Від книги до концепту: ілюстрація на Book Forum Lviv 2026

 

Автор Марія Заржицька

 

Випуск 128 АртКава - спеціальний

Із початку свого заснування Львівський книжковий форум проводить ярмарок у Палаці мистецтв. Його сучасна частина містить три поверхи, на яких розташовуються видавничі стенди, простори для відпочинку та виставок і вуличну галерею з кіосками. Якщо порівнювати з “Книжковим Арсеналом”, місця в рази менше, але вільне має, переважно, модерну спрямованість. Втім, цього року BookForum Lviv справив стійке враження архаїчного — і не тільки через ятки старожитностей, що немовби зійшли з фламандських натюрмортів.

Images by @MZarzhytska on X

Класики та сучасники:

Архаїзм — стиль, до якого повертаються через втому від експериментів і неможливість ввести до візуального ряду альтернативні тренди. Якщо з дитячою літературою наші видавці ще ладні експериментувати, то доросла категорія демонструє стабільність або поглиблення вже існуючого концепту. І тут варто почати з класики, яку звикли бачити, переважно, в одноколірних тиснених обгортках та серіями.

Цей безпрограшний варіант кілька років підряд використовує А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, запозичивши його з радянських видань, що, мабуть, обійшлися б власнику в чималеньку чергу, блат або підписку. Останні два варіанти, як правило, були рівнозначними за якість палітурки та паперу, але, все ж таки, за зміст — бо мати в бібліотеці серію поетичних збірок вважалося дуже престижним. Втім, за можливості тоді купували серію одного поета чи письменника, що в теперішніх виданнях зустрінеш не часто.

Тривалий час в оформленні класичних серій на українському ринку панували смаки “Фоліо”, що обирали монохромний стиль із вишуканими шрифтами та лаконічною графікою на суперобкладинках. Втім, із настанням ери технологій харківський гігант, вочевидь, зважився на вкрай невдалі експерименти з так званим народним форматом. Що “Фоліо” точно вдалося — і дивно, чому це не на передових позиціях — оформлення класичної серії з використанням українського живопису, але конкуренцію між ним та “Видавництвом Жупанського” в оформленні зарубіжних серій перехопили “Апріорі”. Сьогодні вони панують в світлому Magnum Opus за рахунок антикви Playfair Display (дизайнер Клаус Крістіансен) та виразних малюнків на обкладинці, які швидко відкладаються в пам’яті потенційного читача.

До класики цього року тяжіють видання Джорджа Мартіна від Stone Publishing, але їх не завжди легко відрізнити від менш іменитих — хіба що за золотими гербовими фігурами. На матові обкладинки з пухкого паперу, звісно, заслуговує не кожен, але “Атена” як молоде видавництво, схильне до переосмислень класичного концепту, втілила задум із мінімальною увагою до контрастності зображень. В деяких виданнях (“Річард ІІ” В.Шекспіра та “Марія Стюарт” Ф.Шіллера) це створило унікальний ефект на межі архаїки та модернізму, але створило невизначеність у сприйнятті текстової частини обкладинки. Втім, розмитість та мерехтливість не завадили “Атені” створити загальний візуальний ряд, що відрізняється беззаперечною елегантністю та натякає на екскурс у видання 70-80-х минулого століття.

КСД зробило драматичний вихід, створивши обкладинки для кримінальних романів з режисерськими кіноефектами. Попри візуальні недоліки класичних видань, сучасний літературний сет у них виглядає краще, ніж учора.

Загалом, книгарняна конкуренція робить свою незлу справу поміж великих видавців, що звикли брати розмаїттям, цінами та охопленням різноманітнх ринків. Турбота про вигляд книги на полицях творить ефект печворку, книгарні за рогом або підкреслено недешевого залу за інтересами, де точно знаєш, куд поклали твою книгу.

Український поп-арт і альтернатива Толкіну

Раптово і дуже переконливо на видавничій сцені з’явився плакатний стиль “Літери в місті”, що запозичив традиції українського текстилю для мотиваторів із народної, письменницької та пісенної творчості. Це своєрідний маніфест, у якому одеська друкарня сформулювала заклики воєнного часу до кожного, хто перетинається з культурним ринком.

Balka Book створила класичний європейський стенд у стилі поп-арт, чим додала специфічного акценту книгам про історію рок-сцени від "Наш Формат".

У той час львівська “Астролябія” продовжує акумулювати в себе доробок Дж.Р.Р.Толкіна в різній ілюстративній подачі. Оскільки сам автор був управним ілюстратором і нерідко конфліктував із видавцями через їхнє небажання включати авторську графіку до його книг, “Астролябія” опублікувала видання з його малюнками — у тому числі, в перекладі Олександра Мокровольського. Маємо на увазі “Гобіт” з ілюстраціями Толкіна в обкладинці та в тексті, куди перекладач включив адаптовані назви та імена персонажів, і де ілюстрації автора вирізняються тією самою архаїчністю, якої він домагався все своє життя. За твердженням видавців, екземплярів цього унікального “Гобіта” залишилось менше 200, і більше перевидаватись він не буде.

Водночас, ілюстрації Алана Лі видаються — принаймні, нам — спрощеною версією толкінівських, а “Сильмариліон” в оформленні Теда Несміта — присвятою стилю автора. Втім, судити про це читачам і фанатам, які можуть зібрати в “Астролябії” хоч і не ідеальний, але український переклад толкініани, якою і зараз займається перекладачка Олена О Лір.

