Творча криза: бестіарій свідомості

Image by Marc on Flickr

Автор: Марія Заржицька

Кожен автор у своєму житті, рано чи пізно, опиняється в стані, який, здавалося б, надовго може вибити з колії. Те, що ви робили раніше, перестає влаштовувати. Ви розумієте, що потрібні зміни, - але якими вони мають бути, уявляєте слабко або не уявляєте взагалі.

Багато хто в такий період припиняє професійні пошуки або, взагалі, змінює рід діяльності. Творча криза письменника багато в кого загрожує перерости в хандру й навіть у депресію, тому чимало авторів намагаються уникнути такого розвитку подій.

Втім, чи вирішує таке уникнення проблему замовклого таланту? Давайте все ж таки торкнемося речей, які є неприємні й навіть болючі, але заперечення їхнього існування може лише посилити кризові прояви.

Творча криза та її прояви

Багатьом авторам, - особливо тим, що доволі плідно попрацювали на літературній ниві - здається, що їм уже нема про що писати. Ринок виглядає байдужим або перенасиченим, а власних сил на придумування чогось нового, здатного зачепити увагу читача, уже не вистачає. 

Будь-яка криза виражається в незадоволенні станом речей, що існує. Зміни виглядають очевидною необхідністю, та для них бракує ресурсу або бачення того, що потрібно робити. До того ж, дуже часто творчі кризи співпадають із кризами віковими, під час яких людина може переходити на іншу роботу, місце навчання, переживати зміни в родинному житті, як-то народження дитини чи розлучення. 

Важливо не плутати творчу кризу та кризу творчості. Остання виражається у тому, що плоди діяльності набувають не того вигляду, змісту й значення, яке в них укладав автор на початку або в своєму уявленні. 

В усякому разі, криза проявляє себе  як перехід від однієї форми існування до іншої в обох випадках. Оточення може бути (або й здається) не надто емпатійним, ваші ресурси - недостатніми, а самооцінка похитується, коливаючись від завищеної до заниженої. 

В цій внутрішній боротьбі ви почуваєтеся виснаженими, а рівень ваших домагань постає у ваших очах невідповідно високим або посереднім, в рамках якого вам тісно, й немає вже знайомого вам відчуття польоту. 

Творча криза, хандра та депресія

В письменницькому середовищі, як і в будь-якій іншій соціальній групі, існує референтність, - тобто, здатність авторитетів впливати на думки та поведінку членів з нижчим статусом. 

Ви можете мати розвинений локус внутрішнього контролю, що виражається в незначній залежності від думок оточуючих і навіть авторитетів, але, все ж таки, зіткнутися з негативними програмами, що існують у вашому середовищі.

В психотерапії кризових станів існує метод виявлення хибного асоціативного ряду, пов’язаний з будь-якою сферою, де пацієнт почувається неспроможним щось змінити. Виявляється, що соціальне наслідування й навіюваність, а не якісь неписані закони, впливають на розвиток подій у негативному напрямку. 

Тобто, хандра і депресія - зовсім не фірмовий одяг творчої людини, а ваш вибір залишатися там, де зручно нічого не міняти й навіть хизуватися цим. Будь-який психотерапевт скаже, що більшість його пацієнтів, насправді, хоче залишатися психічно нестабільними, бо вбачає в цьому для себе певні вигоди.

Чимало з авторів упевнені - особливо, начитавшись біографій великих письменників - що депресувати “потрібно”, аби створити щось справді значне. Правда полягає в тому, що людина може творити щось значне після вирішення проблем, які закінчуються або не закінчуються клінічними випадками.

Тобто, аби ваш автомобіль зміг проїхати заваленою дорогою, потрібно або розібрати завал, або задуматись про інші способи досягти пункту призначення. 

Творча криза та криза творчості

Комплекс досягнень дуже часто впливає на такий стан, як криза творчості. Ви ставите собі одну мету, але в процесі вільного творення приходите до іншого підсумку. Ви розумієте, що в сучасному світі, незважаючи на розвиток цифрових технологій, існують вимірювані й невимірювані результати вашої діяльності. 

Отримавши в руки книгу, надруковану за ваш рахунок, ви отримуєте лише відчуття контролю над ситуацією.

Перебування у зручній, так би мовити, нейтральній ніші - наприклад, дитяча література - теж не позбавляє відчуття марності. Коли до жанру немає особливого покликання, а писати чомусь "треба", творча криза не за горами. Тим паче, коли ваша книга губиться на ринку серед тисяч типових.  

Писати для дітей - набагато більше, аніж спробувати привернути увагу малюка іграшкою в гіпермаркеті. Якщо дитяча інтуїція не обирає вас, впадати в розпач немає сенсу. Просто оберіть інший жанр, і дитина прочитає вас у тому віці, в якому ви готові до неї звернутися. 

Крах очікувань: базар та вокзал

Наперед змальований портрет письменника - хіба що не найпотужніше знаряддя руйнування творчих планів. Конвенційні очікування здатні зруйнувати будь-що, задумане вами, лише тому, що “так треба” чи “це неприпустимо робити”.

Наприклад, у пострадянському суспільстві існує три типи очікувань, які заганяють творчу людину в свідому скруту. Перше з них добре відоме людям з 90-х, коли чимала частина радянської інтелігенції опинилася на базарі. Інші зневажливо поглядали на них, доїдаючи останній бутерброд з сіллю й поринаючи у відчай.

Друге конвенційне очікування - дисидентство, в якому й суспільство, й автор переконані в неможливості робити те, що відчуваєш, жити за покликом власної совісті. Будь-які труднощі спонукають лише до втечі - в усамітнення або за кордон, де влаштувати письменницьку кар’єру чомусь так і не вдається. 

І, нарешті, третє, розбірливо озвучене нам старшим поколінням - “якщо будеш письменником, тобі доведеться усе життя бути бідним”. При цьому чомусь забуваємо, що покоління радянських людей, переважно, складалося з тих, хто не мав особливого уявлення про життя інтелігентних, тим паче, творчих особистостей. 

Чимала частина авторів ізолюється від суспільства, вважаючи його аж занадто токсичним і травмуючим. В цій ситуації навіть власний кактус може стати причиною багатоденної хандри, і потрібно, скоріше, шукати відповідей у собі. Людина, якою б вона не була чутливою, для соціальної ізоляції не створена, і заганяти себе в такий стан свідомо означає повільну смерть творчості.

Саме так, ви депресуєте через те, що застрягли у власній бульбашці думок про себе. Або чиїхось думок про вас.

А що на висоті?

Конвенційні очікування світового масштабу, здебільшого, пов’язані з сюрпризами слави. Таке трапляється на добре розвинених ринках. Характерний приклад - Артур Конан Дойль з його Шерлоком Холмсом, через якого письменник не міг переключитись на інші жанри або інших героїв. Публіка постійно вимагала продовження, й не задовольнилася навіть після смерті містера Холмса біля Рейхенбахського водоспаду. 

Певна частина плодовитих авторів (як от Кен Фоллетт) винаймають цілий штат працівників, які постійно перебувають в інформаційному пошуку, і час на створення нового детективу чи бойовика ретельно прорахований наперед. Як це відображається на стані самого автора, лишається тільки здогадуватись.

На таких висотах часто трапляються випадки літературних плантацій, і сам цей факт роздутості власного імені може стати причиною не те що кризи, а повноцінної депресії. Уважні читачі, врешті, помічають, як рука улюбленого автора перетворюється на конвеєр чи набуває якихось незвичних рис, і потихеньку розбігаються чи повертаються до ранніх творів, насичених авторською індивідуальністю.

Те, що конкуренція є плодом дерева під назвою “ринкова економіка”, знає навіть ваш кіт. І розглядати свою творчість як продукт зважиться далеко не кожен. В одних інші таланти, а комусь бракує сміливості.

Нішевість, яка не потрібна

Багато хто з письменників-початківців не так вже й соромиться власної недосвідченості. Поза, в якій творчість уникає широкого розголосу, насправді, означає неабияку впевненість в ексклюзиві. Не хочеться ні з ким себе порівнювати, бачити відгуки читачів - або, як частіше буває, не бачити їх зовсім. Варто лише пробити теплу шкаралупку букнетів, і ви зрозумієте, що це так. 

