Автор Марія Заржицька
Випуск 128
Житомирський книжковий форум, що проводиться вчетверте на Європейській площі, зробився для видавців та авторів бажаним місцем гостювання. Безумовно, роль грає масштаб, у якому окремих учасників ринку краще видно, але є ще дещо — все більша залученість організаторів та одне одного в те, що робить кожен.
Видавці великі, видавці менше
Набагато легше долати стереотипи, коли представляєш собою велике видавництво чи відомого автора. Цього року великих видавництв на “Відсічі” було, м’яко кажучи, небагато — хіба що в представництвах як частина корпорацій або штату, як-от “Жорж” чи “Віхола”, що не позиціонує себе як видавництво масштабу - скорше, фокусу та глибини тем, а за тим, і відомого бренду.
Тут вимальовується цікава традиція “Відсічі” - формування кола видавців, які спеціалізуються на тих чи інших темах чи являють собою так звану середньобюджетну ринкову ланку. З одного боку, ціни на книжки, представлені під час форуму, не кусаються, з іншого, читач може знайти на таких ярмарках видання, що їх нема або не може бути у великих роздрібних мережах.
видавництва "Літературна брама"
(Житомир)
З іншого боку, значна представленість самовидавців і поетів — а за тим, і видавців, які згоджуються публікувати твори за кошт автора — стає не лише ознакою регіональних книжкових подій, а й українського книговидавництва в часи кризи. Спробуємо зрозуміти, чому так відбувається.
Військова література: в пошуку сміливця
Скарги на імпортні преференції — тобто, на 70 відсотків перекладної літератури в мережах “великої п’ятірки — стали звичною справою, і програми підтримки перекладів сприяють тому як державна ініціатива. В останній немає нічого поганого, крім дисбалансу за рахунок української літератури, яку може побачити світ, і, зокрема, комбатантськоґ літератури, яка вартує, все ж таки, виходу з “зеленого кута”. Створення реєстрових агенцій не дорівнює створенню проекту, який захоче читати значна частина цільової аудиторії, або це перетвориться на черговий пошук фінансування для вузькоколійних видань за рахунок автора.
Тут варто, все ж таки, звернути увагу на західний ринок — а найбільш пропрацьованим у плані літератури військового походження є ринок США. Колишні генерали, командири та солдати видають книгохіти комерційного значення, що розповідають про важливі для суспільства речі — від елементарних навичок самоорганізації та подолання психологічних наслідків бойових дій до створення передових систем управління бізнесами, психології впливу, реклами та пропаганди. Ці книги є результатом акумульованого досвіду, в якому захопливо представлені епізоди військових операцій та біографічні моменти лідерів підрозділів.
Валерія Волосюка, військового льотчика
І, якщо вже українська впливова еліта бере засоби пропаганди з колишнього СРСР — а вона бере, і це неможливо заперечити, бачучи гранітного штибу видання з певним стилем викладу та оформлення — то чому б не брати найкраще впливове, від майже пригодницьких біографічних збірок та фотокниг до дитячих історій, які легко читати й запам’ятовувати, включно із основними подіями Великої війни?
"Білка" та стрілки
Військова література (дуже не люблю, коли її обзивають комбатантською, бо звучить це не впливовіше, аніж банка тушонки) в Україні, попри все, перетворюється на жанрову, завдяки сміливості та дотепності авторів, які не соромляться творити трагікомедій. Військова література в Україні набуває дитячого забарвлення не лише через мову, доступну школярам. Те, як говорить з дитиною батько і мати, завжди має певну різницю. Історії про дітей на війні, тварин на війні, родини на війні стають все більш популярними, хоча не завжди приймаються видавцями за власний рахунок — мовляв, зараз не час. А коли?
Біографічні нариси та дитячі оповідання
Олени Мокренчук, історикині, майора ЗСУ
Звісно, покласти всі очікування ринку на спеціалізоване видавництво типу “Білки” зручно, але Ірина Білоцерківська буквально в дні форуму оголосила, що не в змозі зараз розглядати всі рукописи, які надходять. Чекати на з’явлення нових зірок, які стануть в один ряд із Віталієм Запекою чи Тамарою Горіха-Зерня - яких крути не крути, а читають - не варто. Чому? Вони є, і їм варто лише надати змогу писати ще і писати для всіх, а не лише для своїх. Хтось залишиться в історії як автор однієї книги, а хтось створить серію, і це нормально.