Графіка мови 

Зі “Знаковими виданнями незалежності” в стилі “Інстаграм-Полароїд” щось таки вийшло, але стиль цього дійства так і не здолав радянського колориту. “Яка незалежність, такий і колорит”, - скаже читач, але можна голосувати. Meridian-Czernowitz тримає концепт, але це вже поетика.

 

“Львівська політехніка” оригінальним чином подала новий посібник із мовознавства, тоді як львівський же “Контур” виклав прямо-таки європейську серію книг про мистецтво в його теорії та практиці, з палітурковою експозицією та акцентом на сучасних тенденціях.

“Українська абетка” з малюнками Георгія Нарбута існує на ринку вже шість років, але доробок каліграфа і дизайнера Олексія Чекаля став особливо помітним саме на цьогорічному Форумі видавців. Абетка 1917-19 рр. була вперше видана до 100-ліття Георгія Нарбута, українського графіка та ілюстратора, що був автором перших державних знаків Української Народної Республіки. В “Абетці” поєднаний унікальний авторський стиль “українського Дюрера” та його історичні пошуки літеротворення, взяті з давнього книжкарства.

Арка архітектурності

“Видавництво Старого Лева” звернулось до мозаїчного концепту оформлення роману Еріки Бауейрмайстер “Десять життів і одна книжка”, де візуальні ефекти досягаються способом перетину реальностей. Глядач звертається до класичного дизайну будинків радянської епохи та морського каміння, аж поки не вбачає у людських фігурах те, що відкриває секрет палітурки.

Книга “Фасади. Харків” видавництва АССА з авторством Максима Розенфельда продовжує тенденцію, вперше помічену нами на Вінницькому книжковому фестивалі вересня. Збереження архітектурної пам’яті великих міст України, що опинились під вогнем російських варварів, як ніколи, на часі. Сподіваємось, із часом видавці візьмуться до оцифровки настільки рідкісних та цінних видань.

Видання для дітей: від кольору до стилю

В дитячій літературі цього сезону раптом запанували темні тони. Ірен Роздобудько цієї осені презентує книгу “Ной обирає Чорнобиль” видавництва “Магура”, яке до того було сконцентроване на пошуку нових і нових оригінальних кольорових рішень. Ця книга — єдина в такому стилі серед видань “Магури”, і в цьому, мабуть, є щось від школи Івана Малковича, з його раптовими і дуже вдалими вкрапленнями темних тонів, ретельно опрацьованими контрастами та шрифтами.

До речі, на цьогорічному форумі мистецький альбом “Єрко”, присвячений творчості провідного ілюстратора видавництва, Владислава Єрка, взяв пік видимості. Альбом містить майже весь доробок майстра української дитячої ілюстрації, доповнений його коментарями та дотепними розповідями. 

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

 

BookForum Lviv 2026: сторітеллінг та історія

 

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 128 + АртКава

Другий рік поспіль відвідую Львівський книжковий форум, що, безперечно, став частиною ринкових процесів у світовому книжкарстві. Подієва щільність, стандартизована, буцімто навмисно недолуга мова заходів з не дуже виразною складовою, фактична відсутність яскравих імен і присутність політиків, що з’явились говорити одне, робити інше й думати третє, а чи то шукати уваги замість втраченої на батьківщині. Втім, цього року програма є куди більш структурованою, й типова львівська плутанина з подіями та локаціями набагато менше тисне на свідомість.

 

Image by @MZarzhytska on X

 

Борисе, ти не лів

Якщо братися до візитерів, цього року вже не приховаєш, хто танцює пор’ядну львівську пані. Британська делегація недвозначно заявила про намір робити те, що вдома ось-ось можуть остаточно не дозволити нові господарі. Прем’єр-міністр Джонсон, вміло найнятий євроарабами для управління державною скарбницею, приїхав ділитись досвідом, нагадуючи про нещодавно видану книгу з мільйонним, як подейкують, гонораром. Його виїздний камердинер Фрай аж досить традиційно для британського політикуму здійснив урочистий винос трупа, з яким уже котрий рік не перестають носитись, аби помнили. Їхні слухняні брехунці, які навряд чи вирізнять жіночу волосину від чоловічої у власній вітальні, як і раніше, намагаються продати нам те, що в Україні, як не крути, традиційно погано продається.

 Image by BookForum Lviv

Та, якщо пам’ятати, чим закінчується лібералізм — а Німеччина це збирається довести, як не дивно, слідом за Францією — все іде, як іде. Можна це заперечувати, можна ховатись під пелюшку або навмисно доводити до крайнощів, аби не помітили головного — задушлива бюргерська мораль, вироджена в крайні форми нетерпимості як розправу над власним демократичним соромом, стискає ліщата й збирається на виснаження качати нафту з жил кожного громадянина держав, усамітнених колупати вавки з жахаючою єдністю.

Image by @MZarzhytska on X

 

Прикра відповідальність

Філософія образи, виклику та сатисфакції — хай навіть за рахунок сусіда тієї самої національності — перетворила патріотизм у розпачливий, істеричний боротьбизм із давно відомим фіналом, де війна з лотереї перетворюється на серійні політичні жертвоприношення, що про них варто сугестивно бубоніти заради підтримання образи, образи й образи. Ця образа, вміло підбурена почуттям страху не бути, як усі, не мати справжню -ськість і бути викинутим із суспільства як зрадник національних інтересів, перетворює малі й великі народи Європи на політичні маріонетки за принципом “розділяй та володарюй” - тільки-от карма, якою торгують в межах ідеології заспокоєння, виявилась поворотною.

