльку, створену замість нас.
Немає коментарів:
Дописати коментар