В ситуації, що на російському ринку доволі точно визначена як “Author.Today” немає нічого поганого, доки ви розглядаєте “Букнет” чи то “Аркуш” як майданчики для старту. Вони швидко займають позиції в Google, - і начебто не треба нічого більше робити. Є перегляди, є відгуки, відсотків на 99% схвальні, є спільнота однодумців, які завжди підтримають і погладять по голівці. 

Інша справа - видавничий друк, до якого вас згодилися прийняти й дистрибувати книгу через великі торгівельні точки. Втім, особливої реклами може й не бути, а відгуки чомусь пишуть про тих, у кого зв’язки та спонсори. В такій ситуації багато хто готовий вкласти останні кошти в безсмертя власної творчості, яка, врешті, осідає на бібліотечних полицях - і те добре. 

Все це страшенно знуджує, і хочеться сховатись під теплу ковдру, аніж надриватись по соцмережах чи купляти базарний намет. 

Комплекс досягнень та чашка чаю

Ви, й справді, не зможете робити те, для чого не створені. Проте, хто визначає це? Ваша мама, сусід, що не перестає скніти в сільській газеті, або бабуся, в якої три збірнички улюблених усіма віршів і п’ять гектарів городу в Богданівці? Джеймс Хедлі Чейз, що був змушений видати “Весь світ у кишені” в жахливо бульварній палітурці? 

Вам кажуть, що ви зможете, і водночас, топлять нищівною критикою, і ви вже не розумієте, що можете саме ви. При високому рівні навіюваності доволі швидко розвивається істеричний стан. Сама по собі істерика - лише один з примітивних механізмів захисту психіки від небезпеки. Отже, потрібно згадати, що налякало вас так сильно, аби не закріпитись в такому стані до повного виснаження.

Поза, позерство, позиція, позиціонування - асоціативний ряд можна продовжувати аж доти, доки не вийдете на почуття впевненості. Комплекс нереалізованих звершень спонукає хоча б до перегляду того, що зроблено вже. І найгіршою помилкою може стати знецінення.

Багато хто відкриває в собі таланти після курсу терапевтичного письма, забуваючи, що хист і талант не ідентичні. В цій ситуації опиняється чимало графоманів, яким просто хочеться викласти свої думки на папір - причому, робити це постійно, і замість спілкування. Соціальний інстинкт спонукає, аби ці думки хтось почув, і мережа наповнюється купою текстів, які не читає ніхто, крім краулерів.

Проблема якраз у тому, що природній соціальний фільтр на текстуальні викиди у наш час перестав ефективно працювати. Лібералізація ринку контенту обернулася злом, на яке одні не зважають, а інші вважають за добро і продовжують флудити. Диктат Я без хоча б елементарної перцепції перетворює літературний ринок у завали фізичного й цифрового паперу. 

Багато хто вміє писати, але, насправді, не може визначити свою нішу. 

При обуренні - рвіть папір на дрібки

Творча криза і творча депресія - лише родичі, а не ідентичні персони. Як то кажуть, в сім'ї не без потвори, але обоє вміють вести торг на свою користь. 

"Що ж, якщо ви не хочете мати справи зі мною, замість мене з'явиться моя звідна сестра". Просто порівняйте "давай ще трішечки полежимо" і "скільки вже можна впахувати?", і ви почнете розумітись.

В психотерапії депресивних станів існує метод амплітуди активності. Тобто, лікар просить вас вести щоденний графік активності у професійній галузі. На осі Y ви відмічаєте кількість виконаних справ за день, а на осі X - дні періоду. Очевидно, для того потрібно буде завести планувальник.

У підсумку часто виясняється, що пацієнт просто не вміє розподіляти сили, а в періоди виснаженості - відпочивати й переключатися на інші види активності.

В кризовій психології існує два типи думок клієнта - думки "з голови" та думки "з серця". Всеядний мозок - особливо в часи майже безперервних інформаційних потоків - здатен продукувати думки з такою самою шаленою швидкістю, відтворюючи їх з почутого або побаченого, - або раптом, цілими порціями, видавати купу мотлоху з минулого. 

Тож, старий рік - давно знаний привід розпрощатися із мотлохом. У вас є час його зібрати, і КнижКава готова в цьому допомогти. Перш ніж вийде публікація про те, як подолати творчу кризу, спробуйте її описати. Надішліть нам запит у соцмережах, або електронною поштою, і ми безкоштовно відправимо вам анкету творця, результати якої зможемо обговорити в індивідуальній бесіді. 

З наступаючим Новим Роком і Різдвом, та не забудьте попередити хандру про те, що ви збираєтеся з нею зробити.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 
mariazarzhytska@ukr.net

Букшоппінг: зелений змій книжкарства

Image by Сергій Ткаченко on Flickr

Автор: Марія Заржицька

Вас, мабуть, сильно здивує, що про це пише літературний агент. Здавалося б, варто спонукати покупців до придбання книг, незважаючи на те, що ними рухає. Насправді, подібна практика лише вбиває ринок, і сьогодні будемо говорити саме про це. 

Книгоманія: покупець, що тікає

Модна хвороба охопила суспільство порівняно нещодавно. За останні десятиліття інтерес до книг відрізняється не лише стабільністю, а й помітним зростанням. Активне книговидавництво, гарний дизайн, постійне з'явлення нових імен та політика мастхеву роблять свою справу, - тим паче, на ринку, де тривалий час не було доступу до різноманітної літератури.

Що ж спонукає чималу кількість читачів купляти стоси книг, заповнювати ними вільні простори у мешканнях, постити про своє захоплення у соцмережах, створювати блоги та читацькі клуби? В книжковій сфері став аж украй помітним підступний різновид шопоголізму - залежність від споживання книжок. 

Більш того, така поведінка майже не критикується, оскільки вона є, на перший погляд, вигідною для торгівельних точок. Тож, згадавши про кризу перевиробництва, перейдемо до психологічного стану самих читачів, що впливає на процес покупки. Відповідно, й на ринок, - бо від любові до ненависті один крок. 

Букшоппінг: дофамінова гра з мозком

Гачок продавців - далеко не єдиний фактор з'явлення дуже специфічного стану, що турбує значну кількість споживачів у всьому світі. Готовність бути шопоголіком формується задовго до того, коли людина починає активно відвідувати гіпермаркети у пошуках знижок чи певного виду товарів. 

Якщо уважно придивитись до поведінки того, хто пристрастно й регулярно щось скуповує, виникає стійке відчуття залежності такої людини від процесу покупки. І це далеко не все, що відрізняє букшопоголіка, чиє захоплення не виглядає меркантильним. 

Гіперчитачі зізнаються, що їм потрібно не так вже й багато часу в день для читання великої кількості книжок - 1-2 години, тобто, 30-60 годин на місяць. Якщо порахувати час на прочитання однієї книги зі стандартної цифри в 45-50 книг на місяць, швидкість читання вражає. 

Звісно, більшість людей схильна прикрашати свої досягнення. Аби зрозуміти секрет такої успішності, варто зважати на те, як і яку інформацію поглинають сучасні люди. Тим більше, книгомани охоче діляться своїми поличками у соцмережах і є одними з активних дописувачів рекомендацій. У чому ж пастка? Давайте розбиратися. 

Назад у майбутнє: від книгопаління до шалу

Пристрасть до читання існувала з часів, коли з'явилася перша книга. Втім, швидкість книгодрукування і його вартість не дозволяли збирати бібліотеки ширше за кілька поличок - і те, подібне могли дозволити собі лише дуже заможні люди. Такі обмеження дуже вплинули на ріст інтересу до книги, щойно вона подешевшала, й на ринку з'явились автори, готові створювати масову літературу. 

Наприклад, в Радянському Союзі існувала величезна кількість письменників, які більше ніде не згадуються, окрім архівних каталогів. Ще за часів СРСР сформувався певний набір читацьких інтересів, які, з одного боку, витіснили масліт соцреалізму, з іншого, демонстрували суворо обмежену книжкову політику радянського режиму.

Книжкова індустрія на Заході того часу вже існувала за ринковими законами. Сформувався шалений потік масової літератури, що зверталася до нижчих потреб - і це не означало, що запит ринку був саме таким. Пропозиція породила попит, а книги з високої полиці все частіше стали випускатися на ринок у здешевленому дизайні. 

Український ринок виграє за рахунок оформлення будь-якої, навіть посередньої літератури. Багато в чому наслідуємо світові тенденції комп'ютерної графіки, але в нас чимало видань, з якими працюють досвідчені дизайнери. Полиці в магазинах чи на книжкових ярмарках виглядають, справді, розкішно. 