Image by @MZarzhytska on X

В цьому контексті відповідальність літератури, оголошена темою 33 Міжнародного BookForum у Львові, мала б отримати й відповідну структуру, але з цим, як ми раніше вияснили, в нас проблема. Робимо, як нам казали, розпачливо схоплюємось над черговим знаковим трупом, з шафи якого, нарешті, вивалюється суспільний доробок, строчимо книжки про пам’ять, а про мислення хай Фромм. 

 

Феномен кластеризації

 Image by BookForum Lviv

Цього року з друзів у нас лишилась тільки Хорватія, і чи надовго — важко сказати, бо в структурі дружби очевидними стають традиційно хорватські тенденції, де в одну половину хати звисають вуса сусіда. Польский кляштор сумно згуртувавсь ув одному кіоску та двох подіях, присвячених тому, як мати, а не бути. Французькі та німецькі гості ще якось стримують вагу правоти — от тільки ми не завжди розуміємо, на що вони натякають. Британці, знову ж таки, традиційно ведуть оповідь так, аби знадобився перекладач з китайської, але зрозумілою є базова річ: нам цього не змавпувати.

Images by @MZarzhytska on X

33-й BookForum запропонував аж вісім кластерів, від фантастичного до поетичного. Біда одна — ми, виявляється, й досі не знаємо, як пояснити себе світу. Невідомо звідки взята українська іншопланетність зникає як феномен в контексті самопрезентації. Європейський книжковий паноптикум звик давати визначення через поетапну вербалізацію невизначеного, але є те, що для нас апостеріорі — ми самі.

Сама ця метушня з українським феноменом зникає, щойно ми починаємо говорити з іноземцями в контексті історії — від прадавньої до сучасної, але сучасна, виявляється, ще досі не є написаною. Якщо наша власна сучасність не є вербалізованою та структурованою, в історичному кластері, безумовно, опиняться галицькі суфражистки. Якщо наше сьогодення тлумачиться виключно “від сусіда” - що той зробив, аби нам було так боляче — в нашій фантастиці, беззаперечно, пануватимуть чарівні палиці.

 

Непедагогічна поема

 

В контексті професійної програми виникає одне питання — куди подіти ідентичність, яку не хоче переварювати середньостатистичний іноземний читач. В усякому разі, так твердять редактори, які завжди переймаються думкою читача. Аж сильно тривожить питання, чому нам не треба пояснювати американський чи британський контекст, і що це означає, крім спроб виправдовуватись за ніщо.

 

 Image by BookForum Lviv

Людина, яка має справу з іншою книгою — а й відповідно, з іншою культурою — історії не омине, а в ній набагато легше віднайти зв’язки, аніж, скажімо, в сучасному політикумі. Набагато легше звести сусіда до “неправильного свого”, аніж витерпіти “правильного чужого”, хіба що він має кошти на донат. Набагато легше виставити на подію очікувану, аніж справді цікаву книгу, тим самим зводячи події до партзасідань, на яких аплодують так само довго, як і говорять.

Image by @MZarzhytska on X

Болі від взаємного суспільного тиску покликана зняти поезія у великій кількості — але й тут з-під барвистих одеж виглядає еротична поза системою. Верхня палата парламенту, наслухавшись на денних засіданнях, навряд чи знайде в собі сили спуститись до нижньої, яка вже готова поринати в ментальність та обгрунтовувати це. Политі рясним дощем львівські вулички не залишають шансів на будь-що, крім кави з поглядом в стінку.

Image by @MZarzhytska on X

І, коли вже пробігтись ярмарком, побачити щось новеньке можна. Дуже добре видно тяжіння до старовини та епічності, до рясних сусідських прикрощів та війн у галактичному масштабі, до мистецьких казусів та пафосного докору хранителів підпільної правди. На цьому фоні, справді, народиться потужна детективна, а за разом, історична лінія, щойно зважимось зізнатись самі собі в нелюбові до свого.

 

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава  в Bluesky -

погляд назовні.

 

Сезони: митець і межева дипломатія

Автор Марія Заржицька

 Images by @MZarzhytska on X

Випуск 127 АртКава - спеціальний

Минулого тижня в Житомирі відбувся ІІ Міжнародний форум культурної дипломатії Art for Peace. Вдруге його організовують благодійні громадські організації, за фінансової підтримки Житомирської міської ради та управління культури, і вдруге його відвідують іноземні гості - у порівнянні з минулим роком, в розширеному складі. 

Місто іновацій

Зробити Житомир осередком культури - а точніше, повернути його до колишнього стану - мріє чимало містян. Яким має бути це повернення, і що вийде в підсумку, достеменно не знає ніхто. Секрети співжиття в етнічно та культурно строкатому місті відомі кожному його примарному  мешканцю, з однією поправкою - ми згубили не культуру, а структуру.

Якщо хтось заявить, що в Житомирі переміг фемінізм, він майже не помилиться. Цей фемінізм типово український, м’який і, які свідчать дипломатичні заходи, навіть троїстий. Якщо до нас повернеться нещодавно звільнений у Києві екс-мер, ми теж не здивуємось: на це натякає зростання чисельності нічийних будівель в історичному центрі.

