Belgrade`s Book Fair 2024: Forensickness

Image by Move to Serbia

Maria Zarzhytska, Author & owner

That`s a kick we have value embodying it. What happens on the bookmarket swinging from the hard stones to snakeshade? Belgrad fair in 2024 isn`t an exception - more, twisty miles, walked by readers, finding best, have felt like jumping by the old Mario way.

More than inner trends of this country like to show foreigners exist, but not there. Book fair under the big round top wants to be original, but alike bigger, not that longer. Polako way looks impossible for those who run, staying in the same place.

Looking on the book rows, taken by camera - as the point, to those who couldn`t be there this year - you get that foreign authors are more than honoured, even pilled up on the banners. It's good stand for Ken Follett or Rebecca Yarros, but they speak only with their dreamworks. Who speaks alongside, we just remember.

Cuban cosa as the horn, but not

Anthropology became an upset hideline on this year of Belgrad. Sometimes it looks like new era`s troyan searches, with bones used to be open instead of hard values. Moreover, Pablo Neruda, the author of "Joaquin Murieta`s Life and Death" is mainly a Latin book-speaking author on this fair. 

Miguel Barnet`s "Biografía de un cimarrón" (1966) goes up the headline work, with some little differences in the UK an USA editions. Finely analysed Esteban`s Montejo speech, where a misbehaving son of Cuba declares to make chill even after death, is heard like "clock-clock" of little Rebecca in Marquez hundreds. Why? It's Yugoslavia, babe.

Neighbouring guest, Nataša Rogelja, Ph.D. in Social Anthropology from Ljubljana, comes further, opening seaways to resolve the self-sufficiency needs. That's not only somebody`s experience, but her own family, who had walked by Adriatica like other thousands there. Life on the boat looks like an archetypical roadgate to pilgrimage, and it will be more than hype in local wall-building.

Nataša`s new book, “Trinaesti mesec/ Potreti morskih nomada”, recently announced by "Geopoetika", was one of topics presenting thoughts about time`s takeover. Downshifter Fidel with wild beard comes.

Unbordering human scoes: what or not

Neruda's "Canto General" in the American Academy of Arts countertops "Mi país inventado" of Isabel Allende. Democracy in earliers, boon prizing and living is one of escaping alternatives for radical blackjacking, but more. Infinite plans to go out with the wind from the monstrous place are too familiar, but a house of spirits waits everywhere, paradising.

David Unger from Guatemala knows how gringoes are coming with the power of food ("Jose Feeds The World", "Sleeping With The Light On", "The Mastermind"). Life in Brooklyn don't hinder to go on fair tabledot with "Vivid en el maldito tropico", but Tony Parsons exists.

The role of "Mirror" ex-columnist and active storyteller of 2010-s in "Guardian" shows foggy in "The Work of Goran Petrovic". His best-selling novel about single-parenting and "The Kids", crossed-out with Milena Markovic topwork of this fair, lore more. 

The local language declaring and the brainrot of sloppy kings about crying turkey - what leads royalty? Flood-pop are waited texts in sustainable cities where Piterkins` tales make a ruler.

Fraterness and vouche

Russian poetry in bilingual coll with Serbs and Alexandra Shalashova's white-kidding are somewhere behind the scenery. Local questioners prefer to keep silence or to crawl away, and M.Y.Sholohov ("Поднятая целина") with A.P.Chekhov ("Дядя Ваня") are quietly polite too. F.M.Dostoyevsky could, but not. 

The latter trend is so clearly observed in Serbian editorials that Dostoevsky is becoming the exclusive source for the "search for true values". However, one of the real reasons was enlighted by prof. Milo Lompar and writer Mukhorem Bazdul, who have marked the paradoxical dislike for Dostoevsky's novel "Demons" after Berlin wallfall.

Milletristics vs feargame: de vivida

The fiscal novel "Never" of Ken Follet, instead, is called to make bipolarity with strong woman's hands. American dream of the president is obsctacly planned picture, seems to be, drawn by resting Mycroft. Skipped on TV and СD layouts, atomophobic pulp is read dilligently.

The world where Devitt Klinton is giant elections` looser, where the main pigmie is more than blondcare, where her security advisor is Afro-American General, made by Edgar Allan Po`s Prize grossmeister, entertains. By author, a good novel must have not less than 50 dramatical scenes, - but, maybe 51-th exists to get full plot control and to be damn right. 

Richard Osman ("Two Tribes", "Insert Name Here", "The Fake News Show") is clubbing on Thursdays, and who knows where Tony Parsons, ex-neighbour of Boris Johnson, catches the sun witn conservative oldgitting. Neoromantic Donna Tartt, fearing for supernatural in the row American campus, towards it`s clubbing, vulgar superstition and psychotic miasmas, uses.

Dark-kidding plume, Tartt is one of most popular authors on this fair. "Involve with fear" is an old slogan of new fostery. Politeness of "copping first" is the flavour of EG narrow holes, with their brainsoft and romantical death banshing. 

Belgrad is overboring, Pulitzer`s next. 

KnyzhKava у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Ask for rewiews & ads here:

mariazarzhytska@ukr.net

"Прокляті королі" Гонкура: ворогу побажаєш

Image by Drouant 

Автор: Марія Заржицька

Перипетії народження та розвитку Гонкурівської академії - а разом з нею, й літературної премії братів Гонкур - можна охарактеризувати як fraternité cynique, в якому кумівство існує хіба що для прикриття. Позаяк, це зовсім не означає, що в переліку лауреатів немає талановитих творів чи геніальних авторів. Навпаки, в Гонкурівському списку їх чи не більше за всі інші переліки, - попри те, що в останні десятиліття все більшої ваги набувають тенденції опосередкування.