Накупити таких книжок хочеться, лише побачивши цю красу. Втім, якщо естетик здатен себе стримати, то букшопоголік - ні в якому разі. Він є залежним не лише від купівлі, а й читання. Втім, шопоголізм - характерна ознака, що відрізняє таку поведінку від книгоманії, коли людина захоплюється читанням без вештання по магазинах. 

Цукерковий рай: мармелад і перець

Букшоппінг - справді, емоційно насичений процес. В книгарнях збирається все більше людей, час від часу оголошують розпродажі, онлайн-сервіси штурмують покупців акційними листами та дайджестами. Букблогери теж не відстають, щодня розповідаючи про новинки, без яких ви не будете вважатися "у стрімі".

Букшоппер любить проводити час у книжкових магазинах, навіть не купуючи нічого. Перегляд новинок чи розмови з іншими читачами, кава й смаколики, затишок і аромат створюють відчуття іншого світу, далекого від неприємностей ззовні. Не всі з букшопперів потрапляють у залежність, але чимала кількість із них опиняється в лещатах індустрії.

Букшопоголізм проявляється нав'язливою потребою купляти нові й нові книжки. За один похід до магазину букшопоголік здатен придбати до 10 і більше книжок, ще й страшенно пишатись цим. Та чи довго триває це почуття щастя? 

Книгоманія й шопоголізм - брати чи родичі?

Нездатність розповісти, про що книжка, відрізняє букшопоголіка від книгомана. Якщо другий настільки зациклений на читанні, що може цитувати улюблені книги шматками, то букшопман хіба що може вимовити якісь загальні, банальні фрази. 

Вважається, що книгоман не любить розлучатися зі своїми книжками. Будь-який сумлінний читач підтвердить, що це так. У когось книга є пам'яттю про дитинство, про важливу людину чи про якусь визначну подію в житті, для когось читання певних книг стало переломним моментом, а хтось прагне перечитувати улюблені книжки час від часу. 

Букшопоголік уникає прощатися з книжками не тому, що вони так вже йому потрібні. Згадайте дитину, що вперто відмовляється дарувати іншим іграшки, якими давно не грається, або ділитися цукерками. Як і дитина в цьому випадку, букшопоголік чіпляється за свої почуття, що їх отримав у процесі купівлі. 

Варто лише уявити, що деякі діти готові влаштувати через іграшку, яка сподобалась, чи яскравий пакет цукерок. Отже, букшопоголік відстоює власну можливість впливати чи здолати почуття небезпеки й тривоги, купляючи все нові й нові книжки. 

Споживацька й читацька поведінка: де межі?

Пристрасть до споживання є заснованою саме на тому, що ми купуємо не річ, а задоволення. В наш час важко досягти взаєморозуміння в будь-якій спільноті з приводу норми, бо спиратись на традиції може лише той, хто бачить приклад їх дотримання. 

Втім, небажання жити, як предки, теж говорить: "Все буде так, як хочу саме я". 

Коли вже згадувати радянські часи, можна з упевненістю твердити, що бібліотеки були в кожній родині. Суспільство ділилося на сумлінних читачів, які цінували кожну гарну книгу, що її можна було дістати в ті часи, - й на "буфетників", у яких книги були частиною принадного інтер'єру. 

Останній різновид поведінки, як своєрідний прояв гіперсоціалізації, перейшов у нову реальність, де править мастхев. Нова буфетність є добре помітною на каналах буктокерів, де вони позують на фоні гарненьких поличок зі стосами сучасного, яскраво оздобленого масліту. 

А як же колекціонери?

Дехто може не погодитися із цим, згадуючи про добірки книг, що, справді, вартують уваги. Наприклад, якщо людина полюбляє читати улюбленого автора циклами, збирати серії від видавництв або рідкісні книги, які ще можна придбати на вторинному ринку, це інший тип читацької поведінки. 

В тому-то й справа, що букшопоголіка не можна вважати колекціонером. Дехто, й справді, таким не є, але й тут існують особливості. 

Наприклад, людина прагне бути в курсі книжкових новинок, але не хоче захаращувати книгами половину будинку. Більшість прочитаних книг відправляється на вторинний ринок, і такий читач має змогу відновити потрачені ресурси для придбання нових видань. Тут проблема у виборі книги, яку не хочеться лишати в себе або перечитувати. 

Трапляються випадки справжніх знавців сучасної літератури, які мають це за хобі чи професійний інтерес. В інших усталеність не є однією з провідних рис характеру, й вони не люблять повертатися до прочитаного або згадувати минуле. 

Характерною ознакою споживацтва може бути така, здавалося б, побутова дрібниця, як небажання розпаковувати придбане або, взагалі, недбале ставлення до куплених речей. Тож, важливо вирізнити букшопоголізм від інших проявів читацької поведінки, що не є шкідливими. Якщо у випадку норми читача відрізняє психологічна стабільність у процесі купівлі або за його неможливості, то з патологічною поведінкою, якраз, усе навпаки. 

Не влипнути: ознаки букшопоголізму

Почуття провини - перше, що змінює ейфорію від гарно розставлених на поличці книгохітів. Як же так? Гроші не проїдені, не прогуляні, та й хіба культурна людина має право бути настільки меркантильною? Тим не менше, почуття провини невпинно гризе, і ви можете взагалі не відчути бажання прочитати хоч щось із купленого. Це - перший дзвіночок.

Самі букшопоголіки називають свою пристрасть guilty pleasure - тобто, задоволення, що викликає почуття провини. Одні його пов'язують з легким читанням як таким, інші - зі змістом прочитаного (наприклад, жіночі романи, даркліт або бульварні детективи).

Друга ознака букшопоголізму - бажання ковтати книжки. Це робиться, насправді, не через потребу читати, як таку, а через прагнення скоріше прочитати та йти за наступною порцією адреналіну. 

Примітно, що букшопоголіки дуже рідко відвідують бібліотеки чи беруть підписку в книгарнях, де можна отримувати книжки напрокат. Багато хто має фобії - наприклад, заразитись, або хворобливо гребують книгою, що побувала в руках іншої людини, чи певні, що старі книги є виключно шкідливими для здоров'я. 

Серед інших ознак букшопоголізму згадаємо наступні:

• Вільні кошти, здебільшого, або чималою мірою витрачаються на книжки.

• Серед придбаних книжок відсутні "негарні" видання.

• Придбані книжки, здебільшого, паперові - тобто, букшопоголік, немов дитина, захоплюється відчуттями, що потребують нової й нової стимуляції.

• Знецінення прочитаного - мовляв, книги з роками мають здатність інтелектуально старіти.

• Небажання читати повільно і вдумливо. Для цього потрібна серйозна, добротна література, якої букшопоголік не виносить. Йому потрібні цифри - акції, список бажань та кількість прочитаних книжок за місяць.

Втім, дофамін, як і будь-який наркотик, лишає по собі пустку й смуток, винними у якому стають, звісно ж, книжки. Виникає бажання позбавитись від них. Букшопоголік украй рідко лишає книгу для повторного прочитання, так само нечасто відносить книги до бібліотек чи дарує знайомим з тих, які не в змозі придбати собі літературу. Вони стоять на полиці, як прикраса, доки не знайдуть нового господаря - звісно, за гроші.

Втім, букшопоголікам нечасто вдається продати книги за ціною придбання. Перенасиченість ринку грає проти них, але й на свою біду - продавець змушений занижувати ціну, й покупці йдуть за новинками на вторинний, а не на первинний ринок. Такий демпінг б'є не лише по малих крамничках, а й по великих торгівельних точках. 

Букшопоголізм: чому і в кого виникає?

Головна причина букшопоголізму - підвищена тривожність та потреба в безпеці. Книги та читання використовуються як засіб втечі від реальності, що лякає та змушує вибудовувати нові, незвичні способи взаємодії. 

Швидке та легке читання сприймається як досягнення, що на нього й тільки здатна така людина. Тут немає потреби в пізнанні, а лише своєрідний Діснейленд, в якому розвага сусідить із бажанням змагатись, і це ріднить букшопоголіка з ігроманом.