Дієвість та дієвці

Втім, експресія першого Art for Peace уже не повернеться. Форум стає камерним, і не лише через війну. Іноземні гості починають активніше відвідувати його наживо, але концертних залів чомусь бракує - ба більше, їх обирають за принципом європейських будинків культури, немовби знаючи, хто не прийде. Навіть поляки в цьому сенсі вирізняються світоглядною строкатістю.

Схоже, це й збуджує натхненників, яким бракує емоційної енергії в себе вдома. З окультуренням релігійних споруд ми якось упораємось, не забракло би дипломатії. З подвійною мораллю складніше, бо Євросоюз радянських капіталістичних республік нам цього не пробачить.

Загалом, Art for Peace викликає дуже стійку ностальгію. Вдруге форум відвідує японський фотохудожник Кадзуто Сугіта, що, виявляється, подарував місцевій чорнобильській зоні 150 дозиметрів і знайшов подібність між рідним містом Одака й тутешніми Народичами. Вперше проводиться виставка фотографій авторства самого Сугіти та лауреатів конкурсу “Україна очима світу”, до якого долучились вітчизняні та іноземні учасники.

Вперше Житомир відвідала британська скрипалька Керенза Пікок. Як і в багатьох пострадянських чиновників, у неї суперечливі стосунки з поняттям державності, але мухи з котлетами в нас окремо. Історія - дочка часу, і цього разу про дітей говорилось в контексті елементарного. Ні, не про політику.

Долати побутові упередження важче там, де існують готові схеми поведінки, яка в груповому контексті може повернутись проти реформатора. Жінки в музиці, жінки в літературі, жінки в культурі потребують… велодоріжок. Так, велодоріжок.

Вперше до Житомира завітав піаніст Євген Хмара, що, виявляється, і в Голівуді премію отримав, і українське кіно промузикував. Більш того, вийшов до народу за рояль і досить чутно зіграв п’ятничному місту українські народні хіти. Одна біда - межа.

Коли камерне тріо виконує роль музичного оформлення свята, виникає підозра, що так звана емоційна частина культури - поезія, музика, графіка - в сучасних умовах покликана до розваги, й ця утилітарна роль, насправді, виконується давно.

Фільми та виробництво

Цьогоріч на Art for Peace було проведено чотири дискусії, одна з яких, так чи інакше, торкалася кіно. Дискусію відвідала сценаристка, кінорежисерка та кінознавиця Людмила Серебреникова. Вона є, в тому числі, керівницею багатьох українських кінопроектів для міжнародного показу й членом експертної ради УКФ із аудіовізуального мистецтва. І тут, коли на заходах різного штибу звучать запити про екранізацію, виникає головна дилемма. Де український глядач має дивитись українське кіно - вдома чи за кордоном?

Вже наступного дня, на VinBookFest, режисер Валерій Шалига вкупі з письменником та сценаристом Андрієм Кокотюхою озвучили запит на кінострічки з регіональними сюжетами - тільки не сьогодення. Чому не сьогодення? Мовляв, ніхто не хоче на сьогодення дивитись ще й з екрану - але ж доведеться, хай навіть з дореволюційного ракурсу. 

Мені, як неквапному аналітику вітчизняного мислення, здається, що дивитись не хоче ніхто ні на що. Кінотеатри порожні навіть за більш ніж доступних цін на квитки, безпечного розташування та західних пропозицій. На кризу жаліються навіть голівудські кінорежисери, але Голівуд чомусь не закривається й не перетворюється на сховище костюмів чи виставковий простір. Для того, щоби знати свого глядача, ця фабрика пройшла - і щодня проходить - ретельну практику вивчення ринку. Як і літературний, він поділений на сегменти, але з книжками вийшло ж?

Іван Франко недарма жалівся, що українцям бракує метафізики. Вони будуть колупатися пальцем в тому, що ти зробив, але з метафізичним думанням біда якась. Якраз там, де ховається рушійна сила змін, властивих суспільству впливової держави. Це, в тому числі, здатність керувати суспільною думкою через уміння почути, а головне, відчути, чого хоче ринок.

А це вже про вміння бачити себе зі сторони очами інших. І цього ми досі не терпимо, поволі перетворюючись на неорадянське суспільство, яке возить іноземців у спальних вагонах, але не хоче чути того, що ці іноземці про нас думають насправді. Бо ж коли всі навколо з вами погоджуються і говорять про вас, як ви про себе говорите, це має викликати занепокоєння.

2000 світлових років

В нашому суспільстві є одна огидна риса - швиденько прилипати до успіху емігрантів, яких воно свого часу витіснило. Ця паскудна споживацька схема, яка давно переросла радянські часи, помножилась на некрофілію, коли мертвий митець не просто краще за живого, а згадується вперше. І це не просто витіснення інакших - це витіснення людей, здатних мислити глобально.

Якщо говорити про технічні можливості для зйомок видовищного кіно, у нас їх точно немає. Навіть за наявності коштів, які - знову ж таки, за неорадянським принципом - все частіше беруться в держави. Єврофонди побудували навколо своїх грантів настільки щільну бюрократію, що з’явилась каста грантописців, а головне, цілком по-радянськи усереднена євроспільнота в черзі за благами від анонімних донаторів. У нас немає можливості залучити талановитих акторів, бо талант вартий грошей, як і ненудний сюжет. У нас немає можливостей залучити активних глядачів, бо в кінотеатральній сфері досі працює мхатівський принцип “особистої зацікавленості глядача”. 

