VinBookFest2025: майбуття з провінції

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Минув тиждень з дня чергової регіональної події на книжковому ринку, і можна писати висновки, які не спадуть на розум під час великого фестивалю. Це не лише ефект масштабності. Ставки у великих містах робляться на те, аби вразити гостей якнайбільше.

Регіональні фестивалі - скромніші й розважливіші. Тут менше яскравості, епатажу й натовпу, більше часу для вдумливого слухання й спілкування. Проте, видавцям бракує певності щодо читацьких смаків, - або, радше, це страх не вгодити феодалам.

Чому так? Вінниця є однією з сучасних феодальних столиць України, а ми все ще живемо в часи, де дурним бути дешевше. Так і формуються менш ніж посередні ятки торгівця, що радше звернеться до найгрубших, найтемніших почуттів аудиторії, аніж розверне перед нею чемодан Мелькіадеса.

В часи контрколонізації - давайте будемо чесними з собою - влада медіа є надзвичайно потужною для формування паралельної або відгалуженої реальності. Ця влада є особливо потужною у великих містах, провінція менше захоплена нею. І саме тут можна почути соціально-політичну думку поза впливами медіасфери - з вуст креаторів, що, так чи інакше, перебувають в руслі подій і розповідають про них у художній, прийнятній, близькій для багатьох формі.

Зустрічі з досвідченими, талановитими авторами відкривають грані реальності, яку ми не в силах іменувати через розпорошеність, розмитість або зсув термінів. Саме в спілкуванні з творцями, що прожили кілька епох в історії нашої держави, ми бачимо себе в ній такими, як є - живими, хоч і деформованими, причинними.

Питання, що ми їх ставимо письменникам, народжують відповіді з неймовірною концентрацією суспільної думки, з КПД, що тут же відображає трансформацію енергії слова в енергію дії. Наприклад, Тамара Горіха Зерня описує маніпуляцію революційними настроями, що відбувалася на Донбасі як метод підготовки війни, згадує амбіції місцевих жителів щодо посад в жилкомунгоспі, а феномен короля Данила й моавітський синдром Герая все ще поза увагою сучасних дослідників історії. 

Втім, капрановське слово так і лишається шукачем закономірностей, що керують нашим повсякденним життям у системі кривих дзеркал. Оця-то система є добре помітною молодим авторам, що не такі вже й зумери. Їхня сатира виявляється такою самою призматичною, як око Тарантіно і телескоп Маркеса, що вбачає магічний реалізм оббитою сходинкою нагору, замість магічного мислення, що в нього прагнуть запхати зискарі пітьми.

Звісно, письменника не можна вважати філософом чи творцем теорій з претензією на безпомилковість та всеохопність, - бо знов ризикуємо з Хаббарда зробити саєнтолога. І кожен пошук має осмислюватись із точки зору придатності до життя. Коли язичництво й магія довели свою непридатність, це були часи розпаду й занепаду, а не розквіту й добробуту. Сподівання начаклувати перемогу - такі самі смішні, як і гра зі словами, що не можуть бути відірваними від внутрішнього світу людини.

Тут проукраїнське мислення, в якому герой - активний, дієвий, інтелектуально розвинений і чуйність поєднує з хоробрістю - залишило далеко позаду мислення колоніальне чи позадержавне, в якому українцю відводиться роль холопської темноти, закутного месника - чаклуна з травичками, а всі розумні й сильні - москалі, біляки, чи, не приведи Господи, жиди.

Інший, несподіваний акцент українського письменства - герой (і медіатор) в стилі Буковськи, що, пройшовши крізь кола персонального пекла, викликає довіру читача, без осуду та фарисейства, без правильних слів та схвалених реакцій.  

Сфера психо, що ми її так не любимо через потребу вивчати на рівні науки, а не замовлянь, уже описується авторами, які звикли мати з цим справу. "Закони Невриди" Катерини Самойленко розглядаються на рівні політичного фентезі, де висміюється, в тому числі, хронічна віктимність, а "Придуркуватий роман" Віталія Запеки зазирає в "царство буйних", де все, як у людей - навіть світ палат і халатів. 

Жага до панування там, де не знятий нашийник раба, сковує все суспільство одним ланцюгом смерті. Чи будемо ми жити, залежить від того, на що наш внутрішній Піноккіо витратить батьківські кошти. І досвід принижених тут не приховати так само легко, як незручний пост у соціальній мережі. 

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини 

видавничої спільноти разом з нами

Сам собі видав: 10 питань для Alina Ross

Image by Tetyana Moroz

Інтерв'ю від Марія Заржицька

Самвидав - хоч і вільний, але нелегкий процес виходу на власній яхті у відкрите море. Як здійснити свою мрію й зберегти проект? В серії публікацій "Сам собі видав" будемо спілкуватись із письменниками, що видають і продають свої твори самостійно або за мінімальної участі видавництва. 

Сьогодні говоримо з Alina Ross - українською авторкою чотирьох психологічних романів, половина з яких («Переміщені» та «Два Річарди») перекладені англійською мовою.

Alina, чим самвидав для вас є зручнішим, якщо порівнювати з друком у видавництві?

В першу чергу, для мене самвидав - це свобода. Я можу сама вирішувати, як буде редагуватись книга, який відсоток редагувань буде, наскільки вона буде змінюватись - тобто, тут впливаю лише я. Немає дедлайнів, договірних умов, терміни друку книги теж залежать виключно від мене. 

Що найбільше відштовхнуло в пропозиціях видавництв?

Це гроші - розмір авансу й роялті, які є дуже й дуже малими. Великі видавництва мають потужності для гарного маркетингу й піару. В них є всі необхідні інструменти, вони можути розкрутити автора й книгу, - але фінансова сторона співпраці з письменниками, все ж таки, відштовхує.