Сказати, що французи пишаються Гонкурівською премію - більш, ніж полестити, бо немає в світі її страшніших критиків. Утім, заявленим питанням номінації лишається одне: "Parles-vouz français?", бо говорити й не писати немодно ще з часів королеви Анни Ярославни.

Заснування академії, або медичний коллапс

Уродженці Лотаринзького герцогства, брати Едмон та Жуль Гонкури, насправді, мало чим запам'яталися у світовій літературі, крім імені. Так, роман Едмона Гонкура "Дівка Еліза" перетинається з "Пігмаліоном" Шоу, написаний за 32 роки до виходу найвідомішої п'єси британського (чи то пак, вже ірландського) драматурга, лауреата Нобелівської премії 1925 року й впливової особи в колах Букера. 

Втім, Гонкурівську премію засновано за дев'ять років до виходу "Пігмаліона", й це не дивує. На той час брати Гонкури встигли створити кілька очерків з історії та мистецтва Франції, закласти власний метод "натуралізму нервів" у вивченні моральності, таланту й фізіології ("Жерміні Ласерте", "Шарль Демайї", "Актриса Фостен"), створити "літературні четверги", стати видавцями й набути чималого спадку, що його вирішили передати на користь розвитку французької книги.

Дослідження моральності (1861-1869) не завадили ані Жулю Гонкуру, ані їхньому з братом спільному приятелю Альфонсу Доде, що мав стати виконавцем заповіту, померти від "царської хвороби" - сифілісу, що значно ускладнило реалізацію великих сподівань. Та й за їхнього життя перетин із натуралістичними колами відбувався хіба що через Доде, й т.з. "історії хвороб" ("Манетт Соломон", "Мадам Жервезе") зайняли другорядні позиції щодо Еміля Золя.

Едмон, що лишився єдиним спадкоємцем після Жуля, в 1896 році склав заповіт, узгоджений з братом ще до його смерті в 1870 році. До того часу брати встигли скласти досить-таки потужний літературний щоденник, з портретами письменників, критиків, журналістів, художників та стати авторами "Le Figaro" - щоденної французької газети з люкративною історією.

Гонкурівську академію як літературну організацію було засновано у 1900 році, але перед врученням першої нагороди (1903) члени журі зустрічалися по різних паризьких ресторанах, аж доки був обраний Drouant (1914), в якому премія вручається й донині.

Куверт члена Гонкурівської академії - це, всього лише навсього, комплект столового посуду для однієї особи, з іменними виделкою та ножем. Не вистачає лише бюсту Леніна, що височіє над біло-синіми тарілками з логотипом Drouant, в овальному залі ресторану на вулиці Гейон - а чому ж так, читайте далі. 

Премія та перші лауреати

Інтерес Гонкурів до патологій різного роду відобразився у першому призі 1903 року, що його отримав представник символізму Джон-Антуан Но за роман "Ворожа сила". Він описував події в психіатричній лікарні, що набули в уяві героя ознак фантасмагорії з травелогом, в якому він має знайти загублену кохану. 

Цікаво, що Гонкурівське преміювання (6 голосів проти 4-х) й публікація роману відбулися в один рік, але останнє трапилось за кошт автора й не мало комерційного успіху, - як пояснюють, через відсутність контакту письменника з критиками. І це за того факту, що однією з цілей заснування Гонкура було підвищення тиражності, не кажучи про зв'язки його членів.

Схоже, преміювання Но стало першим політичним рішенням членів Гонкурівського комітету, що намагалися таким чином "вкорінити" сина американського емігранта, який, втім, писав у власне задоволення - і, тим не менш, був визнаний найдостойнішим лауреатом початку ХХ століття (Леото, Гюйсманс). 

Протягом наступних 16 років у врученні Гонкура відбувалися типово французькі метаморфози. Після кількох маловідомих письменників у 1911 році премію отримує регіоналіст Альфонс де Шатобріан ("Володар Лурдін"), що в майбутньому стане прихильником націонал-соціалістичних ідей та одним з коллаборантів у часи уряду Віші, прагнучи цим відродити аристократичний лад в дусі католицької містики. 

В 1916 році володарем Гонкура стає Анрі Барбюс - член Французької комуністичної партії, що помер від пневмонії у Москві 1935 року. Втім, Барбюс отримав премію за натуралізм, а, насправді, за сильно відцензурований роман "Вогонь", в якому висловлює своє розчарування війною, започаткованою капіталістами. 

Позаяк, у 1919 році ще один очевидець та учасник подій Першої світової, Ролан Доржелес ("Дерев'яні хрести", екранізація 1932 року, реж. Реймон Бернар) не отримав Гонкур на користь Марселя Пруста ("У затінку дівчат-квіток") - зате, отримав ярлик пацифіста. На той час Пруст уже активно співпрацював з видавництвом "Галлімар", що випустило його роман того ж року.

Ціна галльського гребінця: тираж, продаваність та визнання

Після вручення Прусту Гонкурівської премії  прихильники Доржелеса майже одразу почали протести. Втім, і тираж, і продаваність, і публічність обділеного автора виявились вагомішими. Пруст отримав тиражі лише у 80-х роках ХХ століття, а його роман "В пошуках втраченого часу" отримав повсюдне визнання. 

