Про нас

Спеціальні рубрики

вівторок, 15 липня 2025 р.

Автор очима читача: що ми робимо не так

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Під час розквіту соціальних мереж письменники намагаються бути в тренді. Розповіді про свою творчість, про себе, обговорення, диспути та скандали постійно на очах читача, якому вже не потрібно вишукувати інформацію про авторів. Вони самі, охоче і щедро надають її, часто не турбуючись про наслідки.

Сьогодні будемо говорити про те, як бачить нас читач у цій щедрій, абсолютно безкоштовній соціальності, без якої, здавалося б, важко привернути увагу серед натовпу письменників. 

Принци та жебраки: пастка марнославства

Майже кожен автор, який з'являється в літературному середовищі, впевнений, що зможе привернути увагу цільової аудиторії. Зараз для цього не потрібно стукати в двері періодичних видань чи робити запит журналісту, який пише в літературній сфері - хоча й це, насправді, непогано. Більшість авторів, наслідуючи - як їм здається - досвідчених колег, намагаються писати про себе самі, регулярно і стільки, скільки натхнення підкаже.

Важко сказати, кому потрібна ця постійна самопрезентація, крім автора, який не втомлюється говорити. Автори курсів для письменників не завжди самі роблять те, про що твердять, або що бездумно переписали у західних колег. Видавці, які підкреслюють необхідність для авторів мати цільову аудиторію в соціальних мережах, навряд чи мали на увазі базікання, самооголення чи інші способи ексгібіціонізму, що шкодять репутації авторів та відволікають від творчого процесу - можливо, договірного. Читачі, які чекають на нові твори або насолоджуються тими, що вже видані, навряд чи день у день проводитимуть в соцмережі письменника - хіба що час від часу, а шалених фанів у переважної більшості авторів не так вже й багато. 

Звісно, є автори, які вміють захопити публіку, але це, справді, особливі методи. Одні діляться професійними знаннями, інші розповідають цікаві історії, дехто вміє презентувати своє життя так, аби воно доповнювало, а не замінювало творчий доробок. В усякому разі, аккаунти з грамотним піаром завжди приємно читати, як і прості, людські дописи, в яких немає хизування, намагання лізти в очі аудиторії або займатись лише собою.

На жаль, дуже часто трапляється так, що автор, який ще вчора носив на голові лискучу корону, сьогодні ледь не молить про те, щоб його читали, - і це не завжди пов'язане з тим, що читати нема чого. Така поведінка свідчить лише про брак упевненості та внутрішній комплекс жебрака. Те саме добре видно, коли автор  готовий розкидатися грошима заради власної слави, не будучи готовим до гідного представлення своїх творів публіці. 

Читач у вирі: хто тут?

Об'єктивно кажучи, жоден користувач сучасних соціальних мереж не в силах охопити читання хоча б 25% того інформаційного поля, з яким має щільні контакти - підписки, лайки, обміни повідомленнями тощо. І це, не кажучи про відеоконтент, який активно продукує літературна сфера. Тримати традицію розподілу професійних обов'язків стало немодно, але чи вигідно?

Базове правило знаності "Говорити про вас більше мають інші" порушується через упевненість в тому, що цільова аудиторія, здебільшого, мовчатиме. Можливо, бо говорити зараз буває дорого, і не кожен звичайний читач готовий платити таку ціну. Кожен маркетолог знає, як непросто добитись відгуку навіть за якісні послуги, і скільки зусиль треба для цього докласти. На жаль, ми не любимо бути вдячними.

Навіть якщо автор уклався в рекламу і отримав достатню кількість переглядів -  тим паче, покупок - жива аудиторія може збиратись повільно і реагувати на публікований контент час від часу, щойно побачить його в щільно забитій стрічці новин. Це не означає, що писати про себе зовсім не потрібно, але й роздягатись для того, щоби помітили - публічне визнання свого творчого фіаско.

Біллі Мілліган чи... .

Не тільки видавці з літературними агентами та піарниками знають, що талант у літературі не дорівнює вмінню спілкуватись на публіці. Якщо письменник уже встиг зарекомендувати себе як талановитий автор, читачі, можливо, зуміють відокремити публічний образ від творів. Ключове слово у цім реченні - "можливо".