Скільки видавництв зацікавилось вашими рукописами, перш ніж ви прийняли рішення видаватись самостійно? 

Жодного. Автори, переважно, йдуть до самвидаву саме через те, що не отримують фідбеку від видавництв або отримують відмови. В моєму випадку була тиша, - якщо згадувати 2019-й рік. В 2021 році я мала зустріч в Zoom з представниками видавництва, яке розглядало мою книгу "Любов народжується в мовчанні", але далі справа не пішла. 

В яких країнах вас читають?

Дуже широка географія, особливо, з моменту повномасштабного вторгнення 2022 року. В березні я вивозила маму, сестру й кішку до Австрії, де організувала дівочі зустрічі. Їх я проводила досить довго. Це були безкоштовні зустрічі для того, щоб підтримувати одна одну. Так у мене з'явилися нові читачки, українки. Далі мої книги замовляли дівчата з Німеччини, Польщі, Іспанії, Еміратів, Сполучених Штатів, Великобританії. У США є сайт Ukrainian Pages, де продають книги українських авторів, з доставкою. Співпрацюємо з цим сайтом, через них я зробила вже другу відправку книг читачам діаспори. 

Що для вас є цілями в співпраці з книгарнями?

Основна ціль, на якій завжди наголошую - екологічне партнерство. Саме, екологічне, в якому книгарня не дивиться на самвидав як на щось гірше, ніж наклади з видавництва. Самвидав може робити гарні книги -  писати, й візуально оформлювати обкладинки. Друга ціль - фінансова. Це продажі, які бувають при екологічному партнерстві, при ставленні до самвидаву без кліше "це, скоріш за все, не буде продаватися".

Чому, на вашу думку, з деякими книгарнями важко співпрацювати?

Наразі, я співпрацюю з усіма мережевими книгарнями (КСД, Vivat, Book.ua, Yakaboo  тощо). В квітні підписала договір з "Книголендом", нещодавно - з  Megogo. Чому з деякими важко? В моєму досвіді я зіштовхнулась із проблемою, коли керівництво не хотіло комунікувати - на мою думку, без жодних причин. Це було важко для мене й для розуміння одне одного.

Alina, ваші колеги по самвидаву - коло взаємодопомоги, осине гніздо чи капсульний готель?  

Дуже круті порівняння. Одразу відкидаю осине гніздо, - але далі я задумалась, хоча взаємодопомога є. Все ж таки, капсульний готель. З моменту створення групи в Telegram, де нас, авторів-самвидав, близько 300, я бачу тенденцію "кожен сам по собі". Дехто намагається об'єднуватись, але дуже багато таких авторів самі. 

Тут є декілька причин. Першою, найголовнішою є страх - наприклад, поставити не те питання, або що воно буде здаватися дурним. У нас відкрита комунікація. Хто хоче, може ставити питання й просити допомоги в інших авторів. 

Бояться друкувати свої книги - що скажуть? Під час голосування виявилось, що лише 12 авторів з 300 мають надруковані книги. В цьому готелі той чи інший автор, рано чи пізно намагається відкрити свою капсулу і долучитися до великого книжкового ринку. Це страшно, особливо, коли ти з першою книжечкою ходиш. Є купа сумнівів, звісно. Я сподіваюсь, що наш готель в майбутньому відкриє всі капсули й перетвориться, все ж таки, на коло. Ще раз додам - є взаємодопомога, але поки що це відокремлені автори. 

Що є найціннішим у вашому зарубіжному досвіді продажів?

У мене є досвід комунікацій з літературними агентами й видавництвами в міжнародному форматі. Я тричі відвідувала Франкфуртський книжковий ярмарок, двічі - Варшавську книжкову виставку, один раз - Віденський форум. Поки що права на переклад не продані. Наразі, це книги українською мовою. Є англомовні "Переміщені" й "Два Річарди". Щодо Amazon, цією платформою треба постійно займатись, аби були продажі. Зараз я цим не займаюсь, тому декілька електронних книжечок на місяць купують - хтось, якось випадково знайшов. Я цим займалась в 2019 році, коли "Два Річарди" стали першою книгою в ТОП-100 різдвяних романів.

Прикра ситуація з "Книгарнею "Є" сталася з вами в одному магазині чи відбувалася систематично, в усій мережі? 

Історія стосується не одного магазину "Книгарні "Є", історія про всю мережу. Це сталося в березні 2024 року, я вдруге зверталася до керівниці, контакт якої знайшла у відкритих джерелах. Я писала їй за півроку до того. Зайшла - точно не пам'ятаю - здається, на Лисенка в Києві. Мої книги стояли на найнижчій полиці біля підлоги. Я зайшла, тому що розумію - вони не продаються місяцями. Думаю, зайду, подивлюсь, що там відбувається, чи вони взагалі стоять на полиці. Вони стояли внизу.

Пройшло півроку. Я знову зайшла до якоїсь із книгарень, і знову мої книги внизу. Я до неї вдруге написала і запитала: "Чи можемо ми домовитись про те, щоб книги знайшли собі місце трохи вище, тому що читачі не дивляться собі під ноги". І, насправді, більшість книгарень не мають полиць біля підлоги, там є тумби для зберігання книг.  На моє прохання відповіли, що, на жаль, розкладка в "Книгарні "Є" - за алфавітом. Це є правда, але частково. Якщо виходить якась новинка, і треба продати книгу - новинку чи хіт - то вона буде стояти на видному місці. Неважливо, на "Я" це прізвище чи на "А". 