На букшопоголізм, як і на інші види споживацьких відхилень, частіше страждають жінки. За цим стоїть потреба, яку вони намагаються задовольнити в соціально прийнятний спосіб. Наприклад, у світ книг може зануритися жінка, якій чоловік забороняє працювати чи якось проявляти себе, окрім хатнього господарства, не поважає в ній особистість і водночас, скаржиться, що з нею нема про що поговорити, й вона нічого не досягла без нього. 

Не кожна людина здатна читати серйозні книжки, та й не зобов'язані ми бути однаковими. Жінки, змушені доводити свій розум, потрапляють у пастку споживання книг, які, здебільшого, нецікаві їхнім чоловікам. Гірше, посередні книги використовуються їхніми "господарями" для втримання у хаті - та, все ж, навіть у такій літературі жінка бачить приклади іншого ставлення. 

Добробут, за якого в родині є можливість придбати готову, швидку й смачну їжу "ресторанного" рівня, замовити послуги клінера і, взагалі, менше думати про побут, не вирішує проблеми споживацтва чи якості стосунків. Жінка, по суті, намагається виконати соціальні вимоги, озвучені чоловіком - бути не лише гарною, але й розумною - і натинається на звинувачення в дурості, коли подружжя виявляє, скільки книжок зібралося в домашній бібліотеці.

Мами в декреті є іншою вразливою категорією читачів. Різке обмеження звичної активності й приплив гормонів, післяпологова депресія, прагнення урізноманітнити побут, дитиноцентризм і, головно, підвищена тривожність спонукають до купівлі нових і нових книжок. 

Дехто, нарешті, виривається з пут виснажливої роботи або свідомо обмежує спілкування на користь взаємодії з книгою, де світ настільки інший, а герої зовсім не схожі на оточуючих. 

Оскільки букшопоголіки часто страждають від підвищеного контролю своєї поведінки, залякувань, тривожності в родинах і безглуздих заборон, вони всіляко намагаються приховати свій спосіб утечі від такої реальності. 

Наприклад, донька, якій батько забороняє користуватись шампунем тому, що "її голові зарано", ще й обгрунтовує це цитатами з "експертних" порад, може обрати купівлю книжок як спосіб, з одного боку, втекти від гіперопіки, з іншого, заслужити любов начитаного батька. Як правило, переконати такого всезнаючого хатнього тирана буває не під силу навіть його дружині.

Книжкові гурти: тунель самотності

Потреба в спілкуванні задовольняється за рахунок книжок або людей з такими самими інтересами - книжкові клуби, розмови про книги в соцмережах тощо. Дехто переходить у галузь буктоку або буктюбу, отримуючи книжки від магазинів, й цілими днями читає або знімає відео. Принцип задоволення так і лишається самоціллю. 

Букток здається виходом з проблеми залежності від смартфону й переходом до професійного читання, - але, насправді, буктокер ризикує на роки застрягнути в споживанні одного й того самого типу книжок. Шкільна чи вузівська програма здається нудною, а от масліт, здавалося б, задовольняє усі потреби підростаючої людини. 

Добре, якщо буктокер має хоч якусь класичну основу, яка доволі глибоко вкорінює певні моральні принципи. А якщо ні? Якщо саме букшопоголізм рухає людиною, яка допомагає просувати книжки з так званого популярного сектору? 

Одна пристрасть легко перетікає в іншу форму, й людина, врешті, може втомитись від постійного споживання однотипної, поверхневої інформації та записування відео, в яких не висловлює нічого суттєвого.

Західні психологи добре знають, що легковажність та поверхневість є однією з причин депресії, яка може накрити людину зовсім несподівано - після, здавалося б, усім корисної активності. Низькоякісні, штамповані тексти й сюжети лише затягують у вир букшопоголізму, а читання таких книжок із часом сприймається як передбачуваний спосіб досягти того самого почуття безпеки - хай навіть і на короткий термін, до наступного "бестселеру".  

Потужним зовнішнім чинником розвитку букшопоголізму є пагубна практика нищення книг, яку пропагують останнім часом. Навіть підтримуючи її, людина починає відчувати страх, в тому числі, через побоювання втратити книги, які згодна читати сьогодні. Таким чином, книгами може бути заповнено увесь вільний простір в квартирі. 

"Можу покинути, коли захочу" - справді?

Найцікавіше, що букшопоголіки, так чи інакше, визнають невисоку якість придбаної літератури. Більш того, вони готові визнати свою залежність, і навіть використовують для того психологічні чи специфічні терміни. Періоди ковтання книжок, або книжкові запої ("зачити"), чергуються в них з абстиненцією (період нечитунства, або "нечитун"), коли навіть відкривати книжку немає бажання. 

В декого зачит може сягати до місяця, коли взаємодія з книгою - єдиний, майже цілодобовий вид активності. Кілька місяців перерви не повинно розслабляти оточуючих. Запій повторюється, і, досить імовірно, це може статися в певні сезони, коли ризик розвитку депресивних станів є найвищим.

Планка продуктивності (низька, середня, висока), що є популярним показником успішності серед букшопоголіків, є ще одним стимулом купляти нові книжки й поглинати їх із шаленою швидкістю. Читацькі клуби, де на одну книгу виділяється тиждень, перетворюються на книжкові секти, в яких поступово зникає критичне ставлення до ситуації.

Факт запійності такої поведінки підтверджує те, що букшопоголіки можуть почуватися зле після того, як накачуються книгами аж під саму зав'язку. Вони скаржаться на запаморочення та нудоту і, звісно, переривають читання на тиждень чи два, аби потім розпочати все знову. 

І ще - букшопоголік має проблеми з пам'яттю. Як на процес купівлі, де "все, як в тумані", так і на прочитане. Легкі, типові тексти, плюс, велика кількість прочитаного перетворюють спілкування з книгою на коктейльну вечірку довжиною в життя. 

"Я не читав три дні": що далі?

Клуби анонімних книгоманів можуть стати ще однією імпортною реальністю. Перш ніж бігти до психотерапевта, згадайте, чи не зустрічалися ви з ним у книгарні. 

Певні психопатології - наприклад, СДУГ чи РДУГ, панічні атаки, ПТСР, неврози, маніакально-депресивні стани, розлади настрою, істерії та шизотипальні розлади можуть проявлятись, у тому числі, в неконтрольованій пристрасті до читання, що впливає на самопочуття. 

Фізичні хвороби теж вимагають милувати свій організм. Тож, якщо у вашій родині є хвора людина, допоможіть їй побудувати читацький графік, перемежовуючи його з іншими видами активності. 

Аудіокниги стають багато для кого методом замісної терапії, в яких залежний від самотнього читання змушений дослухатися до іншої людини. Поступове, порційне читання теж допомагає позбавитися від залежності на етапі абстиненції. 

Якщо схильні читати кілька книг одночасно чи втомлюватись від великої кількості прочитаного - зупиняйтеся, щойно відчуєте дискомфорт і неможливість уяснити текст. Читання по 1-2 абзаци - доволі успішна практика для тих, хто не може довго втримувати увагу чи має проблеми з пам'яттю. 

Неквапна фізична праця - ще одні дієві ліки від залипання в книжках та букшоппінгу. Чергуйте час для читання з роботою, яку можна розділити на певні етапи. Проблеми в людей із залежностями, як правило, виникають в розподілі часу. Обдумуйте прочитане під час рутинної роботи, і вона перестане бути нудною, а якщо є з ким обговорити - зцілення не за горами. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Світові літературні премії: Андерсен (1956)

Image by казка.укр

Автор: Марія Заржицька

При згадці дитячої літератури в будь-якого сучасного книгознавця виникають досить неоднозначні відчуття. З одного боку, літератури для дітей та юнацтва стільки, що годі й думати про якусь нестачу. З іншого боку, принадно ілюстровані видання все більше схожі на першотравневу демонстрацію толерантності, а мирне співіснування завдяки дитячим книжкам все більше схоже на нейтралізацію чи спосіб здобуття швидкої популярності.

Саме тепер час пригадати, з чого починався світовий рух за дитячу книгу. Сьогодні приділимо особливу увагу премії Ганса Крістіана Андерсена, засновану в 1953 році за активної участі німецької письменниці й журналістки Йєлли Лепман. 

Премія Андерсена: про що вона

Метою премії, що вручається в один день із днем народження відомого данського казкаря, є заохочення розвитку високоякісної дитячої книжки. За свого життя Андерсен, як і Керролл, встиг вибороти своїх читачів у снобістського прошарку тогочасного письменства. Йєлла Лепман, зіткнувшись зі страшними наслідками бюргерства, вирішила зробити крок у бік прориву обмеженого світогляду. 