Поза таланти та досягнення, Пруст був близьким другом братів Доде - Леона та Люсьєна, синів Альфонса Доде ("Тартарен із Тараскона", "Королі у вигнанні"). Старший з синів Доде, літературний критик, входив до складу членів журі. Історія цієї дружби не один день хвилювала французьке суспільство того часу, обрісши скандалами дуельного штибу. Чималу роль у них зіграв Робер де Флер, що не посоромився вчинити провокацію під час фотозйомок, шокувавши матір Пруста, Жанну Вейль.

Останньою книгою М.Пруста був тритомний роман "Содом і Гоморра" ("Нувель Ревю Франсез", 1922), коректуру якого автор так і не встиг закінчити. Втім, цьому життєвому кроку передував трагічний для Гонкурівської премії 1914-й, коли сталося одразу три визначних події.

Цього року почалася Перша світова війна, був убитий дружиною прем'єра редактор "Le Figaro" Гастон Кальмет і трагічно загинув Альфредо Агостінеллі, колишній секретар Пруста, що зазнав з його боку сексуальних переслідувань та став об'єктом помсти від пера письменника. Тож, Пруст отримав свою премію через п'ять років після цих подій, але вже був тяжко хворим на астму. 

Загалом, сутність і престиж Гонкурівської премії полягає зовсім не в грошах, яких вистачає лише на проїзд паризьким транспортом до ресторану - колишнього бістро. Дослідження таланту мали б дати якнайскоріше висування в літературний авангард країни, - тим паче, й французькі видавництва цьому всіляко сприяють (Галлімар, Фламмаріон, Альбен Мішель, Меркюр де Франс, Сей, Грассе та ін.). 

Тим не менше, Гонкур - єдина премія, що спонукала П'єра Гамарру до написання детективу, а наше видання - хоча б до поверхневого співставлення деяких фактів. 

Брудні франки обіду за 200 євро

Славнозвісна у видавничих колах "тінь Гонкура" лягла на премію майже одразу після її заснування. Окрім скандальних історій та загадкових смертей, товариство стало відомим через свою крайню нерозбірливість у важелях впливу. 

Так, видавництво "Галлімар" отримало чималий уділ в списку лауреатів, - позаяк, його засновник, Гастон Галлімар, колишній секретар Робера де Флера, під час Другої світової став класиком подвійних стандартів у видавничій роботі, а після війни викупив видавництво колаборанта Робера Деноеля, застреленого в Парижі, в його вдови. 

1960 року в автомобільній катастрофі гине Мішель Галлімар - "духовний син" і небіж Гастона, разом із письменником Альбером Камю, нобелівським лауреатом та захисником Галлімарів від антиколабораціоністської "кампанії очищення". 

За 6 років до цього, премію отримує чи не найскандальніша письменниця за історію Гонкура - Симона де Бовуар, за роман "Мандарини", що став одним з перших закликів до безсовісності в сфері інтимного. В ньому де Бовуар розкриває подробиці своїх зустрічей з американським письменником Нелсоном Алгреном. 

І, нарешті, цьогорічний лауреат Каміль Дауд уже в судовій коллізії через заявлене клієнткою його дружини розкриття психотерапевтичних подробиць, що стали основою для його премійованого роману "Гурії".

Гонкурівська премія: новітній період

Як уже говорилось, більшість гонкурівських лауреатів, мабуть, є добре відомими у межах Франції, але майже зовсім невідомими широкому загалу читачів за її межами. Втім, з певною частиною авторів можна познайомитись не лише через твори, а й через екранізації.

Окрім згаданого нами Ролена Доржелеса, що став одним з власників восьмого академічного куверту Гонкура (1929 - 1973), на екранах є "Зіпсовані діти" лауреата 1939 року Філіппа Еріа, про сім'ю буржуа Буссарделів, зациклених на добробуті, та чимало відомі українському глядачу "Прокляті королі" Моріса Дрюона, який отримав Гонкурівську премію 1948 року.

В Україні також надрукована збірка "Зниклий квартал" Патріка Модіано, що, крім однойменного роману, містить премійовану в 1978 році "Вулицю темних крамниць", та роман Маргеріт Дюрас "Коханець", де франко-китайські коллізії 30-х років розгортаються на тлі повстання у В'єтнамі.

Незважаючи на те, що Ельза Тріоле була першою письменницею, премійованою в 1944 році, більш-менш активного нагородження жінок так і не відбулося. Це ще один характерний розлом Гонкура, в якому співіснують мізогінічні та ультрафеміністичні тенденції. 

Найстаршою жінкою Гонкура є Едмонда Шарль-Ру, член 2 куверту (1983-2016), що отримала премію до свого призначення, у 55-річному віці за роман "Забути Палермо", екранізований спільно Італією та Францією в 1990 р. (реж. Франческо Розі). В 1997 та 1998 році два рази підряд премію отримували члени теперішнього 4 та 5 куверту - Патрік Рамбо та Поль Констан. 

З 2016 року почалося періодичне нагородження письменників з колишніх французьких колоній. Між тим, 2015 року Гонкур опинився в руках у доверху премійованого Матіаса Енара за роман "Компас" (Видавництво Старого Лева, 2017), зі спогадами смертельно хворого персонажа про свій східний досвід. 