Окрім того, в деяких "Книгарнях "Є" (це не Київ, в інших) мої книги стояли на видноті. Це робили менеджери, з власної ініціативи, на місцях - але, насправді, у менеджерів є вказівки. Наприклад, новинка прийшла, треба її виставити так або так. Тому те, що в мережі по деяких містах мої книги стояли на видноті й продавались - виключення.

Вдруге я написала з пропозицією домовитись. Я спитала: "Що ви хочете, які ваші умови?" І мова йшла не про гроші, тому що я абсолютно точно знаю: "Книгарня "Є" не бере гроші за викладку на промо-столі чи на іншому видному місці. Я знаю цю інформацію, тому я прямо запитала "Можливо, ви хочете більшу знижку на книги, з мого боку? Давайте обговоримо". 

Наступного дня мені прийшов лист від моєї менеджерки: "Нам наказали прибрати ваші книги з усієї мережі". Це майже дослівно - "нам наказали", "нам наказало керівництво". Тепер важливо це сказати: я в своєму листі питала про домовленості й знижку, умови для підняття книг на видноту. Я навіть казала "Окей, є у вас п'ять книг одного виду. Нехай три або навіть чотири стоять внизу, а одну підніміть вище, нехай її читачі бачать". 

І наступний момент. Я сказала: "Якщо це неможливо, я б хотіла забрати книги з книгарень, де вони біля підлоги і де вони місяцями не продаються, тому що це мої заморожені кошти, які я, власне, недоотримую, щоб вкласти в новий друк". Наступного дня мені прилетіло "Керівництво наказало прибрати ваші книги з усієї мережі". Це було дуже неприємно, звісно. Я запитала причину, її мені не назвали. Ще більш прикрим є те, що причини, насправді, як такої, й немає. І потім я намагалася запитати контакти керівництва, яке наказало прибрати - мені нічого не відповіли. Я писала SMM-менеджеру Андрію, з проханням допомогти мені зконтактувати з керівництвом, стосовно того, що я хочу поговорити - для розуміння, й це теж важливо. 

Між березнем і днем, коли я виклала це публічно, пройшло чотири місяці. Тобто, це не було, знаєте, отак, що я отримала від них наказ прибрати мої книги, і наступного дня "Все, піду зараз усім розповім і почну робити скандал". Ні, я вичекала чотири місяці. Я чекала все-таки, що в мене вийде поговорити з керівництвом. 

SMM-менеджер відкрив моє повідомлення, але, на жаль, нічого на нього не відповів. Мені здається, SMM-менеджер має реагувати на такі дзвіночки. І, мабуть, я про це писала - якщо в нас не вийде контактувати непублічно, я вийду з цією інформацією в публічність і буду себе захищати. 

Далі історія не закінчилась. Мені повертають книги. В кінці квітня 2025 року я потрапила в ДТП - ходила, але по квартирі. Я написала їм про це, бо то були ті дні, коли я мала забрати книги. Вони відреагували нормально, сказали: "Добре, ми чекаємо, заберете, коли можете".  Забирати я їх їздила на київський склад. Зрештою, я забираю всі книги, відкриваю їх вже в себе на складі й виявляю, що всі книги - з наліпками "Книгарні "Є". 

Я сказала, що не буду забирати ці книги, бо це втрачені книги. Я не зможу їх більше ніде реалізувати з тими наліпками - жоден магазин у мене їх більше не візьме. Там було більше 300 книжок. Мені написала дівчинка з "Книгарні "Є", - мовляв, вони дуже гарно ці наліпки відривали з феном. Якщо керівництво готове стояти й відривати з 300 книжок наліпки - супер, але я цього робити не хочу. Я написала, що не готова прийняти ці книги. 

Довга історія, це був уже вересень місяць, але мені сказали: "Добре, привозьте їх назад, ми їх реалізуємо". Мені дзвонила представниця, з керівництва "Книгарні "Є", дуже мило зі мною спілкувалась. Мова не йшла про торгівельні точки, я просила їх реалізувати виключно в інтернет-магазині. Вони сказали: "Добре, ми зробимо це", і я відправила книги назад.

Минув місяць. Книг немає в інтернет-магазині. Я дзвоню представниці, вона не бере трубку. Не пам'ятаю, з ким контактувала, але мені кажуть "Так ми не будемо нічого реалізовувати". Тобто, минув місяць, вони не хотіли нічого реалізовувати, й, здається, хотіли повернути книги назад.

Існує пункт договору між мною та "Книгарнею "Є", де вони кажуть, що можуть повернути книги з наліпками в тому числі, але тільки після вказання причини повернення. Причини не було, і я стояла на цьому. В юридичному полі ми змогли домовитись, і зараз вони реалізовують мої книги в інтернет-магазині. 

Як поводяться інші книгарні з вашими книгами?

З іншими книгарнями все добре. З'являються нові книгарні-партнери, які охоче співпрацюють з самвидав у форматі B2B. 

Ми дякуємо Alina Ross за активну участь в проекті. Сподіваємось побачити в нашому проекті письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням "Сам собі видав".

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!

10 українських книг про війну

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема українського сучасного роману все частіше стає предметом літературних дискусій. Що створювати для людей в умовах війни - те, що відволікає, розвантажує, чи те, що звертає їхню увагу на позамедійну правду? Сьогодні розглядаємо другий аспект проблеми і презентуємо читацькій аудиторії нашу підбірку.

Між мілітарністю та ескапізмом

Під час нещодавньої зустрічі з українськими письменниками Ольга Саліпа зазначила, що українська читацька аудиторія складається, щонайменше, з двох сегментів. Одні не можуть читати про війну взагалі, а інші не можуть читати нічого, крім як про війну. Така біполярність відобразилась в персонажному концепті, розподілившись між двома типами героїв - мілітарізованим та ескапізованим, ворожнеча між якими, здається, є непримиренною. Втім, чи існує якийсь інший шлях у цьому питанні, крім акцентів на крайнощах?