В нас є можливість знімати документалку, короткий метр і навіть інколи - художні фільми, за наявності менеджменту. В нас є можливість розповісти, що це за фільми - через книги, зустріч із режисером чи акторським складом, але без сегментації подій та структурування ринку немає нічого.

В нас є можливість освоїти ШІ-технології так, аби вони сприяли якісному перетворенню сцени в кадр, але ми звикли до культів. Ми звикли до словосполучення “Гаррі Поттер” як до замовляння успіху, не даючи собі ані хвилини розібратись в комерційності проекту, цікавого хіба що любителям подробиць. Європейське словоблудство та вироблення нескінченних директив захопило настільки, що здається, наче дурні гроші можна отримати тільки за це.

Коли культура націлена винищити ім’я через його затирання або, навпаки, нескінченне повторення без сенсу, усереднити талановите, звести його до рівня тих, хто б і хотів, але не може - це, всього лише на всього, культ образи. Генетична теорія тут завше здаватиметься виходом, аякже

Я, все ж таки, за теорію ментального кріпацтва, де немає і не може бути імен, особистих досягнень чи чогось більше від майданного активізму. В ментальному кріпацтві немає спроб вирішити щось інакше, ніж грубою силою, спрямованою на формування покори в наступних поколіннях. З усіма віддаленими наслідками, де кріпак, змушений незламно працювати ще й в неділю, втрачає будь-яку гендерність, крім гриба. І, коли вже в розвинених країнах одна за одною перемагають ультраправі ідеології, варто згадати, де вони народились.

В тему ранішого дослідження, згадаємо й те, яким ідеологіям властиве культивування війни. Цього року аж кілька учасників форуму наголосили момент, який хвилює і метафізиків, і мегаліриків. Коли японець Кадзуто Сугіта шукає документалістики про Україну в часи війни, а Тамара Ібара, мексиканська фахівчиня з культурної дипломатії, говорить про обов’язок показати світові, ким ми можемо стати без війни, коли Житомиру дарують ляльку-мотанку з Південноафриканської республіки, коли, за розповіддю Євгена Хмари в Сингапурі на станціях метро стоять “Ямахи”, культура перестає бути емоцією. Це бачення, для якого, за словами модераторки, ведучої Україна 24, Лади Тесфайє, в нас точно є оптика.

Список провідних учасників II Міжнародного форуму та переможців фотоконкурсу - на сторінках щоденника подій. 

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

VinBookFest осінній: фанзона для зламних

Автор Марія Заржицька

Випуск 127 + АртКава

Images by @MZarzhytska on X

Цього року Вінницький книжковий фестиваль замінив “Книжкову країну”. То як замінив - ненадовго й барбекю.

“Загадкова” згорнула афіші, та великі видавці не забули, куди їдуть. Взяти з собою найкраще, що лишилось - не вірю. Інакше нам доведеться думати, що найкраще від нас усі ці роки ховали на складах.

Насмілюся припустити - а у вінницьких своїх репортажах я по-тутешньому валю в лоба - що київський синдром східняка так і не відпустив. Вдягтись до столиці якнайкраще, а в селі хай так, стало книжковою модою. Чи то способом розповісти, як хріново, тоді як у вінничан, за визначенням, все чудово. Відкривати в провінції книгарні й не їхати туди… блін, то поставте ятку хоча б книгарні.

Несамвидав: орел та решка

На цьому збляклому - а подекуди зчорнілому - фоні раптом постали самовидавці, й це логічно. Ба більше, на осінньому VinBookFest уже можна говорити про fanity publishing - суто українське явище незалежного друку.

Зі стендів "Бук-Друк"

В усьому світі від vanity крутять носом, бо якість і нуль прибутків, а у нас працює. Як? Усі розуміються - ба більше, переконані - на питанні комерціалізації локального характеру. На відміну від Заходу, обгортки красиві. На відміну від України, там обирають своє.

Український fanity - це вам не інді. Західного комерційного письменника від інді відрізняє наявність гарантованих гонорарів плюс роялті, ага. Інді, яких розпізнають за специфічним викладом пір’я, все давно порахували і йдуть одразу на Amazon. Наш письменник запросто відкриє свій видав, навіть якщо не письменник. Що видав, те видав.

Найцікавіше починається в продажі. Видавництво, хай і не своє, але візьме - можливо, 50 на 50. Принаймні, перші наклади варто виправдати, пробачте, рубльом. З шаленого завзяття письменник стає за прилавок, і все. Все. Більше він не письменник, а дядя / тьотя чудернацького вигляду, з відпрацьованою текстовою складовою й обгортками без комплексів. А що? Беруть же.

Кілька кроків потому - письменники від видавництв. Ті ж намети, ті ж розкладки, обгортки… м-м, ну так, різниця є. Та ж сама ставка на особисту харизму, підкріплену… чим? Видавництвом? You’ll be blessed. У когось виходить, чому?

Виступ Олени Заквацької, директорки Вінницької бібліотечної системи

Вінниця з Житомиром у цьому сенсі склали специфічний тандем, де fanity publishing працює виключно на запити ринку. Автори охоче вкладають доходи від продажу вже виданих книг у нові книги, створюють міцні тутешні спільноти відданих читачів, і це правильно. Розсилка за кордон теж існує, інколи голубиною поштою. Все працює, як?

Можливо, всім просто набридло бачити успішний успіх “столичних”, і хочеться впізнати в отому письменникові трішки себе. В ньому, в його героях, сюжетах та поворотах долі не з київського ЦУМу. Хай там що, але цей своєрідний літнашизм працює як психологічний захист, як український паркан з квітами зла.