На сьогоднішній день, громадянство Франції чи колишніх її колоній, насправді, є визначним фактором для отримання премії - на відміну від Bookers' Prize, де англомовну версію роману може представити перекладач автора з будь-якої країни світу. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Програмне книжкарство у Белграді: одна причина

Image by @MZarzhytska

Автор: Марія Заржицька

Програмна частина сучасних книжкових форумів - найкурйозніша читанка, джерело сюрпризів, або чорний ящик гіперсоціалізації. Що ж має відбутись такого, аби читачі обов'язково відвідали захід? 

В українській книжковій сфері це майже повна невідомість широкому загалу - своєрідний ефект білого листа - чи, навпаки, відомість учорашнього дня. Подій пропонується так багато, що вибрати з них найцікавішу не завжди вдається, виходячи з особистих потреб. Раптом відбуваються, на перший погляд, незрозумілі перестановки, - але завжди є чим замінити навіть небажаний захід.

Проспект та респект

Белградський книжковий ярмарок, немов ірландське весілля, розтягується на тиждень. Столів у ньому в десять разів менше, та вони від краю до краю. Так і цього разу - чотири програми з чималою кількістю учасників, що відбуваються у залах на честь видатних сербських письменників, та це лише цукеркова обгортка.

Лискучою фольгою, ба, ще й з візерунками, є назва програми, що триватиме у залі кілька днів. Вона може бути абстрактною чи тематичною, але, за новітніми законами ринку гострих відчуттів, усередині не обов'язково те, що зверху. Втім, вірші - непоганий спосіб налаштуватись на лірику, що не передбачає завчасних суджень.

Поетика ультрасучасності: оточення та розсіяння

В залах "Іво Андрич", "Васко Попа", "Борислав Пекич"  цього року читалися вірші сучасних сербських авторів за програмою "Пісні сонця". Читачеві, не знайомому з тутешньою поезією та її іменами - а український читач, на відміну від російського, саме такий незнайко - програма не розповість майже нічого, та й наша видавнича сфера майже нічого з сербської поезії не видає.

Заявлені одними з перших, поети-перфекціоністи Боян Васіч та Ана Марія Грбич відомі у місцевих колах шанувальників поезії. Ана Марія, редактор "Клуб 2" на радіо "Белград 2" й організатор поетичних вечорів ARGH у столиці, знана в Сербії як поетка за трьома збірками віршів, які не видаються в Інтернеті, - тож, можна лише міркувати про комерційність, кулуарність, чи то, справді, незакінченість її віршів. 

Та сама ситуація з віршами Бояна Васіча, що закликає свою ліричну героїню припасти поглядом до відкритого камбію й пустити в бронхи базилік та м'яту затяту. Поет випустив збірки "Вольфрам" та "Брід", сподіваючись на роль Вільгельма Райха. Наскільки йому це вдалося, не допоможе дізнатись ані видавничий кавертокінг, ані доброчинний флуд у стилі шоу Бенні Хілла. Як повідомляє сайт ярмарку, поетів-таки умовили залишити певну надію на передпродажні публікації, бо брови вже колосяться.

Чи то мовне питання, чи, знову ж таки, перфекціонізм якось впливають на плеядність сербських поетів з академічною освітою в галузі філології. Воїслав Каранович ("Жива решітка", "Син землі", "Раптове світло") отримав нагороду "Печатка міста Сремські Карловці" за збірку "Змієликий" (1989), та це далеко не єдиний його знаковий здобуток. 

А ми завжди думатимемо, що ми щось

Пропустили, забули чи переочили.

Матимемо болісне відчуття, що ми наповнені

Недостатньо, що ми порожні.

Це уривок з єдиного вірша Воїслава Карановича "Ритм", що увійшов до збірки "Позичена дримба" Івана Лучука (Тернопіль, "Богдан", 2012). Відвідала захід і Злата Коцич, що разом із видавцем Деяном Матичем та перекладачем Мірко Магарашевичем говорили про способи та якість перекладу поезії. 

Аберраційний неймінг: початок

Цього разу на ярмарку було приділено максимальну увагу "Атласу, описаному небом" - програмі, презентованій у залі "Іво Андрич". Сербські та іноземні письменники виступали в обрисах теми Горана Петровича - та не лише його магнум-опусу, а й власних доробків. Детальніше розглянемо презентованість іноземних авторів на ярмарку в наступній публікації, а поки що згадаємо про сербських гостей програми "Атлас".

Питання фактчекінгу в сербській медіасфері, й не тільки, є особливо гострим. І приклад тому - виступ проф.Александра Єркова, що відбувся за два місяці перед початком Белградського книжкового ярмарку. 

XXXVIII театральний фестиваль «Град» завершився у францисканській церкві Санта-Марія-ін-Пунта в Будві, що колись її було осквернено наполеонівськими солдатами, а в наш час перетворено на позірне місце. Як вказує джерело, саме там пан професор назвав «Октоих приволасника», виданий друкарнею Црноєвічів 530 років тому, першою кириличною книгою, - хоча, насправді, це "Остромирове Євангеліє" початку XI століття у Київській Русі. 

Важко сказати, наскільки подібне вписується в європейську інтеграцію та регіональність, підкреслену як середземноморський контекст. Втім, реалії, в яких поволі відбувається секуляризація священних текстів (і не лише) на користь різноманітних фондів, що готові вважати себе ледь не стейкхолдерами релігійних організацій, невтішні. Це більш ніж видно по нагородах, в яких насправді авторитетними є текст і академіки.