Премія Андерсена вручається авторам книжок для дітей та юнацтва й художникам-ілюстраторам, що є живими на момент вручення, за тривалий видатний внесок у дитячу художню літературу. Вона не є грошовою, а відноситься до премій престижу і вважається рівноцінною Нобелівській.

Матеріальним вираженням премії Андерсена є золота медаль з його профілем та диплом.

Історія премії: від епохи Лепман до наших днів

Йєлла Лепман - особистість, що майже не згадується у вітчизняних ЗМІ, а її твори в нас не видаються. Українським читачам нема чого сказати про "Сонну неділю", "Хто такий люкс? Детективна історія для молоді", або "Таємницю двору із зозулею", виданих у 20-х - 60-х рр. ХХ ст.

Тож, перш ніж відправлятися на пошуки рідкісних видань за кордон, згадаймо кілька важливих фактів про Йєллу Лепман. Вона емігрувала до Лондона від нацистського режиму, заснувала Міжнародну юнацьку бібліотеку в Мюнхені, спонукала до створення премії, на яку щороку претендують українські автори в межах національної секції IBBY-Україна. 

Більше того, Й.Лепман стала засновницею IBBY (International Board on Books for Young People) - Міжнародної ради з юнацької та дитячої книги при ЮНЕСКО, що має національні сектори у 80 країнах - потенційних організаторах вручення премії Андерсена. Внеском Й.Лепман у світові пам'ятні дати є Міжнародний день дитячої книги.

Концепція міжнародного взаєморозуміння через дитячі книжки вперше пролунала в 1952 році на конференції у Мюнхені. То був період, коли, попри вплив у німецьких демократичних колах, Лепман та її однодумцям довелося боротись за фінансування проекту аж десять років (1946 - 1956). 

В 1953 році, врешті, засновується IBBY, резиденцією якого стає спочатку Цюріх, а потім Базель. Йелла Лепман перебуває на посаді голови журі з 1956 по 1960-й рік. Ще десять років, аж до своєї смерті у 1970-му, вона є членом журі, президентом IBBY та почесним президентом комітету. 

Через десять років після початку нагородження письменників до списку лауреатів премії Андерсена включено ілюстраторів. Тридцять років підряд в рейтингу конкурсантів панує дуже своєрідне школярство. Окрім переможців, у списку відзначаються "високо оцінені" конкурсанти, а склад країн майже не змінюється. 

Журі премії Андерсена сформовано з присяжних, число яких поступово збільшується від семи до десяти в 2000 році. Вражаючий факт, але тільки з цього часу журі розділяється за напрямками роботи. Половина присяжних займаються виключно текстами, а інші – ілюстраціями.

Особливості розподілу - чи існують вони?

В інструкції до нагороди читаємо, що то є виключно міжнародна розробка, й жодна країна не є об'єктом вибору. Проте, метаморфози списку змушують замислитись. 

З 1996 року конкурсантів із високою оцінкою перейменовують на фіналістів. За чотири роки до того з'являється помітне різноманіття щодо складу країн у фіналі та переможців. Урешті, й така ситуація перетворюється в застій, а країни колишнього соцтабору мають змогу проявити себе, переважно, в ілюстрації.

Важко сказати, що саме вплинуло на лібералізацію списку в 90-х-2000-х роках, але в ньому з'являються такі країни, як Бельгія, Аргентина, Греція, Іран, Китай та Ліван. Втім, п'ятірка країн, що найчастіше отримували премії, є відносно стабільною по обох напрямках вручення премії Андерсена:

• Hans Christian Andersen Author Award (1956) - США, Велика Британія, Швеція, Данія, Бразилія

• Hans Christian Andersen Award for Illustration (1966) - Німеччина, Чехословакія (+ Чехія), Японія, Швейцарія, Велика Британія

Пасткою статистики вручення є наполегливість частини конкурсантів, що рік за роком стають фіналістами, а потім перемагають. Ця наполегливість увійшла в традицію премії, але, з іншого боку, вона не дає ходу іншим претендентам. 

З 1996 року в списку нагородження опиняються 3-4 фіналісти. До Почесного списку IBBY  (Special Hans Christian Andersen Honor List) входять конкурсанти, що отримали особливу відзнаку, але цей процес багато в чому залежить від національних секцій. До списку потрапляють, в тому числі, й переклади. 

Підвалини традиції заклали найвідоміші письменники, твори яких вплинули на формування світогляду без нацизму - Астрід Ліндгрен, Туве Янссон, Джанні Родарі, Джеймс Крюс, Отфрід Пройслер, Алан Гарнер, Богуміл Ржига, Кетрін Паттерсон, Сергій Міхалков, Агнія Барто, Всеволод Нестайко. Багато імен ще залишається відкрити, якщо переклади на українську наберуть справді державної спрямованості. 

Попри те, що Україна була самостійним членом ООН за часів існування СРСР, наші письменники відзначалися в межах почесного списку, і тільки. На даний час не маємо єдиного переліку відзначених та номінантів, що регулярно оновлюється. 

Премія Андерсена: принципи винагороди

Малим Нобелем, як ще називають премію данського казкаря, відзначають авторів з їх провідними творами у повній версії. Під час прийняття рішення враховуються роботи, що вже є в художній літературі - тобто, творче портфоліо. Воно має містити 5-10 книг, з якими ознайомлюються члени журі, його секретар та президент IBBY.

До виконавчого комітету премії входить 10 національних секцій, інші 70 впливають на процес. Якщо в країні відсутня національна секція, IBBY розглядає можливість індивідуального членства. Від комітету залежить склад журі, а від виборного рішення Генеральної асамблеї IBBY - кандидатура голови. 

Протягом півроку журі комітету перетворює перелік номінантів на фінальний список. Звання "фіналіст" та "переможець" можуть виявитись не такими вже й віддаленими в часі. 

Наприклад, Джанні Родарі ("Чим пахнуть ремесла", "Джельсоміно в країні брехунів") двічі отримав високу оцінку та, врешті, став переможцем у 1970 році. Хрещеник бельгійського короля, Барт Моейярт, ще досі ходить у фіналістах, а країни колишньої Британської Співдружності попадають в яблучко, максимум, з другого пострілу. 

Конгрес, який вручає премію, відбувається один раз на два роки (б`єннале). З 1967 року це 2 квітня - день народження Г.-К.Андерсена й Міжнародний день дитячої книги, заснований Й.Лепман. На конгрес в одній з країн-членів IBBY  приїздять спеціалісти з літератури для дітей та юнацтва. Заявки на проведення наступного з'їзду подаються за 5 років до його проведення. 

Місце проведення конгресу не залежить від попереднього переможця. Найчастіше за ці роки обиралися Іспанія, Італія та Німеччина. Країна-спонсор визначає тему, символіку та ініціює звернення переможців до дітей світу. До часу вручення нагороди приурочений спеціальний випуск Bookbird - журналу IBBY, який останнім часом зазнав неабиякої лібералізації.

Джерелом фінансування премії Андерсена є державні, приватні пожертви та незалежне фінансування. Останнім великим спонсором на конгресі 2021 року в Російській Федерації вказано компанію Nami Island Inc, що належить родині Мінн з Південної Кореї. 

Відьомська скринька, або німецький схизис

Врешті, доходимо найцікавішого, без чого премія для нас перетворюється на споглядання успіху за стіною печалі. Це нагородження письменників з тепер уже пострадянського простору, який можна розділити на два умовні періоди - під час існування СРСР та після його розпаду. 

За життя Йєлли Лепман радянські письменники та ілюстратори не відзначалися нагородами, окрім почесних дипломів. Після її смерті одна-єдина премія була вручена в 1974 році ілюстратору Тетяні Мавріній ("Сказочные звери", "Пряники пекутся, коту в лапы не даются", "Сорок сороков"), а Сергій Міхалков ("Не спать!", "Дядя Стёпа - милиционер", "Тридцать шесть и пять")  отримав високу оцінку в 1972-му - на два роки пізніше від югославської письменниці Ели Перочі ("Киця - хранителька тапочок", "Чиста марка", "Тисяча красунь"). 

В 1976 році таке саме Highly Commended отримує Агнія Барто ("Мы с Тамарой", "Зайка", "Бычок"), а письменник Всеволод Нестайко - місце в Почесному списку за "Тореадори з Васюківки"(1979). На цьому історія премії для СРСР закінчується. 