А якщо не встиг? Яким чином довести читачу, що чорноротий скандаліст, який час від часу проявляє ознаки психічної нестабільності на публіці, має право бути читаним і оціненим, як письменник - за своїми професійними якостями?

Інше, цілком обгрунтоване питання читачів: "Чи впливають характер, переконання,  вчинки чи психічні розлади письменника на його творчість?". І тут однозначної відповіді нема.

По-перше, жодна людина не має права ставити діагнози іншій, без професійних знань і персонального обстеження. Тим паче, ніхто не вправі ділитися медичною інформацією про іншу людину без її згоди. Те, що помітно публіці, може формулюватись у побутовий спосіб або взагалі не бути озвученим, але автор обов'язково помітить зміни в своєму соціальному дзеркалі. Не помітні вони лише людям, що мають серйозні порушення в цьому сенсі - через відсутність звички до самокритики, невихованість або психічні розлади, що не дають змоги адекватно відобразити в собі власну соціальну поведінку.

Втім, далеко не кожен автор, що поводиться неадекватно, проб'є собі довідку. Існує безліч умовно нормальних людей, які не звикли аналізувати себе, які мислять і живуть компартментально чи заперечують очевидну істину тільки тому, що вчепились у власну переконаність. Щодо правової сфери, існують поняття дієздатності та осудності - тобто, навіть психічно хвора людина може отримати покарання за неприйнятну поведінку чи інші правопорушення.

Стосовно виховання і самодисципліни, навіть люди з психічними розладами, за певних умов, здатні адаптуватись до свого стану і не публікувати нічого в критичних періодах. Крім того, кожна людина має запаси порядності, яка автоматично не зникає під час психічної хвороби чи важкого психологічного стану, й може розраховувати на певні межі, підтримку близьких людей чи лікарів. 

"Чому вони?"

Здається, улюблене питання авторів, які не звикли більшу частину часу для творчості приділяти собі та власним роботам. Мати критичне мислення важливо, мати власну думку важливо, говорити правду важливо, і вона говориться не завжди так, як це собі уявляють любителі теорій ввічливості. Втім, відчуття огиди у співрозмовника виникає не просто так, і його найважче здолати - тим більше, коли в теперішніх умовах до цього відчуття доєднується страх і паніка.

Щойно автор позбавляє читачів його соціального простору відчуття безпеки, захищеності, щойно починає переходити межі їхнього життя, атакувати їх чорним негативом чи перевантажувати й без того напружені психічні сили, їм уже не до "правди". Так уже влаштована людська психіка, що вона має резерви захисту - як у складній для себе ситуації, так і в ситуації відчуття ненормальності поведінки іншого. Тут коментарів може й не бути взагалі.

Інакше кажучи, будь-який читач, що відчув патологічність поведінки автора під час його комунікацій з публікою, має здолати певний бар'єр, аби зосередитись лише на творчості такого письменника. Коли творчість містить ті самі ознаки, справи кепські. А от коли читач - інквізитор, варто згадати історію.

Й тут маємо торкнутись іншого боку медалі - коли автор написав талановито, а його критикують начебто за відвертість чи форму вираження. Є читачі, які не здатні чути правду в певній формі, не мають навичок контекстного читання чи не здатні до нього, не мають емоційного ресурсу, аби сприйняти певний спосіб вираження думок, але то вже їхні проблеми. 

В будь-якому разі, публічна критика - якщо вона взагалі потрібна - не має вивалювати на світ Божий подробиць за межами обговорення на загал. Зараз ця проста соціальна норма все частіше порушується, але використовують це ті, хто заробляє на скандалах - та зовсім не ті, хто дозволив себе використати. Той, хто хоче критикувати, пише або відгук, або публіцистику. Потрапити в межі професійності складно, та все ж, можливо.

Зауважимо, що любителі обговорювати творчість інших авторів доволі-таки гостро схильні реагувати на критику власних творів, і страшенно занепокоєні будь-якими виходами за межі уявленої ними правильності. Різкі, чесні фрази лякають їх та приводять в стан "червоного Колобка". Більш того, страх працювати над проблемними місцями власних творів змушує їх уникати цієї роботи, займати позицію опору чи ховатися в нескінченних розмовах про те, що вони роблять. 