Церковні видавництва, начебто, присутні - як-от екзильні друкарні Рашко-Призренської та Будимлянсько-Никшичської єпархії. Це взагалі не є характерним для українських книжкових форумів, підживлюваних літературою антирелігійного та антицерковного глуму. Та про видання творів того ж еп.Артемія (Радосавлевича), "Святу Параскеву: Хрест в пустині" та Мирославлево Євангеліє офіційно не згадує ніхто, крім самих друкарень та волонтерів у соцмережах. 

Тема самозакутості, тим не менше, підіймалася на "Підозрілих обличчях". Володимир Кіцманович в поемі "Вогонь та келія" описує св.Василя Острозького (в миру - Стоян Петрович Йованович), що боровся проти отурчування й за православну віру. Професор Єрков узявсь за ваги й тут, спричинивши добра ніяк не демократичним знецінюванням інших творів Кіцмановича на користь релігійності як ошийника. 

Згадуваний нами у попередній публікації Душан Ковачевич за "Іконостас", представлений, знову ж таки, у Будві під кураторством Єркова, назвав Горана Петровича "письменником, що переміг сам себе", а д-р Александар Міланович, якого серія публікацій присвячена авторові "сербської мови Караджича", з її характерними літерами, в похвалі мови Петровича дійшов до абсолютних вершин стилістики. 

Не знаю, чи передбачала Вукова мова, що стала базою для сучасної сербської, глорифікацію, але ж треба згадати, що Горана Петровича ще з зими немає на цьому світі. Так і повернемося до зали "Борислав Пекіч", де знову зачіпалися правові питання, й не лише. 

Гібридна ідеологія та неоадекватність

Письменник, що зазнавав політичних переслідувань, автор 7-томної фантасмагорії «Золоте руно», творів «Захист і останні дні», «Атлантида» та «Час чудес», мабуть, згадувався в контексті книжкарства та ідеології, поем та піратства у цифровому світі. Утилітарність очевидна, бо навмисне затягані теми геноциду й війн усіх потомили, а про чуму та інквізицію й говорити не хочуть, бо ж відгукнеться - крім тих, хто все ж таки зважився. 

Як писав Пекич, "Роки, з'їдені сараною" породили цивілізацію свобідного вибору як особливий тип в'язниці, в якому обирається те, що нестерпне. Саме таким чином шизоістерична свідомість вважає себе здатною хоч щось відчувати - хай то буде несамовитий біль від забивання цвяху чергового симулякра, суспільного розлому чи ілюзорне відчуття кревності, несамовитої, як доісторична тваринна лють. 

"Марципанова лялька" професора Міло Ломпара не видана через конфлікт з італійським видавництвом, бо ж Геббельс. Немає цієї книги на Amazon і в англомовній статті про автора у Вікіпедії. Страх та комплекси сербської літератури стали темою розмови Ломпара з боснійським письменником Мухаремом Баздулем ("Транзит, комета, затемнення", "Посів солі", "Єресь номіналізму"), в контексті відокремлення літератури від ідеології.

Зміст події за участю Жарко Чигоя та Владана Богічевича торкнувся замкненого кола сербського книговидання, в якому й можна заробити на продажу прав за кордон, але цього чомусь не відбувається в масштабах реальної потреби. Дике поле балканського книжкарства не таке вже й дике, якщо глянути в сусіда - й тут, скоріше, проблема з вибором фільтрів, де сито якості давно замінили на парканну сітку-рабицю, з перспективою.

Аберраційний неймінг: фінальний відлік Сашиної тисячі

І, нарешті, апогей цинізму цього ярмарку, від якого виникає одне лише бажання - змусити учасників говорити з дітьми на різноманітні теми під прицілом. У залі, названій на честь поета Йована Йовановича Змая, відбулася програма "Тисячі "чому". Який пан Зозо її укладав, стає зрозумілим після уважного, неквапливого вивчення.

Урош Петрович, співавтор програми «NTC Learning System» та автор концепції «Загадкові питання», популярний лектор у пошуках дитячої креативності, учасник постійного складу в серіали "Фазони й фора", який називають культовим, є почесним членом-засновником товариства "Адлегат", безпосередньо пов'язаного з Фундацією Ршум, що в співпраці з Дитячим культурним центром Белграду організувала онлайн-академію "Сподвижники Сонця". 

І це ще далеко не все. Серед керівників академії - Любивой Ршумович та Матія Бечкович, що його батько до 1944 року належав до тз. "чорних монархістів", або четників - колаборантів з нацистським режимом в Югославії. 

"Адлегат" займається заснування та розвитком бібліотеки Лазича, що її теперішний власник, Віктор Лазич, є засновником асоціації, яка, ні мало, ні багато, відає просуванням сербської культури, літератури та мистецтва. І вся ця геліоцентрична система трималася під час ярмарку на трьох Петровичах - Урошеві, Наді та Ясмінці, чию діяльність стосовно дітей не назвеш інакше, як intimidation (залякування) та втягування в зону помсти. 

Вкрай не раджу заглядати в опус Ясмінки Петрович, чомусь дозволене в Україні проти діючих законів, бо вам гарантовано більше, аніж батьківський невроз. Це відверте знущання з психіки дітей та батьків інакше, як Аушвіцем, не назвеш. А чого чекати від людей, які постійно прагнуть здирати шкіру з людини, яка народжена носити шкіру? 