Описані вище факти можна було б розцінити як своєрідний тиск на радянський режим, - але те, що відбулося в 2015 році, змусило сумніватися в окресленій цими натяками дійсності. Саме в цей час, через рік після початку анексії Криму та Донбасу, IBBY обирає для конгресу 2020 року Росію і, попри всі оптимістичні прогнози, не скасовує його в рік проведення. 

Все це відбувалося на тлі розгортання нового демократичного світогляду. З одного боку, він сприяв лібералізації ставлення до українських колаборантів з нацистами, а з іншого - перетворив це на привід виправдання анексії та колаборації з нацистами іншого штибу. 

Звісно, можна стверджувати, як мантру, слова про жодну політику й відмежовуватись від дій сильних світу цього. Путіногенність такого пелюшкового ставлення більш ніж очевидна, і масштаби конгресу 2021 року в Москві лише окреслюють безмежність мистецького дабл-бінду. Можна думати про настільки ж масштабний дипломатичний хід, в якому фюрер знову виявився найкращим митцем. 

Питання в тому, як говорити про це наступним поколінням, що малюють все краще і краще. 

І наостанок - ще один цікавий факт з історії премії Андерсена. В 1979 році польська секція IBBY, втомлена дипломами на конкурсі малюнку, заснувала Міжнародну Премію імені Януша Корчака від міністерства культури Польщі - теж бієннале, і теж за дитячу літературу. Вольність та свобода розпочалися Швецією, і нею ж закінчилися у 2000 році - а ми продовжуємо замислюватись над тим, чим у всіх цих колізіях, насправді, є діти. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Ніколи та знову: повернення без правил

Автор: Марія Заржицька

Книжковий рік завершується, й час робити висновки про те, чого досяг український видавничий ринок за кордоном. Другий рік війни, в якій ми втрачаємо культурні цінності, але й набуваємо їх, показав головне. Те, наскільки ми готові зустрітися з казусами цього протистояння, і що вони, за великим рахунком, можуть означати для нас.

Останні книжкові форуми сезону, Франкфуртський та Белградський, стали лакмусовим папірцем для труднощів, які не можна долати шаблонно. Ригідність зовсім не дорівнює стійкості, ба більше - приховує проблеми, що рано чи пізно розмиють, здавалося б, надійний грунт.

Цьогоріч Белградський ярмарок став останньою великою подією на закордонному ринку української книги. Форум, що відбувався з 19 по 27 жовтня, кілька років не був відвіданий українською делегацією. Наші видавці приїжджали на нього аж по 2018 рік, незважаючи на ясну позицію сербської сторони у російсько-українській війні.

Парадокс україно-сербських стосунків постає ще більш гострим після цьогорічного франкфуртського конфлікту, в якому наша делегація, за версією ЗМІ, спричинила від'їзд представників Росії з найдемократичнішого форуму в світі. Буквально через день розпочинається Белградський ярмарок, на якому нічого подібного не відбувається.

Здавалося б, розплутати оцей весь дабл-бінд під силу лише досвідченим спеціалістам. Втім, якщо триматись звичайних часових рамок, ця задача є не такою вже складною й для уважних читачів медіа. Тож, почнемо з 2017 року, що передував останньому року присутності України в Белграді перед шестирічним розривом. 

62-й книжковий ярмарок у Белграді відбувся під гаслом "Ключ у книгах". Того року у фокусі ярмарку була література з німецькомовних країн та дві додаткові виставки. Перша стосувалася освіти й навчальних засобів. Друга, під назвою «Медіа маркет», була присвячена сферам масового інформування, комунікаціям і маркетингу. 

Загалом, ситуація, в якій одна країна колишнього соцтабору знайомиться з літературою іншої, та ще й у 20-х роках ХХІ сторіччя, видається більш ніж дивною. Того року наші видавництва були об'єднані на ярмарку під назвою "Українська книжкова полиця". Цей проект існує й понині, але перейшов у сферу дипломатії під патронатом першої леді. 

Чи означає це, що шість років тому Україна презентувала в Белграді виключно стендову добірку видань? Достеменно невідомо, бо це питання, традиційно, має флер недомовленості. В усякому разі, репортажі 2018 року повідомляють нам, від України в Сербії було біля десятка видавництв. 

Цього року 63-й книжковий ярмарок у Белграді пройшов під девізом "Радість читання". На ньому були присутні почесні гості з Марокко, а кореспонденти з України вперше зважилися повідомити про тривожні проблеми взаємин сербських та українських книжкарів.

За твердженням Ірини Джамич, в Україні на той час видавалося близько тридцяти авторів із Сербії, а от українські письменники там були представлені набагато скромніше. Звісно, можна це пояснити специфічною позицією сербської сторони в україно-російському протистоянні, але чому ж постраждала сторона, - тобто, ми, - виявилася настільки щедрою?

Звичайно, можна пояснити й це, широкими дипломатичними жестами, але ж... .

У великій політиці альтруїзму не існує. Будь-які широкі жести передбачають значну віддачу, а виступати добрим пілсудчиком в України поки що не виходить. 

Після 2018 року в цих дивних стосунках настає тривала тиша, - хоч і не сказати, щоби повна бездіяльність. Переклади сербських творів здійснюються й надалі, переважно, силами Алли Татаренко та Андрія Любки, а український бібліотечний фонд отримав подарунок від філолога й перекладача Дмитра Чистяка. Це белградське видання 2018 року, підписане автором Драженом Врховацем, під назвою Неизбежни записи. Изабране мисли, упорядковане Зораном Вучичем і паралельно перекладене болгарською.

В той час на сторінках сербських видань (навіть таких, здавалося б, усеохопних, як Vjesti) присутність української - а на диво, й російської сторони - ніяк не згадується, на користь Марокко, з істориком Абдуллою Мусуфом. Хай там, особливо коли Матія Бечкович упевнено твердить про відсутність поблажливості та фальшивої елітарності. 

В 2019-му наша делегація не приїздить на Белградський форум. Натомість, Україна бере ще й яку активну участь у Франкфуртському та Латвійському книжкових ярмарках.

За словами Олександри Коваль, членкині українського ПЕН, що з липня 2018 року очолила Український інститут книги, до 2019 року стенд України у Франкфурті був доволі бідненьким. Цього ж разу наша делегація вперше представила європейській громадськості програму Translate Ukraine, що мала спонукати іноземців більше дізнаватись про Україну. 

Як повідомляла Богдана Неборак, тодішня керівниця Сектору перекладної літератури УІК (2018-2020), Translate Ukraine стала першою програмою підтримки перекладу іноземних видавців з боку України. Знову атракціон невиданої щедрості? Можна було б так подумати, якби не знати. Втім, зміст самої програми розкриває реальну ситуацію. 

Загалом, УІК має шість програм підтримки української книги, серед яких - промоція нашої літератури за кордоном та підтримка перекладів. До першої згаданої відноситься участь України в книжкових ярмарках, створення глобальної партнерської мережі та заохочення інтересу щодо української літератури. 

Тим не менше, цього року куратором візиту до Сербії було посольство України, а не УІК, фокус інтересу якого змістився в бік спільних програм із Гете-Інститутом. Цей фокус було більш ніж помітно на Франкфуртському книжковому ярмарку - тим паче, що УІК та Гете-інститут його активно промоціювали.

У Франкфурті 2019-го до складу нашої делегації увійшов звільнений на той час із російського полону Олег Сєнцов, активно підтримуваний керівництвом УІК. Утім, цікавим є навіть не цей закономірний факт, а те, що програма Translate Ukraine від початку є грантованою. Тобто, іноземним видавництвам надаються гранти для перекладів української літератури тамтешньою мовою. 

Просто вдумайтесь - у 2019-му році іноземним видавництвам мають платити за переклад україномовних творів. Аналогів такій програмі, справді, нема, й не буде.

За два роки перебування на посаді пані Богдана, справді, ініціювала переклад аж 53 українських видань іноземними мовами, до яких входили й балканські. Твори українських авторів було видано у 24 країнах, а цифра в 53 переклади, за даними 2020 року, складала 30% від загальної кількості творів з України, виданих іншими мовами. Вартість програми на той час складала 4,6 млн.гривень. 