Ймовірно, комусь просто не хочеться вимог. Яких вимог? Не як у сусіда, але серійно. Отакої - серійно, коли часом ятку поділити не стає натхнення. Закон протилежності та боротьби єдностей наш, звитяжний.

Віршом по роздоріжжю

Заходячи до поетів, хіба можна скаржитись на долю? Десятки опублікованих за свій рахунок збірок, брежневські регалії до підлоги, два-три намети від сили на одну подію. “Нас не зрозуміли”. Не розумію. Модель героїв базару - а що, є інша?

Едельвейс...

В цьому році я вперше жахнулась від поняття “літературне заробітчанство”. Жити за кордоном, без надії бути виданим на батьківщині, публікуватись за свої - звісно ж, на батьківщині - донатити на війну й отримувати зневажливе мовчання. Ми крок від започину іншоземного українського видання. Будинки там уже скупили.

...і ще один "Едельвейс"

Бо в світі існує структура суспільства, де орієнтир зверху, хай там що. Навіть тоді, коли ось-ось відкриється Американський інститут книги.

Дитинство на Бейкер-стріт

З ятки пані Галини

Повертаючись до нашенських просторів, зауважу раптові сяйва в безнадії. Мова про дитліт, який згортали, згортали, та й не загорнули, бо лишилось тільки обгорнути. В нас уміють розповідати історії, бо строчити дидактику дорого. В нас уміють створити інститут літературних нянь, бо бути розвагою ще дорожче. В нас хіба що не вміють про тілесність, бо британські вчені скоро почнуть дарувати до своїх видань мікроскопи, але нашо?

"Classica" VinBookHall

Кінематографічно, Хадсон!

І тут вже точно за детектив. На зустрічі про кіно пани режисери та сценаристи зажадали провінційних історій, але так шоб не про сьогодні, бо низзя сміяцця. Не дуже герої виходять… А де виходить, то видавництво не те. 

І тут я пропоную надсилати блогерам на читку примірник без обгортки та розпізнавальних знаків. Чистий аркушоблок, хіба що зшитий в потрібному місці - так, щоби Amazon знав, як.

Intermezzo Вадима Карпенка

І тут я не можу не згадати про жіночу прозу - оп’ять-таки з несамвидаву, знову-таки з Києва, і чому видавництва не взяли, мені вже все одно. Я бачу ім’я, бачу спільнокошт зусиль, бачу стиль і рух у напрямку себе. Бачу навіть чоловіка, який спромігся й тут покохати, але така вже його доля.

І сильно-сильно мені у Вінниці подобається формат презентацій. Це зустріч письменника і читача. В провінції легше здаватися тим, ким є, розкрити себе за межами наметових продажів і … відпочити. Так, відпочити.

А от з виходом української книги на екран в нас повна загадка. Шкода, що без “Книжкової” - ми б там розібрались, хто на кому стоїть. Одне око в щілину структури українського кінематографу закипає за три секунди - для порівняння, в книжковій індустрії знадобиться сім. Валімо все на глядача, він не ходить.

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава  в Bluesky -

погляд назовні.

Сам собі видав: 10 питань для Таїсії Сосновської

Інтерв’юєр Марія Заржицька

Випуск 126

Image by Taisiya Sosnovska

Таїсія Сосновська — журналістка, поетка, педагог, що популяризує читання  у дітей та розвиває в юних книголюбах уяву й креативність. Народилася в  Тернополі, росла на Хмельниччині, мешкала з родиною в Лесиному краї, на Звягільщині, з 2025 р. живе в Житомирі. Має аж дві ґрунтовні освіти - економічну в Національному аграрному університеті м.Києва та педагогічну в Житомирському державному університеті ім.І.Франка. Таїсія - бухгалтер, маркетолог та вчитель української мови й літератури, працює бібліотекаркою, але й це не межа її можливостей. В рамках міської бібліотечної системи “ЛітТера”, яка організовує виховну роботу  в  дитячому "Таборі книголюбів”, Таїсія займається з дітьми, сама будучи матір’ю трьох синів. 

Одначе, настав момент, коли жінка вирішила не тільки опублікувати власні вірші, а зробити з них літературні проекти. Перша збірка - “Оберемок сонця принесу до хати” - радше виплеснула все, що зібралось за довгі роки усамітненої творчості, а друга, “Поетка і Листопад”, стала тематичною присвятою родинам військових і здобула пік народної любові.

З липня 2025 року Таїсія працює над розвитком творчого проєкту “Віршограй” для дітей, заснованого на авторському концепті змалювання персонажів через поетичні асоціації. З серпня 2026 року Таїсія стала інформаційним партнером та колумністом часопису “КнижКава” і створила низку публікацій, що одразу вийшли в топ. Сьогодні ми розмовляємо з цією надзвичайно енергійною та сміливою жінкою про те, як вона вирішила керувати власними літературними проектами.

1. Чому видати поезію у вашому випадку було складно?

Насправді, я й не намагалася шукати видавця - з кількох причин. По-перше, бажання і потреба видати збірку були суто особистими, емоційними й, можливо, без очевидних аргументів. Було важливо, щоб ця книжка з’явилася. По-друге, серед моїх знайомих багато людей, які пишуть вірші. Здебільшого, видавалися власним коштом — невеликими тиражами, із камерними презентаціями, передусім для свого, локального середовища читачів. Їх до цього спонукали люди, які читали їхні вірші й хотіли бачити їх не лише в соцмережах, а й у книжці. Для мене це теж здавалося цілком природним: є тексти, є внутрішня потреба зібрати їх у книжку, є люди, яким вони відгукуються, — отже, книжка має з’явитися.