Bloody art Наді Петрович, що, крім Скоп'є, живе ще й у Флоренції - не останній прийом в іновативному нападі на особисті кордони. Цьому тріо "римського безуму" не вистачало тільки квартету, і знайшлася Александра Йованович, сценарист тін-фільмів "Навмання" та "Лагідний", повний зміст яких не знайти днем з вогнем.

Втім, квартеру організаторам програми здалося мало, й вони додали ще й дитячу танатологію від Володимира Растєгораца, як фінальний акорд у симфонії бузувірства. Й тут заперечувати нищівний шквал кіддінгу в сербському медіапросторі - однієї з найжорстокіших технологій, що калічить психіку як теперішніх, так і майбутніх батьків - стане лише затятий невір.

Хочеться нагадати організаторам та учасникам програми, що в тілі людини 46 хромосом, а 47-ма, справді, належить "дітям сонця" - якщо після таких експериментів вони взагалі народяться. Дабл-бінди є шизофреногенним фактором, про який вони не можуть не знати, академічно паразитуючи на чорнусі.

Наостанок, процитую вірш "Гіганти" Злати Коцич - поетеси, яку поки що можемо читати лише російською, в перекладі О.А.Комкова: 

Что может пила.

Электрическая, о Тесла.

Что – безумная алчность.

Рубка. Резня князей.

Погибли все мои

исполины.

Пала гвардия солнца.

Кто-то потирает руки. Прихоть-прибыль.

Надолго, надёжно схоронена прохлада.

Ад: скрежет земли.

Готово. Пусто пред взором.

Голые лачуги под голым небом.

Голые пни, голая ложь, мол, были гнилые.

Где ты живешь? На Голгофе.

Джерело: vestigia.video.blog

В наступній публікації розглянемо внесок іноземних авторів на Белградському ярмарку. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Ярмарок у Белграді: сучасність сербської книги

Image by tamburix on Flickr 

Автор: Марія Заржицька

Література сербських авторів поволі проникає на український ринок. Проте, більшість читачів сучасної прози поки що не в змозі дати їй якусь загальну характеристику. Поза слова без змісту, що ними зараз прийнято хизувати літературні явища, розглянемо презентоване на цьогорічному ярмарку в Белграді з точки зору новизни й впізнаваності.

Одразу скажемо, що сербське суспільство хвилюють майже ті самі речі, що й сторіччя до того. Семантичне значення часу тут різниться з українським, але загальні тенденції, що повертають в пошуки відповідей на питання того часу, є спільними. 

Перша світова війна та здобуття незалежності, комуністичний режим, боротьба з нацизмом та колабораціонізм, протистояння впливу аж занадто старшого брата й кровопускання в міцних обіймах західних друзів як історичні явища доповнюються упертим запереченням апріорних істин, фанатизмом, цинізмом та подвійними іграми на користь принципу маммони. 

В моделі розхитаного суспільства ми відрізняємося лише сторонами відкритого протистояння - та це не означає, що маятник довго лишиться на крайній точці підйому. Слова про дружбу тут давно нічого не важать - ба більше, віддають ненавистю й острахом, злом, здатним злякати найзліших. Так чи інакше, є речі, про які варто й не згадувати, аби зберегти психіку.

Найбезтурботніший помітить, що про Югославію (й Сербію, зокрема) в Радянському Союзі воліли говорити мало, і не лише через стосунки Сталіна з Тіто. Жити в стані безперервного кошмару, викликаного руйнуванням базового відчуття безпеки - своєї особистості як унікальності, вартої життя, свого мешкання, своєї спільноти - є неможливим, але, як показали два з половиною роки війни в Україні, люди звикають до всього.

В усякому разі, ми б не хотіли звикнути до того, що сусід по будинку чи селу може вбити лише за національність, мову, віру чи інші погляди, надихаючись постулатами омерти чи вендетти. Суспільний волюнтаризм - не те, що з'явилося учора чи зникне з закінченням війни. Навпаки, саме він є одним з найпотужніших чинників хронічного військового стану, аж до повного розкладу того, що має бути розділене та завойоване.

Історія сербського суспільства, найхарактернішою ознакою якого є кревність, лише підтверджує те, чого боїмося й ми. Саме над цим у своїх творах міркують автори, що є найвпливовішими в сучасній сербській літературі.

Мілена Маркович, що відкривала цьогорічний ярмарок, є досить своєрідним автором, твори якого мають розповісти більше за публічні інтерв'ю. Під соусом важливості знайдемо  "Змієвбивць. Юнацьке кабаре" (в російському перекладі "Драконоубийцы. Героическое кабаре"), з історією ассасинації австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда членами терористичної організації "Млада Босна", що співпрацювала з таємним товариством "Чорної Руки". 

На цьому тлі "Великий атлас Сербії" - двомовне товстелезне видання, що продається за ціною подорожі - і "Путівник по сербському менталітету" Момо Капора, та й добре відомий в Україні "Хозарський словник" Мілорада Павича накинуть чималої ваги на поличку балканіста. "Службени Гласник" ("Офіційний вісник") отримало аж три престижні нагороди за географічний фоліант, дві з яких дала Асоціація образотворчих художників прикладного мистецтва та дизайнерів Сербії (УЛУПУДС).

До слова, покійний редактор "Службени гласник" Горан Петрович, є своєрідним текст-символом цьогорічного ярмарку. Його роман в стилі магічного реалізму "Атлас, описаний небом", в якому лише зміст займає дев'ять сторінок, виданий в Україні "Коморою" у 2019 році, з перекладом Алли Татаренко. Попри, на диво, компактний стиль, у творі заховані думки та образи, що якнайбільше описують стан сучасного сербського суспільства.