Проте, якщо ви чесно, з вірою висловилися про те, чого вартує літературне сміття, боятись власної правди означає здатись. Традиції нашого суспільства - і, тим паче, загальнолюдські - передбачають сміливість говорити таку правду, і вона завжди звучить, як поразка для тих, хто звик брехати сам собі. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.


Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

вівторок, 8 липня 2025 р.

Герой вашого роману: персонаж і фокальність

Image by @MZarzhytska on X


Автор Марія Заржицька    

Структура великого твору - а роман у часи соцмережевої есеїстики вважається, справді, великим твором - потребує уваги не лише з точки зору ринкових вимог. Читачам неважливо, який буде твір - короткий, довгий, чи такий, що влаштовує обидві категорії читунів. Існують очікування, що вкладаються в поняття жанру та напрямку.

Сьогодні оберемо, як працювати зі структурою, що влаштує видавця.

Точка зору й фокус

Кажуть, одному учневі загальноосвітньої школи (а був він грузином) вдалося довести, що паралельні прямі перетинаються. Коли ми працюємо з персонажним складом роману, пешим на думку, частіше за все, спадає головний герой. Це те альтернативне "Я", де нам хочеться побути, не маючи на те певної можливості у реальному житті. Проходячи етап альтернації, письменник готує до нього своїх майбутніх читачів, одночасно перебуваючи всередині й ззовні свого героя.

Крапка зору

Проблема, з якою стикається читач, як правило, добре відома й письменнику. Фокальний персонаж ходить, говорить і діє так, наче письменник опинився всередині нього і розповідає про те, що відбувається там, у незвіданій до цього моменту душі. Фокальне Я і фокальне Він / Вона мають одну суттєву різницю - мобільність авторського (а значить, і читацького ) погляду, що в першому випадку не змінює фокусу протягом усього сюжету, а в другому - може переключатись від сцени до сцени. 

Останній варіант тим і цікавий, що від автора (а значить, і від читача) потрібна особлива маневреність і небанальне вміння долати перешкоди між світоглядами, мистецтво ігнорувати чи обмежувати бачення токсичних світів, а за потреби це зробити - от як у Зюскінда - набратися певної мужності ... ні, не для експериментів із власною психікою. Вміння опускати завісу там, де це потрібно зробити. Без авторського такту будь-який герой перетвориться на картонну мішень.

Кролик фокусника

Уміння ввести в споглядальний процес є талантом, який описує світ і його події. випереджаючи з'явлення "головних очей" твору. Головний персонаж і фокальний персонаж не завжди є тотожними протягом усього роману, і час від часу читач бачить головного героя зі сторони, очима інших людей, міркуючи про хронологію та характер змін.

В житті є безліч речей, які важко пояснити хоча б без певної долі знань вищого порядку. Розповідати вантажнику про геометрію зась, він або відчуває її, або ні. Реальний герой цікавить його куди більше, ніж епік-фейл Дроссонара, - проте, Дроссонар навряд чи з'явиться там, де вже є мілітарізований Іван, Петро чи Мініахмет, який звільнився з полону і воліє спати поперек ліжка, звісивши чуба на котячий килимок. 

Травматичний досвід спирається на почуття існування, і в цьому тенденції часу проявляються найяскравіше. Проте, якщо вашому читачеві потрібен травматичний досвід задля відчуття того, що він існує, може виникнути питання й про авторську залежність від таких крововкидань.

Терапія фокусом 

Герой чи антигерой, контрадиктив чи аддиктив - так чи інакше, ми створюємо потребу пізнавати певний тип проблем на рівні, який читач опанував до того частково, туманно чи застряг на певному етапі. Витіснення є чудовим захисним механізмом. Проте, якщо воно застосовується лише як звичний тип реагування, ми ризикуємо отримати звичку.

Є речі - тим паче, у повсякденному нашому житті вічних дітей війни - які, концентруючись у своїй надмірності, викликають той чи інший тип розладу свідомості. Людина зосереджується на одній частині реальності, аж надміром, і повністю ігнорує іншу, - як правило, не задумуючись, чому. Це зручно, і все, аж поки у цій милій зручності не виникає каверна болю.