Для ліпшого розуміння того, що відбувається, потрібно звертати увагу на правомірність термінів, що застосовуються в тій чи іншій сфері. Поняття мілітарності та ескапізму - не військові, а медійні. Четверта влада зробила все можливе, аби в громадській свідомості відбулася підміна понять щодо такої, здавалося б, уродженої структури, як захист рідної землі. 

Саме поняття мілітарності відносить нас в епоху гонки озброєнь між двома світами, й, здавалося б, нічого поганого в цьому немає. В дійсності ж, акцент у понятті мілітарності робиться не на захисті своїх інтересів, а на загрозі потенційного нападу. В цих умовах ескапізм виступає проявом пацифізму, - тобто, відмови від будь-якої участі у військових діях, переводячи акцент зла з інтересів промілітарної економіки на війну як таку.

І там, де прагнуть звільнитись від пут розколотого світу. потрібно дослухатись якраз до голосів безпосередніх учасників подій - військових, мирного населення, письменників та журналістів, які розповідають громадськості про те, що відбувається насправді. Сьогоднішня підбірка складається саме з такої літератури.

Що таке “книги про війну”?

Не беручи до уваги пропагандит і очевидно грантові видання, розглянемо літературу про війну в її усталених і сучасних напрямках. Це художня література - проза, поезія - та публіцистика, що складається з документальних видань та літератури досвіду.

Огляд книжкового ринку і дискусії з його учасниками свідчать про існування в Україні двох основних типів художньої літератури про війну. В жанрі художньої прози маємо батальний та соціальний романи, перший з яких зосереджується на зоні бойових дій, а інший - на житті в тилу. 

Сучасність додала нам ще й роман жіночий. Це може бути погляд жінки-захисниці, жінки, яка змушена чекати чи переховуватись разом з сім’єю у безпечних місцях або навіть самотньої жінки, яка втратила усе чи вирішила розпочати своє життя подалі від загрози його повного винищення. 

Мігрантський роман теж має не один, а цілих три напрямки. Емігрантський напрямок зосереджується на долі героя, що не бажає повертатись на батьківщину, але не втрачає свого зв’язку з нею, попри намагання розпочати нове життя. Мігрантський роман розповідає про життя біженців, а ремігрантський описує проблему зворотньої втечі, - ба, навіть зворотнього руху, коли вчорашній мігрант зважається битись проти ворога в лавах захисників України.

Особливим жанром літератури про війну є поезія. Творцями віршованого слова стають як учасники бойових дій, так і ветерани, члени їх сімей чи люди, які ніколи не були на війні, але співпереживають цей досвід в тилу й тримають руку на пульсі суспільних настроїв.

До публіцистичного жанру відносимо, крім згаданого раніше, публікації військових журналістів, медиків, психологів і навіть дітей, які створюють оповідання, вірші, колекції фотографій та малюнків, опублікованих у книжковому форматі.

Тож, нарешті, представляємо нашу добірку книг про українську війну.

Романи та есеїстика

1. Влад Якушев, “Карателі” (ДІПА, 2018).
2. Артем Чех, “Точка нуль” (Vivat, 2017)
3. Тамара Горіха Зерня, “Доця” (“Білка”, 2019).
4. Оля Бражко, “Загадка” (“Гамазин”, 2022).
5. Анна Бугаєва, “Я твій ворог” (“Нора-Друк”, 2025).
6. Любко Дереш, “Погляд медузи. Маленька книга пітьми” (Видавництво Анетти Антоненко, 2024).

Публіцистика, спогади

1. Галина Янченко, “Прихисток” (Саміт-книга, 2024).
2. “13 історій війни” (Ukrainian Warchive, 2024). 
3. Behind blue eyes - 200 фотографій, зроблених дітьми на прифронтових і деокупованих територіях 2002-2024 рр. (вид-во Readellion, 2024).
4. Дарія Китайгородська, “Ми залишаємося” (“Кондор”, 2023). 

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини 

видавничої спільноти разом з нами

Український самвидав: витоки, проблеми та перспективи

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема, з якою чимало сучасних авторів не може розійтись - це власні зусилля з публікації книг, відкинутих видавцями. З одного боку, така ситуація є вигідною обом сторонам - і автору, й друкарю, особливо, коли останнім є, знову ж таки, видавництво. З іншого боку, самвидав уперто сприймають як щось, менш ніж другорядне, читачі, й самі видавці - хто більше і чому, важко сказати одразу.

Тож, сьогодні говоримо про самвидав як інгібітор суто психологічних реакцій, що мають коріння не лише в суспільній історії країни, а й в її сучасності.

Трохи радянщини

За часів СРСР самвидавом не займався хіба що лінивий дисидент. Відкинуті владою завжди знаходять спосіб достукатись до певної частини суспільства, незалежно від істинності суджень, а відкинуті радянським режимом складали декілька суспільних категорій, однією з яких були письменники з відмінними переконаннями.

Іншою категорією потенційних самовидавців ставали автори, в яких сама влада відчувала загрозу, хоч вони й не протестували відкрито. Їхня система цінностей не вписувалася в невидиме ложе Прокруста, що, хоч і було достатньо широким та м’яким, але так і не змушувало їх спати.

Часи відлиги сформували новий перелік літератури, яка видавалась, і той, який не міг бути виданим ні за яких умов. Які умови, неважко здогадатись за тими книгами, що видавались авторами самотужки. Перебудова змінила видавничу сферу з держорієнтації на ринкову, але не так, щоби зовсім.