Історія родини, відокремленої від інших у власному світі будинку без покрівлі, де вони роблять вигляд, що будують дах, а потім розбирають, перетинається з легендою про Вавілонську вежу. Навколо неї людина - всього лише безпорадна, застійна вода, де береги - оточуючі з їхнім. Дзеркальний розподіл кристаллізованої брехні та пекучої правди відображає зацикленість персонажів на собі, своїх переживаннях і на болю одне одного - та вони не міняються, лишаючи оточуючим огорожу, в якій вони звикли себе бачити (1 ).

Сімейну тему продовжує роман Владимира Кецмановича "Фелікс", за яким у Сербії було знято комедійний серіал з елементами крінжу (сценарист - Славіша Павлович). Роман опублікований в Україні "Видавництвом 21" у 2014 році. Ця історія може вважатись сімейною драмою з детективною лінією й навіть триллером, де сюжет пронизаний подіями зі світу ріелторського шахрайства. Фелікс проти Фелікса, як той, що породив Фелікса, врешті, зливається з ним у синдікат крутіїв, а книга отримує національну літературну премію. 

Тільки в Сербії може існувати поняття "письменник-рояліст", з яким не так невдобно бути монархістом - але й тут ховаються секрети історії, та звісно ж, династійні суперечки. Втім, Борислав Пекіч та Душан Ковачевич, насправді, цікаві зовсім не тим. Двоє авторів літературної основи, що перший з них пережив тривалі роки гонінь, а другий став не лише автором комедійних п'єс, а й сценаристом фільмів про життя сербів ув окупації й диктатурі, де заради правди викрадаються особисті речі та створюється нищівний компромат. 

Борислав Пекіч, який зазнав звинувачень і від сербів, і від чорногорців за "недостатню національну спрямованість", рік жив у СФРЮ без паспорту через "Паломництво Арсенія Негована", але там же і того ж року отримав за цей твір премію НІН. Пекіч  є відомим в Україні книгою "Новий Єрусалим. Готична хроніка" (видавництво "Кальварія", 2007, пер. Алли Татаренко). В центрі його авторської уваги - догматизм, фанатизм, гонки за прогресом, епідемії, нищівні війни та злочини проти людства, ілюзорність "цивілізації свободи". 

Фільм «Час чудес» за однойменним твором Б.Пекіча представляв Югославію на Каннському кінофестивалі в 1991 році та отримав нагороду за режисуру. Незважаючи на те, що письменник відмовився приймати британське громадянство, він став автором "Сентиментальної історії Британської імперії" (1992), та врешті, був глорифікований на батьківщині. Премія "Борислав Пекіч" вручається в день смерті автора, 2 липня, щорічно.  

Душан Ковачевич, художній керівник Белградського театру "Звездара", автор "Освітлення в селі" (1978), "Смішної трагедії" (1991), "П'ятизіркового контейнеру" (1999) та "Доктора Шустера" (2000), голова журі ярмарку цього року, є найвідомішим, але не єдиним носієм прізвища, з яким письменник та сценарист Синіша Ковачевич ("Держава мертвих", "Племінники", "Королевич Марко") презентував на ярмарку свій новий роман "Завоювання батьківщини". Окрім вищезгаданих творів, автор відомий  п'єсою "Мілан Недич" - про прем'єра колабораціоністського уряду Югославії в 1941-44 рр., відомою як одна зі спроб "м'якого реваншизму" щодо постатей подібного штибу. 

І тут варто зауважити, що в творенні шизополітичних симулякрів ми з Сербією можемо позмагатись. Це атавістичний страх зачепити інтереси кланів, які починають панувати в родині на користь анклавності, гіршої, ніш сільський бетонний паркан із трьома собацюрами. Гіршої  міни в незалежність важко собі уявити - особливо, коли друзі вже готують запал. А нам лишається чекати на хрестовий похід з портретами Фіделя Кастро, гортаючи жіночу прозу Мір'яни Бобич-Мойсилович та Весни Дедіч.

І хай нас проклянуть феміністи й соцреалісти, але страждання Барбі з перпендикулярними стопами не входять в наші плани. Казус письменників-дипломатів - бо, може, тільки в Сербії письменники найчастіше бувають послами? - є куди більш привабливою читацькою перспективою. 

Так, наприклад, роман Драгана Велікіча "Слідчий", виданий українською мовою - чоловіче віддзеркалення "Щоденникові сербської домогосподарки" Мойсилович, який поки що доступний лише сербською, а ще французькою, італійською та словенською мовами. Обидва захоплюють, обидва епохальні, обидва окреслюють інатність войовничої сербомами, вкриту благими намірами, немов білюсінькою скатертиною на довжелезному родинному столі.

Вук Драшкович ("Російський консул", "Спогади Ісуса", "Молитва", "Суддя") та Емір Кустуріца ("Бачиш, що не бачимо") - інший контрадиктив події, в якій слово вільне, а люди не так. 

В наступній публікації розглянемо програмних авторів з Сербії для цьогорічного ярмарку. 

Висловлюємо глибоку вдячність Аліні @sepagraf за розгорнутий буктюб про "Атлас, написаний небом" Горана Петровича

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Белградський книжковий ярмарок: історія з ефектом маятнику

Image by Borko Petrovic

Автор: Марія Заржицька

Постінформаційна епоха майстерно навчила нас робити вигляд, що деяких речей не існує, й оминати незручні теми, з надією спертися на тези медіасфери. Натомість, речі, які мають бути вільними, існують поза нашою увагою, бо їх несила осягти після влучних пострілів пропагандистської машини.