В більшості випадків, ми не знаємо, де той біль береться, при повному, здавалося, благополуччі. Чорна історія розгортається в ментальній дірі, що так і не зашита, чи знову розідрана там, де ми дозволили це з собою зробити. Фантомна справедливість виглядає дуже переконливо, аж доки жах не наросте до відчутного максимуму.

Катарсис і маленькі кроки

Ми не любимо робити маленькі кроки. Це той випадок, коли в нас іще криві - мабуть, без пелюшок! - ніжки, й ми тупцяємо так швидко, як тільки можемо наздогнати дорослого, що здається нам крокуючим телеграфним стовпом. Обвал ринків, особливості дипломатичної вимови чи постави, переконливий вираз обличчя і природність відчуття себе в ситуації, де інші маскуються, не є для нас проблемами, що потребують негайного вирішення. Так само поводяться й старі люди, яким уже нема чого втрачати.

Куди більш дорослою є слухняність, яка не вважає за потрібне аж надто замислюватись над повсякденними задачами. Створити надійний алгоритм їхнього розв'язання здається виходом, що звільняє нас від занурення в буденну математику. Так ми стаємо відмінниками з підвалу, який роззявляє пащу тільки тоді, коли потрібно сходити за картоплею.

Інструментальність огидна. Пам'ятати про це, коли створюєш персонаж, персонажний ряд або мереживо взаємодій, не хочеться у межах задачі, яку потрібно вирішити. Проте, коли цифри оживають, ми ризикуємо забути про мову, а, оживотворивши сухі мовні конструкти, перестаємо думати про виклади літературних творів. 

І, перш ніж створити чергового персонажа, спробуйте переказати того, хто викликає у вас найбільший спротив. Ви, справді, ризикуєте потрапити в залежність.

КнижКава в Telegram

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.


Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net


вівторок, 1 липня 2025 р.

Букер: краса по-англійськи


Image by @MZarzhytska on X

Автор Арнольд Лопушанський

Одна з найпрестижніших світових премій цього року знову вручала нагороди у міжнародному форматі. International Booker Prize 2025 виявив надзвичайну, як для нього, широту охоплення, і в короткому списку опинились навіть ті, на кого тут годі чекати.

А чого ж чекати авторам, які прагнуть потрапити хоч би на довгий список? В першій публікації про історію Букерівської премії ми описували умови та правила, згадавши найвидатніших номінантів за увесь час існування нагороди. Настав час зазирнути в сьогодення і визначити певні тенденції - літературні й часові.

Біда в тому - а може, й щастя - що британці зібралися вчити нас критиці, ще й у межах наших же літературних курсів. Чи це натяк, що критичне мислення в Україні несформоване як таке - тоді на чому вони грунтують таке переконання? - чи ми повинні критикувати, як вони, але в такому разі, виникає бажання повторити питання знову.

В усякому разі, невтішні тенденції в британській літературі сьогодення змушують глядіти не лише в її минуле та повторювати вже давно завчені тексти про англійські традиції. Більш того, нещодавня книга Бориса Джонсона змушує згадати наших же президентів-письменників - і, якщо Леонід Кучма написав книгу “Україна - не Росія”, запропонувати британцям змінити назву книги прем’єра на “Британія - не Америка”.

Загалом, британці славляться витонченим умінням принижувати, але, за британським же прислів’ям, “без твоєї згоди тебе не принизять”. Тим паче, ті, хто про існування української літератури, за їхніми зізнаннями на наших форумах, дізнався відносно нещодавно. Тобто, перед початком критичного процесу потрібно володіти предметом критики, а не писати пальцем на дошці, як ті керолівські присяжні. І спитати, що ж ми, насправді, думаємо - і, головно, почути правду без невротичних сіпань.

Краса критичних концептів заливає очі майже одразу після перших хвилин читання букерівських новин. Театралізація текстів, які без неї наче й не живуть, і ретельно підібраний гуманістичний словник не рятують від тужливого відчуття неовікторіанства, що ось-ось прорветься крізь діру в лататті. Коли вже премія Вальтера Скотта перетворилась на трампівський гей-відстійник, чому б усій країні не потопитись у лайні, мов той горе-магрекер?