Нелукаві друкарі

Після розпаду СРСР самвидав продовжував своє існування, тепер уже всупереч ринковим тенденціям, що наводнили ринок дешевою криміналістикою, бандитською романтикою й чорнухою, лавбуками в рожевих обгортках, більшістю, перекладними, та популярною психологією з езотеричним нахилом. Чутки про літературні плантації, вигідні ринку, спонукали багатьох авторів публікувати щось серйозніше в невибагливих обгортках.

До категорії серйозного відносились збірки поезій, дослідження та невелика кількість романів, які втомились пропонувати. Загалом, пробитись у видавничий портфель було можна, якщо маєш ноги ходити. Щодо Інтернету, на той час було простіше встановити собі, нарешті, стаціонарний телефон з факсом.

Неформат, як і раніше, продовжував самовидавничу практику, не відчуваючи, по суті, жодних незручностей. Як і зараз, важливо було обрати, куди вкласти золотовалютні запаси, й хто це проспонсує.

Несхвалені демократією

З другого десятиліття 2000-х розпочинається зовсім нова історія. З одного боку, видавництва України й досі орієнтуються на попит, який здається їм непереборно іншомовним. З іншого, тенденція хоч трохи видавати щось українське зміцнюється, і планку впевнено тримають неокласики.

Нішу самвидаву того часу займають поети й ті, кому не пощастило проштовхнути в маси соціально-психологічну та історичну романістику. Ці видання займають окремі полиці в книгарнях, їх добре видно за недорогими обгортками й, мабуть, потужним змістом, якщо читач зважиться здолати упередження.

Водночас, значна частина українських авторів згоджується на “самзвидав” - тобто, публікацію твору через видавництво за гроші. Це позбавляє їх необхідності самостійно контактувати з друкарнями, дозволяє сформувати бажаний пакет послуг і отримати хоч якесь гідне місце на полицях магазинів.

Така комерційна практика частини видавництв дозволяє збільшити частку якісної, ще й україномовної літератури на ринку, страхуючи від ризику наступити на ногу російським друзям. Податкова практика теж не на боці української книги, тож, вартість самовидання на початку 2000-х вартувала кредиту зі зниженими відсотковими ставками.

Розквіт інтернет-торгівлі та відкриття перших онлайн-магазинів співпав із розширенням видавничого асортименту й активізацією письменників, що раніше займали другорядні позиції в черзі. З одного боку, наші автори стали пропонувати більше популярної літератури українською, з іншого, видавництва згодились хоч трохи навести бінокль на неприємні явища в суспільстві, що їх розкривали автори-скальпелі.

Гроші? Які гроші?

З’явлення більш-менш прийнятних - тим паче, в порівнянні з Росією - умов для письменників не перекрило головної проблеми українського книговидавництва та суспільства в цілому. З одного боку, це небажання гідно платити за інтелігентську працю та роботу зі словом як таку. З іншого боку, це бажання платити будь-кому, хто впишеться в держзамовлення, - хай навіть це буде інша держава, з літературою, яка навіть там недобре продається.

Чутки про шалені гонорари західних письменників ще більше пригнітили потенційних самовидавців. При цьому майже ніхто - як автори. так і видавці - не брали до уваги налагоджені механізми ринку в тих державах. Першим з них є зовсім не комерційність, а виключно ощадне ставлення до власних ресурсів. М’яка обкладинка, газетний папір та скромний дизайн належать більшості видаваного там.

В той самий час західні автори почали активно друкуватись в Україні, за значно менший кошт, аніж вони б робили це на батьківщині - з якістю, що, мабуть, перевершила усі їхні сподівання. Нас підвела наша ж пристрасть до краси та комфорту. На думку середнього читача масліту, тверда, ще й гарна обкладинка має належати будь-чому, що хочеться читати. 

Гірше, цю думку ніхто зі знавців не збирається змінювати, - так, наче в Україні відкрили клондайки деревини та високоякісних матеріалів для друку. Стосовно дизайнерської праці, й дороговизна. й дешевизна тут не є позитивним фактором. Недоречність жахає, особливо, коли чергове видавництво змушене згорнути потужності.

В ситуації, коли видавництво натякає на неспроможність розширювати портфель за рахунок вітчизняних, ще й якісних творів, частина авторів інвестує не в нову квартиру, а в книги. Самвидав значно розширився - не тільки за рахунок нелюбителів добробуту, а й на користь ого-любителів. Тепер друкованим автором може стати кожен, хто навчився зв’язно викладати думки на популярну тему або найняти гострайтера (політкоректний переклад - “афроамериканець”).

Крім того, в самвидаві з’являються автори, які, начебто, не повинні були там з’являтись. Прохідність популярних тематик ставиться під сумнів уже тоді, коли вони переповнені авторами з-за кордону, до яких пред’являються значно нижчі вимоги, аніж до їхніх українських колег. 

Комунікативне провалля

Видавнича тиша - стан, знайомий кожному другому авторові. Це зовсім не брак часу на автоматизацію розсилок, де потрібно вбити в стандартний лист із відмовою лише адресу електронної пошти. Це справжній панський комплекс, який має на меті отримання контролю над авторською долею.

Тому, хто вимовчує, все одно, чи автор зараз переключивсь на іншого видавця, чи продовжує мучитись у здогадках. Мети досягнуто, вчорашній кріпак заявив про себе болючим ударом по спині чужого хлопа. Згадуючи, що більшість робітників у видавничій сфері - жінки, фраза з пісні “милый мой, хороший, догадайся сам” хоч трохи розраджує.

Як би там не було, а “не могу открыться, слова не найду” - гарний мем. Захист від мук совісті гарантовано, побиті хлоп чи дівка підуть на слободи, бо в кого стане терпіння постійно стукати не в ті двері?