Про те, як має бути, в розхитаних суспільствах міркують багато, аж надто багато. Сербія, з її фактичною відсутністю нейтралітету щодо українського питання, демонструє в цьому плані зразок політичної неконгруентності, в якій Україна теж відзначилася подвійною мораллю.

Втім, не будемо детально торкатись історії підковерних помст, залишаючи її для політологів. Одразу розглянемо те, що Сербія запропонувала гостям як іміджевий доробок - тобто, військово-історичну публіцистику, і це не жарт.

Видання медіа-центру "Одбрана" ("Оборона"), що має свій магазин у Белграді, зайшли на передовиці піару одними з перших у соцмережах. Сам факт існування такого магазину, як і медіа-центру, з виданнями, що не є виключно стеллажними, змушує замислитись. Чи то ми в Україні, й справді, відстали від світових трендів, чи комерціалізація оборони ось-ось набуде нечуваних масштабів.

У цьому плані немає перебільшень. Українські магазини продають чимало літератури про війну, частина з яких є художніми творами, а частина - грантовою стеллажкою, і лише невеличка доля ринку належить професійним публіцистам. Безкоштовні журнали у нас можна отримати лише на виборах чи від Свідків Єгови, а сир коштує майже так само, як кіт у мішку.

Так, наприклад,"Одбрана" представила широкій громадськості аж цілий стенд розвідницької публіцистики, що має нашорошити пересічного громадянина.  Втім, біля прилавка "Одбрани" зібрався чималий натовп, в якому, можна було подумати, продають гранати, поламані танки або чек-листи профілю ворога. Незважаючи на сором'язливість фотографів, ми знайшли цікавинки, які б із задоволенням придбали для себе.

"Сторіччя військових нагород у Сербії" Душана М.Бабаца ("Век воjних ознака у Србиjи 1845-1945") описує надбання геральдики, з року введення першої сербської кокарди при Александрові Караджорджевичу до капітуляції нацистської Німеччини та її союзників. Таку саму вагу для дослідників історії мають "Королівське повітроплавство" (1912-1942) і "Найкраща королівська артилерія Сербії", яких в офіційному продажі може й не стати. 

Ще одна помітна публікація - біографія Мілутіна Міланковича, сербського інженера й кліматолога, письменника-фантаста, автора роману "Крізь простір та століття" й розробника новоюліанського календаря, що не був прийнятий основоположниками Православної Церкви, в тому числі, й Сербською (а не лише Російською, як наполягають у нас думати). 

Попри прагнення обновленських рухів зробити Міланковича одним зі своїх символів, його особистість та твори привертають увагу в ширшому контексті - й, схоже, це не єдина книга про вченого, що була представлена цьогоріч у Белграді. Медіа-центр "Одбрана" запропонував покупцям монографію "Мілутін Міланкович та оборона Вітчизни".

Не менш одіозною особистістю в історії Сербії, що його перетворили на біту для небайдужих, є Михайло Пупін (Майкл Ідворскі Пупін) - фізик та хімик, що емігрував до Америки, увійшов до складу Національного консультативного комітету з повітроплавання НАСА й був почесним консулом Королівства Сербії в США до 1920 року. 

Життєвому шляху та доробкам Пупіна присвячено аж кілька видань цьогорічного ярмарку, які можна переглянути на сторінках організації - втім, ефект Білого Кролика змушує нас рухатись далі, за історичною публіцистикою та белетристикою. 

Варто подякувати читачам, які охоче діляться надбаннями й зацікавлені в іноземних авторах. Тим паче, й тема є доволі звичною не лише для регіону, а й для Європи загалом. Наукова дискусія про корені європейської цивілізації в британсько-італійському контексті, що набула ще більшої кулуарності в зв'язку з військовою агресією Росії, продовжується на сербських книжкових розкладках.

В руслі сherchez la femme простір досліджень Брайана Сайкса ("Сім дочок Єви") та Евела Гаспаріні ("Слов'янський матріархат") має здригатись від вулканічних поштовхів, і лише "Доба чуда" британського військового історика Річарда Холмса має якось відвернути стихію. В усякому разі, соціальні очікування сербського суспільства - річ доволі хитка, з його запереченням очевидних речей та старими образами, що штовхають у затиск обіймів учорашніх ворогів.

Загадкова історія у виконанні Славіші Павловича ("Заповіт", "Братство Чорної Руки") була представлена цього річ на автограф-сесії з новим романом "Осветници и клеветници" ("Інтригани" / "Пасквілянти"). Тема розкрадання церковних святинь, ще й у гарячій точці - на позиціях незручного як у нас, так і в Сербії. Втім, детектив епохи розпалу війни в Косово торкається не лише цієї теми, а й помсти як рокової етики.

З казану пристрастей черпає й Неле Карайлич ("Файронт у Сараєво"), книга якого вийшла торік останньою частиною трилогії "Солунська, 28". Дім, що є свідком подій у Белграді від початку ХХ століття, стає своєрідним персонажем альтернативної історії. Схоже, в ній є відповіді на питання, чи здатна культура звернути суспільство зі шляху до мілітарного мороку. 

В наступній публікації розглянемо сучасних сербських авторів, представлених на ярмарку. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net