Найцікавіше, що Британська Рада точно впевнена у чималій кількості бажаючих стати копрофілами. Це настільки давня хвороба, що мовні курси ми воліємо купляти у друкованій формі. Принаймні, це хоч якийсь доказ компетентності.

Гнилий душок неовікторіанства вражає кожного, хто хоч би кінчик носа сунув на сучасний літературний ринок Великобританії. І це вже не поділ на консерваторів та лейбористів, яким намагаються грати задля формування виборчих упереджень. Саме британський консерватизм породив їхній же специфічний лібералізм, у якому можна все, чого не варто, і де Юсупов заганяє під лід Распутіна, бо Україна ж - не Росія.

Криза ліберальної ідеології - це вам не кривий рот сучасного британського плаксія, який безпомічно дивиться на те, що з ним роблять, ще й будує для того багатоповерховий концепт, який спалять його ж замовники.  

Криза ліберальної ідеології - це вам не кінець матріархату, в якому життя після Єлизавет існує лише в гардеробах не-принцесс. І це навіть не типово британське марновірство, коли ім’я нового короля воліють зайвий раз не згадувати вголос.

Криза ліберальної ідеології - це перетворення королеви на служницю, тільки й всього. Короля, за свідченнями математиків ХІХ століття, вже не потрібно перетворювати.

Цьогорічний Букер у міжнародному форматі довів, що британське суспільство таки вміє прохати про допомогу, хоча не завше воліє відповідати на подібні заклики. Отже, згадаємо короткий список International Booker Prize 2025.

  • “Світильник серця” Бану Муштак (Індія) - переможець.
  • “Калькуляція гучності” Сольвей Балле (Данія)
  • “Маленький човен” Венсана Делакруа (Франція) - вибір “КнижКави”
  • “Перфекція” Вінченцо Латроніко (Італія), перекладачка якого увійшла до суддівського списку International Booker Prize 2026
  • “Око Великого Птаха” Хіромі Кавакамі (Японія)
  • “Леопардовий капелюх” Анн Сер (Франція).

Отже, в короткому списку цього року опинились аж двоє французів, одна данка, один італієць, одна японка та одна індійка, з яких, звісно, перемогла індійка, з чимало футуристичною, реверсивною оповіддю про життя жінок в постколоніальній глибинці. Емансипація жінок та матріархат майбутнього виявилися двома контртемами, але перемогло, все ж таки, вміння розповідати. До того ж, душорозривна історія на фоні нудного тексту виграє завжди.

Жіночий “день бабака” Сольвей Балле чудово театралізований, але туманно проговорений критиками як загадка одного дня героїні. Чи варто занурюватись у нього, питань не виникає, а чи варто продовжувати, вже й не згадаєш. Потреба озвучення - що саме хотіла озвучити ця жінка? І як це зробити, коли її ніхто не хоче слухати?

Знудження технократичним світом і комунікаційний колапс у Вінченцо Латроніко перетворюється в суцільний брендинг, хіба що без етикеток. Потік свідомості замінюється потоком речей, але переварити його ще важче, ніж оливкові кісточки замість оливок. В усякому разі, радимо наш метод - якщо відчуваєте, що нейде, закривайте книгу.  

Безум, емоційне донорство та самогубство піднімаються як теми, що вартують уваги, в “Леопардовому капелюсі” Анн Сер. Тут, здається, не виникає проблем із зануренням, бо всі ми, так чи інакше, демонструємо ознаки патологій. Те, що здається для багатьох нормальним у повсякденному житті, виявляється лише звичним, а так і привертає увагу як викривлення, з яким змирились - у собі чи в інших. Бич нашого часу, деперсоналізація, що входить в ознаки патологічного душевного стану, продовжує ганяти нас коридорами свідомості, доки не впадемо без сил або, все ж таки, почнемо згадувати, у чому збрехали собі.  

Втомлена, розгублена імперія в світоглядній кризі, де вдома погано, а в сусідів іще гірше, знуджена славетним минулим і спрагла до пригод, з першими ознаками старечих розладів, які підточують і без того хиткі її підвалини, ховається за рожево-блакитними обгортками “видань для робітничого класу”. І, якщо у вас виникає питання, чи добре ви поїли перед читанням чергового букерівського шедевру - поїжте. Добряче.


КнижКава в Telegram - 
не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 
Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net