До суто жіночої стратегії уникнення додається модний зумерський ескапізм, загальне зниження навичок soft-skill і свідомий вибір ігнорування (від лат.ignore - "не знати"). Все, що незручно, турбує, тригерить, потрапляє до зони ігнорування, де вже знаходяться ті, кому треба “показати головного”. 

Сейф небажаних контактів

Точка маркетингових зусиль в умовах обмеженості власних ресурсів завжди буде приходитись на точку, де ресурси поповнює хтось інший. Хто платить, той і замовляє музику, що неважко зрозуміти з кінцевої бенефіціарності або країни впливу. Кріпак не вміє домовлятись, кріпак уміє лише виконувати.

Шевченківське “Ми не знаєм, хай розкаже німець” і тут заглядає невченим оком туди, де не треба. Ненависть машини до Я має одну просту причину. В машини немає Ми, є тільки Я (машина) і ти (гвинтик, або частина одного великого Я). Щойно ви намагаєтеся говорити мовою свободи з системою, вона викидає вас, сприймаючи як загрозу стабільності / усталеності / чітко визначеному порядку. 

Маємо на увазі навіть не дисидентство, а перетворення суто українських комунікацій на діалог німця та єврея. В цій системі автор не може вступати в повноцінний бізнес-діалог, не отримує зворотнього зв'язку щодо створеного ним продукту як такого, не може мати портфелю об'єктивних думок. Є думка істеблішменту як певна лінія, в якій не одразу зрозуміло, чому начебто підходящий твір "не вписується", і думка автора-”небулочки”. Ці думки повинна розділяти стіна, без жодних перетинів, навіть у суто прагматичних питаннях.

Інколи здається, що в цьому діалозі українська книговидавнича сфера вирішила грати в Стенфордський тюремний експеримент, правила якого визначає владна позиція, й тільки. Хтось узяв за “соломинку виживання” кодекс істинного арійця. Вирвати його з рук можна лише в обмін на пачку асигнацій, і те, не завжди. Здається, Піночет говорив, що ефективно керувати масами дозволяє лише страх. 

Книгарня не звітується?

Чимало гравців видавничого ринку не готові працювати зі складними, незручними особистостями - через поціновування такого собі хатнього затишку функціонера. Тут грає роль і брак власних умінь бути незручними, й відсутність важелів справді лідерського впливу.

Вибір позиції "я сказав, бо мені сказали" ростить нове покоління кріпаків з держорієнтацію на заміщення імпорта імпортом. В цьому процесі поступово відтісняють старих лідерів, здатних вирощувати нових авторів, а не перепродувати “снікерси”.

Любов до імпорту - не останній комплекс усіх нас, кому болить читати власною мовою замість уніфікованого арго. Небажання й невміння озвучувати авторам, чого чекає від них ринок насправді, означає відсутність контакту з реальними потребами кінцевого споживача.

Попит, який потрібно сформувати, відрізняється від прихованого попиту, як макіяж від обличчя. Небажання видавців брати активну участь у формуванні "полиці авторів" для України означає бажання формувати її на користь того, хто знає.

Коли уважніше дослухатись до термінології сучасного книжкового ринку, виявимо, що нам пропонують не читацький, а маркетинговий зір  - "висока" та "нижня" полиця, товар на рівні очей. Вас купує мерчендайзинг. Небажання покупця вивчати культуру споживання, обирати лінію взаємодії з товарною викладкою означає бажання взаємодіяти на користь того, хто знає.

Звертаючись до теорії “німецької машини”, автор-самвидав не може просити для себе іншого місця, ніж то визначають правила системи. Це все одно що просити педанта змінити положення речі в просторі або пересідати під час руху каруселі. Ви хочете забрати книжки? Маєте на це право, в будь-який момент часу, як і відкрити власну книгарню.

Переконання: маркетингові методи

В цьому розломі, що шириться між українським видавцем та українським самвидавом, страшно будувати навіть “мости Кличка”, бо кожна зі сторін рухається в протилежний бік. Немає справедливого розподілу між українським та зарубіжним сегментом, немає комунікацій, немає гідної оплати, - але, головно, комунікацій. 

Грантове око - чорна діра українського видавця - посилює страх рухатись куди-небудь, крім неї самої. В такому положенні справ і авторові хочеться не робити зайвих рухів там, де його поставили, але це теж не завжди рятує.

Книги знімають з полиць, книги знімають з продажів, мотивуючи їхньою відсутністю, книги знімають з планів у видавничий портфель тільки тому, що хтось втрутився зі своїм саквояжем. І це планове видавництво, узгоджене дистриб’юторськими домовленостями. Щодо самвидаву, справа ускладнюється тим, що мережа обирає більшого.

І тут автор-самвидав повинен застосувати весь свій маркетинговий портфель - якщо, звісно, має власний. 

Автор - інсайдер чи аутсайдер?

Інсайдер, що несе уявну або реальну загрозу знаннями “з кухні”, автоматично відтісняється на далекі позиції. Інтернет зробив з нами чудову річ. Ми тепер усе знаємо завдяки кролям, що готові вчити кота. 

Той, що не згодився грати за правилами - ще одна категорія потенційного самовидавця. 

Неформат і “не на часі” займають приблизно рівні позиції, а острах перед сильними творами дорівнює презирству до слабких.

Для впевненості в інсайдерській чи аутсайдерській позиції, все ж таки, потрібна аналітична база. Дехто з авторів занадто рано здається, але значна більшість упевнена, що заробить більше, ніж пропоноване видавництвом. Історії про українських авторів, які живуть з роялті, для більшості означають лише одне - кум у ПЕН-клубі.