Біда одна — в якийсь момент і автор, і видавець вмикають системну відповідь, яка прикриває головний страх обох. Не сподобатись системі, що чи існує, чи ні, а працює як пропагандистський довбодятел, що не лише збиває з пантелику, а й віднімає здоровий глузд там, де нестиковки є більш ніж очевидними. Якщо в армії такий сліпий послух може спрацювати, то на цивілці — на жаль, вона є надто різноманітною.
Жанрова література "Відсічі": родовий відмінок
Коли вже до серій, на регіональних форумах, і тільки можна побачити надзвичайно плідних авторів, які, виявляється, існують. Це автори, які живуть і творять поруч із нами, пишуть багато і на диво якісно, а головне, - і знову ж таки — за свій рахунок. Переважно, їх не влаштовує тривалість очікування від видавництв, які купують права в авторів, та й сам процес продажу прав, переважно, незнайомий самовидавцям. Тут чітко проступає потреба “видати книгу” замість “продати права”, бо ж останнє сприймається, як продаж в рабство.
В контексті дитячої літератури самовидавцям існувати простіше. Її купують, бо треба, бо ж не кожен може собі дозволити ретельно й модно проілюстровані видання від зірок ринку. Втім, цього року нішу дитячих видань на “Відсічі” зайняли, переважно, автори, яких публікують, або видавці, які вже традиційно приїжджають на житомирський форум — Віктор Васильчук, “Каламар”, “Час Майстрів”, “Вишенька”.
Життя великих: зазирнути в серце
Мені дуже сильно сподобався ухил “Відсічі” до знайомства з авторами біографічного жанру. Раніше до нас приїздив Степан Процюк, вкотре навідується Олена Волинська, та цього року з’явилася Ірина Власенко, в якої нам, хоч і не без перешкод (відео, на жаль, не записалось), але вдалося взяти інтерв’ю про нову книгу, і ось що вона розповіла:
- В чому полягає секрет своєрідного культу Івана Багряного серед сучасників, надзвичайної уваги до його творчості — зокрема, до книги “Тигролови”?
- Іван Багряний був неймовірно щирою, відкритою та доброю людиною. Він створив “Тигролови” за два тижні, бо ця тема його по-справжньому хвилювала, створив із рукописів, які йому “допомагав” упорядковувати його маленький син. Крім того, Багряний написав книгу, яка врятувала тисячі життів українців за кордоном - “Назад до СССР”, в якій він пояснив, чому не хоче повертатись до Радянського Союзу, розповів про катів НКВС, які застосовували проти неугодних найжорстокіші методи “обробки”.
Ірина Власенко вже багато років працює над біографічними творами про діячів української літератури, науки та культури, ретельно опрацьовуючи історичні джерела та публікуючись у різних видавців — саме тому її книги, на створення яких йде в середньому від року до двох, мають різний стиль оформлення. Одна з нещодавніх, “По лінії найбільшого опору” про життя Івана Багряного, вийшла в “Українському пріорітеті” і, на щастя, уникла долі більшості книг видавництва, бо якраз була в друку.
Крім того, письменниця анонсувала вихід іще однієї книги, яка виходить за рамки звичних для неї творів та ось-ось має з’явитись у продажу. В роботі залишаються два твори з галузі наукових досягнень українців на світовій арені.
Фемінізм та фемінність
Коли вже братися до творчості жінок, то є сенс хоч інколи заглядати до Creative Women Publishing, які руйнують звичні уявлення про фемінізм та піднімають теми, близькі українським жінкам в традиції та сучасності. Дослідження тем відкритої та латентної пригніченості жінки, яка, з одного боку, вспадкувала паттерни суспільства з рустикальними або колоніальними установками — залежно від їх походження, західними чи східними — а з іншого боку, має тягар пострадянської громадянки з обов’язками вище голови та браком справжньої поваги, постає не демонстративним, а наративним у контексті прагнень жінок розповісти про те, що вони переживають і що відчувають. На українському полі ці пошуки перетворюються на встановлення міжпоколінних та мовних зв’язків — не лише в письменницькому колі, як-от “Перший вінок”, але й в родинному.
Контекст військової літератури тут не останній. На “Відсічі” ми мали змогу почути жінок- психологинь, жінок-піарниць, жінок-біографісток, які намагаються створити не лише обличчя, а й кістяк літератури про війну. Що з цього вийде, час покаже. В усякому разі, чоловіки розповідають про себе, а жінки — не лише про чоловіків, і ми можемо, на відміну від ранішніх поколінь, краще бачити картини війни очима тих, про кого раніше писали інші, зрідка чи в збірках — але чи будемо так добре знати імена та історії, як колись, залежить уже не від держави.
ваш вибір формату.
КнижКава в Bluesky -
погляд назовні.