2. Як ви знайшли можливість самостійно опублікуватись?

До видання збірки спонукав читач, і не один. Приблизно за місяць, коли я дуже багато публікувала поезій у Facebook — а тоді щодня — люди почали масово писати: «Вам уже давно пора видавати збірку».

Спочатку це трохи смішило, а потім зацікавило. Я перегорнула свої дописи - їх на той момент уже назбиралося близько тисячі -  й подумала: а чому б і ні? В мене є свій читач, тому варто стрибнути вище голови й перевірити, чи справді ця потреба існує не лише в моїй уяві. Я написала пост: якщо ви хочете бачити мої твори в книжці, мабуть, варто зробити передзамовлення.

Це був, відверто кажучи, авантюрний крок. Я навіть написала приблизну суму, в скільки може обійтися книжка з мінімальним накладом. І найцікавіше — тоді я ще не знала, якою буде ця книжка. Ані точної кількості віршів, ані назви, суцільний експромт.

А далі сталося те, чого я не очікувала. Буквально через кілька хвилин після публікації посту мені прийшло перше повідомлення: людина хоче побачити мою книгу. Потім — ще одне, ще одне. Підключилися знайомі, знайомі знайомих… І в якийсь момент я зрозуміла: це вже не просто моя особиста ідея. Книжку справді чекають.

3. Чим вас не влаштував самвидав?

Чому ж? Влаштував. Якщо в майбутньому робитиму якісь інші проєкти, можливо, знову піду саме цим шляхом. Він дуже підштовхує до розвитку в інших сферах.

Звичайно, тут потрібно думати і про маркетинг, і про те, скільки часу ти реально можеш цьому приділяти. Думати про те, що буде ефективнішим, але, коли ти сам усе це робиш, то починаєш розуміти значно більше.

Поки що я пишу, переважно, вірші. Аби їх побачило більше людей, публікацій у соцмережах недостатньо. Поезію потрібно якось видавати, презентувати, доносити до читача.

Можливо, сам процес видання не такий уже й складний. Складніше реалізувати книжку, бо треба прорахувати все: і співпрацю з видавництвом, і рекламу, і маркетинг, і продажі. Якщо чогось не знаєш, можна вчитися, можна пробувати, можна помилятись і зробити ще раз. Тому для мене цей шлях — не лише про книжку. Він ще й про те, щоб самій навчитися її створити, оформити, представити й знайти для неї читача. Набагато більше можливостей, ніж коли ти просто написав книжку й віддав її комусь, очікуючи, що далі все зроблять за тебе.

4. Що вплинуло на створення проекту “Віршограй”?

“Віршограй” народився задовго до того, як з’явилася назва. Ще в дитинстві бабуся й тітонька відкрили для мене світ казок, природи, легенд, книжок. Я вчилася бачити історії у травах і квітах, слухати ліс і знаходити диво у звичайному. "Віршограй" — продовження тієї гри словами, яка почалася ще в дитинстві. Міфологія, поезія та любов до фантазії, мої власні вірші - адже я й досі «граюся словами», як писала в своїй першій збірці:

«Мовчки ранками

слів уламками

Дивно гралася

край села…»

Далі ця гра стала спільною — для мене й дітей.

5. Як “Віршограй” відгукнувся у дітях та дорослих?

По-різному. Найактивніше включалися ті, хто любить читати, має розвинену фантазію і легко приймає правила творчої гри. Водночас для мене було важливо не тестувати проєкт лише на дітях, які вже цікавляться таким форматом, а випробовувати його серед різних груп дітей, які опинялися на заходах.

Особливо запам’ятався один випадок у житомирському ліцеї. Ми фантазували, коли жив Чугайстер. Одна дитина припустила: мабуть, ще за часів динозаврів. А далі народилася ціла історія: можливо, саме тоді на Поліссі формувалися болота, великі дерева падали, утворювалися торфовища, а Чугайстери, які були створені ще до початку часів, могли спілкуватися з динозаврами. Заради таких моментів існує «Віршограй». Тут немає неправильних фантазій — є простір, у якому дитина може створити власну версію світу.

Безпосередня участь дорослих у «Віршограї» поки що мінімальна. Вони знайомились із проєктом опосередковано. Думаю, це ще одна аудиторія, з якою «Віршограю» належить  спеціальна зустріч - коли відбудеться оновлення авторського проєкту.

6. Чим сучасна українська педагогіка заважає розвитку креативності?

На одному невеликому прикладі — літературі — можна побачити певну проблему. Я переконана, що всі діти талановиті, просто таланти в них дуже різні. Коли дитина приходить до бібліотеки, вона зазвичай обирає книгу відповідно до власних інтересів. Комусь цікава фантастика, комусь пригоди, комусь природа, історія чи людські стосунки. Тобто, дитина інтуїтивно шукає те, що відповідає її внутрішньому світу.

В школі ситуація дещо інша: художню літературу дитина читає передусім за навчальною програмою, що, як і програми з інших предметів, є досить насиченою. Часу на те, щоб дитина самостійно досліджувала те, що її справді захоплює, не завжди достатньо.