Що ж робити авторам, які не зловили свого Семена, в тому числі, з відрази до скандалів?

Альтернативні шляхи для тих, хто звик битися лобом в одну й ту саму стіну - шлях іншого болю. Увага до асортименту видавництва й ринку в цілому може бути болючою, в тому числі, через упередженість знавця. Пробувати зайти у видавничі двері через премії - непоганий варіант, хоча б для того, аби бути поміченими. 

Виходити з того, що є, не вступаючи в бій з завідомо сильнішим - гарна стратегія для тактика, що звик вирішувати проблеми по мірі їхнього з’явлення. Створювати попит іще корисніше, роблячи паралельне промо та шукаючи комунікаторів. 

Дякуємо Alina Ross за допомогу в підготовці матеріалу. Найближчим часом вийде інтерв'ю з цим автором, що публікує та просуває книги самостійно, в Україні та за кордоном.

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!

Літературний маркетинг: як це роблять вони

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Потреба в тому, аби твори не лише видавали, а й знали, спонукає авторів поширювати свою творчість. Не кожен автор здатен абстрагуватись від свого творіння і перевести фокус уваги на потреби цільової аудиторії. Як не провалити зусилля і зробити себе відомим? Дізнаємось у досвідчених. 

ВДНГ: акцент на книжкарство

Травневий фестиваль “Книжкова Країна-2025” зробив величезний крок у бік літературного ринку. Маємо не один-два за весь час, а до 3-4 заходів за день, аби письменники отримали базові маркетингові знання з перших вуст. Професіонали готові ділитись цими знаннями й співпрацювати з авторами, які хочуть бути відомими. 

Головно, ріст якості таких зустрічей дозволяє думати, що літературний маркетинг у нас, усе ж таки, є. Досвідчені письменники, блогери, власники онлайн-майданчиків і редактори видавництв охоче говорили на цю тему, згадуючи не лише методи, а й кейси.

Ми зібрали поради від провідних видавництв України (BookChef, КСД, Vivat, Віхола), від ресурсу Litosvita і платформи для авторів ANews, які можуть стати в нагоді письменникам, а також додали власний досвід роботи на ринку. Ось що в нас вийшло.

Пироги психолога: зростання й ріст

Якщо вам пощастило влетіти в кролячу нору письменницької долі, приготуйтеся мислити впевнено. Не можна взяти й досягти успіху з мисленням жебрака, що днями займається самосаботажем. Психологічний саміт від BookChef радить, і ми додаємо, що важливо:

• Здолати потяг до магічного мислення. Не існує шансів, які не створите ви. Навіть якщо вам здається, що все пропало, і ви нікому не цікаві - робіть внесок у той момент, коли у вас забракне життєвих сил. Тобто, на “чорний день”.

• Деструктивні думки мають змінитись на конструктивні - наприклад, “якщо потрібно це зробити, як саме, хто це зробить, і, якщо цього не можу я, то кому я можу довіритись?”

• Контроль власного життя передбачає відмову від самосаботажу і повернення прав на його впорядкування, насамперед, собі.

На жаль, теперішньому видавничому ринку бракує професійного психологічного підходу до читачів - і це вже наші висновки. Літератури, створеної професіоналами, вкрай мало, а та, що є, не задовольняє потреб українського читача. Інстапсихологи та бізнес-сектанти “медитативного прозріння” не здатні вберегти людину творчу від грубих помилок в сфері душевного, наражаючи на небезпеку поглибити існуючі проблеми. 

Попри це, письменнику потрібно створювати власний психологічний ресурс, не розмінюючись на мислення жебрака. Якщо читати, то професійне, якщо консультуватись, то з людьми, вартими довіри за стандартами, не залежними від емоційних оцінок та медіаприйомів. 

Те саме стосується підготовки рукопису до пропозицій та видання, співпраці з видавництвами та паралельного продажу власних творів. Читання і курсів мало, важливо сприймати досвід інших і довіряти професіоналам.

Що робити, аби відповіли

Факт про якісну підготовку рукописів, начебто, апріорний, але і видавці, й члени журі літературних премій скаржаться на потік текстів, які неможливо читати. Крім того, в теперішніх умовах обмін матеріалами ведеться, переважно, онлайн - хоча це не означає відсутності потреби в друкованій копії та зберіганні документів, що підтверджують право власності.

Всі з опитаних нами видавництв мають в штаті власних рецензентів, які отримують рукописи з потенціалом. Тобто, аби потрапити на стіл до рецензента, рукопис має бути не лише читабельним, а й зацікавлювати з перших сторінок.

Листування з видавництвами - “слабка ланка” ледь не кожного другого автора. Найпоширенішою причиною невдач із комунікаціями є небажання дописувачів цікавитися іншою стороною, її можливостями та потребами. Спілкування від “Я” приречене. 

Я, вони, ми

Якщо ви справді талант із дурним характером, потрібно мати комунікатора, що не дозволить вам зіпсувати собі майбутнє й витягне з пасток, у яких ви стандартно заплутуєтесь. Кожен такий комунікатор має величезний досвід ринкового спілкування й аналізу помилок - як сторонніх, так і власних.

Тут уже до процесу може підключитись літературний агент, якого ви самі підключите. Видавництва вам його не подарують, бо це людина, незалежна від них, і штатно, і ментально. З іншого боку, літагенти крутяться у вирої подій і мають навички творити взаєморозуміння там, де кожна зі сторін є замкненою в колі власних інтересів.

І, нарешті, літературний агент робить усе можливе, аби ваш твір потрапив на той самий, омріяний стіл рецензента - навіть якщо чарівна паличка підозріло схожа на червону ручку. Він просто не випустить ваш твір з хати в недоречному вигляді. А головно, ви почуваєтесь впевненіше там, де раніше не знали, що сказати.  