Згідно Translate Ukraine, кожне закордонне видавництво може претендувати на 4 тисячі грантових євро, яких потребують ліцензування і переклад. За словами Б.Неборак, схожа програма існує у багатьох країнах Європи, - за цією логікою, й Україна має отримувати гранти на переклади авторів звідти. 

Тобто, в Україні переклади стимулюються за рахунок грантів, і це в той час, коли поважні особи всього світу вважають за правило хорошого тону вкладатись в освітню та літературну сферу своїх країн. Ми ж ризикуємо не злізти з грантової голки ще довго, - більш того, рухатись у вказаному нею напрямку, поступаючись долею українських видань на користь зарубіжних, у яких вартість видання й промоції на батьківщині значно вища, аніж в Україні. 

Ще небезпечнішою є залежність від цих великих ринків, коливання на яких, так чи інакше, можуть нанести роковий удар по українському книжковому ринку. Попри це, створення додаткових організацій тільки ускладнить проблему. 

Для повноцінного аналізу ситуації повернемось у Франкфурт 2019-го. Словенія знову зазначилася серед покупців прав на українські твори, а Сербія придбала всього лише одну книгу. Того ж року наша делегація бере участь в Латвійському книжковому ярмарку, де зтикається з ринковою перевагою місцевих авторів та розбіжностями в трактовках подій з українських публікацій. 

Що це за розбіжності, достеменно невідомо - та українська сторона взялася трактувати їх як спирання на російський контент.

На Белградському книжковому ярмарку наша делегація опинилася знов у цьому році, - після того, як "Українська книжкова полиця" перетворилась на дипломатичну доріжку півднем Європи. Опинилася з мішком тих самих проблем, які шість років тому згадувала Ірина Джамич. Нерівноцінність, яку так і не подолано, в тому числі, через політичну непослідовність обох сторін.

Мішок проблем притягла й сербська сторона, що й сама зіткнулася з піратством. Нехтування правами власності на місцевому ринку - біда, про яку відкрито говорять лише зараз. В цих умовах активність української сторони більше схожа на проби пера, ніж на щось, здатне поламати шаблони. 

Коли українська політика все яскравіше набуває тих самих рис, що й сербська, планувати щось у грі з наперед відомим результатом немає сенсу. Позаяк Франкфуртський ярмарок став і для нас площадкою легальної торгівлі правами, питання перекладу україномовних творів у Сербії так і лишається, здебільшого, дискутивним. 

Підтримкою українського книговидання в Сербії поки що займається дві ключових інституції - Белградський університет та асоціація КРОКОДИЛ Владіміра Арсенієвича, що привіз до України гуманітарну допомогу та брав віддалену участь у цьогорічному  Львівському форумі видавців.

Так, за сприяння асоціації КРОКОДИЛ українська делегація цьогоріч представила письменників та перекладачів у залах "Іво Андріч", "Васько Попа" та "Борислав Пекіч" - у той час, як Емір Кустуріца виступав куратором російської делегації, час від часу збадьорюваної грайливими кубинськими мотивами. 

І українська, і російська делегації презентували на цьогорічному Белградському ярмарку поетичні збірки. Українську антологію допомагав видавати Лех Кончак, директор Польського інститутут. Професор Людмила Попович, засновник україністичних студій в Белградському університеті, випускниця кафедри слов'янської філології КНУ, приймала участь в презентації разом із письменником та видавцем Зораном Стефановичем, Президентом Асоціації драматургів Сербії.

Стефанович, зокрема, є куратором проекту Растко Україна - мережі цифрових бібліотек, пов'язаних з проектами "Розподілені коректори Європи" та "Проекту Гутенберг Європа" в галузі цифрування та видавничої справи. 

Дискусії щодо перекладу розгорнулись в залі "Борислав Пекіч" - знову ж таки, за участю представників Белградського університету (Юлія Драгойлович, Мілена Іванович), а письменник та перекладач з сербської Андрій Любка - свій роман "Карбід", про вчителя, що намагався безпрецедентним способом пов'язати Україну з Європою. 

Переможець премії Ангелус (2021), збірка історій "Мій дід танцював краще всіх" та "Щасливі голі люди" Катерини Бабкіної стали предметом обговорення стилістики, але є ще один ракурс.

Переклади сербської та української літератури, як і книжкарські зв'язки загалом, мають історію, що сягає своїм корінням куди давніше за 90-ті роки. В сучасності, окрім славіста Алли Татаренко з Львівського національного університету, що була однією з інспіраторів з'явлення української делегації в Белграді цього року, маємо викладача Мілену Іванович та Деяна Айдачича, керівника проекту Растко: Бібліотека сербської культури, з викладацьким досвідом у КНУ, а також Міодрага Сібіновича, члена Спілки літературних перекладачів Сербії. 

Питання подальшого інтересу до видання української літератури в Сербії полягає не лише в аудиторії, яка не виявляє очевидного інтересу. До 2012 року переклади здійснювались активно, в класичному і сучасному напрямку. Водночас, існує як мінімум два сегменти української діаспори, що хочуть читати українською - довоєнна й новоприбула, в той час, як інтереси третього сегменту, т.з. русинського, являють собою досить туманну перспективу.

І, врешті, головне питання для перекладача з української на сербську в теперішніх умовах - фінансування, при наявності величезної кількості тамтешніх видавництв, що, вочевидь, здатні забезпечувати своїх перекладачів. Вочевидь, але чи насправді? За яких умов, наприклад, здійснюється переклад шаленої кількості англомовної літератури? І за яких умов сучасний україно-сербський перекладач фінансуватиметься, скажімо, тим самим Українським інститутом книги?

Якщо матимемо традиційно львівський спосіб торування шляху, результат непередбачуваний. Нетрадиційний харківський теж не обіцяє нічого, крім стосу дріб'язкових правил бездіяльності, - а те, що відбувалося на Белградському ярмарку цього року, лише підтверджує невтішні тенденції. Най правда, хоч із маком. 

Наступного разу спробуємо казки Андерсена - якщо буря не перевісить вивіски.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Жадан і місто: Месопотамія на межі скрути

Автор: Марія Заржицька

Що розповісти про твір, який, здавалося б, давно на слуху? Начитана, зачитана й цитована "Месопотамія" Сергія Жадана дістала високих оцінок серед читачів, була визнана як українським, так і зарубіжним книжковим істеблішментом. Чого ж не вистачає, аби розуміти такі книжки глибше рівня споживацького сленгу?

По-перше, це особистість автора без рожевих фанських окулярів та чорних лінз хейтерів. По-друге, - а для сьогоднішньої публікації це головна задача - сама книга, її сенс та призначення. 

"Месопотамія": коротка історія видання

Сергій Жадан, письменник з Харкова, фронтмен гурту "Жадан і собаки", доброволець Національної бригади України "Хартія", в 2014 році видає роман "Месопотамія". Твір уперше бачить світ у харківському ж видавництві "Клуб сімейного дозвілля", що до появи численних інтернет-магазинів пропонував книги обширній читацькій аудиторії. 

Попри те, що аудиторія "КСД", переважно, складається з любителів легкого, бодай, химерного читання, цю книгу видають у твердій палітурці й перевидають з невеличким інтервалом. І справа не лише в назві, бо місце подій роману знаходиться поруч із вогнищем війни, - так само, як тінь Вавилону лягла на давньоізраїльське царство ще до його завоювання.

Попри те, що "Месопотамія" невідома широкому колу читачів, в рік першого видання її перекладають польською мовою (М.Петрик, А.Поморський), а в кінці року вона отримує рецензію від ВВС. Наступного року роман здобуває літературну нагороду Центральної Європи, стаючи лауреатом премії "Ангелус" за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою. 

В 2016 р. тодішній Президент України Петро Порошенко вручає "Месопотамії" премію "Українська книжка року", за видатні досягнення у галузі художньої літератури. Разом із автором нагороду отримує видавництво "Клуб Сімейного Дозвілля".

Одразу після вручення президентської премії на сайті КСД виходить публікація про оновлення видання. Тут варто згадати, що перша обкладинка "Месопотамії", з якою вона отримала обидві премії, вдалася майже в усьому. Втім, на початку серпня 2016 року "КСД", так само, через соціальні мережі, оголошує про новий дизайн другого видання, створений ілюстратором Марією Фоєю. 