Можливо, літературу варто - хоча б частково - вивчати не за жорстким переліком творів, а за напрямами та інтересами дітей. Наприклад, визначити певний обсяг літератури й знань, які дитина має опанувати, але дати їй можливість значною мірою обирати книги всередині цього обсягу — відповідно до своїх зацікавлень і здібностей. Спільною для всіх могла б залишатися певна базова частина: знайомство з ключовими іменами, творами, літературними процесами, основними поняттями. Коли дитину змушують глибоко занурюватися в те, що їй зовсім не цікаво, вона не засвоює цього по-справжньому, а просто витрачає час. Натомість цей самий час можна використати для розвитку того, до чого є природний інтерес і талант.

Можливо, я дивлюся на це з позиції бібліотекарки й людини, яка працює з дітьми через книгу, тому не претендую на готову педагогічну модель. Здається важливим залишати дитині простір для вибору. Креативність починається саме там, де є можливість не лише виконати завдання, але й спитати себе: «А що цікаво мені?»

7. Як сприйняли читачі військову лірику збірки “Поетка та Листопад”?

«Поетка та Листопад» взагалі не була задумана як військова лірика. Теж виникла експромтом, як наслідок подій, що відбуваються в Україні. В основі книги — історія жінки, яка пережила багато горя, але поступово відновлює в собі сили й відкривається назустріч новому життю, новій любові. Війна стала тією реальністю, в яку ця фантазія була вписана.

Книга писалася щодня, і кожен вірш я одразу публікувала у Facebook. Тому читачі сприймали її в процесі народження. Відгуки й коментарі з’являлися одразу, і частину з них я згодом включила до самої книги.

Найбільше розуміння я відчула саме від жінок - ця історія значною мірою про жіноче очікування. Сьогодні тил тримається на жіночих плечах, але книжка потрапила до рук не одного військового, і чоловіки теж залишали проникливі відгуки та коментарі. Мені це цінно, бо «Поетка та Листопад» —  про те, що навіть після великої втрати людина здатна знову повірити в любов і майбутнє.

8. Куди й до кого подорожують ваші поетичні збірки?

Мої збірки майже одразу поїхали за кордон — до США та Іспанії. Це були випадкові знайомі з Facebook, які через спільних знайомих почали стежити за моєю творчістю на сторінці. Коли приїздили в Україну, виходили зі мною на зв’язок і купували по кілька примірників — для того, щоб подарувати їх своїм знайомим за кордоном.

Дуже здивувало, що мою збірку люди, які живуть за кордоном, радили та передавали тим, хто залишився в Україні. Процес, коли книжка сама знаходить нових читачів і подорожує далі, ніж очікуєш - надзвичайно приємний.

9. Як досвід роботи в бібліотеці вплинув на творчість?

За час роботи в бібліотеці я прийшла до думки, що є час розкидати каміння, а є час його збирати. Мабуть, зараз у мене саме такий період — час збирати.

Творів на сьогодні в мене написано дуже багато. Я багато експериментувала з формою, пробувала себе в різних жанрах та напрямках. За цей період познайомилася з багатьма талановитими та цікавими людьми, які пишуть у різних жанрах. А коли щодня бачиш книги, працюєш із ними, читаєш, спілкуєшся з авторами, неможливо не зануритися в цей процес. Тому останній рік для мене був не стільки роком написання нового, скільки роком систематизації написаного. Я повернулася до своїх текстів, почала щось редагувати, щось переосмислювати, дивитися на них уже з іншої перспективи й ставити собі запитання: навіщо цей текст, для кого він, у якій формі його краще подати читачеві.

Іноді це навіть дивує мене саму — коли повертаюся до якихось давніших текстів і бачу, наскільки глибоко свого часу могла зануритися в певну тему. Думаю, незабаром спробую знову щось із цього систематизувати й показати читачам уже не просто як окремі публікації на Facebook-сторінці, а як цілісний задум.

Паралельно я почала більше пробувати себе в прозі: пишу й тренуюся писати оповідання, новели, експериментую з прозовою формою. Зараз у мене такий цікавий період: з одного боку — збирати те, що вже написано, а з іншого — відкривати для себе нові жанри й можливості.

10. Ви активно залучені до позашкільної роботи з дітьми - “Віршограй”, робота в літніх дитячих таборах. Як вдається здолати шкільні комплекси дітей - наприклад, скутість, прагнення не висовуватись, страх перед авторитетами тощо?

Я не сприймаю це як основну проблему сучасних дітей. Сьогодні виклик дещо інший —  гаджети й віртуальний світ, у який дитина може зануритися настільки, що реальне спілкування, рух, гра, перебування на свіжому повітрі не завжди здаються такими цікавими.

Тому я б говорила не про те, як долати комплекси, а про те, як повертати дитину в реальність і робити цю реальність цікавою. Тут дуже добре працюють динамічні ігри, свіже повітря, живе спілкування, спільні завдання, можливість рухатися, фантазувати, щось придумувати й робити разом. Коли дитині цікаво, вона природно включається в спілкування. І тоді вже не так важливо, чи була вона спочатку скутою, чи не дуже хотіла висловлюватися. Головне — створити середовище, у якому їй хочеться бути не спостерігачем, а учасником.

Ми дякуємо Таїсії Сосновській за активну участь в проєкті «Сам собі видав». Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням «Сам собі видав».

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань до Тетяни Чудновець

Слідами "Книжкової Країни": дитліт і ринок

Як змусити читати свої вірші: ergo sum

КнижКава в Х, Facebook  -

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

погляд назовні.