До того ж, і мовчання видавництва не завжди означає відмову. Потрібно детально вивчити комунікативний кейс, перш ніж відправляти наступний лист. Схвильований автор, ще й без спеціальних знань, навряд чи може сподіватись на успіх, атакуючи й без того переповнені поштові скриньки видавців.

Вас узяли до друку: що далі?

Уявімо собі найщасливіший день у житті письменника-початківця - вашу книгу погодили, внесли до видавничого портфелю, і вам залишається дочекатись, поки вона опиниться на полицях магазинів. Незалежно від того, чи берете ви участь у підготовці видання, вам потрібно мислити, знову ж таки, реалістично щодо подальшої промоції.

Книга, на яку роблять великі ставки, називається пріорітетною - отже, її будуть просувати в першу чергу серед їй подібних. Вам доведеться сподіватись тільки на те, що видавництво має напрацьовану схему роботи з такими книгами. Молоді видавництва її, як правило, не мають, як і піару, що відповідає рівню комунікацій в сфері. Всьому цьому їм доведеться вчитись разом із авторами.

Великі  й досвідчені видавництва користуються тими самими схемами, що прийняті в усьому світі, включно із власними методами, які забезпечують їм стабільність роботи на ринку. Швидкої новизни ви тут навряд чи дочекаєтесь, але можете бути певні в основі, яка створить видимість вам, вашому твору і вашому бренду.

Власні методи просування мають і видавництва, і кожен автор. Персональний маркетинговий інструментарій можна зібрати без відволікання від процесу творчості. Навряд чи доречно в сучасному світі сприймати продажника як малоосвіченого торгаша, що цинічно поставиться до вашого літературного скарбу. 

Продажник без зайвих емоцій бачить те, чим ви, насправді, можете вразити ринок.

Тренд, бренд, хеппі-енд

Якщо вже говорити про бренд, то, за словами представників видавництва “Віхола”, він є вкладом автора в розвиток самого себе. І це означає, що кожному письменнику, окрім як покладатись на видавництва чи на силу соціальних мереж, потрібно усвідомити себе не просто людиною, яка писала-писала і раптом виграла лотерейний квиток. 

Письменник - це не інвестор, який вкладається в МММ (Можновладну Магічну Можливість). Це професіонал, який прислухається до думки інших професіоналів у своїй галузі - тобто, видавців, якщо розділяє їхні цінності та їхній підхід. З першим варто визначитись ще на етапі вибору видавництва, тоді як друге - питання спірне, і ви можете дискутувати. Найголовніше, пам’ятати, хто в машині водій.

Врешті, від редколегії з Vivat пролунала відповідь, яка хвилює всю спільноту нових авторів. Бренд не дорівнює кількості підписників у соцмережах, так само, як вірусність постів чи рекомендаційний маркетинг є лише факторами інтересу. Другий потрібен в такому форматі, який не виглядає ставкою лише на рекомендації.

І тут поняття ненасильницького просування, що його згадали гості фестивалю з КСД, звучить в унісон із необхідністю для авторів замислитись про те саме. Пропускна здатність соціальних мереж дедалі знижується, і, якщо вихід за межі бульбашки створює надмір піни, то це, скоріше за все, ознака люті. 

“Не будь злим” - девіз Google, який, хоч і багато їсть останнім часом, але знається на успішних продажах. Заробляти гарні роялті можливо, якщо писати багато. За словами представників Litosvita, видавництво бере на себе левову частку страшних речей, з якими творча особистість не готова зіткнутись за родом своїм.

Отже, довіра видавцеві - найважливіше, бо без довіри не йде жодна справа.

Література онлайн і самвидав

Частина письменників так і залишається в тіні, або з власного вибору, або від неможливості достукатись до видавничих домів - знову ж таки, з різних причин. Вартує окремої публікації те, чому деякі автори поза видавничими портфелями не хочуть знати істинного стану своїх справ, і хто сприймає іншу думку як вимогу американського коммандоса забути все, що було до зустрічі з ним. 

Позаяк, психолог лише просить поставитись до себе з повагою, а оглядач продовжує допомагати авторами знайти свій спосіб спілкування з аудиторією. На жаль, електронним книгам і сайтам на цьому фестивалі не було приділено уваги, а от нову платформу для авторів, як “третю силу” поряд із Букнетом і Аркушем, ми побачили.

Платформа ANews для креаторів з’явилась відносно нещодавно, але швидко почала набирати підписників, завдяки відкритості розробників до спілкування з користувачами. Новий письменницький майданчик надає можливість відкрити власний мікроблог, з виходом на соціальні мережі та зовнішніми посиланнями за преміум-підписку. Іншим авторам доведеться ініціювати пошук їхніх творів самими читачами - тобто, навчитись основам контент-маркетингу з інбаундом. 

В цій сфері, справді, важлива соціальна активність письменника, і розробники ANews наголосили на цьому. Підтримувати інших авторів важливо, вчитися у них важливо, як і дякувати за допомогу. Нарощувати свої письменницькі скілли важливо, і в цьому плані Litosvita давно відкрила двері. Нам вдалося побувати на презентації випускників, які розповідали про навички публічності та вміння не загубитись серед видавничого портфелю.

На тему самвидаву наш часопис готує публікацію вже скоро, а поки що нагадаємо про існування різноманітних онлайн-платформ, однією з яких користуємось. Результати від їзди на старенькому американському авто ви можете побачити в Google за директ-запитом “КнижКава” чи за іменем автора цієї публікації. 

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Будьте у вирої літературних подій разом з нами!