"Месопотамія" в яскраво-зеленій, майже мультиплікаційній обкладинці, презентується як подарункове ілюстроване видання з підвищеною ціною (limited edition). "Видавництво Старого Лева" внесло її до списку найестетичніших видань вже у вересні 2016-го, - але самої обкладинки на львівському сайті немає й досі. З цього моменту ринкова історія "Месопотамії" відходить у незрозумілу тінь.

І тільки в 2023 році український читач отримує цілу серію найвідоміших романів Сергія Жадана - також, і "Месопотамію" - в дизайн-версії Альони Олійник, що перекрила більшість недоліків видання в м'якій палітурці. Ілюстрації Катерини Косьяненко стали справжнім викликом законам видавничого ринку й зробили продажі, без будь-яких додаткових коментарів.

Нагадаємо, що третє видання "Месопотамії" стартувало у буковинському видавництві Meridian Czernowitz, будучи друкованим на Харківській книжковій фабриці "Глобус". Втім, і на новій хвилі успіху не обійшлося без курйозних моментів. 

На сьогоднішній день жодного з видань "Месопотамії" немає на сайті КСД - поза той факт, що інші книги Жадана (в тому числі, й "Ворошиловград" від Meridian Czernowitz) продаються на сайті видавництва без жодних обмежень. Придбати стару "Месопотамію" ще можна в інших магазинах, але за ціною, значно вищою від видання Meridian Czernowitz, і тим паче, від видання КСД 2016 року. Чи то витівки рітейлу, чи є щось, справді, визначне для настільки високої ціни - питання для книголюбів. 

І тут дивна властивість замовчувати проблеми, ніяк їх не коментуючи, свідчить, скоріше, про брак засобів виразності, аніж про щось, здатне зашкодити чийсь репутації. Так само зникає публікація про популярність творів Сергія Жадана за кордоном, датована 2018 роком, від Європейського союзу в Україні. 

Отже, з самого початку свого існування на ринку "Месопотамія" проявила досить-таки химерні властивості. Хай там, але сюжет її, на перший погляд, простий і невибагливий, при аналізі виявляється доволі-таки цупкою тканиною, в якій кожна нитка має технологічне значення. 

Проза та поетика неошумерської епохи

Відсилки до шумерської епохи та персоналізація свідомості пересічних містян сповнюють роман алегорій та змістових парадоксів. Ерос і танатос перетворюються на підводні течії вавілонських рік, а криза нативності виражається в екстравербалізації й транслінгвофобії, що унеможливлюють передачу міжпоколінного досвіду. 

Роман складається з двох частин, прозової та поетичної. Перша частина роману, під назвою "Історії та біографії", містить глави, названі іменами чоловічих персонажів. Дійство відбувається в Харкові, який називають Харковом усього лише раз. В подальшому це місто, в якому читач-новачок зазнає чудес трансурбаністики. 

Відчуття, що сюжет розігрується у твоєму ж місті, не зникає до останньої сторінки. Лише після повторного прочитання ефект паркану зникає, і читач починає розуміти, що він, все ж таки, в Харкові.

Дев'ять глав прозової частини займають більшу частину книги, а тридцять віршів, що розкривають відтінки прози - меншу, й тут читач має змогу впізнати - або вперше для себе відкрити - Жадана-поета. Чимало з них можна почути на концертах авторського гурту, та перейдемо, врешті, до персонажної частини. 

Герої харківського епосу: від авангарду до бекстейджу

Семеро з персонажів "Месопотамії" займають видиму, наскрізну позицію в сюжеті своєї історії, інші двоє - бекстейдж. Дев'ять героїнь, так чи інакше, відіграють в чоловічих історіях вирішальну роль. Вони виступають як хранительки певного ладу або спокусниці, що підбивають до порушення останніх правил. Через таких жінок чоловіки намагаються бунтувати проти авторитетів, що знаходяться у програшних позиціях. Втім, самі чоловіки до цього вже готові. 

Жінки "Месопотамії" пристрасні й підступні, але втомлені від постійних чоловічих зрад та маніпуляцій. В кожної з них сепарація відбувається осібно й набуває різних масштабів. За роковим законом, вони все одно опиняються під тиском чоловіків з низьким рівнем самоконтролю та хворобливою потребою контролю - або, навпаки, знуджених та байдужих. Декому з цих жінок дозволено все, і це теж виступає як спосіб підтримки певного ладу. Чоловіки дозволяють цим жінкам бути, аби користатися ними у зручний для них момент, і самі опиняються в пастці їхніх бажань.

Так, Олег, коханець Соні, виступає в образі феодала,  коли їде на її весілля, аби не просто ствердити належність йому, а й зганьбити суперника. Він їде з почтом, сповнений звірячої рішучості щодо права першої ночі. Чинити йому опір немає сенсу, бо Сєня взяв те, що належить Олегові. Втримати залишки ладу зважується лише один, і це більше, ніж стримати розлючену футбольну команду. 

Місто: урбаністична ілюзія чи криза нативності?

Харків у "Месопотамії" постає перед читачем, неначе в калейдоскопічному дзеркалі. Образи зі свідомості персонажів утворюють собою візерунок, в якому одразу важко знайти межу між Харковом і не-Харковом. 

Уперше образ міста виникає на сторінках роману в історії "Ромео" - до речі, екранізованій Михайлом Лук'яненком у 2016 році, під назвою "Любові стане на всіх". Ця доволі-таки банальна фраза в кінці історії, так і не зрозуміла для її головного героя, стає однією з ознак вербальної кризи, або мовного колапсу, що виражається у нездатності старшого покоління донести молодшому правду про оточуючий світ.

Образ Харкова в свідомості Ромео виникає двічі - перед тим, як він знайомиться з Дашею, подругою своєї матері, й після їхнього розриву на Соніному весіллі. Надалі місто розкривається в усій своїй масштабності під час того, як Олег іде містом з весілля Соні. Харків поміж кроків Олега - той самий, що є найбільш відчутним, до якого вплітаються давні картинки з шумерської історії та дореволюційної історії України. В цьому постмодерному історизмі проглядається лише одна вимога для чужинця - віддати ціну за товар, на який він претендує. 

Фіма, господар мережі кав'ярень, бачить місто крізь призму життя офіціянтки Олі. В ньому Харків постає обійстям вишуканої проституції, але Фіма готовий платити занадто високу ціну. Так він і натинається на зграю собак, яких в останню мить відганяє від нього жінка. 

Матвій, працівник захланної телестудії, зустрічає на пустирі собак в образі людей-митарів. Того часу він перебуває у стосунках з дівчиною без імені, що працює поруч і збирається бути в цьому місті податковим інспектором. Місто, що вимагає заплати, постає перед ним із дивною антифілософською проповіддю, а його десятирічний роман з колегою закінчується тим, що він, нарешті, дізнається.

Лінія смерті: нокаут, відлік і... 

Як не дивно, але секретом собачого щастя володіє не лише жінка з пустиря, а ще один персонаж "Месопотамії", в якому місто, здається, не знайшло жодного відображення. Втім, це не Лука, що збирається помирати від раку горла наприкінці роману, і навіть не покійник Марат, що з ним прощаються на початку.

Юра, що опиняється в одній палаті з трупом, змушений повернутись до життя всупереч страшному діагнозу. Померлий уві сні на Великдень боксер Марат, невіруючий мусульманин, лишає по собі суперечливі спогади і вдову, що затято береже його таємниці. Престарілий сибарит Лука, як і його менш інтелігентні земляки, не визнає своєї вербальної кризи - в той час, як молоді люди живуть власне життя, порушуючи "настанови м'язів" м'язами ж. 

Непереконливі пустобріхи, звертаючись до менших, просто звучать, і все. Збирачі данини, яких навіть кришувалами не назвеш, розроджуються високопарною промовою, в якій Ромео, що день до вечора п'є за любов, виглядає куди більш правдиво. Чоловіки з батьківським комплексом прагнуть до стосунків то з набагато старшими, то з набагато молодшими жінками, часом, не в силах здолати тваринний страх перетину сімейних кордонів.

Ефемерний Харків, сенсорний Харків зі страхом деталізації життя, в якому погляд фокального персонажа ковзає й віддаляється аж до телескопічного, виявив транслінгвофобію пересічного українського яппі. Безводний період народження нового урбан-пролетаріату започаткував шизотипальність, в якій відчуття потужного болю стає інгібітором відчуття існування. Втім, хто з героїв говорить про біль?

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої книги.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net